Одного разу на Дикому Сході

– Та не хвилюйтеся ви так, товаришу командире. Ми її в чиюсь яму кинемо, і все. Вона худа, всюди вміститься, – сказав один із солдатів, чоловік років сорока, з селянським обличчям і довгими, сильними руками хлібороба.

– Ні! Не вийде на шарка! Не вийде! Не хоче копати – кинемо її тут, нехай її собаки зжеруть! Підстилку офіцерську! – закричав матрос. – Копайте швидше! – кинувся він до інших полонених, які зупинилися і дивилися на нього. – Копайте! Нумо! – навів на них маузер, тоді вони знову взялися копати.

Жникін трохи відійшов і став робити самокрутку. Пальці тремтіли, нічого не виходило, він вилаявся. Полонені копали, Міра стояла та посміхалася, наче не розуміла, що от зараз її вб’ють. Зовсім спокійна, насолоджувалася сонцем. Чет здивовано дивився на неї, коли вона несподівано підморгнула йому. Потім зробила рух головою, немов щось запитувала. Незрозуміло що. Чет відвів погляд. Дивився на товаришів, які курили «козячі ніжки» з міцного самосаду. Уважно огледів їх, перевірив револьвер у кобурі і ще один узяв у сіні з возу. Міра подивилася на нього і загадково посміхнулася, кивнула головою.

– Що ти посміхаєшся! Смішно тобі! – закричав матрос, який помітив її посмішку. Кинув так і не скручену цигарку і побіг до дівчини. – Зараз побачимо, кому смішно буде! Зараз побачимо! Все, досить копати! Зараз же всіх до стінки!

– Товаришу командиру, малі ж ями, – намагався заспокоїти матроса хтось із солдатів.

– Для цієї контри і таких вистачить! Все одно їх земля не прийме, бо вони вороги революції! Нумо кидай лопати та шикуйся! Швидше!

Полонені покидали лопати і заморено подивилися на своїх майбутніх вбивць. Точніше на вбивцю, бо тільки матрос дістав свій маузер, а солдати, хоч і підвелися, тримали гвинтівки за плечима. Дивилися на полонених. А Міра все посміхалася, наче купалася у сонячному світлі.

– Весело тобі, весело! – ще більше роздратувався матрос. – Зараз я тебе засмучу! – Він тицьнув у неї маузером. Чет тримав руки на обох револьверах. – Іменем революції ви засуджені до страти, як контрреволюційні елементи! І зараз я особисто виконаю вирок! Дам вам покарання, яке ви заслужили, виступивши проти революції, проти святої справи, за якою світле майбутнє нашого народу!

Чет вже наставив один з револьверів на матроса, коли почув позаду тупіт копит. Озирнувся і побачив, що дорогою до них мчав вершник.

– Товаришу командире, вістовий до нас їде, – сказав Чет.

– Що? – Жникін озирнувся, невдоволений тим, що його відволікли.

– Вістовий. Зі штабу. Може, новий наказ якийсь?

– Який там ще наказ? Це контрреволюційну сволоту стріляли і стріляти будемо! – закричав матрос, підняв руку з маузером і прицілився в Міру. Чет тримав його на мушці. Жникін, наче відчувши щось, опустив руку. – Ну добре, почекаємо! А ти, суко, не смійся! Я тебе власними руками пристрелю! Як собаку скаженого! Зрозуміла, курво! – закричав матрос і таки відважився штовхнути Міру.

Міра зневажливо подивилася на Жникіна. Вона була у сірій, подертій і пропиленій сукні, світле волосся, давно не мите, звалялося. Але тримала спину прямо, в очах бісики і посмішка не сходила з обличчя.

Ось вже і вістовий примчав. Кінь весь у милі, видно, що гнав, як тільки міг.

– Наказ комісара – громадянку Б’янко доправити до штабу! – кивнув у бік Міри.

– Як до штабу? – здивувався Жникін і закричав: – Вона засуджена до розстрілу! Власними руками пристрелю, тварюку золотопогонну!

– Наказ комісара! Терміново! – повторив вістовий.

