Від гвинта

– Як твої справи? Одружитися не надумав? У мене є чудова подруга, як раз в твоєму смаку. Якщо хочеш, можу познайомити. Жінка в самому соку, працює в банку, квартира в центрі, діти живуть окремо. Дуже інтелігентна і сексуальна. Цукерка.

Прицмокуючи пухкими губами, вона посміхнулася, виблискуючи золотими коронками.

– Спасибі, одного разу вистачить.

Я згадав про невдале знайомство за порадою Варвари Сергіївни і посміхнувся.

– Ти про Надьку? Я тебе благаю, хто ж знав, що вона виявиться пройдохою. На вигляд розумна й серйозна жінка.

Варвара Сергіївна вже передумала виводити собаку на вулицю і всіляко мене вмовляла на нову зустріч. Я як міг відмовлявся і, посилаючись на те, що багато роботи, втік. Вже перед дверима, я почув як з першого поверху кричить Варвара Сергіївна: Михайлику, дорогий, ти подумай, я завтра ввечері до тебе завітаю. Не пошкодуєш.

Грюкнувши дверима, я зміг нарешті спокійно зітхнути і розслабитися. Приймаючи душ, з насолодою думав про майбутній вечер і пляшку коньяку. Обтираючись насухо, одягнув халат, кімнатні тапочки і задріботів на кухню. Відкриваючи холодильник, скривився. Він був порожній і давно потребував розморожування. У морозильній камері лежали напівфабрикати. Перебираючи їх, я витягнув курячі котлети і кинув їх у мікрохвильову піч. Через хвилину нехитрі харчі, з відкритою баночкою шпротів стояли на журнальному столику. Коньяк мав приємний запах, і наливаючи його в пузатий келих, я з задоволенням насолоджувався божественним ароматом.

Квартира мені дісталася від батьків. Вони сім років тому виїхали в Америку і не збиралися повертатися назад. Спілкуючись з ними по скайпу, я втомлювався від щоденних пропозицій мами приїхати до них. Відкладав поїздку як міг. Не тому, що не хотілося побачити своїми очима Америку, ні. Просто тут, в Україні, було все набагато ближче і рідніше. Батьки в один голос твердили про онуків і я кожен раз обіцяв їм зайнятися негайно цим питанням. Я був єдиним сином і з дитинства відчував з боку батьків справжню любов і ласку. Мене балували як могли і ні в чому не відмовляли. Зі школи мене виробилася звичка читати. І від батьків дісталася величезна бібліотека. Більше п'яти тисяч книг стояли на полицях, лежали в шафі, в коморі, на підлозі. Бібліотеці була відведена окрема кімната. І коли вже ставало зовсім нудно від самотності, я йшов до своїх вірних і відданих друзів – книг, і запоєм читав. Електронні книги, якими зараз був забитий до відмови інтернет, мені не подобалися. Звичка тримати книгу в руках, відчувати запах типографської фарби, гортати сторінки, була сильною. Любив класику, пригоди, військову прозу. Батько зібрав праці майже всіх великих полководців і я часто переносився думками в воєнні роки, і як справжній книголюб, з благоговінням перевертав одну сторінку за іншию. Так часто і засинав у кріслі з книжкою на колінах.

Коли влітку друзі ганяли у дворі футбольний м’яч, взимку ходили на річку кататися на ковзанах, я сидів удома, вивчаючи історію. Школу закінчив із відзнакою, завдяки хорошій пам'яті, зміг вчити напам'ять вірші і запам'ятовувати цифри з малюнками. Якщо для решти хлопців домашнє завдання було непосильною працею, то я справлявся з легкістю і навіть допомагав товаришам. За наполяганням батька, після закінчення школи поступив у військове училище. Їхати з дому не хотілося. І я тоді зі сльозами на очах прощався з батьками. В Коломиї, під Москвою, я поступив у вище артилерійське командне училище. Вражав викладачів рівень моїх знань, і так я став одним з найбільш перспективних курсантів. Добре розбирався у тактичних прийомах, в іноземній техніці, завжди намагався проводити аналіз помилок, як оборони, так і наступу. На полігоні влучно стріляв і, з молодечою винахідливістю, знаходив вихід у важких армійських завданнях. Але чим більше я перебував в армії, тим сильніше розумів, що військова служба не для мене. Хоча викладачі пророкували мені блискучу кар'єру військового. І закінчивши інститут, на подив, багатьох друзів, залишився на громадянці. Позначилися роки прожиті в армійському гуртожитку, серед клопів і вошей. Годували дуже погано, майбутні офіцери голодували і рятувалися тільки тим, що їм надсилали родичі. До мене приїжджали батьки, і батько, бачивши весь цей бардак, сумно хитав головою. І не наполягав на тому, щоб я залишився в армії. Я тоді був йому дуже вдячний, за те, що він залишив за мною право вибору, як за справжнім чоловіком. Боляче було на все це дивитися, у величезній країні, яка виграла війну, загубилися пріоритети. І на телебаченні, в газетах, на першому місці стояли злодії і бандити. Дев'яності роки для величезної країни стали переломними і до військових ставилися без належної поваги. Навчившись виживати, я не один раз згодом був вдячний інституту. Мої вміння не раз рятували життя, але про це трохи пізніше.

