Плисти проти течії

Пригадую, як багато років тому, коли я був маленький, моя бабуся оповідала мені про небо і казала, що на хмарах живуть ангели. Підрісши і дійшовши літ, я вперше сів у літак і все роззирався, де ті ангели… Позаяк моя бабуся ніколи в житті не літала літаком, я їй казав: «Бабусю, за хмарами ангелів немає», на що вона відказувала: «Та є, просто ти їх не бачиш, бо не віриш в Бога, не віриш в ангелів». Але не в тім річ, що я не вірю, а в тім, що я їх не бачив.

Таким чином, образ небесних ангелів, що був доречний сто, двісті чи п'ятсот років тому, в наш час освоєння тропосфери вже не годиться. Цей образ був, найпевніш, уособленням ефірних істот, що пробувають в іншому плані свідомості.

Недостатність релігійної гнучкості обернулася матеріалізацією уявлення, тож замість згаданих планів свідомості з'явилися хмари, замість вищих сутностей – ангели з крильцями. Вірили тоді і в те, що по смерті людина прямує або в пекло, в осерді Землі, або в Небо. Але, якби це було справді так, то я, прямуючи в пекло, міг би вигулькнути десь в Австралії, адже Земля кругла, чи не так?

Іншими словами, сьогодні я не можу вірити в існування фізичного пекла в осерді Землі. Не можу я вірити і в існування якогось неба над нами, бо у всесвіті немає ані верху, ані низу.

Якщо подивитися на мапу таку ось, як ця, на стіні, ми побачимо, що Північ знаходиться вгорі, а Південь – внизу, тож ми переконані, що Земля рухається у Всесвіті з північним полюсом угорі. Але немає ані верху, ані низу. Річ у тім, що ці мапи складали «смиренні» європейці, жителі північної півкулі, отож і вийшло, що ми зверху, на Півночі, а всі інші – десь унизу.

Іншими словами, усе в світі відносне, з чим і стикаються люди. Відтак, виникає псевдоматеріалізм. Як філософ, я вважаю, що сьогодні люди не більші матеріалісти, ніж у минулому, просто їм нелегко зрозуміти архаїчні форми.

На теперішній історичний момент усе те, в що вірили наші прадіди, нам не придається. Скажімо, вони вважали, що праведні та благочестиві йдуть на небо і грають там довіку на арфі. Але хіба не нудно нам було б довіку грати на арфі? Це було б жахливо. Тисячі років грати на арфі особисто для мене було б справжнім пеклом, бо з мене кепський музика. І мене мусили б слухати! Жахіття!

Отож, на часі усе впирається в форми. Про втрату духовості не йдеться. Ми дотепер духові, дотепер віримо в добро, віримо в справедливість, віримо, що можемо запомогти всьому людству. Звісно, ми не позбавлені вад та егоїзму, але маємо і добрі почуття, хоча й не молимося цілими днями, хоча й не запалюємо яскраві лампадки перед Буддою.

До того ж, на часі існують й інші способи робити добро. Нині ми можемо робити добро, послуговуючись письмовим та усним словом – газетами, журналами, книжками, лекціями. Ми перебуваємо в поворотному пункті історії, коли віру наших прадідів відкинуто, а нові релігійні форми, які б заступили відомі нам, ще не виникли. На часі з'явилися дещо химерні, як на нас, релігійні форми, а з іншого боку нам намагаються накинути одну-єдину форму, хоча кожен з нас відчуває по-своєму.

Саме в такі історичні моменти виникає філософія, як то було в Греції, коли давні боги втратили свою значущість. Людина мислить, людина починає допитуватися. Хто я? – питається вона. – Я – це моя рука? Я – це моє тіло? Ні. Адже якщо мені відтяти руку, я житиму без неї. Отже, я – це не моє тіло, я – дещо більше. Що ж до Бога, то невже це доконче має бути бородатий добродій на небесному троні? Такого Бога нам уявити важко.

