База відпочинку
Полная версия
База відпочинку
текст
Оценить:
0
Читать онлайн
Настройки чтения
Размер шрифта
Высота строк
Поля
База вiдпочинку
Євген Лакiнський
Що ховаеться у старiй шафi закинутоi одеськоi контори? Як би виглядала Киiвська Русь у нашi часи? Що сталося у волинському замку i на космiчнiй базi вiдпочинку? Як живуть iнженерки на Марсi? Чому не можна пити горiлку? Таемне значення "Собору" Олеся Гончара. Життя наших колонiстiв у суздальських лiсах 12-го столiття. Бiлорусь вiд моря до моря. Цi та iншi сюжети – у збiрцi оповiдань Євгена Лакiнського. Написанi у жанрi iронiчноi фантастики, тексти глузують з загальних стереотипiв.
Євген Лакiнський
База вiдпочинку
Збiрка оповiдань
Шафа
– Ну, читай вже, Жанко! – каже Ера.
– Зараз, – вiдповiдае Жанна. – Починаю:
«Колись тут мiстилася радянська контора. Нiхто, власне, не знав, чим вона займалася, та це й не важливо. У коридорi високi дерев'янi шафи, що доходять аж до стелi, забитi старими документами. Заповненi i порожнi бланки, заяви, резолюцii, технiчна документацiя на щось допотопне… У кiмнатах – старi конторськi меблi. Кiмнати орендують дрiбнi фiрми, що не мають грошей на кращi офiси. На стiнах ще й далi висять велетенськi мапи свiтових океанiв, з цифрами, що позначають глибину. Вони висять там вже рокiв двадцять, ще з конторських часiв.
Кажуть, що органiзацiя ще iснуе, переважно – на паперi. В неi е директор – доброзичливий немолодий чоловiк, що iнодi п'е горiлку iз iншим начальником, директором фiрми «Саманта-15», яка орендуе найкращу кiмнату. В органiзацii е секретарка. Секретарцi вже за п'ятдесят. Бiлявка з блакитними очима. Колись вона була красунею… Вона сидить за друкарською машинкою i п'е слабкий чай. Вона робить це вже багато рокiв, з тих часiв, коли контора була ще у розквiтi i коли вона, секретарка, тiльки почала тут працювати.
Органiзацiя мiститься у мiнiатюрному двоповерховому будинку бiля моря. За два кроки вiд неi будують житловий хмарочос. Хмарочос добудували до половини i, кажуть, вже розпродали частину квартир. Потiм у фiрми виникли проблеми i будову припинили. Через цього монстра, з будиночку не видно моря.
Ще органiзацiя наймае охоронцiв. Це – дiдусi i бабусi, давно вже на пенсii. За кiлька десяткiв гривень на мiсяць вони – раз на три доби – ночують у кiмнатi, що орендуе «Саманта-15». Щовечора у офiсi з'являеться розкладачка.»
– Це хiба у дев'яностих таке було, – переривае Ера.
– Так тодi, мабуть, i писали, – каже Жанна. – Бачиш, якi сiрi аркушi. І все вiд руки. Навiть не роздруковано…
І вона продовжуе читати у голос:
– «Але останнiм часом виникли проблеми з одним охоронцем – Марком Львовичем Кацем. Львович – дiдусь рокiв 80, маленький i худорлявий. Очi в нього завжди сльозяться. Вечорами Львович виробляе якiсь скоби, а потiм продае iх на базарi. Інколи скоби вилiтають з лещат i врiзаються у стiни. Це непокоiть фiрму «Саманта-15», у офiсi якоi знаходиться «майстерня». У Львовича е онук, що iнколи вартуе замiсть дiда. Онук навчився гратися на офiсному комп'ютерi. Тодi двое спецiалiстiв фiрми «Саманта-15» – юрист та економiст – спiльними зусиллями встановили на комп'ютерi пароль.
«Саманта-15» – аудиторська фiрма, що iснуе вже п'ять рокiв. Створили ii кияни. Кияни приiхали до Одеси, набрали тутешнiх хлопцiв та дiвчат, швиденько навчили iх аудиту – i поiхали додому. Бiльше iх нiхто не бачив. Потiм до Одеси дiйшла чутка, нiби один з киян-засновникiв вже сидить, а iнший переховуеться по Європах.
