Епоха слави і надії

– Це все неспроста! – Вигукнув Лангре, схвильовано озирнувшись на Стажера. – Я до Крамера, ти за машиною!

Комісар з всіх ніг помчав в палату до Алекса, але його гірші побоювання підтвердилися, чуття не підвело – Крамера там не виявилося. Не зменшуючи темпу, він кинувся до заднього двору.

Не жаліючи свій новенький Рено, Стажер різко вивернув кермо, перекривши дорогу виїжджаючому автомобілю, вийшов з машини, цілячись у водія.

– "Сім'янин", – скривився Лангре. – Дізнавшись в ньому зниклого.

Ватажок "Атлантико" вийшов з машини з піднятими руками:

– Я без зброї, ти ж знаєш, Лангре, – звернувся він до комісара.

– Знаю, – кивнув той. – Зброя – не твій метод.

– Я не збирався його вбивати, – Сім'янин кивнув у бік своєї машини. – Мені просто треба, щоб у понеділок він не потрапив до суду.

– В нього щось є на тебе? – Підкинув брови Лангре.

– Можливо, – ухильно відповів Сім'янин.

– Що сталося п'ятнадцять років тому? Розповіси? – Схрестивши руки на грудях, запитав Лангре.

– Не твоя справа, – крізь зуби процідив Сім'янин.

– Я можу допомогти, термін давності вже збіг.

– Ні, – мотнув головою Сім'янин. – В мене свої методи.

– Не варто цього робити, – завірив його Лангре. – Півроку тому Крамер вбив свою сім'ю, але вас не видав.

– "Нас"? – Здивовано перепитав Сім'янин.

– Інших, які також отримали картини, підписані його ім'ям. Але малював їх не він.

– Як таке можливе? – Недовірливо округлив очі Сім'янин.

– Хтось інший дуже успішно ховається за ім'ям Алекса Крамера, – пояснив Лангре.

– Що тут відбувається?! – Обурено вигукнув головлікар, що підійшов в компанії декількох міцно складених санітарів. – Крамер важкий пацієнт! – Відкривши задні двері машини, лікар сплескав руками. Стан пацієнта став ще гірший – той втратив останній розум.

Стажер сховав пістолет, Сім'янин дещо розслабився і підпалив цигарку.

– Нам доведеться вас затримати, – сказав йому Стажер, потягнувшись до кайданків, що висіли за поясом. – Викрадення людини і таке інше…

Сім'янин не звернув на нього рівно ніякої уваги, лише питально подивився на Лангре.

– Прибери кайданки, хлоп'я. – Кивнув комісар Стажерові. – Нам треба розібратися, що за чортівня робиться, хто насправді малює картини і пише записки із погрозами.

– Але ж він злочинець! – Обурено вигукнув Стефан.

– Зараз не до цього, – заперечив Лангре. – Станеться в рази більше злочинів, якщо ти зараз заарештуєш главу клану "Атлантико". Почнеться справжня війна за поділ Парижу.

Стажер опустив погляд, зрозумівши, що Лангре у черговий раз виявився правий.

– Затримай того, хто відволікав охорону, – прихильно запропонував комісар. – Буде тобі перша справа для початку кар'єри. Далі нехай їм займаються адвокати "Атлантико".

Сім'янин схвально гмикнув на ці слова.

– Я зрозумів, що ти не хочеш розповідати про те, що сталося п'ятнадцять років тому і про те, що вас всіх зв'язує, – звернувся до нього Лангре. – Але все одно подумай над цим. Помирають люди, не пройшло і години, як я дістав з петлі одного з "ваших". Лікарю, – відразу за першою підкурив другу цигарку і окликнув завідувача Лангре. – Скажіть, будь ласка, Алекс Крамер осудний? Суд прийме його заяви?

– Боже збав, авжеж ні! – Сплескав руками лікар. – В мене в кабінеті є вся особлива характеристика картини психогенного стану Крамера. Пацієнт з тих, хто вчинив "втечу в хворобу", – помітивши здивований погляд Лангре, він пояснив:

– Так називається своєрідна поведінка деяких хворих, переважно з числа підслідних ув'язнених. Зараз покажу вам наочно, як це виявляється. Алекс, – покликав того доктор. – Скільки буде двічі два?

