Война на три буквы

– Мы невероятно счастливы, что вы нас поддерживаете, что вся Украина нас поддерживает, – говорят офицеры. – Если бы не вы, кто знает, может, и не продержались бы.

Местные жители относятся к ним по-разному. Кто-то приносит еду и оплачивает телефонную связь, а кто-то плюет в лицо…

Выходит командир батальона Александр Саенко. Уставший и довольный. Вручает мне и Маше, приехавшей в Крым с подарками военным, гвоздики. Он не готовился, просто два букета случайно остались после поздравления женщин с Восьмым марта. Смеется, шутит.

Вдруг опускает голову и произносит:

– Возможно, сейчас я поставлю крест на своей карьере, но я не могу не сказать. В нашу часть приехали сержанты из Киева, чтобы поддержать и пожать руку. Но я не понимаю, где генералы, которые объяснят нам, что происходит? Где наши депутаты? Они должны быть здесь, но они тоже не приехали… Мои офицеры задают один и тот же вопрос: что будет дальше? Как себя вести? Это страшно, когда один брат может убить другого. Солдаты смотрят друг другу в глаза через приборы и хотели бы улыбнуться, да не видно улыбки через приборы…

Ком в горле. В голове – те же вопросы. Неужели Крым вот так вот запросто перейдет в ведомство другого государства?

– Как бы там ни было, мы не падаем духом, – продолжает Саенко. – Я горжусь своим личным составом, сержантами. Даже если в этой войне мы погибнем, то морально мы победили.

В ночь на восьмое марта в восточном Крыму спокойно. Тиха украинская ночь…

Екатерина Сергацкова, «Украинская правда»

8 марта 2014

Конец первой крымской весны. Разговор с «зелеными человечками»

Говорят, в Крыму всегда две весны. Неделю назад здесь закончилась первая. Природа, кажется, остро реагирует на происходящее: третий день гуляет лютый ветер.

Едем в Перевальное – передать в самую крупную на полуострове воинскую часть письма со всей Украины. Нам помогает ялтинский активист, он просит «отсыпать» ему горстку писем для военнослужащих в Массандре, которая уже тоже оккупирована «зелеными человечками».

По дороге забираем Валю, она служит в этой части вместе со своим мужем. На Вале – спортивный костюм, кроссовки, волосы собраны в хвост. Она рассказывает, как за несколько часов до прихода российских войск командование отправило ее домой, в отпуск. С тех пор она почти каждый день проходит мимо «зеленых человечков» в часть, чтобы проведать супруга.

– На самом деле все не так тяжело, как это описывают некоторые СМИ, – рассказывает Валя. – Как-то вышел сюжет на украинском канале, что во время штурма было около ста жертв и куча раненых, что военным нечего есть и нет электричества. Мне в ужасе звонили родственники с Украины. Но ничего такого и в помине не было!

Да, Валя говорит «с Украины». Для нее Крым, как и для многих здесь, – отдельное от страны пространство. Остров.

Передаем коробку с письмами. Один из военных тут же разворачивает письмо, читает с улыбкой, складывает обратно. «Ну что, будем держаться!» – смеется он.

Позже появляется видео, как Валя в части вручает военным по письму. Радуются, как дети. Правда, говорит она, в последнее время из этой части уволились несколько человек – не выдерживают натиска: «Тяжело в такой обстановке работать, вот и уходят». А сама Валя выходит на службу с завтрашнего дня.

База оцеплена «зелеными человечками». Они караулят под деревьями, форма сливается с намечающимися листьями.

Подхожу к одному из них близко. Он не возражает, дуло автомата устремлено в небо. Форма поистрепалась, ткань, обившая каску, местами разорвана, сапоги в высохшей грязи.

– Холодно тебе? – спрашиваю. Он смотрит на меня глазами, слезящимися от холода. Совсем юное лицо обветрено. Кивает.

Не уверена, но, кажется, ему боязно и обидно, что приходится вот так стоять в чистом поле по чьей-то невнятной указке. Ему не передают писем от россиян с благодарностью за верность и выносливость, не приносят «сникерсов» и не жмут руку. Он здесь чужой. Чужой, защищающий Хищника.

Разговорились с группой «зеленых» возле одного из КПП. Все очень молодые, кроме командира, ему где-то тридцать.

– Вот ты мне скажи: твой дед за кого воевал? – спрашивает он активиста. Тот отвечает: «За Советский Союз, за кого же еще…» Дискуссия о том, что сейчас происходит, плавно скатывается к теме Второй мировой и, конечно, мифическим «бандеровцам».

