Галицька сага. Ante bellum

На тому буду кінчати свою листову розмову. Сподіваюся, що скоро ми поженемо всіх експлуататорів і знову зможу вас побачити.

Ваш син Степан».

Остап підвів очі.

– Ну і що тут вам не ясно? – здивувався він. – А Василь Мороз то…

– Мій брат, – сказав Федір. – Але я не про те. Дивно, що людина, котрій цей лист власне не призначався – той самий Павло – лише прочитав його і йому одразу стали ненависними світлі ідеї москвофільства, він покинув роботу у «Сельробі» і через одну нашу людину став членом ОУН.

Остап підозріло подивився на Федора, потім перевів погляд на дивного листа, хоч нічого дивного у ньому він не прочитав, але у цей момент саме закипіла вода у чайнику. Остап розілляв окріп у філіжанки з чаєм, поставив перед гостем цукерницю.

– Так не буває! – впевнено сказав він.

– Звичайно, не буває, але, тим не менше, це так.

– Тоді чому ви прийшли до мене? Якщо у листі щось зашифровано, то це до шифрувальників. Я хімік.

– Я знаю, то й прийшов до тебе. Правда, раніше його перевіряв Федір Яцура.

– То що мені робити після нього? – здивувався Косач.

– Перевір, що ховає цей лист! Ну не може така людина, як Павло Макуха, просто так кинути роботу, яка годувала і його, і його жінку, що приїхала з села і требувала дуже багато!

– А ви не пробували запитати самого Павла Макуху? Якщо б не захотів, то можна помогти йому.

– Пізно! За вироком трибуналу він був вбитий півроку тому.

– Чому?

– Макуха був причетний до смерті крайового провідника.

– Головінського? – здивувався Остап.

– Угу.

– А ви вмієте заінтригувати! Чекайте!

Косач сховався за дверима кімнати, прикривши за собою двері. Федір зовсім не здивувався і не вбачав у цьому якоїсь недовіри до себе. В Організації кожен займався своєю справою і цікавитися, що робить хтось інший, могло означати будь-що, у тому числі і підозру у чомусь крамольному.

Він встиг випити гербату (без цукру, звик ще на фронті, бо, траплялося, що цього продукту й не бувало в окопах), роздивився на завидний порядок на кухні (її господар, видно, був зациклений не просто на порядку, але ідеальному порядку), аж тут двері знову відчинилися.

– Зробив? – поцікавився Федір.

Остап кивнув головою.

– Так швидко?

Косач взяв філіжанку з недопитою гербатою, випив до кінця.

– Я зрозумів, що у листі нічого цікавого для мене бути не може, – сказав він. – Бо навіть, якби й було, то я у цьому безсилий. Але одна фраза мене зацікавила.

Остап поклав лист перед Федором і показав мізинцем на потрібний рядок.

«Прошу, тату, передайте сей конверт і лист Марійці з Павлом».

– Ну і що? Чому тебе зацікавив цей рядок? – запитав Федір.

– Я розумію бажання сина, щоб його листа прочитала сестра з зятем, але навіщо наголошувати на тому, щоб передавати конверт?

Мороз підозріло подивився на Остапа, затим перевів погляд на конверт.

– Що ти дізнався?

Остап усміхнувся.

– Достатньо простої праски, щоб вивідати всі таємниці, – сказав він. – Хоч конверт і старий…

– Шість років, – підказав Федір.

– Мені все ж вдалося прочитати зсередини.

– Прочитати? Що?

Замість відповіді Остап Косач підійшов до плити, потримав над нею конверт, подивився на отриманий результат, швидко подав Морозу. Той вчитався у ледь помітний блідий напис.

«Центр – Гесеру! Зробіть все можливе, щоб вступити в ряди УВО».

Він здивовано підвів очі.

– Хто такий Гессер? – запитав він.

– У міфології народів Азії син неба і бог війни. Я цікавився цим, то й трохи знаю, – пояснив Остап.