– Три або п'ять, – тихим голосом відповів Крамер.

– Яке сьогодні число?

– Тридцять п'яте.

– Якого кольору сніг? – Поставив останнє питання лікар.

– Червоний, – все таким же безбарвним тоном відгукнувся пацієнт.

– Відповіді характерні своєю очевидною безглуздістю, – сказав лікар. – Але хоч вони і "не потрапляють у ціль", уважний спостерігач помітить, вони майже завжди даються в площині питання. Через це, все сказане хворим виглядає нарочитим і удаваним. Це відноситься і до дій теж. Дайте йому цигарки.

Лангре простягнув Крамеру пачку і сірникову коробку. Той дістав цигарку і затиснув її між губами, тільки неправильно, а фільтром від себе. З сірниками сталася та ж історія – Крамер спробував запалити їх зворотною стороною. Не витримавши, Сім'янин перевернув цигарку правильною стороною і підпалив від своєї запальнички.

– Крім рідкісних виключень, пацієнт невірно виконує всі найпростіші завдання, проте загальний напрям дій відповідає меті, – продовжив свою розповідь лікар. – Такі хворі справляють загальне враження розгубленості. Дивляться перед собою нічого не розуміючим поглядом, скаржаться на головний біль, або абсолютно апатичні, або навпаки, наводять метушню: можуть несподівано розсміятися, злякатися і сховатися під стіл.

Спочатку такі пацієнти здаються глибоко недоумкуватими, але чим довше їх спостерігаєш, тим очевидніше стає, що в їх недоумстві і безглуздості є система. Чи, як пишуть в книгах, "в їх безглузді ховається цілий метод", – лікар плавним неквапливим рухом забрав у Крамера цигарку і, струсивши вуглинку, з клацанням відправив її до урни. – Я не маю на увазі, що він спеціально прикидається, ні, це швидше несвідома поведінка, "втеча в хворобу".

– Моя мила дружина, мої чудові діти! – Раптом заголосив Крамер. – Хобі, гроші, робота – в мене було все! І раптом я опритомнів в психлікарні, прикований до лікарняного ліжка, – чоловік схопився за голову. – Я плачу, б'ю кулаками стіни! – Крамер голосно хлипнув, по запалих щоках текли сльози. – Лікарі говорять це загострення, але я, я, я… Просто не розумію, чому все це зі мною сталося! – він різко замовк, опустив голову вниз, і так завмер, роздивляючись свої черевики.

– Хворий насправді приголомшений нещастям, що звалилося на нього, він розгублений і не може знайти виходу із ситуації, що склалася, – сумно зітхнув головлікар. – Він в жаху від покарання, що загрожує йому, і щиро хоче з'їхати з глузду, щоб не розуміти того, що відбувається і не брати участь у цьому. Все це наростає сніговою кулею, свідомість руйнується і хворий вибирає найбільш доцільну, як йому здається, тактику поведінки.

Він несвідомо починає розігрувати психічнохворого і робить це саме так, як це уявляється людині, що не розуміється на психіатрії, – нарочито безглуздо і перебільшено.

– Здається, він заслуговує на співчуття, – похмурнів Сім'янин.

– Мабуть він чогось дуже сильно злякався. – Задумливо протягнув Лангре.

– Саме так, – кивнув лікар. – В нього виникло свідоме або несвідоме бажання тим або іншим шляхом, хоч би на якийсь час сховатися від навислої над ним небезпеки.

– Вся справа в картині, яку він отримав, – зрушив брови Стажер.

– Півроку тому Алекс Крамер попав до нас з гострим психозом, який розвинувся на фоні повної відсутності сну. В будь – якому випадку, пани поліцейські, моя відповідь на ваше питання така, – лікар перевів погляд із Стажера на Лангре. – Запевняю, що Крамер, не грає, не обманює і не симулює. Він дійсно хворий. Жоден суддя не прийме його заяв або визнань.

