Галицька сага. Ante bellum

Але будь-яка подорож, навіть така жахлива, колись підходить до кінця. Прибув до місця призначення і «Гліб Бокій». Коли метушня за бортом стишилась, двері трюму відчинилися, і Михайло Полоз знесилений вивалився на палубу. Конвоїри одразу відійшли вбік, затуливши носи рукавами: з трюму несло запертим повітрям.

Команди покидати трюм не було, але цього і не знадобилося. Почувши п’янке вологе морське свіже повітря, в’язні самі потягнулися до виходу. Нашій трійці пощастило, що вони стояли біля виходу. Не чекаючи, коли вся маса таких же, як вони самі, нещасних ринеться на палубу, вони швидко вибралися нагору і побігли до трапу, щоб зійти на благословенний берег. Осип Букшований разом з іншими вийшов на великий плац, зусібіч оточений озброєними вартовими. Їм наказали сісти на глевку землю. Довелося чекати на інших, котрих запхали у трюм у числі перших. Як виявилося, не всім пощастило пережити цю подорож. Коли трюм покинув останній в’язень, конвоїри завернули тих, хто вибрався наверх, але ще не зійшов на тверду землю. Їм належало звільнити судно від тих, хто не пережив тісняву.

Як з’ясувалося скоро, таких виявилося багато. Ті, котрим пощастило зійти на берег, спостерігали, як з трюму час від часу виносили бездиханні тіла нещасних і складали на палубі. Процедура зайняла добру годину, аж нарешті прозвучала команда підвестися. Прибулих вишикували у довгу колону по чотири у ряду і повели дорогою вглиб острова.

Найбільш поінформований серед в’язнів монах Афанасій одразу визначив, куди вони прямують.

– До монастиря! – сказав він.

– Та ні, святий отче! – почув він збоку. – Не до монастиря, а до тюрми. Нема тут монастиря!

Як з’ясувалося вже невдовзі, то таки була тюрма. Дорога зайняла не більше півгодини, і вже невдовзі прибулі увійшли за браму, напис над якою повідомляв, що вони потрапили до управління Солтаборами. Це дійсно був монастир, вірніше, від нього залишилися одні лише споруди. Всюди панував безлад, котрого певно не було у ті часи, коли тут господарювали монахи. Зараз же про якийсь порядок ніхто не думав: ні конвоїри, ні тим більше ув’язнені, адже у кожного були свої плани: у перших – зробити життя других нестерпним, а то й просто неможливим, а другі намагалися цьому опиратися. Де вже тут було до порядку на території табору!

Так само четвірками їх розштовхали у різні будинки. Десь помістився один ряд, а кудись зайшло і декілька. Осип Букшований зі своїми товаришами по нещастю опинилися у просторій кімнаті, заставленій нарами обабіч довгого проходу, в кінці котрого стояла закіптявлена бочка. Видно, в холодні дні там горів вогонь. Стіни кімнати були полуплені, подекуди побілені вапном, що вже встигло облізти, і де-не-де можна побачити бліді зображення святих.

Побачивши це, Афанасій перехрестився.

– Тут, видно, була трапезна, – повідомив він.

– А тепер тут живемо ми!

З ближчих нар назустріч піднявся зарослий чолов’яга. Колись, ще за нормального життя, він, безперечно, мав не такий страхітливий вигляд, але зараз перед прибулими стояв худий немічний чоловік.

– Навіть не буду питати, звідки ви. Такий запах завжди мають ті, хто тільки прибув кораблем смертників. Ви з нинішнього транспорту? Хто ви? – запитав він.

– А що вам сказати? Імена? То ми можемо як на сповіді всього наговорити!

– Тоді яка стаття?

– Ото вже ліпше! П’ятдесят четверта! А у них п’ятдесят восьма[7]!

– Ви з України?

У відповідь Букшований лише кивнув головою.

– Де наші місця? – поцікавився.

– Отам! – Незнайомець показав ближче до закопченої бочки. – Вам вистачить. Вчора п’ятеро не вернуло з лісоповалу. Нині, певно, також не дорахуємось.

Осип хотів було запитати, де решта, але потреба у цьому одразу зникла. Натомість він поставив інше запитання:

– А ви?

– Я черговий, – відповів той і додав: – І хворий.

Після цих слів зникло бажання щось запитувати далі. Четверо новоприбулих, включаючи крондштадця, рушили до вказаних місць. Найпершим і найбільшим бажанням було просто лягти і витягнути стомлені добовим стоянням ноги, що вони не забарилися зробити.