Федір знову подивився на напис, але той вже зник, неначе його і не було зовсім.

– Можливо, саме тому цей напис і не помітили раніше, – сказав Косач. – Він дуже швидко зникає.

Федір Мороз підвівся, засунув листа у зловісний конверт, сховав назад у кишеню.

– Що ви на це скажете? – поцікавився Остап, спостерігаючи за діями старшого товариша.

Федір зітхнув.

– Скажу лише одне: ми поспішили зі стратою Павла Макухи, – мовив він.

Мороз попрощався із господарем і покинув його помешкання. Його дорога лежала до Андрія Мельника.

2

З погляду жінки, ця поїздка до Варшави для Ольги Мороз була невдалою. Кожного разу, коли вона приїжджала у нове місто – чи то у справах, чи на відпочинок, – обов’язково виділяла якийсь день, щоб походити магазинами. Займаючи не надто високу посаду секретарки, Ольга попри свою невелику зарплату у подібних поїздках мала можливість більше розпоряджатися своїм часом. Зазвичай подібні поїздки завжди закінчувалися новими обновами чи звичайними подарунками чоловічій частині сім’ї – на радість синові Гордію та сувору мовчанку чоловіка Федора, який, тим не менше, залюбки носив придбане Ольгою.

Цього разу поїздка до столиці не вдалася. Разом з головою допомогового комітету Кирилом Федурою вони прибули до Варшави у той самий день, коли туди на зустріч з віце-міністром з’їхалися воєводи з усієї Польщі, тому голові довелося почекати, коли поважні пани вирішать свої проблеми (а це не більше не менше мало принести перелом у ставленні «пілсудчиків» до української меншості). До того ж усі урядові установи були залучені до належного прийому високого німецького гостя: до Варшави прибував потяг з міністром пропаганди Третього Рейху Йозефом Геббельсом. Не встиг Федура висловити все, що думає про ситуацію, у яку вони потрапили, причому не добираючи слів і в присутності Ольги, як наступного дня, перед самим засіданням воєвод, громом серед ясного неба Варшавою прокотилася новина: на вулиці Фоскаль український націоналіст стріляв у міністра Броніслава Перацького, який помер у шпиталі через якусь годину.

Звичайно, ні про які справи, заради яких вони і прибули до Варшави, поки що говорити не приходилося. Таким чином Ольга отримала багато вільного часу, але у столиці оголосили траур, тому жадані магазини позачиняли, позбавивши можливості щось придбати. Але й залишатися у готельному номері також було несила. Ольга вирішила пройтися містом, природно, уникаючи його центральних вулиць. Хоч труни з тілом Перацького у столиці вже не було (він хотів бути похований у Новому Санчі, де свого часу вчився у тамтешній першій гімназії), центр міста досі нагадував розтривожений вулик, де кожен був експертом, істиною в останній інстанції, упевнений у своїй правоті і переконаний, що думка інших не варта навіть того, щоб її почути.

На велике розчарування Ольги, навіть вулиці не у центрі Варшави (але й не настільки далеко від нього, щоб почуватися у безпеці) вона не могла назвати безлюдними, а численні кав’ярні також були переповнені. Розуміючи, що довго так на ногах вона не витримає, Ользі захотілося хоч на декілька хвилин присісти. На її біду, всі столики на тротуарі були зайняті. Вона пройшла декілька кав’ярень у надії знайти вільне місце, але даремно. Раптом її погляд зупинився на чоловікові, що самотньо сидів за столиком у самому кінці огородженого тротуару. Ольга вирішила скористатися цією нагодою і поспішила до незнайомця.

– Czy mogę usiąść obok pana?[1] – запитала вона.

Чоловік підвів голову. Він був приблизно її віку, вже лисий, але з приємним лицем і з правильними рисами.

– Oczywiście! Będę szczęśliwy![2] – відповів він, підводячись.