– За які заслуги? Вона буде розстріляна! Контра білява! Чого ти посміхаєшся! – волав матрос і наставив на Міру маузер.

– Товариш матрос Жникін! Наказ товариша комісара доставити її в штаб! І швидко! – наполягав вістовий, під яким кінь так і грав. Сам вістовий дивився грізно, видно, приємно йому наказувати цьому Жникіну, бійцю хороброму, але як людина він став після полону скандальний, і в полку його тепер не любили. – Наказ! – повторив вістовий, а сам із захопленням дивився на Міру, яка йому непомітно підморгнула. Жникін аж заревів з роздратування, з ненавистю подивився на вістового, потім на Міру.

– Ну, сучко! Пощастило тобі! Тільки не думай, що надовго! Все одно тебе розстріляю! Я! Особисто! Продірявлю лоб твій білий! Тоді подивимося, чи посміхатимешся, чи ні! Не втечеш от пролетарського покарання! Не зараз, так увечері! Пристрелю! – закричав матрос. Зненацька таки вдарив Міру кулаком. Вона встояла, витерла кров з розбитої губи і знову посміхнулася. Наче це гра якась була. Жникін зовсім осатанів, кинувся до неї, збив з ніг, хотів топтати ногами.

– Товариш комісар наказав доставити живою і непошкодженою! – закричав вістовий, у якого аж губи пересохли від захвату. Дивився на Міру, як кіт на м’ясо. Подобалася йому ця дівка. Така горда. І як гляне, так усе перевертається. Бісики в тих очах!

Вістовий поставив коня дибки, строго зиркнув на Жникіна, а той аж заревів від люті. Але привчений був до дисципліни. Та і якщо він, балтійський моряк, сіль революційної землі, не буде дотримуватися дисципліни, то що вже тоді чекати від мобілізованих гречкосіїв, які тільки і мріють, як по хуторах своїх розбігтися. То зупинився, не став утоптувати Міру в землю, як хотів.

– Забирай цю сучку! А ти, мерзотнице, запам’ятай, що не надовго відпускаю я тебе! Вже увечері особисто пристрелю! Особисто! Ось цими руками! В землі будеш посміхатися, підстилка офіцерська, курва буржуазна! Забирай її!

– Куди забирай, як я її повезу? – спитав вістовий.

– На мотузку і хай біжить за тобою! – Жникін від крику вже аж охрип.

– Давайте краще на возі довезу. Швиденько, – запропонував Чет.

– О, з возом краще, – погодився вістовий.

– Щоб якусь сволоту білогвардійську ще возом возити! – обурився матрос. – Хай пішки іде, проститутка офіцерська!

– Комісар наказав якомога швидше, – нагадав вістовий.

Міра посміхнулася і пішла до возу. Легко застрибнула, вмостилася на сіні, наче королева на троні.

– Рушай, Ваню, – сказала Чету.

– Ах ти ж тварюко! Я тобі дам солдатом Червоної армії командувати! Суко! – вибухнув Жникін і кинувся до Міри, щоб схопити її за дрібні кучерики, стягнути з воза і бити, бити, бити. Але Чет нагнав коня і віз заторохтів до села, де знаходився штаб. Вістовий поїхав поруч. Жникін вилаявся і повернувся до полонених.

Позаду воза матрос знову сказав про караючу руку світової революції та пролетарський суд, про заслужене покарання. Далі постріли. Не залп, а по одному, з маузера матрос стріляв полонених, що стояли навпроти викопаних власноруч могил. Коли Жникін убив усіх, солдати закинули до могил руки чи ноги, що стирчали з ями, потім почали прикидати земелькою.

– Зовсім Жникін з катушок зірвався, – сказав вістовий, а сам все дивився на Міру, в якої сукня задралася вище колін. Ноги тонкі, гарні ноги. Вістовий аж за губи себе кусав.

– Ага, хоч на ланцюг саджай матросика, – погодився Чет.