– Дякую, що ввійшли в наше становище, – Лангре потиснув йому руку.

– Всього вам доброго, – попрощався доктор. Слідом за ним, з двох боків, притримуючи Крамера, пішли і санітари.

– Знову ниточка обірвалася, – стиснув губи комісар. – Доведеться шукати далі. Хто ж за всім цим стоїть?

– Що такого ви всі наробили п'ятнадцять років тому, раз досі боїтеся признатися? – З щирою цікавістю запитав Сім'янина Стефан. – Вам же все одно нічого не буде, термін давності збіг.

Проігнорувавши його питання, Сім'янин звернувся до Лангре:

– Дозвольте відкланятися. Мені пора дзвонити адвокату і звільняти свою людину.

Стажер різко зблід і перелякано округлив очі. Він сховав в кишені тремтячі руки і відвернувся, зробивши вигляд, що дуже зацікавився кленом, що росте неподалік.

Глава 10

Ніколас опустився на диван і задумливо перевернув кілька карт. Наштовхнувшись на червову даму, він трохи спохмурнів, зітхнув і подивився на Ганну:

– Мені б хотілося дізнатися. – неголосно сказав він. – Яка ти насправді?

– Та звичайна я, така, як всі, немає в мені нічого особливого, – дівчина посміхнулася куточком губ. – Трохи романтична, вірю в чудеса, добрих людей і в те, що всі наші думки матеріальні. Вірю в долю, в те, що чоловік і жінка можуть підходити один одному, як дві половинки одного цілого. Люблю мріяти і забувати про те, який жорстокий насправді цей світ.

– Ти цілеспрямована? – Запитав Ніколас.

– Так, принаймні, намагаюся такою бути. Я завжди кажу те, що думаю. Напевно через це здаюся дивною, але… – Ганна задумливо прикусила нижню губу. – Але я не хочу позбавлятися від своїх дивностей, адже без них перестану бути собою – такою, яка я є. А ще я довго тримаю людей на відстані. Спочатку мені треба відчути людину, зрозуміти яка вона – тільки потім я зможу довіритися і підпустити ближче.

– "Своїх" людей я впізнаю миттєво, – похитав головою Ніколас. – До них не треба пристосовуватися і довго впізнавати, щоб полюбити. "Своїх" відчуваєш відразу – неважливо, де і за яких обставин сталася зустріч. Це, як удар під дих – відразу розумієш.

– Неймовірно. – Тепло посміхнулася Ганна.

– Розумієш, що ви однієї крові, – продовжив Ніколас. – Що це та людина, з ким можна розділити хліб і піти в бій. А якщо ви раптом одного разу виявитеся по різні сторони барикад і станете ворогами, то це буде честю, а не бідою.

– Це означає, що в тебе багато друзів? – Ганна сіла поряд з ним на диван, обдавши його квітковим ароматом духів.

– Звичайно, – широко посміхнувся Ніколас. – Я дуже люблю людей, яким ніколи не подзвоню в три години ночі і не попрошу забрати мене на таксі. Я дуже дорожу тими, хто ніколи не звернеться з подібним проханням до мене, – Ніколас дістав з кишені мобільний і кивнув на нього. – Вони – моя опора. Ті самі розрізнені крапки координат, по яких я впевнено будую свій графік. Це люди, з якими безпечно, з якими можна бути голим, бідним, п'яним. Вони не дадуть мені впасти.

– Якщо тобі буде треба, – Ганна легенько торкнулася його руки, – скажи мені і я приїду.

– Приїжджай без запрошення, – Ніколас поклав свою руку поверх її – по-дівочі вузькою і крихкою. – Цього буде досить. Вибач, – Ніколас відволікся на повідомлення. – З'явився ще один знавець карт, вмикаю прямий ефір, – попередив він дівчину.

– Привіт, Банда, – привітався він. – Знову повертаємося до питання про незвичайні карти. Зі мною в ефірі людина, яка готова розповісти нам щось новеньке про них.