Означення Бога як доброго неминуче викликає у нас досить небезпечні сумніви. Якщо Бог такий добрий і всемогутній, то чому в світі існують бідні? Якщо Бог добрий і всеможний, то чому люди хворіють? Чому існує стільки страждань? Це спонукує нас до заперечення ідеї Бога – власне, не самої ідеї, а його форми. Цієї олюдненої, антропоморфної форми Бога – доброго до одних і лихого до інших, Бога, який унеможливлює спокуту і визначає нам або Небеса, або пекло.

Якщо я й нагрішив, то тепер мені довіку каратися в пеклі? Якщо я не ходив щотижня до церкви, то мені вготоване довічне пекло?

Ці релігійні форми суперечать сучасній формі буття. Кожен з нас бачить цю проблему під своїм кутом зору. Отоді й виникає потреба в філософії. Грецьке слово «філософія» означає «любов до істини, до знання». В природі кожного чоловіка, кожної жінки закладений принцип любові до істини, до точного знання. Отож, треба дати волю цьому принципу любові до істини, і жодна догма чи повеління тут не зарадять. Домогтися цього можна лише спіткавшись з самим собою і мужньо спитавшись: хто я? звідки я йду?куди я простую? чи народився я разом з моїм тілом? чи помру я, коли зникну? Питання, питання – нові та одвічні…

Недавно я увійшов. Багато хто бачить мене вперше, мовби я щойно народився. А за кілька хвилин я піду, і для когось з вас, мовби помру. Але я був живий до того, як зайшов сюди, і житиму після того, як звідси вийду.

Існують реальності поза тим, що ми бачимо і чого ми можемо торкнутися. Будьмо обачними, щоб не матеріалізувати все поспіль. Ми не можемо зачерпнути води виделкою. Фізична виделка не годиться для метафізичного, духового, релігійного.

Отоді в пригоді нам стане ложка, тобто філософія. Філософія вчить нас думати і відчувати те, що ми вже колись думали і відчували.

Акрополь – це філософський рух, що існує в багатьох країнах світу. Чому він називається Новий Акрополь? Тому, що ми прагнемо створити вишнє місто – не в фізичному, а в моральному і духовому сенсі. В цьому місті ми могли б жити, і навіть найменші почувалися б там, як удома. В цьому місті пануватиме любов, а не зненависть, злагода і згода, а не війна.

Згода – це не зрівняння всіх і вся, адже всі ми різні. Згода означає жити душа в душу, одним серцебиттям, чуттям єдності. Маємо прийняти, як належне, наші відмінності, нашу недосконалість, наші вади і, не чекаючи благословення якогось янгола-охоронника, а керуючись самим лиш духовим правом, жити вчора, сьогодні і завтра, віднайшовши внутрішнього індивіда.

Згідно з Платоном, індивід – це неподільне і нерозкладне. Віднайшовши цього внутрішнього нерозкладного індивіда, ми ступимо на містичний, релігійний шлях навіть без чийогось научання. Коли формальні релігії втрачають контекст пошанування індивіда і кожної людини зокрема, вони починають агонізувати, помирати, розпадатися і кристалізуватися.

Таким чином, ми сповідуємо філософію, в якій тут чи там, залежно від уподобань та віри, кожен може віднайти себе самого, віднайти красу природи, віднайти музику у всесвіті.

Сучасний украй матеріалістичний світ інфектував природу – не лише фізичну, а й психологічну та ментальну.

Інфектовано не тільки наші міста, ментально ми самі інспектовані. Коли хтось промовляє до нас, звертається до нас із словом, то ми ставимося до нього з підозрою: «яку неправду він нам скаже? що приховує цей добродій? чого йому від нас треба?»

Ми інфектовані, ми втратили свою чистоту. Чистота – це віра, це довіра до людей, добросердість і толерантність, це коли в квітах бачать не органи розмноження рослин, а красу, яка приносить нам радість та усвідомлення Мудрості всесвіту.