– Це він після Вовчої дивізії. Тоді ж весь загін балтійських моряків побили. Йому пощастило вижити. Тільки ж потім сам отаман Куделін на спині величезну зірку вирізав. Так що Жникін тепер ніколи не роздягається, навіть у баню ходить у сорочці. Після полону присягнувся він за кожного загиблого товариша по п’ять контр на той світ відправити. Вже, кажуть, сімнадцятьох відомстив, – сказав вістовий і закивав головою в захопленні. Чи то Жникіним, чи то Мірою, що сиділа з відсутнім виглядом і дивилася невідомо куди, виставивши голі коліна.

Матрос Жникін олівцем робив записи у маленький блокнот. Шість рисок – по рисці за кожного вбитого.

– Ваня Тепляков, відомстив я тебе! Покойся з миром і чекай революційного воскресіння, коли підведуться з могил всі революційні герої, щоб жити у раю світлого майбутнього! – урочисто проголосив Жникін. Солдати, які закінчували закопувати могили, дивилися на нього з переляком. Матрос же сховав блокнот і замислився. Подумки перераховував усіх убитих товаришів, щоб не забути, щоб серце не охолонуло до помсти.

– А чого її в штаб везуть? – спитав Чет і кивнув за спину, де сиділа Міра.

– Та не знаю. Може, полонені щось розповіли.

– Полонені? – спитав Чет, і Міра почала прислухатися.

– Ага. Узяли трьох вранці. Офіцери. У селянський одяг переодяглися, але ж руки білі, ніжні, не буває таких рук у мужиків. Ось їх і впізнали, арештували, допитують тепер. Один вже помер, – посміхнувся вістовий, а сам вирячився на рот Міри, на припухлі після удару губи.

Так дивився, що аж плямкав, а сам не помітив, як боса нога Міри під соломою потроху просувалася вперед, аж поки не вперлася у Четову спину. Її пальчики залоскотали його. Обидва посміхнулися. Вістовий цих ігор не помітив, він все дивився на припухлі після удару Жникіна губи Міри. Потім відвернувся і хрипко сплюнув. Ач, яка принцеса! Це тобі не байдужі коровуваті медсестри зі шпиталю, з якими кохатися аж нудно. Ось ця панночка, вона мертвого підніме, мабуть, знає всякі фокуси панські, про які бувалі товариші розповідають.

Вістовому було двадцять років, природа в ньому буяла, і серце охоплював тривожний неспокій. Він дивився і дивився на Міру, йому схотілося почути її голос.

– Наче щось там про скарби якісь казали. Щось ти знаєш про скарби, га, красуне?

Міра мовчала, дивилася собі у степ, щось розумувала, посміхалася, а ще лоскотала пальчиками Четову спину.

– Та ти і сама скарб, – посміхнувся вістовий і зазирнув Мірі в очі. Злякався її погляду, нагнав коня, вирівнявся з Четом, схилився до нього. – Чуєш, може, давай звернемо? Он там ярок є, колодязь там, кущики. Давай звернемо!

– Навіщо? – наче не зрозумів Чет.

– Водички попити. З нею, – засміявся хрипко вістовий і кивнув Четові за спину, подивився на Міру. – Хочеш же водички, красуне?

Міра не відповіла, вістовий засміявся і продовжив:

– А то ж це неправильно. Офіцерні усякої давала, контрі та буржуазії, а нам, бійцям робочо-селянської Червоної армії, хіба не можна скуштувати це добро? Хіба не заслужили ми кров’ю все, що побажаємо? Заслужили! Наша вона, маємо ми право! І ти, брате, не дивися, що вона худа. Ти тільки в очі їй глянь, то відразу зрозумієш, які там чорти водяться, – вістовий збуджено засміявся і хрипко задихав. – Ти не думай, я у бабах розбираюся. Я в Одесі служив, там не в один публічний дім ходив, то знаюся. Оця краля, вона сильно може чоловіка порадувати. Такий рай влаштувати, що на все життя запам’ятаєш. Все одно її сьогодні-завтра до стінки! Мусимо ми скуштувати мед цей. Нумо, звернемо до ярку!

Чет мовчав. Віз торохтів степом, на ямі струснулася і голова Чета. Вістовий сприйняв це, як згоду.