«Саманта-15» встала на ноги. Бiльшiсть народу десь розбiглися, а залишилися три аудитори i бухгалтерка Аня. Щоправда, е ще директор. Директоровi – шiстдесят п'ять. В аудитi вiн не розумiеться. Отцi-кияни обрали його за серйознiсть i неабиякий досвiд керiвництва. Директор сидить у своему кабiнетi i нiкому не заважае. Вiн справно отримуе зарплатню, пiдписуе папери i ставить печатки. А бiльше вiд нього нiчого й не треба.
Головнi клiенти «Саманти» – заводи. В заводiв бракуе грошей, тож розплачуються вони власною продукцiею. А виробляють вони консерви. У кутку офiсу – цiлий склад лiтрових банок з консервованими помiдорами, квашеною капустою i навiть кавунами. Це – останнiй гонорар.»
– Дев'яностi i е, – коментуе Жанна. – Я вже втомилася це читати. Твоя черга.
Ера бере аркуш i продовжуе:
– «Чоловiчий туалет зачинено. Всi користуються жiночим. Унiтази – металевi, з бiлою потрiсканою емаллю та рифленими пiдставками для нiг. Вони вмонтованi у бетонний постамент, обкладений рудою плиткою. За задумом архiтектора, двi жiнки мали б сидiти поруч, на дистанцii в пiвметри, не роздiленi жодною перегородкою.
Вода у кранi – тiльки холодна, а шматочок господарського мила зберiгаеться у надiйнiй схованцi.
Вдень аудитори iздять по об'ектах, директор зачиняеться у кабiнетi, а Аня залишаеться на самотi. Вона читае журнали, грае на комп'ютерi i плiткуе з бабусею-прибиральницею про черговi витiвки Львовича.
Раз на тиждень, до «Саманти» заходить Іван i поповнюе юридичну базу даних. Івана оформлено тут «iнженером-програмiстом». Це значить, що вiн iнсталював пару програм i налагодив iнтернет дайл-ап, яким все одно нiхто не користуеться. Сьогоднi Іван прогулюе третю пару, отже часу багато. Зрадiвши живiй людинi (прибиральниця вже два днi як на лiкарняному), Аня розповiдае про свою подружку.
Подружка зiйшлася з капiтаном, а той пiшов у рейс на кiлька мiсяцiв. І усi цi мiсяцi подружка героiчно вiдшивала усiх кавалерiв пiдряд. «Доступ до тiла було закрито,» – уточнюе Аня. А потiм капiтан повернувся, але одружуватися не поспiшав. Тодi подружка знайшла iншого лицаря. Почувши про конкурента, капiтан вирiшив, що згоден на все, навiть на шлюб. Але й конкурент не вiдстае. І що тепер подружцi робити?
Іван не знае, що вiдповiсти. Йому лише виповнилося двадцять рокiв i життевий досвiд ще нiчого не пiдказуе. Можна було б щось iмпровiзувати, але так, щоб виглядало по-дорослому. Бо Анi – вже двадцять сiм рокiв. Хто знае, що iй здаеться розумним, а що нi?»
– Якась пiдлiткова проза, – зiтхае Жанна.
– Мабуть так… – погоджуеться Ера. – Але подивимось, що далi.
І вона читае:
«– Бо що треба жiнцi? – питае Аня.
– Не знаю, – чесно зiзнаеться Іван. Його досвiд пiзнання жiноцтва обмежуеться шоколадками, поцiлунками, походами до театру i швидким сексуальним досвiдом у екстремальних умовах паркiв, пiдвалiв i пiдсобок.
– Жiнцi треба, щоб хтось був поруч, – пояснюе Аня. – Щоб хтось про тебе дбав. А де тепер знайдеш нормального чоловiка?!
Іван не знае, де знайти чоловiка, але Анiн цинiзм його травмуе. Вiн усе ще вважае, нiби шлюб мае бути результатом Великого Кохання, а не якихось там практичних мiркувань. Але повiдомити про це Аню не наважуеться, аби не здатися iй дитиною. На щастя, Аня переходить на iнше.
– А ти бачив, що Львович наробив? – повiдомляе вона. – От, полюбуйся!