Чоловік почекав, коли Ольга сяде навпроти, лиш потім опустився у крісло. Відкривши сумочку і шукаючи там паляруш, навіть не підводячи очей, Ольга відчула, що незнайомець пильно розглядає її. Жінці це було неприємно, хоч вона і знала, який інтерес викликає у чоловіків. Вона вже хотіла сказати щось жорстке і неприємне незнайомцю, як почула притишене:

– Оля?

Вона застигла, вдивляючись в обличчя незнайомця. Хоча чому незнайомця? Жінка могла заприсягтися, що десь його бачила.

– Оля Горбань?

– Ви мене знаєте? – обережно поцікавилася вона.

Чоловік усміхнувся. Цього було достатньо, щоб Ольга упізнала його. Неймовірно, але це був Левко Вовк.

– Левку? Це ти?

А Левко знову підвівся, узяв Олину руку і підніс до губ.

– Яка несподівана зустріч! – сказав він.

Обережно озирнувся, чи не підслуховує хто, потім тихо сказав:

– Давай говорити польською. Після цих подій у кожному українцеві поляки бачать людину з бомбою.

Вони не бачилися з того пам’ятного листопада вісімнадцятого року, коли спочатку захопили, а потім декілька днів утримували будівлю головної пошти Львова. Після того, як поляки підпалили частину будівлі, вістун Ольга Горбань надихалася диму і її відправили до шпиталю (тоді санітарні машини ще їздили). Відтоді Левко Вовк більше не бачив свого вістуна. Звичайно, він знав про неї дещо із листів батька, як, власне, про нього було відомо і Морозам.

– Як ти тут? – не вірила своїм очам Ольга. – Ти ж мав бути у Відні?

Левко знову усміхнувся.

– А зараз все змінилося, Олю! Я дізнався, що виявився не потрібний австрійській науці. Мене звільнили, от і роз’їжджаю Європою.

– Як це?

– Про це потім! Ти маєш вільний час?

– Так. Ми приїхали до Варшави у справах нашого комітету, але нас попросили почекати, поки все не вляжеться, – відповіла Ольга.

– Ну, то і в мене є пару днів!

– Як поживаєш, Левку? – запитала Ольга.

– Та, напевне, добре! – відказав чоловік.

– Напевне? А чому так невпевнено?

– Та, розумієш, мене вигнали з улюбленої роботи, і хоч потім я не дармував, але все ж то було не те, до чого лежала моя душа.

– А дружина? Дочка?

Левко усміхнувся.

– Якби не вони, Олю, то навіть не знаю, як би я все витримав! – признався він. – Коли мене звільнили, то спочатку навіть не знав, де себе подіти. Марійка мене сильно підтримала. А Надя… Дочка то завжди потішка!

Ольга похитала головою.

– Повір на слово: син – також! – сказала вона.

Ольга хотіла іще щось сказати про Гордія, але Левко її випередив:

– Олю, ти коли була у селі?

– У Перетині? Півроку тому, на престольний празник. Ми тоді вибралися з Федором і сином до брата чоловіка. А Федя зараз у селі, разом з Гордієм, – відповіла Ольга. – А нащо ти запитав?

– Та все переживаю за тата! Йому вже під сімдесят!

Ольга усміхнулася.

– Вуйко Василь ще всіх нас переживе! – заспокоїла вона. – Здоров’я у нього – дай, Боже, кожному!

– Але й роки вже не ті!

Видно, слова Ольги дещо заспокоїли Левка, бо він вже не виглядав таким стурбованим, як до того. А Ольга продовжувала:

– А ти б сів на потяг і відвідав батька, якщо вже у Польщі!

– Не можу. Я тут не сам!

Жінка дивно подивилася на Вовка. Той заспішив заспокоїти її.

– Це не те, що ти подумала, – сказав він. – Я супроводжую ерцгерцога Вільгельма Габсбурґа.

– Сюди, до Польщі? – здивувалася Ольга. – Стій-стій, то він знову з тобою?