Вже коли за вузькими заґратованими вікнами почорніло, до трапезної повернулися її жителі. Лише кинувши побіжний погляд на прибулих, вони розійшлися по своїх місцях. Видно, змучені, вони не мали ні сил, ні бажання з’ясовувати, хто ці новачки, звідки прибули і за що потрапили сюди. Завтра стануть такими ж, як всі, і не факт, що повернуться сюди після роботи.

Тим не менше до Осипа Букшованого підсів невисокого зросту зарослий чоловік і якийсь час довго розглядав його.

– Мені ваше обличчя видається знайомим, – українською мовою сказав він і представився: – Я Михайло Лозинський.

Осип недовірливо подивився на співрозмовника, силкуючись розгледіти у ньому щось таке, що нагадало б йому, як виглядав цей чоловік до того, як потрапив сюди.

– Ми з вами зустрічалися у листопаді вісімнадцятого року у Львові, – сказав Букшований. – Ви тоді були разом з полковником Вітовським. Я Осип Букшований.

Лозинський закивав головою.

– Так, я упізнав вас!

І усміхнувся.

– Що вас так розсмішило? – запитав Осип.

– Мені пригадалася наша розмова з тодішнім комендантом Львова полковником Стефанівим. Коли ви відмовилися виконувати його наказ залишити Львів, а заледве заново не відвоювали його у поляків, полковник зажадав вас заарештувати і публічно судити, – повідомив Лозинський.

Цього разу усміхнувся Букшований.

– Не він один! Чому ви тут?

– А чому ми всі тут? – перепитав Лозинський. – У двадцять сьомому році з дозволу радянського уряду переїхав до радянської України, навіть дали кафедру права в Інституті народного господарства у Харкові, займав посаду у Харківському інституті марксизму. Друкувався у радянській періодиці про події міжнародного життя. Через три роки разом з усіма арешт, звинувачення в причетності до УВО, до того ж мені пригадали мою участь у Паризькій конференції, де я разом з Дмитром Вітовським відстоював інтереси нашої Галичини, і ось уже рік, як валю ліс тут. Та тут багато наших. Ось там, – Лозинський показав на бородатого чоловіка, який повільно пережовував зароблений за сьогоднішній день кусень хліба, – літератор Антін Крушельницький. Так він лише півроку встиг порадіти життю тут, у Союзі. Арештували і його, і його дітей. Остап та Богдан тут же, на острові, але в іншому будинку. Дочка Володимира також тут.

Лозинський зітхнув і закінчив:

– Всі тут! А оскільки я і вас бачу, то навіть не питаю, що вас привело сюди.

– Так, це даремно, – мовив Осип, але Лозинський перебив його:

– Я не про те! Коли в тюрмі я дізнався, що належу до «Української військової організації», під час допиту мій слідчий декілька разів питав мене, коли останній раз я бачив потрібних йому людей і які саме накази передавав їм. Серед названих прізвищ було і ваше.

Осип Букшований недовірливо подивився на Лозинського.

– Що не так? Не переживайте, я не признався, що знаю вас, – заспокоїв його той. – Але, судячи з того, що ви тут, мого признання й не знадобилося.

– Я не про те! – повторив Букшований. – Зазвичай слідчі питали, що арештантам наказували робити, принаймні від мене мій слідчий хотів це почути протягом чотирьох місяців.

Михайло Лозинський криво усміхнувся.

– На відміну від вас, Осипе, мене тягнули на керівника одного з підрозділів «УВО», але, на щастя, дали лише десять років. Що ж, якщо пощастить, то у березні сорокового року я вийду на волю, – мовив він і їдко закінчив: – Якщо дозволять!

– І як тут?

– Ви ніколи не чули про СЛОН?

– Перепрошую? – не зрозумів Осип.

– СЛОН! Соловецький табір особливого призначення[8]!

– Признаюся, свого часу я читав Максима Горького.

Лозинський усміхнувся.

– Я також читав!

– І як?

– А от вам і випала нагода перевірити це. Ще до того, як я прибув сюди, всіх відправляли на материк, на будівництво Біломорканалу. Більшість там і лишилася! Коли канал здали, то й нас уже стали гнати валити ліс – як-не-як, а треба було і себе забезпечити дровами, і план виконати. А самі знаєте, яка тут публіка: письменники, інтелігенція, артисти… Які з них дроворуби! Кожного дня когось або завалить деревом, або покалічить пилою. Багато ж і не знає, як ту пилу тримати в руках! Тих, кого привалило, одразу на цвинтар, а хто покалічився – в лазарет!

