Олена Федорова
Хорор у морзі: нечиста сила в судово-медичному відношенні

Олександр знав, що найголовнiше в роботi – правильна органiзацiя працi. Тому вiн склав посадовi iнструкцii для кожного спiвробiтника з розкладом функцiональних обов'язкiв. Спочатку вiн подумав, що не братиме лаборантiв у морг, а буде користуватися диктофоном, з якого потiм Бася друкуватиме акти розтинiв i експертизи, на кшталт роботи iноземних моргiв. Але потiм вiн згадав, що в деяких випадках треба буде на мiсцi брати мазки й кров, шматочки внутрiшнiх органiв померлих i зразу оформляти на дослiдження. Тому вiн вирiшив дiзнатися для початку настрiй своiх спiвробiтникiв, i запитав, у кого з них е бажання працювати з ним в морзi. І зрадiв, коли обидва вiдповiли, що хочуть. Демч з сумнiвом подивився тодi на малу Басю. Симпатюля-брюнетка в величезних окулярах викликала у нього сумнiви в тому, що вона зможе психологiчно витримати таку роботу. За Гошу вiн чомусь не переживав. Тому вiн вирiшив, для початку взяти обох на звичайний розтин, попередивши, що в разi травми або вбивства (тьху-тьху!) доведеться значно важче i довше бути в секцiйному залi. На його подив, Болеслава не тiльки не злякалася, а навпаки, активно випитувала у нього все патологiчнi подробицi у померлого, адже такого навчання в коледжi вони були позбавленi свого часу.

«Однак! Хорошi менi лаборанти попалися!», – задоволено констатував Демч. Звiсно, вiн попередив своiх пiдлеглих i про вiдповiдальнiсть за розголошення таемницi слiдства, якi стануть iм вiдомi пiд час роботи.

– Ось ти молодець! У тебе така органiзаторська жилка е! – хвалив сусiда патологоанатом.

– Та облиш! Ти ж теж органiзував роботу свого вiддiлення?!

– Вiдкрию тобi страшну таемницю: я нiчого не органiзовував, менi у спадок вiд старого колеги все дiсталося!

– Ну, так це тобi пощастило! Втiм, що ми все про роботу? Хто добре працюе – повинен добре вiдпочивати! Якi у нас плани на вихiднi? – весело запитав Демч.

– У нас?

– Ну, ми ж тепер «разом» живемо?

– Я, взагалi-то, планував до батькiв з'iздити… Ти хiба не поiдеш до них похвалитися, як все тут…

– Я – сирота, Оресте. Батьки загинули в автокатастрофi, а мене кинуло на пiдлогу, я i вижив. Рубцi на головi i тiлi залишилися… Але менi було близько року всього… Вирiс в iнтернатi. Так що iхати менi нема до кого. Хiба що, до родичiв за кордон?

– Хочеш, поiдемо до моiх?

– Давай, ти поiдеш до них на наступнi вихiднi, а завтра покажеш менi мiсто?

– Добре, – погодився Орест.

– А як у вас з дiвчатами?

– Цього у нас з надлишком вистачае!

– А чого ж ти тодi досi сам?

– Ну-у, як тобi сказати? Час провести е з ким. А ось, щоб зустрiти серйозну для життя – поки не пощастило…

– Зрозумiло. Чи не там шукаеш, напевно?

– Може, – миролюбно вiдповiв Манчишен.

– Я перепрошую, а який у вас знак був, що вхiд заборонений?

– Не зрозумiв, – здивовано витрiщився на Демча Орест.

– Ну, коли ти не один?

– А-а-а! Так, в принципi, нiякого i не було.

– Непорядок! Давай так: якщо входити не можна – на ручку дверей вiшаеш… – Демч обвiв очима холостяцьку кiмнату i побачив ремiнь, що висiв на дверцятах шафи.

– Ось, вiшаеш ремiнь. Лади?

– Лади.