– Вірніше, я знову з ним, – поправив Левко. – Після того як мене «попросили» з лабораторії, де я пропрацював десять років, мене прихистив мій колишній командир. Ерцгерцог вирішив зайнятися бізнесом, то я й допомагаю йому; радше підтримую морально, але на тому настояв сам ерцгерцог.

– А у Польщі що ви робите? Тоже… бізнес?

– Ерцгерцог приїхав у своє родинне помістя, в Живець. То за Краковом, в Тешинській Сілезії. Там живе його найстарший брат Карл Альбрехт. Після того, як минулого року помер їхній батько, то стосунки між братами поліпшились. А до того… – Левко махнув рукою. – Карл Стефан Габсбурґ поставив собі за мету стати не менше не більше, як королем новоствореної Польщі. То він став поляком навіть більше, аніж його син Вільгельм українцем. Навіть старший син Карл Альбрехт перетворився в Кароля Ольбрахта. А після того як Вільгельм, що став Василем Вишиваним, публічно висловився за самостійність Галичини, батько зрікся його. Але після смерті все змінилося. Брат повівся з Вільгельмом щедро. Хоча їхній батько і зрікся наймолодшого сина, Альбрехт встановив братові регулярну грошову субсидію від родини. Родина має дуже файну броварню, де женуть смачне пиво, то й гроші є. Адвокати Альбрехта докладно вивчили Вільгельмові борги і сплатили їх кредиторам, а їх Вільгельм нахапав досить. Альбрехт також погодився й далі підтримувати Вільгельма. То мій колишній командир і приїжджає час від часу до Живця, щоб не втрачати зв’язку з родиною.

– І ти їздиш з ним?

– Ми мали дорогою назад заїхати до Будапешта. Там в ерцгерцога має бути зустріч з якимось новим компаньйоном. А поки він відпочиває у себе у палаці, я приїхав до Варшави. Знаєш (Левко усміхнувся), всюди бував: і в Парижі, і Берліні, а тут вперше! От і приїхав, але, видно, не вгадав з часом!

– То так, ми також невчасно приїхали. Спочатку казали почекати, поки поховають міністра, потім коли мине траур, а там – хто знає! Добре, хоч мої в селі. Ганна Олекси не залишить їх голодними. Та й з пустими руками їх також не випустять.

– Так, з Перетина ще ніхто порожняком не їхав. Пам’ятаю, як ми приїхали з Відня на побивку до тата, то Орина, татова жінка, навіть посварилася з моєю Марією, бо ми не хотіли брати з собою все, що нам приготували. Але, Олю, Львів – то не Відень! Довезуть!

– Не тягне додому? – запитала Ольга.

Левко відповів не одразу. Він важко зітхнув, і Ольга вже хотіла вибачитись за таке, з усього видно, недоречне запитання, але Левко випередив її.

– Колись мій учитель, професор Горбачевський, говорив мені, що поки є можливість, треба старатися бачити батьків, бо потім такої можливості може і не бути. Я так і не зміг побачити маму, бо вона померла у вісімнадцятому. А чи тягне додому?.. Я іноді ставлю собі питання: а де той мій дім? У Перетині? Відні? Я можу назвати ще десять міст, де бував і де не знайшов прихистку. Якщо мені вдасться, то приїду ще раз. Можливо, ще застану тата. Ми ж так по-справжньому і не поговорили з ним! Все було ніколи!

Так вони проговорили досить довго. Кельнер декілька разів приносив цій парі каву з тістечками, а Ольга з Левком все говорили. Здавалося, їм хотілося згадати всі довгі роки, що минули від тих пам’ятних листопадових днів у Львові вісімнадцятого року…