– Тут є лазарет?

– Ага. На горі, в скиту Саватія.

Михайло Лозинський кивнув головою в бік зачинених дверей.

– Але не тіште себе думкою, що там вас вилікують, – сказав він. – Звідтам ще ніхто живим не вертався. Що там є, не знає ніхто, бо нікому розповісти.

Після таких слів Осип Букшований похмурнів. Йому вже видалося розкішним курортом перебування у переповненій камері харківської тюрми. Його стан помітив Лозинський.

– Та не все так погано! Є й приємні моменти.

– Приємні моменти? – перепитав Букшований. – Які, цікаво?

– Тут у нас є власний український театр.

Осипу здалося, що він не почув.

– Як це?

– А ви як гадали? Місцеве начальство, хоч і звірі, але коли тверезе, то навіть нічого собі! Ви познайомилися з черговим?

– Так.

– Це Лесь Курбас!

Від здивування Осип повернув голову туди, де, на його думку, зараз був черговий.

– Той самий? – здивовано запитав він.

– Той самий! У Харкові ви не були в його театрі «Березіль»?

– Не доводилося, – признався Осип. – Знаєте, я належав до тієї категорії, котрій було не рекомендовано відвідувати подібні заклади.

– От і матимете можливість оцінити гру наших артистів! Тут багато їх є!

Михайло Лозинський підвівся. Вже прощаючись, закінчив:

– Але спочатку треба пережити цю ніч!

І попрямував до свого місця.

Зміст цих слів Осип Букшований зрозумів вже пізніше. Вночі вдарили заморозки, що не було дивним наприкінці серпня, і незвиклі до такої різкої зміни температури новачки практично не заснули. Вони першими і почули вовтузіння за дверима. Їм не вистачило часу подумати, що відбувається, як двері відчинилися, і у трапезній з’явився одягнутий у теплу шинель старший військовий. Він підняв вгору руку з пістолетом і вистрілив. В’язні машинально поскакували з нар.

– На плац, сукині сини! – п’яним голосом крикнув комендант.

Осип не зрозумів, що відбувається, але з того, як старожили стрімко побігли до виходу, зрозумів, що подібна процедура для них не перша.

Надворі ще стояла морозна ніч, але центральний плац вже освітлювався декількома прожекторами. В’язні швидко розмістилися у майже правильні шеренги, причому між ними утворилися коридори у два кроки. Букшований стояв у п’ятій шерензі разом з Антіном Крушельницьким. Більше знайомих поруч не було.

– Що тут буде? – тихо запитав він.

Крушельницький подивився на Осипа.

– Новенький? – тільки й запитав. – Співати будемо і зустрічати сонце. Тому, молодий чоловіче, співайте від усієї душі, якщо хочете, щоб ви побачили сьогоднішнє сонце.

Букшований не зрозумів слів Кульчицького, але тут спереду знову почувся голос коменданта.

– «Інтернаціонал» почи-най!

І весь плац одразу почав співати.

«Повстаньте, гнані і голодніРобітники усіх країв,Як y вулкановій безодніB серцях y нас клекоче гнів».

Тим часом комендант походжав між шеренгами, прислуховуючись до того, як співають в’язні. Час від часу він зупинявся перед кимось, слухав спів, потім неохоче йшов далі.

– Відставити пісню! – крикнув комендант.

Він зупинився перед матросом із Кронштадта. Видно, партійний гімн у виконанні матроса видався комендантові нещирим.

– Що, троцькістська мордо, тобі не подобається наш гімн? – заверещав комендант і без жодних слів вистрілив матросу в голову.

Той мішком звалився на землю.

– Пісню почи-най! – знову прозвучала команда.

В’язні знову почали спочатку, але вже після першого куплету знову замовкли. Комендант зупинився перед якимсь азіатом, що також лише сьогодні прибув на острів. Нещасний не співав, бо зовсім не знав російської мови. Осип підозрював, що він навіть так і не зрозумів, чого його заарештували і чому відправили аж сюди, далеко на північ. Куля коменданта не дала навіть дізнатися, чим він завинив перед Радянською владою.

– Почи-най!

Так вони зустріли полярне сонце. На плацу залишилися лежати шестеро тих, хто, на думку коменданта, недостатньо завзято співав пролетарський гімн, а решту повели на роботу – повертатися до трапезної було вже пізно.