І вказуе на величезну шафу у кутку. Шафою нiхто не користуеться i там дотепер валяються документи радянських часiв. Вперше за останнi десять рокiв вона зачинена: на дверях висить новенький замок.
– Уявляеш?! – обурюеться Аня. – Львович закрив нашу шафу на свiй замок. Свавiльно! І нiкому не дав ключiв.
– Все одно ми нею не користуемось, – вiдмахуеться Іван.
– Але ж це наша шафа, а не його! – заперечуе Аня. – Що вiн собi думае! І нiхто ж йому нiчого не скаже, бо де ще знайдеш охоронця на таку зарплатню?
Іван пiдходить до шафи, обдивляеться замок.
– А його ж можна зняти, – констатуе iнженер-програмiст. – Треба лише хрестову викрутку…
– А нiж не пiдiйде? – пропонуе Аня. – На, спробуй!
Нiж – кухонний, iз товстим лезом, тому процес вiдкручування шурупок бере вдвiчi бiльше, нiж треба.
– Може вiн там пляшку ховае? – припускае Аня, хоча точно знае, що Львович на роботi не п'е. – Чи долари?
– Радше лещата та плоскогубцi, – вiдповiдае Іван, знiмаючи одну з петель, на яких тримався замок. – Зараз подивимось.
Усерединi не знаходиться анi доларiв, анi iнструментiв, анi навiть пляшки, хоча Аня з Іваном перевiряють усе, що можна. А е там лише старi документи.
– Зовсiм у дiда дах поiхав, – констатуе Іван.
Вiд нема що робити, вiн вiдкривае одну з папок. І завмирае. З чорно-бiлоi свiтлини на нього дивиться дiвчина. Довге каштанове волосся забрано у косу. Великi карi очi сумнi…»
– Ну, далi усе зрозумiло, – Ера вiдкладае папiр. – Вiн закохаеться у фотографiю, почне шукати цю дiвчину, а iй вже за сорок. І в неi, мабуть, i чоловiк, i дiти. А йому лише двадцять.
– А далi? – зацiкавлюеться Жанна. – Розчаруеться у чарiвнiй принцесi? Чи буде морочити iй голову?
Євген Лакiнський
Що ховаеться у старiй шафi закинутоi одеськоi контори? Як би виглядала Киiвська Русь у нашi часи? Що сталося у волинському замку i на космiчнiй базi вiдпочинку? Як живуть iнженерки на Марсi? Чому не можна пити горiлку? Таемне значення "Собору" Олеся Гончара. Життя наших колонiстiв у суздальських лiсах 12-го столiття. Бiлорусь вiд моря до моря. Цi та iншi сюжети – у збiрцi оповiдань Євгена Лакiнського. Написанi у жанрi iронiчноi фантастики, тексти глузують з загальних стереотипiв.
Євген Лакiнський
База вiдпочинку
Збiрка оповiдань
Шафа
– Ну, читай вже, Жанко! – каже Ера.
– Зараз, – вiдповiдае Жанна. – Починаю:
«Колись тут мiстилася радянська контора. Нiхто, власне, не знав, чим вона займалася, та це й не важливо. У коридорi високi дерев'янi шафи, що доходять аж до стелi, забитi старими документами. Заповненi i порожнi бланки, заяви, резолюцii, технiчна документацiя на щось допотопне… У кiмнатах – старi конторськi меблi. Кiмнати орендують дрiбнi фiрми, що не мають грошей на кращi офiси. На стiнах ще й далi висять велетенськi мапи свiтових океанiв, з цифрами, що позначають глибину. Вони висять там вже рокiв двадцять, ще з конторських часiв.
Кажуть, що органiзацiя ще iснуе, переважно – на паперi. В неi е директор – доброзичливий немолодий чоловiк, що iнодi п'е горiлку iз iншим начальником, директором фiрми «Саманта-15», яка орендуе найкращу кiмнату. В органiзацii е секретарка. Секретарцi вже за п'ятдесят. Бiлявка з блакитними очима. Колись вона була красунею… Вона сидить за друкарською машинкою i п'е слабкий чай. Вона робить це вже багато рокiв, з тих часiв, коли контора була ще у розквiтi i коли вона, секретарка, тiльки почала тут працювати.