Левко Вовк розповів Ользі не все. І це сталося не через те, що не довіряв їй чи боявся виказати не свою таємницю. Вільгельм, котрий подорожував Європою під іменем Василя Вишиваного, що викликало деякі непорозуміння при перетині кордонів (ерцгерцога Вільгельма Франца фон Габсбурґ-Лотаринзького ще пам’ятали), прибув до брата Альбрехта не просто заради грошей, котрі йому виділили із родинної казни. Рік тому майже одночасно померли їхні батьки. Якщо з батьком у Вільгельма вже років двадцять були геть зіпсовані стосунки, то мати, Марія Терезія Австрійська-Тосканська, завжди цікавилася долею наймолодшого сина, хоч і не сміла перечити своєму чоловікові. Буквально тиждень тому середній брат Лео Карл увійшов у право користування ще одним батьківським володінням у Бествіні, що у тридцяти кілометрах на північ від Живця. Незважаючи на різницю у сім років, Вільгельм та Альбрехт були більш близькими один до одного, аніж із на два роки старшим Лео. Саме рішення старшого брата виділити Вільгельмові його частку прибутку із сімейної броварні і стало визначальним – за інших обставин наймолодший брат так і залишився б обділеним, як це було при батькові.

Карл Альбрехт знайшов Вільгельма, коли той сидів в альтанці їхнього саду. Розпорядившись принести пиво, господар маєтку сів навпроти брата.

– Поговоримо? – запитав він.

– Поговоримо! – згодився Вільгельм.

Напевне, важко було знайти братів із настільки схожими і водночас такими різними долями: вони обидва розглядалися окремими групами політиків як кандидати на корону – Альбрехт польську, а Вільгельм українську; майже одночасно обидва зрозуміли, що їхня мрія стати на чолі королівства є не чим іншим, як звичайною «фата морганою» – красивою, але недосяжною мрією. На відміну від старшого брата, який змирився із статусом простого громадянина Польщі, Вільгельм все ще плекав надії на повернення у велику політику, принаймні, люди, з котрими йому доводилося стикатися, не полишали таких сподівань.

– Як почувається Алісія? – поцікавився Вільгельм.

– Вона зараз у себе у кімнаті. Захотіла трохи відпочити. Стомилася.

Дружина Альбрехта Алісія була чи не єдиною у сім’ї, хто приязно відносився до Вільгельма у ті часи, коли його батько у пориві гніву навіть виключив наймолодшого сина з кавалерського ордену Рицарів Золотого Руна. Напевне, цьому сприяв той факт, що саме наймолодший брат познайомив Альбрехта з молодою вдовою Алісією Елізабет Вадені. Вона тоді жила разом із малолітнім сином Йоахімом у помісті чоловіка в Бродах, а ерцгерцог приїхав на колишній австрійсько-російський кордон для зустрічі з митрополитом Андреєм Шептицьким. Дізнатися думку Глави Церкви його особисто попросив молодий імператор Карл. Щоб чекання не було марним, барон Казимир Гужковський, український полковник і староста Дрогобича, з котрим Вільгельм спізнався ще на службі у січових стрільцях, запропонував відвідати «одну шведку, котра після смерті чоловіка нудиться у своєму помісті». Так Вільгельм і познайомився із Алісією, яка через три роки стала його невісткою. Жінка ніколи не забувала те, що він для неї зробив, і старалася допомагати йому. Альбрехт про це знав і приймав спокійно. Вільгельм здогадувався, що ініціатором примирення братів могла бути Алісія, хоч цілком можливо, що ініціатива йшла і від брата.

– Я не хотів говорити при Еліс, вона тебе просто обожнює, але дозволь висказати все, що мене у тобі, Віллі, непокоїть, – почав Альбрехт.

– Я весь увага, Карле! – з готовністю сказав Вільгельм.

– Знаєш, Віллі, на відміну від нашого батька, якого буквально трясло від самої згадки про якусь українську Галіцію, я до цього ставлюся байдуже. Хотів сказати «спокійно», але «байдуже» буде правильніше.

– Ти не віриш у те, що нам це вдасться? – запитав Вільгельм.

– А ти віриш у це? Віллі, подивися на це не очима Вишиваного, яким ти себе вважаєш, а очима державного мужа! Польща ніколи не піде на те, щоб дати Галіції не те, що незалежність, а яку-не-яку автономію. Особливо після подій у Варшаві! Пригадуєш, як з подібним возився Карл? (Альбрехт говорив про останнього імператора Австро-Угорщини.) І чим це закінчилося?