1935 рік

6

Тома Білецький помер саме на Страсну П’ятницю, тихо й непомітно, як і жив останні роки. Жінка Катерина з дочкою Марією якраз були у церкві, де служилася вечірня з виносом плащаниці, а коли повернулися додому, то побачили, що Тома лежить на ліжку, витягнутий у весь свій невеликий зріст, а біля нього на підлогу впав «Талергофський альманах», з котрим він не розставався. Саме ця книга було останнє, що бачив у своєму житті Тома Білецький. Видно, помер Тома вже давніше, можливо, одразу після того, як жінка з дочкою відправилися до церкви, бо тіло вже захололо, та й смерть вже зігнала з обличчя знайомі риси, і тепер Тома був схожий на інших покійників: без виразу та всього того, що різнило їх між собою.

Побачивши його, Катерина важко опустилася на лаву. Сліз не було; жінка виплакала їх, ще чекаючи чоловіка з Талергофа. Навіть усі роки після того, як він повернувся – змінений, зовсім не той Тома, якого вона знала, але тим не менш живий, – Катерина ніколи жодним словом не дорікнула своєму чоловікові: ні тоді, коли попервах той не мав сил для повсякденної сільської роботи, ні коли знову узявся за минуле, ні останніми роками, коли сили зовсім покинули його. Вона завжди знала, що це має статися, навіть готувалася до цього, але Тома, як завжди буває, помер несподівано. Уся підготовка до Пасхи, її майбутнє святкування, пішли нанівець. Все враз стало неважливим. Залишився лише розпростертий на ліжку Тома й майбутні клопоти.

Дивно, але саме дочка Марія опам’яталася першою.

– Мамо, чого ви сіли? Треба щось робити! – озвалася вона.

Катерина неначе прокинулася. Вона подивилася на мертвого Тому, підвелася й кивнула головою:

– Так, дочко, треба робити!

Вона пішла до іншої кімнати й невдовзі повернулася вже одягнута у чорне, схожа на монашку. Набираючи у цебро воду, Катерина сказала Марії:

– Піди до Василя Вовка. Скажи, що тато помер.

Почувши таке, Марія здивовано подивилася на матір.

– Але ж… вуйко Василь найбільше постраждав… – обережно відказала вона.

Ні вона, ні мати, ні перетинці, ні тим більше сам Василь не забули, що саме їхній Степан став винуватцем того, що довелося пережити родині Вовків. Зрештою, саме це було причиною, що Білецькі так і залишилися жити осторонь від усього села, стали чужими для односельців, навіть чужішими, аніж родина Гутманів. Спочатку це було продовженням того ставлення, яке панувало у селі ще від того часу, коли Тома носився зі своїм товариством імені Качковського; затим неприязнь посилилася, коли Олекса Мороз та Андрій Валько відібрали у Степана підписаний тим-таки Томою протокол, з якого перетинці дізналися, що вони заледве не квітами зустріли Червону армію як свою визволительку; не сприяв покращенню відносин і той факт, що Тома Білецький знову пристав до вже відродженого товариства москвофілів і, на відміну від сусідів, просто за так отримував гроші, коли іншим доводилося тяжко гарувати на своїх полях.

Тепер же, коли Томи не стало, раптом виявилося, що й звернутися за допомогою немає до кого. Тому Катерина і послала дочку до коваля, слушно припустивши, що той не відмовить.

Василь Вовк не відмовив. Він саме був на дворі, коли у хвіртку зайшла Марія і повідомила про новину. Василь зняв з голови шапку і побожно перехрестився. Подивившись на молоду жінку, він кивнув головою і промовив:

– Зробимо!

Марія лише кинула: «Дякую!» й побігла додому. Саме у цей момент з хати вийшла Орина.

– Чого вона приходила? – поцікавилася жінка.

– Тома помер! – повідомив Василь і додав: – Відмучився!

– Від чого? – не зрозуміла Орина. – Він нічого на городі не робив! Ні він, ні дочка! Одна Катерина тягнула всю господарку!

– То й треба їй помогти!

Як виявилося, ніхто у селі не згадав про минуле, чим міг допоміг, і вже до вечора помитий та одягнений у святочне Тома Білецький лежав на столі під вікном. Яків Смоляр обіцяв зробити труну до завтра, але так було прийнято, щоб першу ніч покійник лежав просто на столі. Аж тут виникла інша проблема: за всіма канонами церкви ховати належало на третій день, тобто у Великодню неділю. А оскільки у цей день треба веселитися та радіти Воскресінню, тому не прийнято віддаватися печалі та здійснювати панахиду, щоб не затьмарювати дні радості. Зять Томи Юрій Зозуляк, священник із сусіднього Сорочина, дорогою до Перетина заїхав до свого друга отця Петра Лісовича й домовився, що поховають тестя наступного дня, у суботу. Щоправда, той-таки канон забороняв здійснювати панахиду у самій церкві, де посередині на спеціальному столику лежала виставлена для поклоніння плащаниця. Хоч таке траплялося не раз, сусіди побачили у цьому деякий неприємний для покійного знак: значить, його діяння тут, на землі, не сподобалися там.