– Мы же видели, как там, на Майдане, кидали «коктейли Молотова». Вот кто эти люди? Разве они не фашисты? – говорит юный «зеленый человечек». Пытаемся объяснить, что на Майдане стояли и продолжают стоять в основном интеллигентные люди с двумя высшими образованиями.

– Вот мы похожи на фашистов?

– Нет, не похожи, мы вас и не имеем в виду, – говорит он.

Кажется, он сам смущен тем, что его внутренние установки не работают.

«Зеленые человечки» не скрывают, что они из России. Они даже не знают, в какой части стоят, в каком населенном пункте. Им просто дали приказ.

– Чего вы боитесь? Ну, будет Крым российским, так чего в этом плохого? У России много денег, здесь будет лучше жить! – говорит командир «зеленых». – На кой вам тот запад Украины? Там же никаких ископаемых нет!

– Там наши друзья, – отвечаю. – Не нужно нас разделять.

Ледяной ветер сбивает с ног. На ребятах тяжелая форма. Очередной порыв ветра отталкивает их от нас на несколько шагов.

– Я хочу сказать, я знаю, что сейчас идет прежде всего информационная война, – говорит самый юный из «зеленых человечков». – Нас просто натравливают друг на друга.

– Не переживайте, вот пройдет референдум, и народ решит, чего хочет, – пытается заверить командир.

Да. Только сможет ли этот «референдум» пройти честно под дулами автоматов?

– Никто с оружием у избирательных участков стоять не будет, – говорит командир.

Знает ли он это наверняка?..

До «референдума» остается пять дней. Похищено уже восемь активистов и журналистов. В поездах люди в камуфляже обыскивают пассажиров и проверяют паспорта. Правозащитники вынуждены скрываться и вести подпольную работу.

«Зеленых человечков» в Крыму все больше.

Им холодно и, наверное, странно оттого, что уже две недели они являются живыми скульптурами в камуфляже от Юдашкина. Но они давали присягу родине, с которой так хотят воссоединиться некоторые крымчане.

…В Крыму закончилась первая весна. Чего же ожидать от второй?

Екатерина Сергацкова, «Украинская правда»

11 марта 2014

11 марта 2014 года Верховный Совет Автономной Республики Крым и Севастопольский городской совет приняли декларацию о независимости Автономной Республики Крым и города Севастополя. В соответствии с декларацией, в случае решения народов Крыма в результате «референдума» войти в состав Российской Федерации Крым будет объявлен суверенной республикой и именно в таком статусе будет воссоединен с Российской Федерацией на правах субъекта.

Жемчужина Крыма. Кулачный бой

– Пожалуйста, приезжайте в Ялту и всех зовите. Кажется, тут будет жестко, – говорил мне утром активист ялтинского Евромайдана Антон. Вечером он уже звонил и рассказывал, как за ним гнались байкеры, а завтра же он собирается с семьей выезжать из Крыма. До лучших времен.

Ялта, главный курортный город страны, внешне выглядит как прежде: пальмы, горы, солнце.

Но что-то в этой картине не так.

Под пальмами кучкуются люди в сером, на фоне гор реет российский флаг, а солнце мерцает на начищенных до блеска мотоциклах «Ночных волков».

Перед памятником Ленину появилась сцена, увешанная лозунгами «За народное единство». Выступают женщины в кокошниках. Поют: «С Россией будет лучше». Здесь должен был проходить проукраинский митинг, но внезапно планы поменялись. На месте, где должны были обосноваться активисты, появились суровые ребята в спортивной одежде и необъятные русские байкеры.

Пожилая женщина рассказывает, как покупала украинскую ленточку, а ей сказали, что лучше не рисковать. Ленточку она все равно купила. Серая шапочка, старенький плащ. Улыбается.

– Я родилась на Дальнем Востоке, папа мой был белорус, а муж – украинец, – говорит она. – Я люблю Украину, с ней Бог, а Бог не хочет войны.

Продолжая улыбаться во все – сколько у нее их осталось? – зубы, добавляет, как бы про себя: «Не убивайте! Не лгите! Украина голосистая, музыкальная, талантливая…»

Через полчаса эту женщину собьют с ног мужики с российским акцентом. Она будет скандировать, улыбаясь: «Слава Украине!» – и теребить желто-синюю ленточку, а ее повалят на асфальт.