– Так, – поважно кивнув з екрану телефона чоловік середнього віку. – Знайдена вами колода колись належала членам Древнього Індійського Братства Дев'яти Невідомих. Більше того, в Пітері якраз мешкає, раніше наближена до "Братства" людина. Він працював на них. Я вже знаю його адресу, можу прислати в директ.

– Дякую, зрозумів, виїжджаю, – підморгнув Ніколас. – Банда, готуйтеся до пригод, триматиму вас в курсі.

– Я з тобою, – Ганна підхопила сумочку і, підійшовши до дверей, з очікуванням подивилася на Ніколаса.

Той відразу зрозумів, що сперечатися з нею марно – сказала, що поїде з ним, значить поїде. Було видно, як все це важливо для неї, як вона хвилюється і нетерпляче переминається з ноги на ногу. Заради неї Ніколас був готовий погодитися на будь – яку авантюру.

– Гаразд, – кивнув він. В цей момент телефон коротко пиликнув, Ніколас швидко прочитав повідомлення. – Нам якраз прислали адресу, ходімо.

На вулиці вони зіткнулися з суворою пітерською реальністю. Гнані поривами вітру, краплі дрібного дощика потрапляли то в ніс, то в очі, то в вуха. З необережності, ступивши в брудну калюжу, Ніколас незадоволено поморщився.

– Годі тобі, – посміхнулася Ганна. – Це ж типова пітерська погода: весна – не весна, літо – не літо.

Проте підбадьорити Ніколаса їй так і не вдалося. Весь шлях у таксі, він похмуро дивився в екран телефона, читаючи інформацію, яку йому скинули підписники. Про Павлова, що живе на околиці Пітера, в будинку університетських професорів, з яким їм належало познайомитися в найближчому майбутньому.

Відкрив двері під'їзду цегляної девятиповерхівки, Ніколас відразу зрозумів, що його чекає – він бачив сотні таких будинків. Брудних, напівзруйнованих, доживаючи останні роки, як і їх мешканці. Ввійшовши до єдиного ліфта, пописаного кострубатими графіті з матюками, Ніколас і Ганна синхронно затримали дихання. Але це мало допомогло – від смороду, сльозилися очі. Ледве переживши поїздку на останній поверх, вони вискочили з ліфта. Тут справи йшли анітрохи не краще.

На підвіконні – давно зачахла квітка в тріснутому горщику, на підлозі – порожня консервна банка, що мабуть була попільничкою. Хоча її явно не використали за призначенням – недопалки валялися всюди, а сморід сміттєпроводу міг сміливо конкурувати із смородом з ліфтової кабінки.

Типова картина капіталістичної розрухи, ще сильніше зіпсувала Ніколасу настрій і навіяла думки про відпустку. Замість чахлої квітки йому бачилися розкішні пальми, замість брудного стільця з продавленим сидінням – шезлонг, і красуня в червоному бікіні, що простягає йому коктейль.

Дзвінок не працював, і Ніколасу з Ганною довелося довго стукати в двері потрібної квартири, перш ніж їм відчинили. На порозі їх зустріла трохи повненька жінка середнього віку в квітчастому фартусі і з недбалим пучком волосся на голові. Деякий час вони мовчки роздивлялися один одного. Втім, Ніколасу було не звикати – в його професії клієнти рідко починали розмову першими.

– Добридень. Ви, якщо я не помиляюся, Павлова Ольга? Мене звуть Ніколас Романов, а це – він кивнув на свою супутницю, – Ганна Шиян.

Жінка нічого не відповіла, лише продовжувала роздивлятися непроханих гостей.

– Прошу вибачення, що так затримався, я з Тауреда. Дозвольте поцікавитися, де ваш чоловік – Олександр Сергійович?

– Нічого страшного, – кивнула господиня квартири. – Проходьте, він у кімнаті, – вона вказала на останні від кухні двері. – Вам щось запропонувати?

– Ні, дякую, – відповів Ніколас. – Я краще відразу приступлю до виконання завдання. І так вже затримався на десять років.