Тому Білецького поховали тихо, без церковного дзвону («Да молчит всякая плоть человіча…»[9]). Після похорону зазвичай збиралися у хаті, звідки винесли покійника, щоб пом’янути його, але була субота перед Великоднем, дехто з господинь ще не випік паску, та й роботи у такий день завжди не бракувало, тому зять Юрій Зозуляк запросив тих, хто проводив його тестя в останню дорогу, на дев’ять днів.

На тому й розійшлися. Розуміючи, що до завтрашнього ранку вже нічого мати з сестрою не встигнуть зробити, Єлизавета залишила в хаті привезений нею кошик з необхідними до завтрашнього дня продуктами і востаннє поцілувала маму. Пообіцяла приїхати в гості у вівторок.

Цей Великдень помітно вирізнявся від попередніх хоча б тим, що після «демаршу» уперше відвідав батьківську хату Михайло Панас, і не просто так, а власним транспортом, щоправда, не бричкою, а фірою, до того ж запряженою лише одним конем. Вони чесно відстояли в церкві всю службу і великою сім’єю – баба Феодора, батько Роман з Марією, брат Дмитро та Михайло з Оленою і дворічним сином Андрієм – дочекалися, поки отець Петро покропить їхні кошики з припасами, і сівши уже на дві підводи, рушили додому.

Дмитро вирішив проїхатися на фірі брата, адже по-справжньому вони так і не поговорили після того, як півроку тому він повернувся з війська. Звичайно, і він, і батьки час від часу навідувалися до Сорочина й знали, як живе їхній безпутній син, але ще жодного разу Михайло не відвідував батьківську хату. Зрештою, ніхто йому цього не забороняв, але їхати самому, без Олени, він не хотів. Сама ж Лея, що стала Оленою, зараз сиділа на покладеній поперек фіри лавці, однією рукою підтримувала сина, а другу тримала на вже великому животі – Михайло дослухався до поради батька і, щоб не залишати жінку самою, коли він служитиме у війську, вирішили народити другу дитину. Молода жінка не знаходила собі місця, а у міру того, як вони все ближче під’їжджали до Перетина, її обличчя хмурніло дедалі більше. Коли ж за зеленими деревами виглянула її батьківська хата, Олена опустила голову ще нижче і закрила очі. Михайло спиною відчув, що з дружиною щось не так, перервав розмову з братом і обернувся.

– Лею, що з тобою? Тобі погано? – стривожено запитав він.

Олена підняла заплакані очі.

– Ні, нічого! То я просто так! – спробувала усміхнутися вона. – Давно не була тут! Зараз пройде!

Михайло хотів щось відповісти, але Дмитро застережно поклав руку на плече братові, мовляв, залиш її, ти тут не допоможеш. Михайло ще раз подивився на дружину, затим перевів погляд на склеп Гутманів, і його настрій упав зовсім: на обійсті він зауважив постать матері Леї Фейге. Найгірше було те, що й та побачила кавалькаду возів і бричок, якими перетинці поверталися з Великодньої відправи. По тому, як завмерло її тіло, Михайло зрозумів, що Фейге упізнала свою дочку. Олена все не наважувалася підвести голову, але поки вони проїжджали мимо батьківської хати, молода жінка відчувала на собі важкий погляд рідної людини. Ніхто не проронив ні слова, але всі розуміли, що Гутмани так і не пробачили свою безталанну дочку.

Хоч за святковим столом у Панасів ніхто більше не згадав про цей випадок, все ж сніданок проминув не так, як на це сподівалися. До вечора Олена жодного разу так і не вийшла надвір, щоб випадково не натрапити на очі рідних. Настрій був остаточно зіпсований, хоч усі Панаси всіляко намагалися догодити невістці, і навіть стара Феодора, яка спочатку найбільше противилася весіллю молодшого внука, зараз душі не чула, тримаючи маленького Андрія на руках. Ніхто не тішив себе сподіваннями, що наступний візит Михайла та Олени станеться скоро і чи станеться він взагалі.