Плаваючи під водою, дуже непросто розгледіти кольорові рибки на тлі морських рифів через їхнє своєрідне маскування. Перша згадка про маскування людей – клаптями моху – належить до IX сторіччя. Це було в іспанському місті Бехар (Саламанка). Тим часом, тварини вдавалися до маскування відколи існує світ. Хтось та вимислив усе це! Безперечно, існує якийсь космічний розмисел, що огортає нас.

Цій новій людині притаманне відчуття того, що все довкола пронизує космічний розмисел, який дав красу квітам, уможливив виживання беззахисним тваринам. Ця нова, незалежно від її фізичного віку, людина зможе скласти ціну красі, зможе не тільки розуміти добро, а й робити добро.

Ця людина не почуватиметься щасливою, доки не будуть щасливими всі люди на Землі. Вона не будуватиме своє щастя на нещасті інших. Ця людина відчує силу добра у світі, доброти до всіх, доброзичливості до людей, до тварин, до рослин.

Ось що таке нова людина. Така людина може розквітнути в кожному з нас, мов троянда. Хто вже має в собі нову людину, той відчуває пахощі тієї троянди і живе з чуттям краси, з чуттям своєї безсмертності. Отож, коли виникнуть нові релігійні форми, ми всі будемо готові прийняти їх так само, як і давніші релігійні форми.

Зрозуміємо ми і тих людей, що не вірять в Бога. Адже нова любов дасть нам змогу розуміти всіх людей, всі явища, весь усесвіт довкола нас, а найголовніше – розуміти самих себе, примиритися з самими собою, зі своїми помилками, зі своїми слабкостями, зі своїми стражданнями. Ми зможемо жити разом, з певністю того, що все у світі – універсальна гармонія.

Релігії агонізують, коли втрачають розуміння цієї універсальної гармонії, але релігії – це тільки історичні форми осягнення божественного. Чому нас мають руйнувати релігії чи будь-яка інша зовнішня форма? Нам потрібна внутрішня сила, щоб рухатися вперед.

Завтра знову буде світанок, ми не повинні в тому сумніватися. І задля того, попри свою мализну, ми маємо трудитися. На світанку защебечуть нові пташки, забігають нові діти, залунає нова музика, відкриються нові знання, але внутрішньо ми будемо такими самими, як дотепер, як сьогодні і як завтра.

Ми, філософи, кохаємося в істині, в красі, ми можемо розуміти прекрасне, можемо трансцендувати, прозирати поза явленим. Це витворює нову етику, нову мораль, нове естетичне чуття.

Релігії агонізують і помирають, бо все, що народжується, має померти. Але те, що ніколи не народжувалося, те, що сягає углиб часу, те, чому наші прадіди поклонялися біля вогнищ, залишиться допоки цього світу. Хто це зрозуміє, відчує і тим житиме, той матиме мир у своєму серці і чисті руки – чисті від зла, матиме справжнє добросердя, істинне світло, і стане на шлях істини.

Любі друзі! Попри мовний бар'єр, я говорив щиросердо, і сподіваюся, що серцем ви мене розумієте. А тепер забудьте про мене і думайте про себе, думайте про тих, хто прийде після вас. Кожен має стати трохи добрішим, трохи справедливішим, і тоді настане світанок.

Лекція, прочитана 28 квітня 1983 року в осередку Нового Акрополя, вулиця Серпа Пінто 5, Шіадо, Лісабон, Португалія.

Чому треба вірити в Бога

Насамперед я мушу вдатися до логіки, аби дещо прояснити – не для тих, що не раз бували у цій залі і знають нас, а для тих, що вперше зробили нам честь своєю присутністю. Коли я кажу: «Чому треба вірити в Бога», це не означає, що я хочу щось комусь нав'язати. Це не обов'язок, що накидається ззовні; я маю на увазі філософські причини, звичайні людські причини, які нас ведуть, які нас спонукують до віри в те, що ми називаємо Богом.