Эти же мужики растопчут украинский флаг, столкнут с фонтана проукраинских активистов и будут скандировать: «Фашизм не пройдет!»

О каком же фашизме идет речь?

– Да вы «бандеровцы» все, едьте отсюда на свою Украину! – стандартно говорят женщины, подошедшие на заварушку. Мужчины менее разговорчивы: закрывают рукой камеру и обещают «навалять». Один из них без лишних предупреждений просто врезал мне по лицу и попытался вырвать планшет. Не удалось.

После этого еще успела заснять, как байкеры напали на пожилого мужчину, а потом, как-то по странному вежливо, усаживали его, побитого, с поврежденной головой, на плетеный стульчик на летней площадке местного кафе.

Митинг закончился. Кто-то ищет свою камеру, отнятую то ли «самообороной», то ли байкерами, кто-то продолжает визгливо обсуждать геополитическую обстановку.

– Вы нам тут не нужны, понятно? – надрывается женщина. На ней шуба и парик. – Вас там на Майдане пичкали наркотиками, а вы и сюда добрались. Вот сколько вам заплатили?

По набережной двигаются люди с георгиевскими ленточками. Невольно сворачиваю на безлюдную тропинку, беспрестанно оглядываюсь, говорю тихо. В это время организатор митинга Антон пытается скрыться от агрессивно настроенных мотоциклов. Каково ему, коренному ялтинцу, бежать от иностранцев, считающих, что эта земля теперь принадлежит им?

До «референдума» еще два дня.

За набережной виднеется море. Только не ласковое оно какое-то. Не ялтинское.

Увидит ли оно этим летом туристов? Порадует ли кого-то?..

Екатерина Сергацкова, «Украинская правда»

14 марта 2014

16 марта в присутствии значительного количества «зеленых человечков» (а по факту – российских солдат) в Крыму проходит не соответствующий международному законодательству референдум о выходе республики из состава Украины. «Референдум» официально бойкотирует сообщество крымских татар.

Официально заявлено, что за присоединение Крыма к России высказались 96,77 % голосовавших при явке 83,1 %.

18 марта Владимир Путин подписывает с премьер-министром республики Крым Сергеем Аксёновым, спикером новосозданного Государственного Совета Крыма Владимиром Константиновым и «народным мэром» Севастополя Алексеем Чалым договор о принятии Крыма в состав России. 21 марта, по российскому законодательству, этот договор вступил в силу.

Между Киевом и Москвой

27 марта Генассамблея ООН приняла резолюцию, признающую «референдум» в Крыму не соответствующим международному законодательству. Присоединение Крыма к России признают лишь несколько стран-членов ООН: Афганистан, Венесуэла, Куба, Никарагуа, Северная Корея, Сирия, а также непризнанные на международном уровне республики Абхазия, Нагорный Карабах, Южная Осетия.

Чим живе пост-Майдан: чорний «Майбах» і Одноногий Тіхарь

Найочевидніші зміни Майдану після падіння режиму Януковича – зменшення підтримки ззовні та зниження середнього соціального рівня. Він тепер ближчий до середнього українського, ніж до середнього київського. Навколо немає черги з машин, які раніше підвозили шини та дрова.

– Мы тут сами по себе и сами от себя, – цю тезу обома мовами повторюють десятки людей.

Подивись на Крим! А якщо «триколори» сюди прийдуть?

Станом на середину березня на Майдані постійно живуть 2–3 тисячі людей. Близько тисячі активістів із різних сотень живуть у наметах. Кількасот – в Українському домі на Європейській площі. П’ятсот – у КМДА, але ці поступово залишають будівлю.

Також активісти залишаються в Жовтневому палаці, консерваторії, департаменті архітектури, Нацраді телебачення й радіомовлення, у відділенні зв’язку в приміщенні Головпоштамту, в офісі «Київстару», в магазині Bosco та ще у кількох менших крамничках і офісах.

Окремий «філіал» Майдану – захоплений антикомуністами офіс КПУ на Подолі.

Ці люди дуже різні. Між ними існує тертя – наприклад, між «поміркованим» Українським домом і «радикальною» КМДА. Практично ніхто не підтримує нову владу: звучать фрази «проміняли шило на мило», «ділять портфелі, а нас злили».

Біля символічної барикади висотою по коліна на вулиці Прорізній жінка нападає на хлопців:

– Чого ви тут досі стоїте? Смітите тільки!

Ставлю запитання «Чого?» десяткам людей.

