Поринь у книгу

– То що? Згоден?

– Добре, – Максим усміхнувся ще ширше, хоча прекрасно розумів, що батько міг сьогодні говорити одне, а в неділю сказати взагалі інше. Якщо в нього знову з’явиться якась робота, то про обіцянку сину він не згадає.

– Все ж, попри те, що сьогодні поїхати ми не можемо, про подарунок я не забув. Витратив багато сил та часу, щоби знайти його, але зміг, – чоловік дістав з-під піджака невеликий пакунок, запечатаний у картонну обгортку. Найімовірніше – книга. Невже та, про яку Максим мріяв ще з десяти років?

Очі хлопця засяяли. Уперше за день він щиро усміхнувся.

– Це, – невпевнено сказав Максим, беручи в тремтячі руки подарунок. – Це вона?

– Хто? – батько вдав, що не розуміє, про що йде мова.

– Це та книга, яку я просив? – Максим дивився на запакований подарунок так, наче то був злиток золота, а не звичайна книга.

Батько знизав плечима:

– Не знаю. Біжи додому. Там розпечатаєш і побачиш: та книга, чи не та.

– Дякую, тату.

У схожі моменти мама завжди нахилялася до сина щокою, натякаючи, що пора віддячити їй поцілунком. Батька ж хлопець поцілувати не наважувався.

– Я не ображаюся, що ти не зміг сьогодні поїхати. Я люблю тебе й без цього.

Батько хотів сказати щось у відповідь, але в кишені завібрував телефон. Махнувши сину рукою, він притулив телефон до вуха.

Максим відкрив двері велетенського автомобіля й зіскочив на тротуар. Махнувши батьку, він сподівався, що той махне у відповідь, чи хоча б усміхнеться на прощання, але той повністю поринув у розмову по телефону. За секунду, автомобіль рушив із місця. Максим же побіг додому, бажаючи якнайшвидше відкрити подарунок.

3

Коли Максим увійшов до квартири, радісний настрій знову зник. Пусті стіни квартири, наче придушували його.

«Синку, це ти?»

Ці слова повисли над Максимом. Саме ними мама завжди зустрічала його зі школи. А зараз хлопця зустрічала лише тиша. Батько постійно на роботі чи десь по-справам, а у квартирі, окрім прибиральниці та куховарки, які приходили тричі на день – нікого.

«Роззувайся й мий руки, зараз будемо їсти».

Здалося, що ці слова пролунали насправді, а не лише в спогадах. Максим побіг на кухню, де раніше мама завжди зустрічала його з ліцею, готуючи щось смачненьке та запашне. Зараз же там не було нікого й пахло лимонним миючим засобом. Лише коли приходила куховарка, кухню заповнювали хоча б якісь приємні запахи, однак її страви й поруч не стояли з делікатесами мами.

Стримуючи сльози, Максим пошкандибав до своєї кімнати.

Він сів на стілець і поклав перед собою подарунок батька.

«Що це в тебе таке? Тато подарував?»

Максим трусонув головою, намагаючись викинути з голови спогади про маму хоча б на деякий час. Вони викликали лише сльози та завдавали страшного болю.

Голосно видихнувши, хлопець почав відкривати картонну обгортку, міцно склеєну скотчем. Він смикав її, намагався рвати, щосили тягнув- але марно. Без чогось гострого не впоратися. Взявши ножиці, він почав відкривати подарунок уже ними, боячись порізатися чи пошкодити книгу всередині.

«Обережніше. Не одріж пальці».

– Добре, – відповів Максим. – Чорт. Я скоро так збожеволію.

Пирхаючи, він продовжив відкривати подарунок. Навіть ножиці виявилися заслабкими проти обгортки. Здавалося, книгу запечатали так, щоби розпакувати її вже ніхто не зміг. Максиму це нагадало зав’язаний пакетик, розв’язати який майже неможливо й легше порвати його, чим вовтузитись із вузлом.

От і зараз. Спочатку Максим намагався розрізати скотч та картон обережно, нічого не пошкодивши, а коли зрозумів, що обгортка не здасться, почав рвати її. Протикав ножицями, а коли й вони не допомагали – різав канцелярським ножем. І от, після десяти хвилин тяжкої праці, він нарешті зміг позбутися картонної обгортки, під якою чекала книга, завернута в папір.

Це дійсно та сама книга?

Очі хлопця засяяли якимось невідомим внутрішнім вогнем, а серце шалено закалатало. Він почав обережно розгортати останній паперовий шар обгортки. У голові моталися десятки думок. Що це за книга? Яка вірогідність, що батько зміг дістати саме ту, про яку Максим мріяв? Якщо це вона, то як батько її дістав…

Коли папір полетів у бік, хлопець ледь стримав радісний зойк. Перед ним лежала книга з пожовклими від старості сторінками та м’якою блакитною обкладинкою, яка в деяких місцях була трішки порвана. Однак, загалом, книга прекрасної якості.