Новачки повинні знати, що я не збираюся читати мудровану лекцію, а складну термінологію я залишаю для кафедр. Аби мене правильно розуміли, я на своїх лекціях просто бесідую зі слухачами. Це такі собі міркування уголос і намагання зібрати докупи все те, що вже є у ваших серцях. Значущість цієї теми, присутність в Бозі та доконечність глибоко його зрозуміти, змушує нас сприймати його не як щось зовнішнє, не як якусь угоду, не як простий обов'язок щодо фізичної реальності, а як пошук, проникнення у власну душу, щоб побачити, де міститься те вируюче джерело, та підземна ріка, яка змушує нас відчувати в собі живу воду. Проте, ми не завжди можемо занурити в неї свої руки, і часом, у найкритичніші моменти нашого життя, вона виступає на наших очах сльозами.

Тож нам слід поставити собі деякі запитання і одержати на них відповіді.

Якось я вже казав, що найскладніше визначити те, що найважливіше. Тим-то я говоритиму про Бога, але без дефініцій Бога. Тривіальні речі, як, скажімо, стілець чи будь-який інший предмет, легко визначити. Чому? А тому, що ми виходимо з його матеріальної характеристики, з його власної простоти, з його власного браку онтологічної сутності, що дозволила б йому перетривати момент, тут і тепер, що робить його рухомим, пересувним, важким, вимірним. Але якщо я спитаю: «Чи можете ви дати визначення справжньої любові, життя, смерті?» Виявиться, що ми можемо говорити тільки про ефекти любові, життя або смерті; тобто мова буде не про смерть, а про мертвих, не про любов, а про закоханих, не про життя, а про живі істоти. Тож тема Бога – це питання не стільки його визначення, скільки його віднайдення в собі та в інших. Адже, щойно ми дамо його визначення, щойно помістимо в якусь клітку, в якийсь конверт, в якусь шухляду, він відразу ж перестане бути тим, ким він по суті є, перестане бути Богом, а стане одним з багатьох релігійних образів, що їх витворило людство протягом сторіч.

Віра, духовість, віднайдення Бога – це одне з чуттів, одвічних інтуїцій. Всі прадавні пам'ятки, скажімо долмен, що його побудували невідомі нам народи, або величні піраміди Єгипту та Юкатану несуть на собі відбиток релігії, тобто «нового пов'язання», єднання людини з Богом, присутності божественного в природі. Згодом на долмені будують грецький храм, потім – римський, а відтак – християнський. Вони належать до різних архітектурних стилів та різних орденів, але це монумент Богові. Коли людина вперше поклала камінь на камінь, то зробила це, любі друзі, не просто для того, щоб мати опертя, чи для того, щоб викресати іскру вогню для приготування їжі. Вона поклала камінь на камінь, щоб звести першу колону, першу піраміду, перший вівтар, тобто першу експресію до божественного. Ми знаємо, що цей пошук первинного Вогню серед стародавніх народів, скажімо індусів, зміщується в царину містики і в пов'язання з тим, що є Бог. Найдавнішим Богом індусів, згідно з Рігведою, був Агні. Агні – це іскра вогню, який викресав його батько, тесля Вішвакарман. Внаслідок тертя двох паличок з каменем чи кам'яним стругом виникла перша іскра – перший Агні, від котрого походять усі Боги, концепт первинного Вогню і первинної Божественності.

Звернімось до інших прадавніх народів, скажімо єгиптян, їхні папіруси розповідають нам про примітивне Божество Атум, яке поволі перетворилося на Атум-Ра, тобто вогняне сонце. Перші світоглядні уявлення Єгипту, найдавніші віднайдені папіруси та найдавніші написи на мурах говорять нам не про страви, не про убрання, не про війни, не про щось інше, а про присутність Богів, про присутність Бога, про присутність Божественного.