– Подивись на Крим! А якщо «триколори» сюди прийдуть? Хто буде Київ захищати?

Здається, він і сам собі не дуже вірить – але про Крим кажуть багато майданівців.

Більшість говорить і про інше. Найкращим підсумком є відповідь чоловіка років п’ятдесяти з Яремчі:

– Ми недовольні.

Мы их тут охраняем. А они…

– Бросьте пару гривен для охраны, – каже маленька жінка років тридцяти. – Или сигареты.

Ми потім довго розмовляємо, гріючись біля їхньої бочки. До шостої ранку чергує пара: вона – з Донеччини, він – із Херсонщини.

Крізь барикаду з бетонних блоків на вул. Грушевського їздять машини. Часом опускають вікна: «Слава Україні!» – «Героям слава!»

На пост підходять нові люди. Один смажить на залізному пруті сало.

– Эх, сюда бы еще картошки нанизать, – каже інший.

Той, що смажить сало, сміється.

Я й жінка сидимо на поламаному ряді стільців з якогось актового залу. Її хлопець з Херсонщини і ще один м’ясистий і трохи п’яний чоловік – збоку на дошках, поставлених на бетонні блоки.

– Вам что, переночевать негде? – запитала жінка, коли я засидівся.

– Человеку просто интересно, – каже жінці її хлопець, і до мене: – Вы извините ее.

– Да, я из Донецкой, – розповідає жінка. – Раньше у меня работа была. А тепер вот ребенка там оставила.

Жінка з Донеччини починає триповерховим матом крити Януковича. Жаліє себе і злиться на тих, хто проїжджає повз.

– Мы тут их охраняем. А они не останавливаются. А у охраны сигареты кончаются. Эй! Киньте пару гривен!

– Ты что? – шиплять на неї чоловіки. – Не подставляй нас!

– А чего они?

Вона трохи поплакала. Її хлопець м’яко втішав її. Він теж маленький. Металеві коронки на передніх зубах. Вона витерла сльози рукавом. Вона, як і решта, у б/в камуфляжі.

– Вы извините меня.

Спалений вхід на стадіон «Динамо» позаду них. Зів’ялі гвоздики на барикаді поруч. На обличчях відблискує вогонь з металевої бочки. Саме тоді мені вперше згадуються «Знедолені» Гюґо.

Засланий козачок

Вписатись у якусь із сотень виходить не зразу. Стандартна відмова:

– Та тут стільки козачків засланих. І провокаторів.

Нарешті, показавши паспорт із пропискою, я вписався як земляк у коломийський намет – знаменитий тим, що прямо на Майдані вони насадили цибулю й моркву, а потім постійно тролять усіх, що невдовзі заведуть на Майдані свиней.

Приходжу вночі. Сотниця Люба розписує мене на чергування з іще трьома хлопцями.

Коломияни називають сотню «коломийською», проте зі мною на барикаді – будівельник Валера з Запоріжжя, студент-програміст Павло з Полтави та ще Сергій з Черкащини. А наш зв’язковий на рації біля намету – вірменин Азат. Ми бачимо відблиск його вогню за сотню метрів від барикади. Кілька разів Азат приходить до нас, бо йому там самому нудно, а тут нас четверо.

Кожній сім’ї потрібен робот

Перший час неспокійно. Спершу на вуха сідає дід із білою бородою, який закликає знов іти на Раду й цього разу спалити її: «І то я не один такий». Валера з Запоріжжя врешті не витримує:

– Діду, вибачте, але не *біть мізки.

– Я не один такий! Дайте сигарету.

Сигарети – нав’язлива тема всі ці дні. Якщо їжа є, то сигарет постійно бракує.

Дід іде, закуривши. Але відразу з’являється чоловік у пальті з широкою усмішкою.

– Смотрите на него, – показує вдалину. – Что алкоголь с человеком делает. А можно, я вам стих расскажу?

Вірш виявляється довгим. Він про Ісуса. І це ще нічого. Бо потім чоловік розповідає, що кожній сім’ї потрібен робот, і цю інформацію треба донести до Верховної Ради.

Ми нарешті спроваджуємо й цього, але приходить старший чоловік із алюмінієво-пластиковим костуром.

– Теж вірш будете розказувати?

– Ха… А что, был и такой? Нет. Я разрабатываю законопроекты…

Після другої години ночі стає тихше.

