Євгеній Онєгін

Олександр Пушкін

Євгеній Онєгін

Роман у віршах

Petri de vanite il avait encore plus de cette espece d'orgueil qui fait avouer avec la meme indifference les bonnes comme les mauvaises actions, suite d'un sentiment de superiorite, peut-etre imaginaire.

Tire d'une lettre particuliere[1]

Вступ

Не світ хотівши звеселитиУ гордості його пустій,Поруку б я хотів явити,Тебе гіднішу, друже мій,Гіднішу мислей величавих,Душі, де мрія розцвіта,Де в шатах простих, нелукавихЖиве поезія свята;Та що ж – лиш кілька глав пістрявихТобі в дарунок я зібрав,Напівсмішних, напівпечальних,Простонародних, ідеальних,Недбалий плід моїх забав,Хвилин натхнення бистрольотних,Зів'ялих рано літ моїх,Досвідчень розуму холоднихІ серця записів гірких.

Глава перша

І жити квапиться, і почувать спішить.

П. ВяземськийI«Мій дядько чесний без догани,Коли не жартом занеміг,Небожа змусив до пошаниІ краще вигадать не міг,Воно й для інших приклад гожий;Але яка нудота, боже,При хворім день і ніч сидіть,Не покидаючи й на мить!Яке лукавство двоязике —Напівживого розважать,Йому подушку поправлять,Журливо подавати ліки,Зітхать і думку берегти:«Коли ж візьмуть тебе чорти!»IIТак у пилюці, на поштовихГадав гульвіса молодий,Що з волі Зевса прав спадковихНабрав по всій рідні своїй.Людмили друзі та Руслана!З героєм нашого романаБез передмов, у цей же часДозвольте познайомить вас.Онєгін, – друг мій, я зазначу,—Родивсь на берегах Неви,Де народились, може, й ви,Чи вславилися, мій читачу.Гуляв і я там в давні дні:Та північ вадила мені.IIIСлуживши чесно, без пороку,З боргів покійник батько жив,Три бали він давав щорокуІ все за вітром розпустив.Життя Онєгіну сприяло:Madame його гляділа дбало,А там Monsieur узяв до рук,—І всім на втіху ріс малюк.Monsieur l'Abbe, француз убогий,Щоб хлопчик сил не витрачав,Всього, жартуючи, навчав,В моралі був не дуже строгий,Так-сяк за пустощі коривІ в Літній сад гулять водив.IVКоли ж юнацьких літ бурхливихПрийшла Євгенію пора,Пора надій і мук щасливих,Француза прогнано з двора.Дістав Онєгін мій свободу,Остригся під останню моду,Як dandy той причепуривсьІ в колі вищому з'явивсь.Він по-французьки, як годиться,Міг розмовляти і писать,Мазурку легко танцювать,Умів незмушено вклониться;Тож присуд був йому один:Люб'язний і розумний він.VМи всі навчались небагато,Абияк і абичого,Тож вихованням здивуватиВ нас можна легко хоч кого.Про юнака судці суворіВ загальнім присудили хорі:Учений хлопець, та педант.Він зроду любий мав талантПро будь-що довго не шукатиВ розмові гострого слівця,З ученим виглядом знавцяВ поважних справах німуватиІ викликати усміх дамОгнем нежданих епіграм.VIЛатинь із моди вийшла нині;Отож, як правду говорить,Він знав доволі по-латині,Щоб епіграфи розуміть,Поміркувать об Ювеналі,В кінці листа черкнути vale[2],З Вергілія процитуватьУмів сяк-так рядків із п'ять,Копатись він не мав охотиУ хронології тяжкій,Та завжди в пам'яті своїйЧасів колишніх анекдотиВід Ромула до наших днівДержав для всіх напоготів.VIIВисокої не мавши силиЖиття натхненню присвятить,Не міг він, хоч і як ми вчили,Хорей од ямба відрізнить.