– Ось і добре! А то як же таку красу червакам віддавати, мусимо і скуштувати панських наїдків! – захвилювався вістовий, пригальмував коня, порівнявся з Мірою. – Ну що, красуне, поїдемо водички попити у ярок. Там покажеш нам, як панів-офіцерів ублажала, що вмієш робити, аби чоловікам приємно було. Ага?

Спитав, на неї вирячився, ноги так стиснув, що аж кінь фиркати почав.

– Ой, дивися! – Міра зробила великі очі і подивилася кудись вістовому за спину. Той здивувався, відсахнувся від дівчини, озирнувся. А Міра підхопилася з возу, вихопила у вістового шаблю і з одного удару знесла йому голову. Тільки кров і бриснула. З переляку кінь став дибки, скинув тіло і поскакав геть. Міра спокійно витерла шаблю об сіно. Чет навіть не озирнувся подивитися, що воно діється. Тільки посміхнувся і закрутив головою.

– Ну то й що? – спитала його Міра.

– Та думаю.

– Тугодум ти.

– А ти – швидка.

– Такі зараз часи. Треба швидшим за кулю бути, інакше наздожене. То поїдеш зі мною? – Вона дивилася Чету в спину. Той щось думав. Потім сплюнув.

– А, поїхали, – сказав він і почав розвертати віз. Правив у бік лісу, який чорнів за полем. Міра посміхнулася і всілася поруч.

– Правильно, зі мною весело, – сказала вона. Чет якось розгублено всміхнувся.

– Та я бачу.

Розділ 2

Наздогнати та випередити

Штаб полку Червоної армії розміщувався у великій хаті сільського куркуля. У добрій хаті з залізним дахом, дубовою підлогою, двома пічками, обкладеними кахлем. Колишні господарі, батько та син, висіли зараз у саду на яблуні. Батька повісили, бо знайшли на горищі кулемет. Повісили б і так, бо куркуль, але тут виявилося, що ще й контрреволюційний елемент, спить та бачить, як би вдарити в спину молодій республіці. Сина повісили б і так, бо знову ж таки куркульське сім’я, ну і щоб не мстився. Молодий, дурний, міг би шкоду якусь зробити радянській владі. А із зашморгу шкоду революції не вчиниш. І для місцевих повчально, нехай знають, що червоні чикатися не будуть – влада це рішуча та непереборна, перед якою тільки схилитися і чекати на рішення власної долі.

Під яблунею ще лежав труп матері. Пристрелили, щоб голосінням за сином та чоловіком не заважала. Та їй так і краще, щоб не мучитися. Поруч лежав скривавлений труп якогось чоловіка, що його нещодавно винесли з хати. На обличчі живого місця не залишилося. По зчорнілій крові вже квапливо бігали численні мухи.

У великій кімнаті куркульської хати за столом сиділи командир полку Андрій Єрофеєв та комісар Борис Ліберман. Комполку – середнього зросту міцний чоловік, зі страшними шрамами на обличчі. Комісар – високий та худий, з чорним кучерявим волоссям і пухкими губами, у новій шкірянці, з маузером на боці. Перед ними на стільцях сиділо двоє скривавлених полонених. Один вже не подавав ознак життя. Другий щось шепотів спухлими губами. Полонені сиділи у кутку під простреленими і порубаними шаблями іконами. Це такий був елемент антирелігійної пропаганди. Поруч стояло троє солдат зі збитими кулаками, які за наказом гамселили полонених, щоб розв’язати їм язики.

– Ну що ж, повторимо, корнете Соловейчик, – звернувся Ліберман до того полоненого, який ще подавав ознаки життя. – Ваше командування наказало атакувати в напрямку Охтирки. Так?

Корнет ледь кивнув головою. З його обличчя падали краплі крові.

– Добре, – кивнув комісар. – Скориставшись перегрупуванням наших сил, ви до Охтирки дійшли. І там провели обшук у палаці барона фон Шпіла. Так?

Ліберман подивився на полоненого, той похнюпив голову і мовчав.

– Так? – невдоволено перепитав комісар.

Корнета штовхнув один із солдатів, і той кивнув головою. З рота його потекла червона цівка. На підлозі поруч валялися вибиті зуби і шматочки м’яса з обличчя. Били сильно, кастетами.