Попри відносно теплу ніч, бочка з вогнем дуже потрібна. Інших дров немає, тому потрохи палимо барикаду: в ній багато напівобгорілих дощок. Треба тільки дивитись, аби на дошках не було гуми, бо сильно димітиме.

Обгорілий Будинок профспілок – гарне тло для нічних історій.

Чорний «майбах» і хорори Майдану

Ми не спимо вже довго, а у Валери з Запоріжжя гіпнотичний голос. От і пригадуються ешелони розстріляних робітників у «Ста роках самотності».

– Небесна сотня – це як мінімум небесна тисяча, – каже Валера.

– Я сам бачив, як по Інститутській вниз текла річка крові, – дивиться мені в очі студент Павло.

Вони вірять у те, що кажуть.

Сергій з Черкащини тільки тріщить у пітьмі деревиною, а тоді приносить нові дошки. Спалахують іскри.

Ще є історія про Одноногого Тіхаря, який три місяці жив в Українському домі:

– А тут приходить лікар і давай його по мордяці лупити. Ми такі: «Ви що, інваліда?» – «Та він такий інвалід, як ти чи я!» Словом, це був тіхарь ментовський, він просто худий дуже, дві ноги в одну штанину запхав.

– Ну, це діла давно минувші, – каже полтавець Павло. – А щас тут знаєш, шо твориться. Чув уже?

Я киваю. Вже третій день чую про розбірки між собою, про «кількох убитих щоночі» і що «позавчора хоронили одного».

– Чому ж ніхто не знає?

– А ти бачив тут хоч одного мента?

Вони вірять, що влада навмисне приховує інформацію про вбитих на Майдані вже після революції. З тим, аби потім оприлюднити всі факти, виставити їх терористами і провести повну зачистку.

– Тільки останні три ночі підозріло тихо, – каже Валера.

(Почута від стількох людей історія про вбивства мене дуже турбуватиме. Міліції, звісно, на Майдані немає, але лікарі «швидкої» постійно чергують у медпунктах у КМДА й Українському домі. Після побаченого на власні очі епізоду в КМДА я все ж запитаю у кількох лікарів, чи не було в останні тижні вогнепальних поранень. Відповідь: «Слава богу, ні!»)

– А про чорний «майбах», скажи? – продовжує Павло. – Ти ж сам його бачив, так?

Сергій киває й підкидає дров у бочку:

– Так, чорний «майбах», а на ньому – логотип Чорної сотні.

– Де вони взяли «майбах» за десять мільйонів баксів? – апелює до мене Павло.

Правдивість їхніх слів я за годину перевірив на власні очі. До нашого посту повільно під’їжджає чорний автомобіль із логотипом Чорної сотні на капоті. Він виявився бюджетним автомобілем марки KIA.

Підеш на підвал

О третій ночі по Хрещатику гримлять чи то вибухи, чи то постріли.

– О! КМДА гуляє! – сміється Валера. – А я ж казав, що вже три ночі підозріло тихо.

Хлопці розповідають дикі історії про тих, хто живе в КМДА відтоді, як після здачі «Свободою» будівлю захопили заново.

Валера впевнений, що вночі між поверхами КМДА «кладуть розтяжки», тобто мінують проходи внаслідок ворожнечі між групами. Звичайно, після таких історій дуже хочеться туди потрапити.

Але спершу намагаюся потрапити в Український дім. Бо хлопці на барикадах нав’язливо жартують між собою: «На підвал підеш!» Маючи на увазі саме підвал Українського дому. Вони впевнені: там влаштовують допити й тортури. Час від часу дописи про жахи, що кояться у підвалі, з’являються на Facebook’у.

На барикаді нас змінює бригада під проводом маленького на зріст хлопчика – він водій м’ясокомбінату з Краснодона Луганської області.

У будівлю мене проводять без бейджика, але зі скрипом.

– А, ваша ж сотня щойно приїхала, у вас іще немає бейджиків? – здаються охоронці.

Робимо морду цеглиною, киваємо. Проходимо.

В Українському домі тихо й на диво чисто. Тут не чути кислого запаху бездомності. Помито й підметено. Хлопці відразу йдуть мити руки, чого я без них не зробив би.

– Йдемо поїмо? – каже Валера.

– Оп’ять гречку з морковкою? – кривиться Павло.

– Да, от раньше у нас тут був комунізм, було добре. Але недовго.

Всі троє відмовляються піти зі мною показати той злощасний підвал. Вони бояться.

– Ти туда не попадеш. Развє шо подопитною свинкою.