Можна згадати багато народів, але назвемо лише деякі. Минуле людства іноді варто згадувати. Згадаймо Америку, тобто Месоамерику, де існує легенда про Кетцалькоатля – птаха в пір'ї, що мав водночас ознаки змія. Його ім'я означає «птах-змій». Кетцалькоатль прийшов до людей з неба. Він про дістався углиб землі, в так зване пекло, тобто до психологічного й фізичного низькодолу, до останків померлих людей, а потім воскрес серед людей, щоб вести їх за собою. Але одного дня він сів у човна і зник у морі… Море! Який давній символ! Це okeanôs стародавніх греків. Щоразу, коли я бачу Ніку Самофракійську в паризькому Луврі, то згадую, який зміст вкладали греки в слово okeanôs – безмежне море без портів, коли слава в тому, щоб зійти на облавок і веслувати, веслувати й веслувати… і відчувати в русі весел та дужих рук, як злітають наші голоси співом давніх пісень і давніх слів; і знову вітри надимають підняті вітрила, і знову ми пливемо через okeanôs… Океан, як сказав би Гомер, – це немов велике море вина, що котить свої хвилі і розбурхує нашу фантазію, з нього виринають Боги, чарівні острови, а бездухових воно перетворює на свиней.[2]

Якщо хочете, можемо поговорити про інків, які вірили в Кон Тікі Віракочу – Творця життя зі світового яйця; про інків, які зналися на сузір'ях і вважали, що там живе Бог; про інків, які вважали, що людина пов'язана з Богом через райдугу.

В усіх краях, серед усіх народів існує цей божественний зв'язок. Таким чином, накинуті нам матеріалістичні погляди, що людина, мовляв, була істотою утилітарною, що вона почалася з винайденням колеса, зброї, з видобування вогню, є абсолютною вигадкою, яка не має жодного наукового підґрунтя. Насправді людина почалася з відкриття Бога. Відкривши Бога, вона поставила йому вівтар, надала йому певної подоби, явивши його у свій спосіб. А вже потім людина винайшла колесо для переміщення свого вівтаря; вже потім вона створила, викресала, використала вогонь блискавок, щоб запалити вогні на вівтарях і освітлювати своїх Богів уночі. Тільки тоді людина узброїлась в обороні того, що можна назвати totem чи ще якось, але для людини це було щось вище за неї, щось таке, що жило до неї і житиме після неї. Тож перші слова, яких люди вчили своїх дітей, своїх учнів чи своїх наступників, були слова про Бога.

Ми говорили про творіння, говорили про зв'язок людей з Богом. Подумаймо трохи, любі друзі, які найвеличніші творіння людини ми можемо назвати. То які? Може, піраміди Єгипту? їх було побудовано в ім'я Бога. Сьогодні ми добре знаємо, що це не усипальниці; нам добре відомо, що вони мають релігійне значення і були споруджені для вшанування Богів. Може, назвемо Парфенон як дивовижну пам'ятку? Так, Парфенон був храмом Великої діви Афіни. Може, назвемо піраміди майя? Вони присвячені Божествам, є там і «дерево життя». В Паленке в піраміді у вигляді саркофагу міститься «птах воскресіння». Усі великі матеріальні творіння людини були інспіровані Богом.

Можливо, у цю мить хтось із вас думає: «Зачекайте, професоре, але ж існує велична пам'ятка, інспірована не Богом, а призначена суто для оборони. Великий китайський мур завдовжки понад 7000 км створено не в ім'я Бога». Помиляєтесь! Його побудовано саме в ім'я Бога. Народ, що звів цей мур, вірив у Бога і боронився від варварів з півночі, які не мали ані законів, ані моралі. Немає жодної величної матеріальної пам'ятки, що не була б створена в ім'я Бога.