На обкладинці не було малюнка, як у сучасних книгах, натомість, зверху красувався напис великими літерами:

JORDAN GEKSTON

AMONG THE SHARKS

«Серед акул», – прочитав Максим, стримуючи радісні крики та стрибки кімнатою. Перед ним лежала саме та книга, про яку він так довго мріяв.

Максим вважав Джордана Гекстона своїм улюбленим письменником, однак його книги майже не видавалися українською чи російською. Була лише одна невеличка історія, яку в сім років прочитала хлопцю мама. У ній йшлося про чоловіка, який опинився в лісі сам на сам з ведмедем. Розповідалося, як він воював із твариною, як тікав та ховався, влаштовував пастки, аби вижити. На відміну від «Жаги життя» Джека Лондона, Джордан докладно розписував минуле героя і відразу було зрозуміло, чи варта ця людина життя. Ось тоді Максим дійсно вболівав за героя та бажав, аби той вижив.

Розповідь Гекстона настільки захопила Максима, що він відразу полюбив романи про виживання. Вони з мамою почали читати безліч подібних книг, але всі вони були не такими, як історія Джордана. Вона була кращою із кращих і Максим бажав прочитати більше розповідей цього письменника. Але не судилося. Більше в Україні перекладених історій Гекстона не було.

Разом із мамою, вони об’їздили ледь не всі книгарні міста та пронишпорили десятки українських та російських інтернет-магазинів – але марно. Був лише один переклад, хоча письменник за життя написав понад двадцять книг.

Тоді мама вирішила вчинити інакше. Вона замовила англійські книги Джордана й почала сама їх перекладати, кожного дня читаючи сину перекладені власними силами глави. Потім вони почали перекладали їх разом, вишукуючи потрібні слова в словниках чи «Перекладачі Google», завдяки чому тепер хлопець знав англійську краще всіх у класі.

«Серед акул» була найрідкіснішою книгою письменника. Гекстон написав лише один примірник і книга спочатку не пішла до друку. Через десятки років її все ж спробували видати, але популярності вона не набрала, загубившись між іншою белетристикою в магазинах.

Примірник, який лежав перед хлопцем, був саме тим першим, який написав власною рукою Джордан. Він сам склеїв листки, сам зробив обкладинку й додав власні ілюстрації.

Попри те, що серед шанувальників творчості письменника ця книга коштувала шалених грошей, батько пообіцяв дістати її сину. Використовуючи всі свої зв’язки: як внутрішні, так і міжнародні, – він стримав обіцянку.

І тепер хлопець не міг нею намилуватися. Обережно взявши за край обкладинки, він розгорнув книгу, відчуваючи неймовірний захват. На пожовклому папері чорним чорнилом було виведено ім’я письменника і його послання:

Dedicates Katherine.

– Присвячую Катрін, – прочитав Максим. Напевно, присвятити своє творіння коханій людині – це вищий прояв любові.

Максим перегорнув ще одну сторінку й побачив виведену великими літерами назву книги і малюнок – невелика водойма, із якої стирчало два плавники акул. По тілу пройшов слабкий холодок. Максим не тільки чув або читав про цих істот. Три роки тому, коли вони сім’єю відпочивали на Червоному морі, хлопець став свідком, як до пляжу підплила акула. Він досі не міг забути, як завищали сирени, а рятівники кинулись у воду й почали виганяти людей із води на берег. Справжня паніка й лише через одну рибу.

Якщо герой Гекстона буде виживати серед цих істот, то вони дійсно небезпечні. Адже всі герої письменника потрапляли в ситуації, коли були змушені боротися за життя з найнебезпечнішими тваринами: ведмедями, вовками, тиграми, шершнями, кайманами і безліччю інших. А тут – акули. Єдина із цих тварин, яку хлопець дійсно бачив на волі. Не в зоопарку, де вона б не представляла ніякої небезпеки, а на волі, де ця рибина поводить себе, як справжня царівна моря, обстоюючи територію і проганяючи з неї нахабних людей. Того дня вона могла спокійно напасти на будь-кого і вбити. І це було б по-справжньому, а не як у фільмі зі штучною кров’ю.

– Цікаво, як герой Гекстона опиниться серед акул, – сам у себе запитав Максим, а після, усміхаючись, додав: – А ще цікавіше, як він врятується.

На наступній сторінці було те, за що будь-який фан письменника віддав би всі свої гроші – підпис. Виведений самим письменником підпис, який тепер є автографом для Максима.

Батько дійсно постарався. Дістати настільки рідкісну книгу американського письменника – це диво.

Максим перегорнув наступну сторінку й тут дух дійсно перехопило, а серце затріпалося ще швидше.

Chapter 1.

Warm summer day in 1798, old fishing boat out to sea…

Максим тяжко видихнув. Ні. Зараз читати не потрібно. Спочатку треба підготуватися до завтрашньої контрольної роботи, інакше Ельвіра дійсно з’їсть його. Вона гірше будь-якої тварюки, яку описував у книгах Гекстон. Хижаками хоча б керують інстинкти при нападі на жертву, а старою бабцею – лише лють та думка про те, що тільки вона може все знати.