Гомера лаяв, Феокріта;Зате читав Адама СмітаІ сильний був економіст,Тобто доводити мав хист,На чім держава багатіє,І чим живе, і як вонаБува без золота міцна,Коли продуктом володіє.На все те батько не зважавІ, знай, маєтки заставляв.VIIIВсього, що знав іще Євгеній,У повісті не ознаймиш;Та в чому він був справжній геній,Що знав з усіх наук твердіш,Що вибрав трохи чи не зроду,Як труд, як муку й насолоду,Чим виповняв він по країНудьгу і лінощі свої,—Була наука милування,Яку прославив ще Назон,За що скінчив, як марний сон,В Молдавії, в краю вигнання,У чужодальній стороніБлискучі та бентежні дні.IX. .. .. .XЯк рано міг він хитрувати,Ховать надію, ревнувать,Зневіру й віру викликати,Здаваться хмурим, умлівать,Являтись гордим і слухняним,Холодним бути, полум'яним!Як він томливо німував,Як пломенисто промовляв,Які листи писав недбалі!В одній меті, з одним чуттям,Як забував себе він сам!Як очі й ніжні, і зухваліУмів звести і опуститьЧи послухняні сльози лить!XІЯк він умів новим здаватись,Вражать невинність жартома,В готовий розпач удаватись,Годити силами всіма,Як він належної хвилиниПередсуд юності невиннийУмом і пристрастю боров,Як чатував він на любов,Молив і вимагав признання,Як, серця вчувши перший звук,Добитися без довгих мукУмів таємного стрівання,—І, досягнувши милих прав,Уроки в тиші їй давав!XІІЯк рано міг він хвилюватиСерця кокеток записних!Коли ж хотілось покаратиЙому суперників своїх,—Як він отруйно лихословив!Які пастки на них готовив!Та ви, володарі дружин,—Був з вами другом завжди він:Його любив і муж лукавий,Фобласа давній ученик,І недовірливий старик,І рогоносець величавий,Що шанував, як то і слід,Себе, жону і свій обід.XІІ. ХІV. .. .. .ХVІще в постелі він, бувало:Йому записочки несуть.Запросини? Та ще й чимало:На трьох вечірках просять буть,Там буде бал, там іменини.Куди ж гульвіса наш полине?Почне він як? Дарма питать!Усіх він встигне облітать.Тим часом в ранішнім уборі,Надівши модний болівар,Онєгін їде на бульварІ там гуляє на просторі,Аж поки про обідній часБрегет[3] не нагадає враз.ХVIВже темно: в сани він сідає.«Агей!» – зачувся крик гучний.Морозним сріблом одливаєШирокий комір бобряний.Блискучий любленець химерин,Жде у Talon його Каверін.Ввійшов: і корок геть летить,Вина комети струм кипить[4],Roast-beef чекає їх сочистийІ трюфлі, розкіш юних днів,Французьких гордість кухарів,І страсбурзький пиріг пашистийМіж сиром лімбурзьким живимІ ананасом золотим.XVIIЩе спрага келихів жадаєЗалить гарячий жир котлет,А дзвін брегета сповіщає,Що вже почавсь новий балет.Театру злий законодавецьІ перемінливий ласкавецьНайчарівливіших актрис,Почесний завсідник куліс,Онєгін наш уже в театрі,Де всяк, щоб вільність показать,За entrechat[5] ладен плескать,Свистіти Федрі, Клеопатрі,Моїну викликать – абиЙого почули між юрби.XVIIIЧудовий край! Колись там, щирийІ незрадливий волі син,Гримів Фонвізін, бог сатири,І запозичливий Княжнін;Там Озеров хвалу народнуІ сліз данину благороднуЗ Семеновою поділяв;Там наш Катенін воскрешавКорнеля геній величавий;Там вивів Шаховський їдкийСвоїх комедій жвавий рій,Там і Дідло домігся слави,Там, там, у присмерках куліс,Минали дні мої колись.XIXО де ви, де, мої богині?Скажіть – ті самі ви в цей час,Чи іншим довелося ниніЗмінить, не замінивши, вас?