Храм Ісиди, о. Філе, Єгипет

А тепер поговорімо про книги. Ми говорили переважно про Рігведу – прекрасну книгу індійців. Можна згадати і Магабгарату і Бгагавад Гіту Усі ці твори присвячені Богові. А сьогодні сноби, які мають себе за дуже сучасних людей, відкрили для себе Кама Сутру, якої індуси начиталися ще 1500 років тому, та й віддали її мусульманам. А сноби вважають її чи не найголовнішим твором минулого. Але якби вони почитали її на санскриті, в оригінальній версії, то натрапили б на оповіді про бога Каму, про те, як цей Бог створює Всесвіт і людей, як він, немов Купідон, метає свої стріли, лишаючи на тілі людей надчутливі точки, і це не так малорелігійно, як то може видатися.

Згадаймо Іліаду та Одіссею – твори, в котрих, окрім оспівування героїв, багато згадок про Богів. Згадаймо Чілам-Балам в Америці… Згадаймо багато інших книг, згадаймо Біблію. Хіба Старий і Новий Заповіти Біблії не позначені релігійністю, не говорять нам про Бога від тисяч років? З вірою в Святе Письмо багато людей не тільки помирали, а й жили, що найголовніше і найважче. Адже померти – річ нехитра, любі мої. Померти дуже легко. Померти – це викинутися з вікна; померти – це натиснути гачок пістоля; померти – це просто різко викрутити кермо авта на гірській дорозі. Але жити, жити день-у-день, дбаючи про сповнення морального закону, жити день-у-день, дбаючи про сповнення закону любові, жити день-у-день, намагаючись творити – набагато складніше, ніж померти. Більше, ніж герої, Богові потрібні люди, які можуть жити щодня.

Та чи можна сказати, що Богові щось потрібно? На такі слова мої колеги філософи можуть заперечити: «Бог – це абсолют. Богові нічого не треба. Бог в усьому». Але я казав, що ми з вами трохи поміркуємо. Ми маємо якось його уявляти, якось відчувати, якось йому молитися. Назагал, люди повинні вміти молитись і вміти помирати, тобто окрім життєздатності, вони повинні вміти молитися і вміти помирати. Люди зводять разом руки не тільки для того, щоб утримати знаряддя праці чи їжу; люди зводять разом руки або ставлять їх у певний спосіб, що в Індії називається мудрами, в пошуку контакту з Божеством, контакту з незнаним, контакту з тим, що ми називаємо Богом. Байдуже, як ми його іменуємо, значно важливіше – цілковита впевненість в існуванні Бога. Завважте, що за античних часів, коли люди мали обмаль засобів, вони звели Пума Пунку накреслили лінії Наски, вибудували піраміди Єгипту та Парфенон, написали Одіссею, Іліаду, Бгагавад Гіту, Біблію. Якщо тодішні люди, мавши обмаль засобів, змогли це зробити, то що б могла зробити людина, яку ми в Акрополі називаємо людиною новою?

Через усю історію людства деяким чоловікам і жінкам притаманне відчуття Бога. Байдуже, яку релігію вони сповідують, принаймні мені байдуже; байдуже, в який спосіб вони його відчули, але вони відчули і втілили його в певну форму. Та й у нашій культурі, в нашій Іспанії, існує свята Тереза з Авіли, свята Роса, а то іноді видається, що релігія є справою тільки чоловіків. Ці жінки глибоко відчули Бога, присвятили йому свої пристрасні писання і ревно, якнайщиріше, від душі прилучають нас до Бога, як мати дає молоко немовляті. Тож ми, як новонароджені діти, відчуваємо побіля цих великих книг, побіля цих осель, як в нас зароджується нова снага, нова надія, нова жага життя, нове розуміння всього життя.

Отож, ми мусимо вірити в Бога, і не з якогось зовнішнього примусу, – бо, як сказали б ці праведні жінки: «якби пекла й не було, ти боявся б», – а тому, що це для нас природно, тому, що це відрізняє нас від тварин. Відмінність між людиною і твариною полягає не в тому, що тварина має хвоста, а в тому, що людина вірить в Бога, відчуває Бога, а тварина – ні. Тож кожна доктрина, кожна форма мислення і кожна форма життя, яка віддаляє нас від віри в Бога чи в безсмертя душі, перетворює нас на гуманоїдів, непотріб історії, отваринює нас і призводить до того, що ми дичавіємо, стаємо нечулими і байдужими, перетворюємося на тварин, які говорять тільки про їжу, сон і матеріальні вигоди.