– У палаці ви шукали скарби барона. Та не знайшли. Через вихід банд до вас у тил вимушені були відступити. Та зустріли поручика Синицина, який згадав, що служив з сином барона, а той розповідав, що окрім палацу барона в Охтирці був ще і його лісовий будинок біля села Шпилівка. І ви подумали, що скарби, яких ви не знайшли у місті, можуть бути там. Так?

Корнет кивнув. Точніше просто сіпнув головою, можливо, це вже була просто агонія.

– Ваші розмови почула така собі Міра Б’янко, донька дрібного чиновника з Петербурга, яка кілька тижнів тому з’явилася при штабі і з якою у поручика Синицина були статеві зносини, або роман, як ви це називаєте. Вона сказала, що теж товаришувала з сином барона і навіть була в тому лісовому будинку, то обіцяла провести до нього. Але потім кудись зникла. Тоді ви з поручиком Синициним і підпоручиком Вольфом вирішили самостійно дістатися лісового будинку і забрати скарби барона фон Шпіла, які, за чутками, оцінюються більше ніж у півтора мільйони золотих карбованців. Так?

Корнет знепритомнів і не відповідав.

– Води! – наказав Ліберман.

Один із солдатів вибіг і приніс із вулиці відро крижаної води з глибокого колодязя. Вилив на полоненого, але той не опритомнів. Солдат прислухався до корнета.

– Товаришу комісаре, готовий він.

– Оце ще біла кістка! – роздратувався Ліберман. – Слабаки! Варто тільки трохи притиснути, то й дохнуть, як мухи! Приберіть їх звідси!

Солдати винесли трупи, зачинили двері, залишивши командира полку і комісара.

– Андрію, ти розумієш, який шанс ми отримали? – спитав комісар і подивився на товариша палаючим поглядом.

– Який, Борю? – трохи здивувався Єрофеєв, який був більше рубака, аніж розумаха.

– Півтора мільйони золотих рублів! Радянська Росія задихається в оточенні ворогів, їй потрібні гроші, щоб вести далі визвольну війну, але узяти їх нізвідки! І тут така сума! Якщо ми здобудемо її, то це буде велика перемога революції! Величезна! – Комісар почав збуджено ходити кімнатою. Стукали підбори його новеньких чобіт. Коли ступив ногою в калюжу крові, чобіт поїхав підлогою, і Ліберман ледь не гепнувся.

– Нумо прибрати тут! – закричав він з кімнати. Солдати привели якусь селянку, що швиденько витерла кров та прибрала зуби і шматки плоті. В її присутності командири мовчали. Знали, що тут по селах здебільшого ворожий соціальний елемент, при якому краще не патякати, інакше банди швидко про все дізнаються.

Коли селянка пішла, Ліберман зачинив за нею двері. Він був роз’ятрений тими скарбами, не міг знайти собі місця, перебирав ногами, наче кінь.

– Півтора мільйони золотом! Та ти знаєш, скільки зброї для революції можна купити на ці гроші! – зашепотів комісар.

– Не кажи гоп, поки не перескочиш, – заспокоїв Єрофеєв, який по мужицькій своїй природі завжди був обережний і не схильний до зайвих мріянь.

– Андрію, зараз привезуть ту дівку, і вона нас відведе туди! До того лісового будинку! – Комісар не хотів бути песимістом зараз, коли їм так пощастило. – Можливо, вона і місце знає, де гроші сховані! Це буде наша велика перемога, Андрію! Рішучий крок до перемоги всесвітньої революції! Бо це ж не просто золото чи дорогоцінне каміння! Це ж зброя, це паровози, це міць революції, її м’язи! І ми здобудемо їх! Ті скарби стануть вугіллям у топку революційного паровоза, який вивезе нас у світле майбутнє, у комунізм!

– Добре, аби так, Борю, – кивнув Єрофеєв. Він почав воювати ще в японську. Тоді теж здавалося, що буде не війна, а легка прогулянка з блискучою перемогою над косоокими варварами. А вийшла ганьба. Єрофеєв потрапив у полон, чотири місяці був там, потім втік. З дванадцяти шибайголів, що наважилися на втечу, до своїх повернулося лише троє. Інші залишилися на тих чужих сопках, про які потім написали сумну пісню.