Максим згорнув книгу, як би це тяжко не було, і вже збирався поставити її на полицю, коли помітив невеликий папірець, який висунувся з-поміж сторінок.

– Це ще що? – знову запитав сам у себе Максим і витягнув його, зрозумівши, що тримає в руках стареньку закладку, трішки надірвану зверху. З одного боку вона була списана незрозумілими написами, мова яких зовсім не нагадувала англійську. Аби дізнатись, що означають написи, Максим спробував використати «Перекладач Google», сподіваючись, що той визначить мову, але навіть Google нічого не зрозумів.

На іншому боці закладки не було нічого – просто білий папір.

Максим обдивився дивний папірець ще раз і спочатку навіть хотів викинути, але закладка могла належати Джордану Гекстону. Можливо, саме завдяки їй він запам’ятовував, на якій сторінці закінчив писати чи редагувати книгу. Ні, викидати закладку не можна. Вона така ж цінна, як і книга.

Можливо, Джордан залишив на ній якесь послання, зашифрувавши в цих написах і тепер у Максима є шанс розшифрувати їх, прочитавши історію автора.

Хлопець поклав закладку назад до книги, після чого вмостився за робочий стіл, розгорнув підручник із зарубіжної літератури та почав читати, готуючись до завтрашньої контрольної. Хоча цю підготовку можна вважати найскладнішою, адже думки про «Серед акул» не покидали голову.

4

– Як тобі книга? – запитав батько, коли ввечері вони з Максимом сиділи за довгим столом, наминаючи спагеті з кисло-солодким соусом, таким, як колись готувала мама. Кухарка спробувала приготувати щось схоже, але частинки маминої душі в ньому не було, через що хлопцю здавалося, що він їсть спагеті, политі лимонним соком.

– Ще не читав. Не було часу. Завтра контрольна і потрібно гарно підготуватися, а то вчителька мозок виїсть.

– Максе, я ж тобі сотню разів казав – одне твоє слово і виїдати мозок будуть їй.

Максим хотів з’їсти трохи спагеті, але апетит чомусь зникав. Та й ці слова батька. Вони лякали. Він був радий, що батько обіймає таку високу посаду, може вирішити будь-яку проблему, і є одним із тих, хто вирішує долю цілої країни. Але ці слова. Невже всі, хто перебувають при владі, відчувають себе ледь не богами?

– Ні, дякую. Я хочу сам довести їй, що потрібно рахуватися з чужою думкою.

– І як? – батько посміхнувся. – Твоя Ельвіра Дмитрівна – викладач радянського гарту. Це дуже принципіальні та черстві люди.

– Я не думаю, що вона така. Можливо, у неї були проблеми в житті. Все-таки радянське минуле вважається тяжким.

– Що радянське минуле, що українське майбутнє – усі вони тяжкі. Але дивлячись для кого. Для нас єдиною тяжкістю була, – чоловік на мить завагався. Чи варто це казати? Чи варто нагадувати сину про смерть матері? Він уже дорослий, та й виглядає куди краще, ніж перший рік після її похорону. Вони будуть змушені це згадувати. Страшна подія назавжди залишає за собою слід, але мовчати та не згадувати про неї, як про щось страшне, не варто. Так усе швидше призвичається і, можливо, колись їм стане легше, – смерть матері.

Батько подивився на Максима. Ні сліз, нічого. Схоже, все не так погано, як він думав. Максим більш-менш звик.

– Для нас це єдина тяжкість, – продовжив він. – Для інших тяжкістю є нестача грошей, тяжка хвороба когось із близьких, або безліч інших проблем. Тому для всіх життя є тяжким і ставати такою черствою бабцею, як твоя Ельвіра, – це, навпаки, слабкість. Так, їх вчили за іншими законами. За суворими законам. І вони продовжують вчити вас за ними. Але принижувати дітей, не давати їм виказувати свою думку – це низько.

– Можливо, вона зміниться, – Максим опустив очі і просто дивився в тарілку, уникаючи батькових зелених очей.

– Ні, синку – не зміниться. Її можна або змінити силою, або потрібно чекати.

– Чого чекати?

«Доки цю бабу на пенсію під зад виженуть, чого ж іще?» – подумав чоловік, але казати такого сину не варто. Натомість, він промовив:

– Не важливо. Коли дочекаєшся, то дізнаєшся, – батько відпив із келиха з вином. – Як прочитаєш книгу, розповіси про що вона? Може і я колись візьму почитати.

– Не думаю, що тобі сподобається книга про виживання.

– Хтозна. Я теж ніколи не міг подумати, що мій син вивчить англійську у сім років і буде перекладати тексти, над якими навіть я сидітиму годинами зі словником.

– Це все мама. Якби не вона, я б не полюбив цього письменника, – Максим знову подивився на тарілку. Ні, апетиту немає. Зараз спагеті більше нагадували купу черв’яків, залитих якоюсь блювотиною. – А як ти дістав цю книгу? Це ж перший примірник книги одного з найвеличніших письменників. Вона повинна зберігатися десь у музеї, чи хоча б у його родичів.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.