Альбрехт замовк. Тим часом принесли два кухлі родинного пива. Старший брат почекав, коли їх знову залишать самих.

– Але я не про це! – сказав він. – Це твій вибір і, подобається він мені чи не подобається, я з повагою приймаю його.

– Дякую!

– Я про інше! Не думай, що ми відірвані від світу і ні про що, окрім цього пива й сімейних чвар, не думаємо. Скажи: звідки у тебе твій помічник?

– Хто саме? – скривився Вільгельм. – У мене їх декілька.

– Той, що приїхав з тобою, і котрого ти відпустив до Варшави.

– Левко Вовк?

– У нас його звали б Леон Вільк, – уточнив Альбрехт. – Так, він.

– З Левком я знайомий ще з листопада сімнадцятого року, – повідомив Вільгельм. – Тоді він був у мене унтер-офіцером для особливих доручень.

– А Полєтт Куйба? Хто вона тобі?

Почувши таке, Вільгельм здригнувся. Він готовий був до всього, навіть до можливого ультиматуму щодо тієї-таки «Галіції», але аж ніяк не до згадки про жінку, яку обожнював.

– А до чого тут вона? – нервово сіпнув плечем Вільгельм.

– Віллі, заспокойся! Ніхто не читатиме тобі моралі!

– Тоді навіщо ти питаєш про Полєтт?

– Кажу ж: ми не відірвані від світу. Знаємо дещо. Елеонора (Альбрехт говорив про їхню старшу сестру) місяць тому написала листа, де висловила занепокоєння появою цієї жінки.

– Чому?

– Розумієш, Альфонсо, її чоловік, якимись своїми каналами спробував вияснити про Полєтт Куйбу хоч щось.

– Що ти хочеш цим сказати? – не зрозумів Вільгельм.

Його вже почала нервувати ця розмова.

– Альфонсо дізнався, що твоя Полєтт видає себе за племінницю Шарля Куйби. Колись він був французьким міністром праці. Але Полєтт не є його племінницею. Просто використовує однакове з ним прізвище. До недавнього часу про неї ніхто не знав.

Вільгельм усміхнувся.

– Карле, що-що, а це я пояснити можу, – сказав він. – Ніхто не чув про Полєтт до того і не почув би й потім, бо вона проста телеграфістка з Парижа! Її ім’я сплило лише тому, що вона опинилася поряд Габсбурґів.

Карл Альбрехт на хвильку задумався. Затим взяв кухоль з пивом, до якого ще навіть не доторкнувся.

– Моя тобі порада, Віллі: дізнайся про неї більше! Для чогось же вона з’явилася у твоєму житті!

– Карле, та про що ти говориш? Кому потрібно підводити до мене просту телеграфістку?

– Та хоча б тим, кому не подобаються твої плани! – відказав Альбрехт. – Гадаєш, Польщі приємно дізнатися, що Європою роз’їжджає такий собі Василь Вишиваний і направо й наліво ділиться своїми планами щодо їхньої Малопольщі Всхудней? А совіти просто так пропустять твоє бажання стати королем самостійної частини України? Віллі, ти знаєш, як я до тебе ставлюся, тому послухайся моєї поради: будь обережним! Сам бачиш, що відбувається навколо. Пробач, Віллі, але ти романтик, можливо, останній романтик з Габсбурґів. Передостаннім був імператор Карл, але його вже немає. Ти – останній!

Альбрехт випив пиво і підвівся.

– Піду провідаю Еліс, – сказав він. – Ми зустрінемось за обідом.

Вільгельм провів брата поглядом. Минула розмова була для нього неприємною, але аж ніяк не даремною. Найгірше було те, що Альбрехт роз’ятрив і без того болючу рану. Вільгельм підозрював, що Полєтт, з котрою він випадково зіткнувся у паризькому Монмартрі, є аж ніяк не наївною дівчиною, якою вона старалася показати себе, але у ній було щось геніальне, що заставляло його відкинути всі сумніви. Можливо, Полєтт і не була тією жінкою, з котрою Вільгельм хотів бути довго, але поки що не бажав порвати з нею.