Орест вiдчув, що з цього моменту життя стае веселiшим, нiж ранiше. Так, цей експерт – не те, що старий сусiд-зануда по кiмнатi! Дивно, як той ще знайшов собi дружину! Напевно, таку ж.

З наступних вихiдних, Олександр почав активно вливатися в громадське та iнше життя Т-ського. Щоправда, з прогулянкою по мiсту iм не зовсiм пощастило тому, що в парку вони одразу натрапили на Баську, яка радо приедналася до них, i почала розписувати красоти рiдного мiста, нiби Орест про них i до цього не знав!

Демчин глянув на розчароване обличчя колеги, який розкатав губу, думаючи, що вони моментально «склеять» мiсцевих красунь, i зрозумiв, що вiд лаборантки вони не вiдбудуться, та розреготався.

– Це Ви чого? – насторожено запитало юне дарування експертизи.

– Так це ми про свое, про хлопчаче, – заспокоiв ii начальник.

– Пропоную сходити в кiно, – знайшов, нарештi, Дамоклеве рiшення Саня, i потягнув супутникiв до Будинку культури.

Чесно кажучи, вони i з малою Баською вiдмiнно провели час. Погуляли.

Насмiялися в кiно i пiсля нього до упаду. Потiм, провели ii додому, здали пiд бабусин контроль, i бiльше вже не захотiли нiяких нових «подвигiв».

Пiшли в гуртожиток.

Але цiлi у них, загалом, не збiглися. Хоча, швидше за все, збiгалися, але навпаки. Можливо, вона теж шукала, з ким би познайомитися. Але знайомитися зi знайомими – було проти правил у Демча. Тому, в недiлю вони вирiшили повторити похiд в мiсто зi своею первинною метою.

Моргiвськi байки

Отже, в недiлю вони знову вибралися в мiсто, i тепер уже натрапили на Гошу. Дивуючись, наскiльки ж маленьке, по сутi, мiстечко, вони ледве вiдчепилися вiд лаборанта, погуляли на набережнiй, познайомилися з двома довгоногими дiвчатами Аллою i Лерою, i пiшли в кафешку. Там вони не поспiшаючи спустошили пляшку молдавського вина i продовжили спiлкування в чудовому настроi. Справа дещо ускладнювалась тим, що дiвчата дуже захотiли дiзнатися, ким працюють «такi цiкавi хлопцi» i почали iх, прямо по-ментовськi «колоти». Орест хотiв спочатку похизуватися своею професiею, але Демч застережливо стиснув йому лiкоть. Вони тепер – вiдомi в мiстi люди. Невiдомо, що собою представляють цi цiпоньки. А якщо вони – представники найдавнiшоi професii? Якась особлива «солодкiсть» дiвчат допускала в Олександра появу таких думок. Не можна було допустити, щоб про них поповзла слава, що вони злягаються з б… ми. Тому, нашi молодi люди вирiшили тримати iнтригу.

– А ось не скажемо. Єдине: можемо вiдмiтити, що ми – представники дуже страшноi професii!

– А ми – теж! – засмiялися дружно у вiдповiдь дiвчата i весело перезирнулися.

– Цiкаво!

Колеги вирiшили злегка провчити пiдпитих i нахабних дiвчат. Чому не порозважатися особливим чином?

– Ми хочемо до вас на роботу, – вередували дiвицi.

– Добре, – погодився Демч, – Тiльки пропоную пограти в одну гру. Ми зав'язуемо вам очi…

– Ви, точно, що не збоченцi? – несподiвано тверезо запитала бiльш симпатична i балакуча Лера.

Вона одразу якось сподобалася Оресту. І йому було шкода, що Демч нав'язуе своi правила гри. Хоча, складалося враження, що вiн не збирався клеiти жодну з цих дiвчат.

– Нi, звичайно! Просто так цiкавiше!

– А якщо ми погодимося?

– Ви отримаете таку порцiю адреналiну…

– О-о-о! Саме цього я i хочу! – вигукнула Алла.