Органiзацiя мiститься у мiнiатюрному двоповерховому будинку бiля моря. За два кроки вiд неi будують житловий хмарочос. Хмарочос добудували до половини i, кажуть, вже розпродали частину квартир. Потiм у фiрми виникли проблеми i будову припинили. Через цього монстра, з будиночку не видно моря.
Ще органiзацiя наймае охоронцiв. Це – дiдусi i бабусi, давно вже на пенсii. За кiлька десяткiв гривень на мiсяць вони – раз на три доби – ночують у кiмнатi, що орендуе «Саманта-15». Щовечора у офiсi з'являеться розкладачка.»
– Це хiба у дев'яностих таке було, – переривае Ера.
– Так тодi, мабуть, i писали, – каже Жанна. – Бачиш, якi сiрi аркушi. І все вiд руки. Навiть не роздруковано…
І вона продовжуе читати у голос:
– «Але останнiм часом виникли проблеми з одним охоронцем – Марком Львовичем Кацем. Львович – дiдусь рокiв 80, маленький i худорлявий. Очi в нього завжди сльозяться. Вечорами Львович виробляе якiсь скоби, а потiм продае iх на базарi. Інколи скоби вилiтають з лещат i врiзаються у стiни. Це непокоiть фiрму «Саманта-15», у офiсi якоi знаходиться «майстерня». У Львовича е онук, що iнколи вартуе замiсть дiда. Онук навчився гратися на офiсному комп'ютерi. Тодi двое спецiалiстiв фiрми «Саманта-15» – юрист та економiст – спiльними зусиллями встановили на комп'ютерi пароль.
«Саманта-15» – аудиторська фiрма, що iснуе вже п'ять рокiв. Створили ii кияни. Кияни приiхали до Одеси, набрали тутешнiх хлопцiв та дiвчат, швиденько навчили iх аудиту – i поiхали додому. Бiльше iх нiхто не бачив. Потiм до Одеси дiйшла чутка, нiби один з киян-засновникiв вже сидить, а iнший переховуеться по Європах.
«Саманта-15» встала на ноги. Бiльшiсть народу десь розбiглися, а залишилися три аудитори i бухгалтерка Аня. Щоправда, е ще директор. Директоровi – шiстдесят п'ять. В аудитi вiн не розумiеться. Отцi-кияни обрали його за серйознiсть i неабиякий досвiд керiвництва. Директор сидить у своему кабiнетi i нiкому не заважае. Вiн справно отримуе зарплатню, пiдписуе папери i ставить печатки. А бiльше вiд нього нiчого й не треба.
Головнi клiенти «Саманти» – заводи. В заводiв бракуе грошей, тож розплачуються вони власною продукцiею. А виробляють вони консерви. У кутку офiсу – цiлий склад лiтрових банок з консервованими помiдорами, квашеною капустою i навiть кавунами. Це – останнiй гонорар.»
– Дев'яностi i е, – коментуе Жанна. – Я вже втомилася це читати. Твоя черга.
Ера бере аркуш i продовжуе:
– «Чоловiчий туалет зачинено. Всi користуються жiночим. Унiтази – металевi, з бiлою потрiсканою емаллю та рифленими пiдставками для нiг. Вони вмонтованi у бетонний постамент, обкладений рудою плиткою. За задумом архiтектора, двi жiнки мали б сидiти поруч, на дистанцii в пiвметри, не роздiленi жодною перегородкою.
Вода у кранi – тiльки холодна, а шматочок господарського мила зберiгаеться у надiйнiй схованцi.
Вдень аудитори iздять по об'ектах, директор зачиняеться у кабiнетi, а Аня залишаеться на самотi. Вона читае журнали, грае на комп'ютерi i плiткуе з бабусею-прибиральницею про черговi витiвки Львовича.
Раз на тиждень, до «Саманти» заходить Іван i поповнюе юридичну базу даних. Івана оформлено тут «iнженером-програмiстом». Це значить, що вiн iнсталював пару програм i налагодив iнтернет дайл-ап, яким все одно нiхто не користуеться. Сьогоднi Іван прогулюе третю пару, отже часу багато. Зрадiвши живiй людинi (прибиральниця вже два днi як на лiкарняному), Аня розповiдае про свою подружку.