Інше хвилювало Вільгельма. У його житті зараз є дві жінки: Полєтт і Зіта. Із вдовою Карла його пов’язували довгі роки спільного поневіряння Європою, коли всіх Габсбурґів «попросили» або відмовитися від усіх своїх титулів, або… покинути урізану після війни Австрію, до чого долучилися ті самі Габсбурґи. Покинувши батьківщину чи не найостаннішим, Вільгельм поїхав до Мадриду, де зустрів удову імператора Карла Зіту. Хоч раніше вони по-справжньому і не розмовляли, тепер їх пов’язували і симпатії, і спільне бажання відродити монархію: Зіта піклувалася про майбутнє свого первістка Отто, а Вільгельмові відводилася роль короля Галичини та Володимирії… природно, у підпорядкуванні Відню. Те, що Вільгельм мав на те інші плани, Зіта не знала. Або не здогадувалась.

Вільгельм сподівався, що Зіті не відомо про існування Полєтт, хоч дехто у його оточенні був особисто знайомий з обома жінками, тому тримати це у таємниці було безглуздо. Але Зіта поки що поводила себе так, неначе дійсно не знала про існування конкурентки. Зрештою, нічого небезпечного для себе у таких походеньках Вільгельма Габсбурґа-Лотаринзького вона не бачила. Дійсно, яку конкуренцію для неї може скласти проста телеграфістка паризької пошти?

3

У зв’язку з рішенням ХІІ з’їзду КП(б)У, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет ПОСТАНОВЛЯЄ:

Перенести столицю Української Соціалістичної Радянської Республіки до м. Києва.

З газети «Вісті ВУЦВК» від 22 січня 1934 року

Двадцять четверте червня у Києві та Київській області оголосили вихідним…

Звістку про те, що партія і особисто товариш Сталін прийняли рішення перенести столицю з Харкова до Києва, самі містяни зустріли радісно, тому вже із самого ранку до головного вокзалу міста потягнулися люди. Причому це не обов’язково були організовані делегації, як от від Держвидаву, у склад якої потрапив і Степан Білецький; здебільшого кияни йшли до вокзалу самі, намагаючись бути ближче до цього, без перебільшення, історичного дійства.

До прибуття головних осіб залишалося ще добрих дві години, а перед спорудою головного вокзалу вже зібралося море людей. Дехто тримав великі транспаранти, у яких підтримував мудре рішення партії й обіцяв зробити Київ ще кращим; хтось ніс портрети керівників партії, причому найбільшим було, звичайно, зображення Сталіна, а за кількістю переважали портрети Станіслава Косіора – першого секретаря ЦК КП(б)У, як людини, яка, на думку киян, і спричинилася до перенесення столиці.

Степанові Білецькому недавно виповнилось тридцять сім років, але він досі був звичайним коректором Держвидаву і йому не світила перспектива отримати якусь іншу, не таку непримітну посаду. Переїзд керівних органів з Харкова Степан сприйняв як шанс щось поміняти у своєму житті. Особливе сподівання Білецький покладав на наркома народної освіти Володимира Затонського, з котрим був знайомий ще з років громадянської війни і доручення якого виконував тут, у Києві, тоді ще захопленому Павлом Скоропадським. Степанові здавалося, що як тільки товариш Затонський побачить його, то неодмінно запропонує роботу ближче до себе, можливо, навіть у самому Наркоматі.

Про його мрію знав один лише Сергій Вашуленко, його товариш по роботі. Щоправда, Сергій був редактором і йому довіряли значно відповідальнішу роботу, аніж Степанові. Саме після Вашуленка готовий матеріал потрапляв до Білецького, а тоді, вже остаточно перевірений, відправлявся до друку.