Отож, нас так зматеріалізовано, що, як я вже казав, коли ми збираємося винайняти чи придбати нове помешкання, то найперше звертаємо увагу на ванну кімнату. Нас анітрохи не обходить, чи є в тому помешканні куточок для молитви. Тим часом наші предки завжди дбали про місце для молитви і спілкування з Богом. Ми ж бо, панове, думаємо тільки про зручну лазничку щоб бути з тим, що не має назви, тобто нам напхали голови непотребом, злом, гнилизною. Це збочення, це найстрашніша контамінація, що її спричинюють не нафтопродукти і не радіація, а самі люди, які заперечують Бога, люди, які мільйони років деградують, повертаючись до тваринного стану. Вони знову втрачають можливість, що її мав наш давній предок, людина, яка жила в такі прадавні часи, що їх не пригадували навіть стародавні греки й римляни, про яких не згадують навіть єгиптяни у своїх старовинних папірусах. Та примітивна людина клала камінь на камінь і складала шану Тому, що вона внутрішньо відчувала, Тому, що давало їй змогу розуміти природу, не тільки експлуатувати її, не тільки використовувати її біологічну життєдайність, а й розуміти і трансформувати її в музиці, в поезії, у філософії та в любові.

Якщо ми не визнаємо себе дітьми Божими, еманаціями Бога, то про яке братерство мова? Де візьметься любов між людьми? Якщо ми не визнаємо себе дітьми одного й того самого Отця, одного походження, однієї долі, то як можна почуватись єдиними і згуртованими? Ми почуваємось єдиними фізично, бо нам бракує стільців, щоб вигідніше всістися, але морально і духово ми єдиними не почуватимемося. Ми мусимо визнати себе дітьми Божими, мусимо відчути, що в нас є дещо спільне, і спільне не минуще, не те спільне, що у нас може бути з твариною, – скажімо, холод чи голод. Ми мусимо відчути в собі те спільне, що не минає. У давній американській книзі Чілам Балам сказано, що нам потрібна любов не на три дні, владарі нам потрібні не на три дні, закони нам потрібні не на три дні, реальності нам потрібні не на три дні. Усе, що ми маємо, є ефемерним, тож усі ми почуваємося пригніченими, обмеженими, і ходимо, мов ті звірі в одній клітці, по колу, тупцюємо на місці. Ми втратили розуміння того, що людина перед нами, людина поруч з нами і навіть людина, яка за певних обставин може бути нашим ворогом, насправді є нашим братом. Ми повинні щиро її любити, і не тільки зокола, не тільки показними вчинками. Головне – не показні вчинки, друзі мої, як сказано в книжечці «Маленький принц», головне – для наших очей невидиме. Іноді ми можемо чинити на позір жорстоко, а втім, почувати любов. Приміром, в часі операції хірург розтинає ланцетом живіт пацієнта. Якби на якусь мить хтось побачив тільки цей його порух, то вжахнувся б: «Душогуб! Він його замордує… Який жах!» Але ж бо лікар робить це задля того, щоб врятувати життя, він робить це з любові. Тим часом хтось нас голубить, виціловує, а насправді хоче нас ошукати або обібрати. Таким чином, зовнішній вчинок є другорядним; головне – акт внутрішній, акт віри.

Ми повинні знову повернутися не тільки до індивідуальної віри, а й до віри колективної. Говорячи це, я не маю на увазі якусь певну релігію, я говорю про колективну віру, віру в Бога і в безсмертність душі. Слід усвідомити, що всі ми діти одного Отця; слід знову пізнати самих себе, подолати страх смерті, свої страхи, усвідомити, що ми безсмертні…