Подружка зiйшлася з капiтаном, а той пiшов у рейс на кiлька мiсяцiв. І усi цi мiсяцi подружка героiчно вiдшивала усiх кавалерiв пiдряд. «Доступ до тiла було закрито,» – уточнюе Аня. А потiм капiтан повернувся, але одружуватися не поспiшав. Тодi подружка знайшла iншого лицаря. Почувши про конкурента, капiтан вирiшив, що згоден на все, навiть на шлюб. Але й конкурент не вiдстае. І що тепер подружцi робити?
Іван не знае, що вiдповiсти. Йому лише виповнилося двадцять рокiв i життевий досвiд ще нiчого не пiдказуе. Можна було б щось iмпровiзувати, але так, щоб виглядало по-дорослому. Бо Анi – вже двадцять сiм рокiв. Хто знае, що iй здаеться розумним, а що нi?»
– Якась пiдлiткова проза, – зiтхае Жанна.
– Мабуть так… – погоджуеться Ера. – Але подивимось, що далi.
І вона читае:
«– Бо що треба жiнцi? – питае Аня.
– Не знаю, – чесно зiзнаеться Іван. Його досвiд пiзнання жiноцтва обмежуеться шоколадками, поцiлунками, походами до театру i швидким сексуальним досвiдом у екстремальних умовах паркiв, пiдвалiв i пiдсобок.
– Жiнцi треба, щоб хтось був поруч, – пояснюе Аня. – Щоб хтось про тебе дбав. А де тепер знайдеш нормального чоловiка?!
Іван не знае, де знайти чоловiка, але Анiн цинiзм його травмуе. Вiн усе ще вважае, нiби шлюб мае бути результатом Великого Кохання, а не якихось там практичних мiркувань. Але повiдомити про це Аню не наважуеться, аби не здатися iй дитиною. На щастя, Аня переходить на iнше.
– А ти бачив, що Львович наробив? – повiдомляе вона. – От, полюбуйся!
І вказуе на величезну шафу у кутку. Шафою нiхто не користуеться i там дотепер валяються документи радянських часiв. Вперше за останнi десять рокiв вона зачинена: на дверях висить новенький замок.
– Уявляеш?! – обурюеться Аня. – Львович закрив нашу шафу на свiй замок. Свавiльно! І нiкому не дав ключiв.
– Все одно ми нею не користуемось, – вiдмахуеться Іван.
– Але ж це наша шафа, а не його! – заперечуе Аня. – Що вiн собi думае! І нiхто ж йому нiчого не скаже, бо де ще знайдеш охоронця на таку зарплатню?
Іван пiдходить до шафи, обдивляеться замок.
– А його ж можна зняти, – констатуе iнженер-програмiст. – Треба лише хрестову викрутку…
– А нiж не пiдiйде? – пропонуе Аня. – На, спробуй!
Нiж – кухонний, iз товстим лезом, тому процес вiдкручування шурупок бере вдвiчi бiльше, нiж треба.
– Може вiн там пляшку ховае? – припускае Аня, хоча точно знае, що Львович на роботi не п'е. – Чи долари?
– Радше лещата та плоскогубцi, – вiдповiдае Іван, знiмаючи одну з петель, на яких тримався замок. – Зараз подивимось.
Усерединi не знаходиться анi доларiв, анi iнструментiв, анi навiть пляшки, хоча Аня з Іваном перевiряють усе, що можна. А е там лише старi документи.
– Зовсiм у дiда дах поiхав, – констатуе Іван.
Вiд нема що робити, вiн вiдкривае одну з папок. І завмирае. З чорно-бiлоi свiтлини на нього дивиться дiвчина. Довге каштанове волосся забрано у косу. Великi карi очi сумнi…»
– Ну, далi усе зрозумiло, – Ера вiдкладае папiр. – Вiн закохаеться у фотографiю, почне шукати цю дiвчину, а iй вже за сорок. І в неi, мабуть, i чоловiк, i дiти. А йому лише двадцять.
– А далi? – зацiкавлюеться Жанна. – Розчаруеться у чарiвнiй принцесi? Чи буде морочити iй голову?