Повернувшись додому, на громадянку, довго шукав роботу. Платили тоді мало і на життя ледь вистачало. Допоміг старий друг батька, який влаштував мене в будівельну фірму «Зюйд-Вест». Молода компанія тоді тільки починала робити перші кроки і моє завзяття і бажання працювати, не залишилося непоміченим у начальства. Так рік за роком, я став першокласним фахівцем і не шкодував ні про що. Грошей вистачало, я міг поїхати на відпочинок у Грецію, Туреччину, Європу, куди душа бажає, і при цьому не економити на готелях і перельотах. Так, в аеропорту Києва, познайомився з Оленою, чотири роки тому. Я стояв біля терміналу і збирався летіти до Греції. Уважно вивчаючи розклад, не помітив, як зіткнувся з нею. Червоніючи і одночасно бліднучи, в прямому сенсі цього слова проковтнув язик і впився очима на чарівну незнайомку. Це трапилося влітку… Олена тільки прилетіла з Європи. Життєрадісна, засмагла, вона дивилася на мене зверху вниз, коли я збирав розкидані речі з її валізи.

– Вибачте мене, заради Бога, – сказав я, поквапливо укладаючи сорочки, креми, журнали, назад у валізу.

Олена стояла і не ворушилася. Як вона сама зізналася, я теж їй сподобався, особливо коли довго возився з застібкою і заїкався від збентеження. Це виглядало смішно. Дівчина посміхалася і спеціально не поспішала мені допомогти.

– Скажіть, ви завжди такий неуважний? – запитала вона і підняла з підлоги сорочку, яку я чомусь не помітив.

В її блакитних очах було стільки ніжності і тепла, що я забув про все на світі. Це трапилося зі мною вперше в житті,так як я не мав досвіду спілкування з дівчатами. Блакитна сукня Олени з шкіряним ремінцем на талії і розпущене довге волосся, робили її схожою на загадкову Ассоль, з повісті Олександра Гріна «Червоні вітрила». Пізніше я переконався, що доля Олени, в чомусь схожа з героїнею Гріна. Олена, як і Ассоль, рано втратила маму, вона померла під час операції в лікарні. Батько Олени був людиною замкненою і відлюдькуватою. І вихованням доньки не займався. У п'ять місяців Олена залишилася на руках у бабусі, і, тільки завдяки її душевної любові і ласки, змогла вирости і отримати хорошу освіту. Батько Олени поїхав на Північ і так і не повернувся до доньки. І що з ним сталося, Олена не знала.

Коли закінчив з валізою Олени, оголосили мій рейс. Летіти вже не хотілося, і я чесно зізнався в цьому Олені. Вона, дивуючись, знизала плечима і хотіла піти.

– Олена, Бог з ним, з відпусткою, я ще встигну полетіти. Давайте я вам допоможу.

На мій подив Олена погодилася, щоправда, перш ніж я взявся їй допомагати, відправила мене в касу здати квиток.

– Мішо, може, все-таки полетите? – запитала вона з посмішкою. – Не можна ж бути таким легковажним.

Нічого не відповідаючи, кулею побіг у касу. Повернувшись, не знайшов на місці Олену. Вибігши на вулицю з переляканими очима, побачив її на автобусній зупинці і радісно помахав рукою.

– Я думала, що все-таки передумаєте і полетите, і не стала вас чекати, – сказала вона і взяла мене за руку.