Єрофеєв досі згадував ту втечу. Дванадцять колишніх полонених поспішали вузенькою лісовою стежкою. Ішли насторожено, ступали нога у ногу, прислухалися до кожного звуку у лісі. Один з них показав, що збирається відійти до вітру, зійшов зі стежини, зайшов у кущі. Група продовжила рух. Коли крик. Страшний крик людини, яку вбивають. Вони кидаються до товариша. Вони були дружні, один за одного, вони не покинули бідолаху, бо ж разом бочку солі з’їли, пройшли через страшне і вижили у полоні. Вискочили за кущі і побачили величезного смугастого звіра, який рвав на шматки вже бездиханне тіло їхнього товариша. Вони зупинилися, а звір атакував їх, п’яний від крові. Першим настигнув саме Єрофеєва. Збив з ніг, як кішка мишу. Єрофеєв покотився з розпанаханим кігтями обличчям, звір повалив ще одного, перекусив шию одним рухом потужних щелеп, повалив наступного. Той боєць примудрився запхати в пащу хижака палку, на яку спирався під час ходи. Тигр закрутив головою, і палка відлетіла. Він схопив чоловіка і почав шматувати його гострими іклами. Єрофеєв кинувся на звіра з-за спини і ввігнав у шию заточений шомпол. Увігнав глибоко, до самої рукояті. Цим шомполом Єрофеєв вже вбив японського охоронця табору для полонених. І маньчжурського селянина, який випадково зустрів їх в тайзі і міг донести.

Звір заревів і скинув Єрофеєва, підхопився, щоб убивати далі. Один з утікачів схопив із землі каменюку і жбурнув у голову хижака. Той загарчав. Всі почали хапати каменюки і кидати їх у нападника. Один з утікачів ударив своїм дебелим ціпком по лапі звіра. Той ревів, крутив головою, з шиї стирчав шомпол і юшила кров.

– На тобі! – Єрофеєв зі скривавленим обличчям теж кидав каміння, якого тут було багато, – великі брили, які з тріском ударялися об голову хижака. Він спробував утекти, але йому перечепили лапи і кидали знову та знову. Аж поки звір не перестав рухатися. Втікачі важко дихали, тремтіли і дивилися на звіра.

– Це тигра! – сказав один з них, який був ординарцем у офіцера і бачив зображення тварини в книзі. Про тигра чули всі, але ніхто його не бачив. Роздивлялися.

– О, звірина! – сказав Єрофеєв. Підійшов і витягнув із шиї звіра шомпол, який ще міг знадобитися. Потім склали тіла загиблих товаришів у яму, навалили зверху камінням, бо голіруч могилу тут було не вирити. Заліпили рани Єрофеєва якимось листям і пішли далі. Відтоді на його обличчі ці шрами, які більшість приймала за шабельні.

Поки комполку згадував, комісар ходив навколо і напружено про щось думав.

– Значить, так, Андрію, накажи, нехай готується загін. Сотня бійців. Гармата і три кулемети. Про всяк випадок. Не виключено, що бажаючих отримати скарби буде багато. Але узяти їх мусимо ми і тільки ми! Ці скарби конче потрібні революції!

– Добре, Борю, – комполку пішов віддавати накази.

Ліберман сидів, схиливши голову. Чомусь він згадав своє багате революційне минуле. І в тюрмі посидів, і на каторзі був, і до шибениці його виводили, але в останній момент замінили смертну кару довічним ув’язненням. Згадав свою першу справу, теж пов’язану з добуванням грошей для революції.

Ліберман, ще зовсім молодий, з довгим та кучерявим волоссям, сидів у якомусь кабаку з кількома бугаями відверто кримінальної зовнішності. Він був ще без шкірянки і нагана, у цивільному вбранні, помітно знервований. Але у внутрішній кишені його сюртука лежав маленький браунінг, і це надавало йому деякої впевненості у розмові з цими бандитами.

– Там буде десь сто тисяч. Половину мені, половину вам, – сказав Ліберман, прикладаючи всіх зусиль, щоб голос його не тремтів.