– Так – так, звичайно, – схвильовано сказала жінка. – Він чекав вас весь цей час.

Прикривши за собою двері, Ніколас і Ганна огляділися навкруги. Кімнатка виявилася зовсім маленькою: розкладний диван, масивна шафа, крісло і старенький телевізор – ледве в ній містилися. На дивані, спиною до них, лежав Олександр Сергійович – в пом'ятій сорочці, розтягнутих треніках і в одному тапці. Другий валявся осторонь на радянському запорошеному паркеті. Вигляд у Олександра був відверто пошарпаний і жалюгідний. Непривабливу картину доповнювало багатирське хропіння і стійкий запах перегару.

– Добрий ранок! – Ніколас акуратно потряс чоловіка за плече.

– Який до біса добрий ранок? – обурився той. – Оля! Я ж просив мене не чіпати!

– Це не Оля, – гмикнув Ніколас.

– Чого? Кого ще принесло?! – Гнівно вигукнув Олександр, і різко сівши на ліжку, зібрався було схопитися на ноги, та так і плюхнувся назад, приголомшено округливши очі. Він повільно моргнув раз, другий, третій і весь зблід, – здавалося, що чоловік ось-ось втратить свідомість від потрясіння.

– Я до вас у справі, Олександр Сергійович, – м'яко окликнув його Ніколас. – Не варто так нервувати.

– У справі? – промекав чоловік. – Так ти ж… Ти ж цей… Той самий…

– Ловець Снів, цілком вірно. Звуть мене, до речі, Ніколас Романов.

Ніколас протягнув руку, але господар квартири взаємністю не відповів – тільки тихо вирячився на непроханих гостей, прямо, як його дружина зовсім недавно. Телефон Ніколаса пиликнув повідомленням. Він швидко пробігся очима по тексту і ледь стримав посмішку. Інформація поступила, як не можна вчасно: "Десять років тому "Пушкін" був в Індії і працював там на Братство, але його членом так і не став".

– Я розумію, що ми нагрянули вкрай несподівано, навіть не попередили, але я зараз все поясню. Тільки спершу з вашого дозволу ми сядемо, – Ганна сіла в єдине крісло, Ніколас опустився на стілець, закинув ногу на ногу і дістав зі свого рюкзака колоду карт, яку вони знайшли в номері готелю.

– Бачите, Пушкін, – чоловік здивовано вигнув брови. – Адже це ваше прізвисько, вірно? – куточком губ посміхнувся Ніколас. – Я прибув з Тауреда, а Ганна – новий член Братства. Ви повинні ввести її в курс справи з приводу цих карт, – він помахав колодою. – А це, – Ніколас дістав пухкий конверт з грошима. – Ваша вихідна допомога.

– Я вам не вірю, – різко мотнув головою Пушкін.

Розблокувавши телефон, Ніколас пробігся поглядом по новим повідомленням, що прийшли від його підписників. І знову вони виявилися дуже доречні.

– Похвально, ви пройшли перевірку, – він сховав конверт назад в рюкзак і замість нього протягнув ключі від машини. Доводилося імпровізувати і викручуватися, оскільки Пушкін був їм потрібен – той явно впізнав колоду. – Ми даємо не гроші, а можливості. Ми про вас знаємо більше, ніж ви думаєте. Останнім часом ваша поведінка нікуди не годиться. Ось хоч би вчорашній епізод. Ви пам'ятаєте, що сталося вчора ввечері після того, як вишли з роботи? Ні? Я так і думав, – Ніколас осуджуюче цокнув язиком. – А шишка в вас на голові, звідки, пам'ятаєте?

Що ж, недивно, – Ніколас демонстративно вказав на свій телефон. – Спробуємо освіжити ваші спогади, Олександр Сергійович.

Пушкін виглядав так, ніби почав сумніватися у власній осудності: часто моргав, протирав очі, пару разів вшкварив себе по щоках. Звичний світ, в якому він спокійно прожив всі шістдесят три роки, рушився на очах.