Чи знов почую вас у хорі?Чи славу руській ТерпсіхоріСкладу за пломенистий літ?А чи побачу інший світ,Чужі та нецікаві лиця,І, глянувши, сумний поет,Крізь розчарований лорнет,Як та дрібнота веселиться,Безмовно буду позіхатьТа про минуле споминать?XXВ театрі повно; ложі сяють;Партер і крісла, все кипить:В райку і плещуть, і гукають, —І от завіса вже шумить.Осяяна, напівефірна,Смичкові владному покірна,Між німф, струнка і вогняна,Стоїть Істоміна. ВонаНа 'дній нозі посеред колаКружляє звільна – і за митьЛегкий стрибок, і вже летить,Летить, як пух від уст Еола,То вигне стан свій, то зів'є,І ніжкою об ніжку б'є.XXIВсі плещуть. Наш Онєгін входить,Іде поміж рядами сам,Лорнет подвійний свій наводитьНа ложі незнайомих дам;Всі яруси окинув зором,Все бачив: лицями, уборомЗагал його роздратував;Уклін мужчинам він оддав,А далі погляд гордовитийНа сцену знехотя звернув,Одвівши очі, позіхнув,І каже: «Всіх пора змінити!Балети я терпів як зло,Та вже набрид мені й Дідло!»XXIIІще амури, біси, гномиНа сцені скачуть і шумлять;Ще слуги з марної утомиНа шубах у прихожій сплять;Іще не кинули плескати,Шипіти, кашляти, гукати,Іще і в залі, й на дворіБлищать мигтючі ліхтарі;Померзлі ще басують коні,І кучери навкруг огнівЗібрались, лаючи панів,Та, щоб зігріться, б'ють в долоні,А вже Онєгін знов у путь,—Вбрання до балу надягнуть.XXIIIЯк змалювати вам, панове,Той самотинний кабінет,Де вихованець мод зразковийВершить свій мудрий туалет?Все, що на вигадки безкраїКупецький Лондон виробляє,Щоб через Балтику свій крамЗа сало й ліс возити нам,Все, що в Парижі смак голодний,Про зиски дбаючи всякчас,На втіху створює для нас,На примхи, на блищання модне,—Все мав, добірності взірець,Літ вісімнадцяти мудрець.XXIVЛюльки янтарні з Цареграда,Фарфор і бронза на століІ – ніжним почуттям відрада —Парфуми в чистім кришталі,Гребінки, пилочки предивні,І рівні ножиці, й нерівні,І щіточки на сто ладівДля нігтів, також для зубів.Руссо (на пам'ять він прийшов нам)Гнівився, що поважний ГрімСмів чистить нігті перед ним,Химерником прекрасномовним6.Захисник вольності і правТут права сердитись не мав.XXVЛюдина славна бути можеІ дбать про нігті разом з тим:Хто вік сучасний переможе?Царює звичай над усім.Євгеній мій, Чадаєв другий,Боявшись осуду й наруги,В своїй одежі був педантІ те, що ми назвали франт.Щоденно він по три годиніПеред свічадом пробував,—Зате ж і вигляд потім мав,Як у пафоської богині,Коли під чоловічий ладВона вдяглась на маскарад.XXVIЯвивши перед ваші зориРяд туалетних таємниць,Я міг би тут його убориНамалювати до дрібниць;Воно було б, щоправда, сміло,Хоч малювати – наше діло,Та панталони, фрак, жилетНе чув по-руському поет;Проте покаюсь перед вами,Що склад моїх пісень і книгРябіть не так би густо мігІноплеменними словами,Хоч я й копався на вікуВ Академічнім словнику.XXVIIТа це, сказати б, не до діла:На бал ми краще поспішім,Куди карета полетілаЗ моїм героєм молодим.