Син з невісткою поїхали додому вже коли стало темніти, причому їхати довелося не самим, а разом з великою сім’єю священника Юрія Зозуляка, котрого наймолодші Панаси справедливо вважали своїми покровителями, і хоч Зозуляки приїхали бричкою, запряженою двома відгодованими кіньми, а Михайло міг похвалитися лише фірою з одним конем, всю довгу дорогу трималися разом.

А наступного дня Роман Панас зайшов до крамниці Гутмана.

За прилавком саме стояв Моше. Вони з Романом були майже однолітками, а у такому віці різницю у три роки ніхто взагалі не брав до уваги. За весь час, коли Моше Гутман поселився у Перетині, він намагався зберігати однакові рівні відносини з усіма своїми сусідами, і Роман Панас не був винятком. Усе змінилося після того, як молодший син Панасів узяв за жінку його Лею, а коли Гутмани дізналися, що вона зреклася своєї віри, то це остаточно відгородило їх від «християнського» Перетина. Їхній зв’язок звівся до звичайних покупок у крамниці Гутмана, але вже навіть Шмунь не спішив до компанії з Данилом Солтисом та Костем Смоляром.

Але стосунки з сусідами є лише стосунками, а ґешефт залишається ґешефтом, тому Моше – як ні в чому не бувало – поцікавився, що потрібно Романові.

– Не за крамом я до тебе прийшов! – відказав той. – Поговорити.

– Я тебе слухаю, Романе!

– Вчора у мене була твоя дочка Лея.

Моше похитав головою.

– Ой, Романе, ти щось переплутав! – відповів Моше. – В мене нема дочки Леї, а є твоя невістка Олена.

– Мошку, кинь то! Твоя дочка нікуди сьи не діла! Ти знаєш, що спочатку я тоже не прийняв ні її, ні свого Михайла! Але вони так і лишилисьи нашими дітьми: мій Михайло і твоя Лея. Вона не перестала бути твоєю дочкою, навіть коли стала Оленою.

– То всьо так, Романе, але вони приїхали до тебе, на вашу Пасху, а не до мене, на седер Песах[10]! Моя Лея… – Моше замовк, але потім продовжив: – Олена сиділа за твоїм столом, співала ваших пісень, прославляла вашого Бога, а їй треба було слухати, як я читаю кіддуш[11], з всіма їсти мацу і після їжі промовляти барех[12]. Вона вибрала вашого Розп’ятого, а не нашого Істинного. Вона пішла проти своєї віри й перестала бути нашою. Тому ти, Романе, може, і знайшов собі невістку Олену, але я втратив дочку Лею.

Говорячи таке, Моше переставляв речі на прилавку, неначе вони стояли не на своєму місці.

– До тебе, Романе, у мене немає ніяких претензій, – продовжував Гутман. – Усе, що ти хочеш від мене, я тобі продам чи зроблю, але хочу, щоб ти знав: у мене один син і одна дочка. А за твого Михайла я радий. Чув, що він став справжнім господарем.

Роман Панас востаннє подивився на вкотре переставлені речі на прилавку і попрямував до дверей. Уже взявшись за ручку, він обернувся.

– Я тебе розумію, Мошку, і навіть тебе шкода, – сказав він. – Але знаєш – дай Боже, щоб такого не сталосьи! – може, колись настане такий час, коли єдиною людиною, яку ти згадаєш, буде твоя Лея.

З цими словами Роман залишив крамницю…

Наступної суботи, у переддень Провідної неділі, або ж інакше Томиної, в церкві відбулася панахида за Томою Білецьким. А наступного дня у Львові на Личаківському цвинтарі відслужили щорічну панахиду за жертвами Талергофа. Серед тих, хто зібрався перед хрестом, поставленим на символічній могилі, ніхто не згадав того, хто пробув у концтаборі від першого до останнього дня, – поминали всіх тих, хто згинув тоді й помер після, а про смерть Томи Білецького не було відомо нікому…

У понеділок Марія зазбиралася в дорогу. На запитання матері, куди це вона їде, адже робота на городі не роблена, вона заспокоїла, що їде до Кам’янки, до вечора вернеться, а роботу ніхто ніколи всю не переробить.

Катерина так і не випитала, чого це дочка так заспішила до міста, але мати не звикла випитувати чи докоряти їй, тому, як тільки Марія закрила за собою хвіртку, важко зітхнула, взяла у стайні мотику й подалася на город, який вже встиг зарости бур’яном.