– А хоч де він?

– Біля Мистецької сотні.

Наляканий хлопцями, все ж спускаюся. Беру для конспірації чай і хліб із маслом, ходжу, їм і п’ю й нібито роздивляюся картини на території Мистецької сотні. Доходжу до краю. Є табличка з закресленим чоловічком і написом «подумай двічі», біля неї читає книжку черговий.

Ніна Потарська з Жіночої сотні потім підтвердила мені, що туди заводили людей «на допити». Те саме каже чоловік з Українського дому, який живе там тепер. Але максимум, про що відомо: тим, кого заводили, не дозволяли говорити по телефону. І курити.

Проштрикувати ментів арматурою

Залишок ночі в Українському домі ми не спимо, а продовжуємо говорити на кухні. Постійний рух: Майдан і вночі не спить. Підтягуються нові й нові люди. Нові історії про дні штурму, спалені БТРи й відірвані руки.

– Отам на Грушевського стояв один, причому з Донецька. Каже: мені ваша революція побоку, я хочу тільки мента вбити, – усміхається чоловік на прізвисько Бізон. – І от цей із Донецька став попереду на Грушевського, аби першим бути, як менти підуть. Тоді у нього вроді не вийшло. От тепер разом із нами чекає нових.

У Бізона ясні очі й дитяча усмішка. Бізон – з Херсонщини. Велика голова, мускулясті руки. Бізон шкодує, що міліціонерів, яких брали у полон 18 лютого, відпустили:

– Ніхто так і не покараний. Треба було самим.

Бізон з десяток разів повторює фантазію про те, як ментів треба проштрикувати арматурою.

Як в Українському домі, так і в КМДА висить багато оголошень про психологічну допомогу тим, хто «гостро переживає останні події». Люди, з якими я спілкувався, по таку психологічну допомогу не зверталися.

У кого цікавіше стріляти

Від першого дня я помічав пістолети під бронежилетами в окремих людей. Але важко було сказати, чи вони бойові. Розповіді про автомати Калашникова до останнього сприймав, як страшилки на кшталт чорного «майбаха» чи Одноногого Тіхаря.

Виспавшись, за непрямим знайомством звертаюся в одну з сотень, що стоять у КМДА. Прошу почергувати вночі.

– Ну, у нас хлопці з автоматами чергують, – каже на моє прохання сотник. – Є в нас такі, що люблять зі зброєю погратися, а все одно це нічого не дає, крадуть, як і крали.

– Я не претендую на автомат…

Мене проводять у КМДА. Я справді бачу автомати. За ніч нарахував шість різних людей із «калашниковими».

Двоє, з ким стою я, викликають цілковиту довіру. Згадується фраза «ввічливі люди». Це єдина дисциплінована сотня, яку я бачив.

Один із охоронців із «калашем» – спокійний хлопець із Донецька, псевдо Донцов. Він півночі розмовляє по мобільному зі своєю дівчиною, в інший час пробую його розпитувати. Донцов виразно висловлює думки й тверезо мислить. Називає себе анархістом-націоналістом. Каже, що спершу сам організовував хлопців у спаленому магазині біля барикади на Грушевського. Не наважуюся запитати, чи це не він мріяв убити мента, як розповідав Бізон.

Я ночую в КМДА після дня, коли вбили Олександра Музичка й затримали кількох активістів «Правого сектора» в Полтаві. По всьому Майдану вже висять портрети Сашка Білого з чорною стрічкою, але я не чув, щоб із нього особливо робили героя.

– Если «Правый сектор» с ментами стреляться начнет, вообще весело будет, – каже Донцов. – Мы покамест храним нейтралитет. Но если это будет невозможно, нам, конечно, интереснее в ментов стрелять, чем в «Правый сектор».

Брат «Че Гевари»

Біля КМДА кучкується група людей. Сваряться між собою. Часом на підвищених тонах. Є п’яні, але менше, ніж у якомусь гуртожитку чи в мене на районі ввечері. Проблема лише в тому, що в одного з п’яних – «калаш». Згадую історії, як сьомий поверх бився з восьмим: посварилися за те, «хто більше зробив для революції».

Багато бахвальства. Повний охоронець розповідає писклявим голосом бородатому двометровому чуваку:

– Ти Че Гевару знаєш вєдь? Такой з бородой.

– Е-е-е. А! Ну да!

– Знаєш, хто ето? Мій рідний брат! Це он мене сюда визвал.