– Олександр Сергійович, я бачу, вам здається, що ми плід вашої уяви. Дозвольте вас завірити – я абсолютно реальний. Будь ласка, заспокойтеся, адже я не зробив вам нічого поганого, так? – Ніколас питально заглянув в очі чоловікові, той повільно кивнув у відповідь.

Діставши з рюкзака пляшку води, Ніколас сказав:

– Давайте домовимося. Зараз я вам плесну мінералочки, а ви спокійно мене вислухаєте і постараєтеся змиритися з необхідністю нашої співпраці. Бо я нікуди не подінуся, доки не отримаю те, навіщо прийшов. Згодні?

З хвилину чоловік недовірливо дивився на гостя, потім спрага пересилила страх, і він протягнув руку за пляшкою. Поки він жадібно пив, Ніколас продовжив читати:

– Отже, вчора, отримавши аванс, ви вийшли з роботи близько восьми годин вечора. Получка палила кишеню, ноги самі понесли в бік кафе біля будинку. Там можна було розжитися спиртним і знайти компанію, тим більше що вас особливо не хвилювала якість ні того, ні іншого. Час пролетів непомітно. Порядно набравшись, ви вийшли з кафе близько чотирьох годин ранку і попрямували до будинку. Алкоголь ще не вивітрився, кров вирувала, душа просилася в танок. Ваша дружина прокинулася о п'ятій годині ночі від ваших завивань, – Ніколас несхвально зсунув брови.

– Двері ходили ходором, сусіди кричали благим матом і погрожували викликати поліцію. Ось тут нерви в одного з них і не витримали. Сусід, якого порядком дістали всі ваші п'яні витівки, вийшов у під'їзд. Далі ви вдарилися об одвірок, тим самим заробивши шишку і втратили свідомість. Здається, моя розповідь вас трохи втомила? – Ніколас відклав телефон у бік.

– Добре, – витерши з лоба піт, що виступив, сказав Пушкін. – Я вам вірю.

– Ми якраз підійшли до суті нашої розмови, – криво посміхнувся Ніколас.

– Точно! Досить про мене! – Гнівно виплюнув чоловік. – Я доросла людина і сам розпоряджаюся своїми грошима і своїм часом! – Він раптом різко замовк, схопився за серце і весь зблід. – Що за… – перелякано промимрив Пушкін. – Голова крутиться.

– Ой, – Ніколас театрально прикрив рот рукою, – здається після моєї мінералочки будь-який алкоголь стане для тебе отрутою, – він різко змінився в обличчі і низьким, як гуркоти грому, голосом сказав:

– Жалюгідний черв'як, ти думав зможеш і далі продовжувати в тому ж двсі? Та я тебе, нікчема, в баранячий ріг скручу і навіть не захекаюся! Думаєш, я не знаю за що тебе з Братства поперли? Вводь Ганну в курс справи! – Жорстко припечатав він.

– Ця колода є картою, – важко ковтнувши, заговорив Пушкін. – На ній прокладений маршрут до Амріти – еліксиру безсмертя. Я розповім вам все. Гра в карти на лінії фронту, була частиною життя солдата. Це був найпростіший спосіб скоротати час і зняти напругу в зоні військових дій. Під час Другої світової війни офіцери розвідки союзників зв'язалися з Американським брендом, щоб створити найтаємнішу колоду карт в історії. Британські і американські спецслужби вирішили використати Женевську конвенцію в своїх інтересах. Союзним військовополоненим, розкиданим по таборах Німеччини і окупованої Європи, гарантували право на отримання пошти і посилок від Червоного Хреста, якщо в посилках не було зброї, – він потягнувся було до мінералки, щоб промочити горло, але відразу відсмикнув руку і продовжив розповідь:

– Союзники побачили в цьому можливість контрабанди корисних для військовополонених предметів. Подібне давало шанс на організацію і здійснення втечі. Об'єкти ретельно маскувалися, щоб виключити будь-яку підозру серед нацистів. Саме так кампанія Сполучених Штатів по виробництву гральних карт була залучена в понад секретну місію по виробництву особливої колоди.