– Нас четверо, а ти один, – злодії важко подивилися на нього, але він витримав їхній погляд.

Що йому ще залишається, коли для боротьби потрібні гроші, а узяти їх нізвідки. Хіба він пішов би до цих душогубів, якби охранка не схопила всю бойову групу їх організації? Схопила по-дурному, як дітей. Якийсь філер у Києві вистежив їх на конспіративній квартирі, увійшов туди, коли хлопці спали, забрав зброю, а потім викликав поліцію. З п’ятьох арештованих двоє пішли на шибеницю, інші – до Сибіру. А йому тепер доводиться мати справи з громилами, яким начхати на революцію. Їм би тільки гроші. Але йому теж потрібні гроші, щоб закупити зброю та друкарню.

– Якось недобре виходить з частками, – сказали кримінальники і почали зловісно всміхатися. – Ти один, нас – четверо, а гроші навпіл.

– Я про все дізнався і все спланував, – він намагався показати, що зовсім не боїться цих злодіїв.

– Навіщо тобі стільки грошей, жиду? – спитав один з бандитів.

– Для революції.

– То ти з тих, з прибацаних? – зневажливо посміхнулися бандити, які не поважали цих дурнів-революціонерів, що ладні були іти до тюрми або й загинути бозна за що.

– Завтра, о десятій, починаємо, – він підвівся і пішов. Бандити подивилися йому вслід, а коли він вийшов, зареготали. Потім говорили про те, що після справи замочать жидка, бо з таким фраєром ділитися – себе не поважати.

– Дев’ять грамів свинцю йому, а не половину грошви!

– Та який там свинець! Перо у бік, і вся справа!

Вранці до контори банку, яку намітив Борис, зайшли бандити, одягнені мулярами. З ящиками, в яких начебто реманент. Спитали, де тут стіну робити. Їх провели до підвалу. Там вони узяли з ящиків не кельми та кирки, а револьвери, обеззброїли охорону, привели керуючого відділенням. Довелося розбити йому пенсне на обличчі, щоб він відкрив великий сейф. Швиденько покидали пачки грошей у великі полотняні торби. Потім заштовхнули керуючого у сейф і зачинили там. Задоволено посміхалися, підіймаючись сходами нагору. За планом, Ліберман мусив чекати їх на бричці біля входу.

Але Ліберман чекав їх біля сходів до підвалу. Вже встиг покласти на підлогу двох охоронців і спокійно чекав, тримаючи в руках по револьверу. В нього були деякі зміни до плану, які для громил виявилися несподіваними і фатальними. Коли бандити вийшли нагору, Борис розстріляв їх упритул. Потім забрав торби з грошима і звернувся до переляканих відвідувачів та службовців банку:

– Я буду чекати під дверима десять хвилин. Якщо хтось вийде, то отримає кулю. Все зрозуміло?

Люди, що лежали на підлозі, перелякано мовчали, боялися навіть голову підняти.

– Ну, мовчання – ознака згоди, – пожартував Ліберман і вийшов з банку. Двері зачинив на навісний замок, який купив заздалегідь. Спокійно пішов вулицею, ніхто не звертав на нього увагу. Це було добре, бо Борис ледь тримався на ногах. Потім на добуті ним гроші куплять одразу дві друкарні і кілька ящиків зброї. За ту операцію його відмітять із самого ЦК партії, а поліція призначить велику нагороду за його голову.

Комісар знов згадав ті постріли на сходах. Тоді він вперше стріляв у людей. Його ледь не знудило прямо там, він вийшов на вулицю, хотів забігти у підворіття, але примусив себе витримати. Блював уже вдома. Далі вбивати було значно легше. А вбивати доводилося, бо революція не робиться в білих рукавичках. Комісар знав це, то особливо не переймався через кров. Треба, то треба. Всесвітнє щастя варте крові. І краще вбити тисячі чи десятки тисяч задля світлого майбутнього мільйонів. Арифметика історичного процесу проста і сюди не можна впускати дамські сантименти про гріх вбивства. Не гріх, якщо заради високої мети.