Перед померклими домамиПо сонній улиці рядамиКарет подвійні ліхтаріГорять, як промені зорі,І райдуги на сніг наводять;У гроні плошок золотімСіяє блискотливий дім,В яскравих вікнах тіні ходять,Мелькають профілі голівІ дам, і модних диваків.XXVIIIОнєгін в сінях покойових;Швейцара мимо, як стріла,Злетів по сходах мармурових,Волосся він змахнув з чола,Ввійшов. Навкруг юрба велика;Гриміть стомилася музика;Усе в мазурці проліта;Навколо й шум, і тіснота;Дзвенять кавалергарда шпори;Літають ніжки милих дам;Вабливим навздогін слідам —То строгі, то ласкаві зори,І глушить рев скрипок гучнихШептання модниць чарівних.XXIXЗа днів юнацького буянняВід слова бал я шаленів:Найкраще місце для признання,Для потай даваних листів.О ви, чоловіки статечні!Прийміть поради ці доречні:Я залюбки вам поможуІ де в чому остережу.Та й вам, матусі, допоможеСуворий погляд крізь лорнетНа ваших Мері та Аннет,А то… а то рятуй нас, боже!Тому про все це я пишу,Що сам давно вже не грішу.XXXШкода, у втіхах та в марнотіНайкращі дні мої спливли!Проте коли б не дань чесноті,Любив би й досі я бали.Люблю я молодість безумну,І тиск, і радість многошумну,І дам обдуманий наряд;Люблю їх ніжки; та наврядЧи пар хоч три на всю РосіюНайти струнких жіночих ніг.Ах, довго я забуть не мігДві ніжки!.. Серцем я старію,Холону, – а й тепер вониМені тривожать тихі сни.XXXIКоли ж і де, в якій пустині,Безумче, ти забудеш їх?Ах, ніжки, ніжки! Де ви нині?Де мнете квіти лук ясних?Під східним пещені промінням,Ви на снігу, для вас чужиннім,Не відпечатали слідів:Любили ніжних килимівВи голубливе дотикання.Чи не для вас я забувавЖадобу слави, шум забав,І отчий край, і край вигнання?Та зникло щастя те в очах,Як слід легкий ваш у лугах.XXXIIДіани перса, щічки ФлориСкрашають, друзі, нам життя!Одначе ніжка ТерпсіхориСильніш хвилює почуття.Вона, віщуючи заранняНепорівнянне раювання,Умовною красою вмитьНам серце може запалить.Люблю її, моя Ельвіно,Під довгим накриттям столів,Весною на шовку лугів,Зимою на краю каміна,На тлі паркету світлянім,На узбережжі кам'янім.XXXIIIЗгадав я час перед грозою:Як заздрив морю я тоді,Що мчалось лавою живоюЛягти під ноги молоді!Як прагнув разом з бурунамиДіткнутись милих ніг устами!Ніколи у кипучі дніНа золотій моїй весніНе прагнув я з таким тремтіннямНі уст рум'яних, ніби цвіт,Ні вкритих розами ланіт,Ні перс, хвильованих томлінням;Ніколи рій бажань палкихТак не терзав грудей моїх!XXXIVІ другий спогад миготливийПеребігає у думках:Держу я стремено щасливе…І ніжку чую я в руках;І знов кипить моя уява,Знов сила дотику ласкаваВ холоднім серці палить кров,Росте печаль, росте любов!..Та, ліро! Струнами гучнимиПро гордовитих не дзвони!Не варті пристрастей вони,Ані пісень, натхненних ними!Слова і зір привабниць тихОманливі… як ніжки їх.XXXVЩо ж мій герой? Утоми повний,Додому швидко полетів,—А Петербург непогамовнийПід барабанний стук ожив.Встає купець, візник чвалає,Прудкий рознощик поспішає,Із глеком охтенка спішить,І під ногами сніг рипить.Збудився ранок благодатний.Із коминів прозорий димСтовпом зростає голубим;І пекар, німець акуратний,У ковпаку, як і всякчас,Вже відкривав свій васісдас.XXXVIАле, стомившися від балу,Зробивши ніч з годин ясних,Ще спить, розкинувшись недбало,Дитя розкошів та утіх.Опівдні встане, і готовуДорогу починає знову,І днів пістрява маячняТа сама й завтра, і щодня.А чи щасливий був Євгеній,Розцвівши вільно, без тривог,Серед блискучих перемог,У насолоді кожноденній?!