Вона включала приховану карту, що показує шляхи евакуації, вказівки, цінні поради і інформацію, що могло б допомогти втікачеві дістатися до дружніх шляхів або перетнути межу в нейтральну країну, – Пушкін відкашлявся, голосно зітхнув і нервово провів рукою по сплутаному немитому волоссю. – Карта була схована між двома шарами, які утворювали гральну карту. Після занурення у воду військовополонений знімав ці шари і знаходив частину маршруту на кожній карті. Потім він збирав частини воєдино і вуаля – з'являлася діюча карта свого району! Навіть зараз, дуже мало інформації, що стосується підпільних колод. Річ у тім, що навіть після війни інформація трималася в таємниці, оскільки це було порушенням Женевської конвенції. Ніхто не знає, скільки оригінальних колод пережили війну, крім двох, які служать експонатами в Міжнародному музеї шпигунів у Вашингтоні.

– Що ж, – Ніколас звівся на ноги, підхопивши рюкзак, – ви нам допомогли. Дякую на цьому.

Вони з Ганною вийшли з кімнати, залишивши Пушкіна задумливо роздивлятися напівпорожню пляшку мінеральної води.

Ледве вони підійшли до кухні, щоб попрощатися з господинею будинку, як Олександр Сергійович в два кроки обігнав їх і з гучними риданнями впав на коліна перед дружиною:

– Оленька, кохана! Я більше ніколи! Присягаюся тобі! Ні краплі в рот не візьму, заживемо, як раніше. – Він обвив руками ноги дружини і ткнувся обличчям в квітчастий фартух, рясно змочуючи його сльозами. – Тільки прибери їх звідси, прошу!

Приголомшено округливши очі, жінка перевела погляд з чоловіка на Ніколаса.

– Ключі від вашої нової машини, – Ніколас поклав їх на кухонний стіл. – Її привезуть вам після вихідних.

– Але нам не потрібна машина. – Затерплими, від потрясіння губами, ледве вимовила Ольга.

– Що ж, – Ніколас сховав ключі назад в кишеню. – Тоді ось, – він поклав на їх місце конверт з грошима. – Тут вся сума.

Ніколас і Ганна, не змовляючись, вирішили спуститися пішки. Нікому з них не хотілося повторювати поїздку в жахливому ліфті.

– Звідки ти все про нього дізнався? – Згораючи від цікавості, запитала дівчина.

– Повезло, – знизав плечима Ніколас. – Серед моїх трьох, точніше вже п'яти мільйонів підписників знайшовся один колега з його роботи, свсід по під'їзду і професор, схиблений на Таємних Братствах і теоріях змов.

– А про випивку звідки? І що ти йому підмішав? – Продовжила сипати питаннями Ганна.

– Про пияцтво все було очевидно, а в мінералку я додав настоянку женьшеню, – посміхнувся Ніколас. – Вийшло щось подібне до енергетика, я завжди його п'ю. Живий, як бачиш.

Вони обоє заливчасто розсміялися.

– Виходить, ти наставив його на істинний шлях? Приємно усвідомлювати, що ти тільки що зробив світ трішки краще! – Сказала дівчина.

– Напевно, з боку це виглядало так собі, але головне, що допомогло, – кивнув Ніколас. – Гадаю, він пристосується. Я ж зміг, – він дістав з кишені телефон. – Освоюю нові технології, веду аккаунт в інстаграмі, до речі, – Ніколас включив прямий ефір. – Банда! Увага, питання: хто готовий взяти участь у пошуках еліксиру безсмертя під назвою Амріта? Пригоди тривають, – він весело підморгнув Ганні.

Мода мінлива і вередлива, тому за її віяннями важко встигати. Проте на вулиці можна зустріти елегантно одягнених людей. Серед них напевно є знаки зодіаку, перераховані астрологами.

Вийшовши з таксі, Ніколас озирнувся на всі боки.

– Доки є вільна хвилинка, пропоную перекусити і обговорити твій показ.