Тепло, що йшло від руки Олени в одну мить змусило забути про те, що ми десять хвилин тому познайомилися. Я глянув у її великі, чисті очі і розумів, що Олена створена лише для мене одного. Вже в автобусі, по дорозі в місто, ми з нею розмовляли як старі, добрі друзі і я ні крапельки не шкодував про те, що не полетів на відпочинок. Олена ділилася враженнями від поїздки і показувала фото. Я розповідав їй про військове училище і роботу.

Дівчина реготала, коли я пошепки говорив про свої успіхи та невдачі на службі.

Два роки спільного життя з нею пролетіли непомітно. Я був щасливий і збирався зробити пропозицію об,єднати наші долі. Якби не нещасний випадок. Взимку Олена поверталася додому з роботи і переходячи дорогу на пішохідному переході потрапила під машину. Безглузда смерть назавжди позбавила коханої людини. Водій на джипі був в мотлох п'яний і забрав життя ще кількох людей. Потім був суд, вирок. Я хотів задушити цього покидька власними руками на суді, і якщо б не конвой, лежати б йому на кладовищі. Мене силоміць відтягнув адвокат і вивів із зали засідань. Туди я більше не повернувся. Протягом наступного року безпробудно пив. Не міг забути Олену і часто ночами від самотності ридав у подушку. Ночами, закриваючи очі, я бачив її в блакитній сукні, як і при першій нашій зустрічі в аеропорту. Вона стояла і посміхалася. Намагаючись до неї дотягнутися, хапав руками повітря і падав з дивана. Важкий час, який я не зможу забути до смерті.

Наливаючи коньяк я згадав Олену і з небажанням поколупав виделкою в тарілці. Потім були інші жінки, знайомства, зустрічі, але таких почуттів як до Олени, я до жодної з них не відчував. Щоб відволіктися, я взявся за читання. Несподівано я зачепив правою ногою за ніжку крісла і відчув різкий біль. Знімаючи носок побачив на п'яті все ще криваву рану від армійського чобота. Бовтався шматок пластиру і рана була кимось оброблена. Хоча я чітко пам'ятав, що цього не робив. І в цей самий момент знову виник різкий біль в серці. І я втратив свідомість.

Розділ 3

– Ельвирочка, ти до мене несправедлива. Я до тебе всією душею, а ти…

Ельвіра скривила губки і підняла келих з вином. Злегка примружилася і посміхнулася. Валера відвернувся і зробив вигляд, що образився.

– Валере, ти думаєш я повірила тобі, що ти йдеш від дружини?

Голос Ельвіри став суворим, незважаючи на випиту пляшку вина. Валера дивився на сцену, де розгорталося грандіозне шоу. Він запросив у ресторан Ельвіру, і зараз вже розумів, що з його затії нічого не вийде. Ельвіра була неприступною фортецею і всі спроби Валерки затягнути її в ліжко були марними.

– Ну перестань ображатися, ти чудова людина і я вдячна тобі за чудовий вечір. Правда. Я так давно нікуди не виходила з дому. Робота, робота, робота. Ввечері телевізор, сон. Нудота.

На Eлвiри була червоного кольору сукня, яка обтягувала чудові форми дівчини. Відкриті перси дівчини принадно піднімалася і Валера кожен раз кидав на неї жадібні погляди. Велика частина чоловіків у ресторані, тільки й дивилися в їхній бік, в душі заздрячи Валерці. На сцену вийшов хлопець з дівчиною танцювати латиноамериканський танець. Їх грація і пластика просто заворожувала. Публіка здивовано застигла, щоб не пропустити жодного руху. Світло в залі згасло і тільки прожектора, змінюючи колір, висвітлювали на сцені двох партнерів. Дівчина в білій, прозорій сукні, піднімала тонкі руки наче лебідь крила і, притискаючись до партнера, злегка здригалася. Сексуальність і ритмічність рухів в поєднанні з музикою, надавали гладким, ковзаючим рухам божевільний темп. Минуле, сьогодення, майбутнє на коротку мить перетворилося на якийсь вакуум, що полонив усіх гостей нічного закладу. Коли танець закінчився і пролунали фінальні акорди, зала буквально вибухнула від оплесків. Люди кричали «браво», і не відпускали танцюристів. Валера аплодував стоячи і ледь не забув про Ельвіру. Вивів його із оціпеніння офіціант з широким підносом в руках. Молодий хлопець поставив салати і нову пляшку вина.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.