Чи марно він серед забавХвороб і острахів не знав?XXXVIIНі: почуття пригасли юні;Докучив рано світський шум;Недовго вабили красуніНудьгу його всякчасних дум;Лукаві зради натомили,І друзі, й дружба обманили;Та й справді, вічно він не мігBeef-steaks та страсбурзький пирігШампанським пінним обливатиІ сипать дотепів слова,Коли боліла голова;А хоч і був гультяй завзятий,Та розлюбив він під кінецьІ чвари, й шаблю, і свинець.XXXVIIIНедуга, що її причинуДавно пора б нам відшукать,Подоба англійського спліну,Нудьга, по-нашому сказать,Його взяла в свою облогу:Застрелитись він, слава богу,Не міг наважитись ніяк,Та до життя утратив смак.Як Child-Harold, похмурий, томний,Він увіходив у салон;Ні шум пліток, ані бостон,Ані зітхання – знак нескромний,—Ні млость у зорі молодімЙого не вабили нічим.XXXIX. ХL. ХLІ. .. .. .ХLІІХимерниці великородні!Йому ви навівали сон.Воно ж і правда, що сьогодніДокучить може вищий тон.Хоча, буває, певна дамаТлумачить Сея чи Бентама,Та їх розмова, як на глум,Нестерпний, хоч невинний шум.А ще й такі ж то непорочні,Такі вони величні всіУ тому розумі й красі,Такі завбачливі і точні,Такі суворі до мужчин,Що й вигляд їхній родить сплін.ХLІІІІ ви, красунечки грайливі,Що бистро об нічній поріНесуть вас коні густогривіПовз петербурзькі ліхтарі,—І вас покинув мій Євгеній.Утіхи зрадивши шалені,Він, позіхаючи, засівУ себе вдома, нагостривПеро тонке, хотів писати,—Та здався труд йому нудним,І все кінчилося нічим,І не ввійшов він в цех затятийЛюдей, що змовчу я про них,Бо сам належу до таких.ХLІVТоді, в душевній порожнечі,Неробством мучений тяжким,Узявсь до хвальної він речі —Живитись розумом людським;Загін книжок розставив гарно,Читав, читав, а все намарно:Там дурість, там облудна тьма;Там змісту, честі там нема;На все накладено вериги;І застара старовина,І пристаріла новина.Лишив він, як жіноцтво, книги,І їх запилені рядиЗакрив тафтою назавжди.ХLVЗненавидівши марнослів'яІ світські приписи дрібні,Його зустрів і полюбив я.Припали до душі меніІ мрій жадоба мимовільна,І своєрідність непохильна,І ум, холодний та їдкий;Він був похмурий, я – лихий;Обидва пристрасті ми знали,Обох життя гнітило нас;В серцях огонь юнацький згас;Обох підступно чатувалиЗлоба Фортуни і людей,Як тільки в світ прийшли ми цей.ХLVІХто жив і мислив, зневажаєЛюдське поріддя мимохіть,Хто почував, той муку знає —За днями вмерлими тужить:Йому чуже зачарування,Йому гадюка споминанняВлива трутизну каяття.Це часто додає життяІ чару дивного розмові.Мене бентежив попервахОнєгін різкістю в словах,Та все прощав я дивакові:І жарти з жовчю пополам,

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Пройнятий марнолюбством, він, опріч того, мав особливу гордість, що примушує визнавати з однаковою байдужістю як добрі, так і лихі вчинки, внаслідок почуття вищості, може, гаданої. З приватного листа (франц.). – Ред.

2

Бувай здоровий (лат.). – Ред.

3

Брегет – кишеньковий годинник з майстерні французького майстра Брегета. Ці годинники видзвонювали хвилини.

4

«Вино комети» – вино збору 1811 року, вельми врожайного, що люди забобонні пояснювали впливом комети, дуже яскравої та близької до землі.

5

Стрибок, антраша (франц.). – Ред.