Листи до полковника

Яна Дубинянська

ЛИСТИ ДО ПОЛКОВНИКА

Вона дізналася випадково. Могла не знати ще годин із п’ять, бо не збиралася сьогодні до нього, хотіла лише потелефонувати ввечері, десь після восьмої. Зовсім випадково почула по радіо в чужій машині.

Машина була фізика Лімберга. У середу в них водночас закінчувалися уроки – останній п’ятий – і фізик традиційно пропонував літераторці проїхатися на його авті, а вона традиційно відмовлялася. А сьогодні погодилася: у вікні між другим і четвертим накупила продуктів до дня народження і дуже не хотілося тягти торби власноруч. Лімберг зрозумів справжню причину, отже, не надто зрадів. Підкреслюючи суто дружні наміри, ввімкнув у машині приймача і навіть не став шукати музику.

Вона думала про своє – як би з найменшими втратами відстрілятися від ювілею – і сприймала слова диктора як шумовий фон, не заглиблюючись у сенс. Але, як воно зазвичай буває, свідомість активізувалася автоматично – від слів не просто знайомих, а таких, що мали для неї особисте значення. «Кривавий режим Лілового полковника». Встигла подумати: чому? Кому воно треба?.. може, якась річниця?

Екскурс в історію виявився занадто докладним як для радіоновин, і її здивування встигло перевищити всі можливі межі. І раптом – буденне, у продовження теми, замість прізвища чи займенника: самогубець…

– Що з вами, Єво Миколаївно? – Лімберг загальмував. – Вам погано?

По радіо говорили вже про щось інше. Новини спорту…

– Щось трапилося? Ви щось пригадали?.. забули?.. може, повернутися?..

Вона дивилася поперед себе порожніми очима, а фізик все сипав пропозиціями:

– Швидше додому? Ми майже приїхали. Он та вежа за рогом, так?

Опритомніла:

– Зупиніть. Я вийду тут.

– Ну що ви, я довезу до під’їзду… Ви образилися? Я не хотів, слово честі… Ваші торби такі важезні!

Ага, торби. Занести їх до хати і їхати. Ні, їхати треба негайно. Але ж не Лімберговою автівкою, господи, як нерозумно, як неправильно… не казати ж йому адресу!..

А чом би й не сказати? Якщо все одно – по радіо. Завтра дізнаються всі, і вже байдуже. А сьогодні розпитування Лімберга можна просто ігнорувати. Він, дурник, довезе. І це головне.

…У під’їзді нікого не було і вона, щоб зайвий раз не ризикувати в майже весь час поламаному ліфті, кинулася нагору сходами. Сьомий поверх; віддиху їй завжди вистачало щонайбільш до п’ятого, це якщо спокійно йти. Але сьогодні вона майже злетіла на восьмий. Зупинилась, повернулася. На сходовому майданчику було порожньо, і в ній встиг вибухнути страх: там, у квартирі, теж нікого, тільки папірець і пломба на дверях, не встигла, не встигла!..

Раптом з дверей вийшла незнайома дівуля в тертих джинсах і з величезним фотоапаратом на шиї. Затяглася, кинула недопалок і відразу потяглася по нову цигарку. Захотілося її прибити.

Замість цього запитала; голос лунав уривчасто після біганини сходами:

– Він… тіло ще не забрали?

– Нє-а, – відказала дівуля. – Не дозволяють чіпати. Якийсь головний мент ніяк не з’явиться. Всі нормальні журналісти розійшлися, а моєму чудику замандзюрилося взяти коментар…

Хрипке сопрано стихло поза зачиненими дверима. У передпокої натоптали, смерділо тютюновим димом і чужими парфумами, з кухні лунали якісь голоси. Вона кинулася в його кімнату, таку тісну через книжкові полиці попід усіма стінами і величезний письмовий стіл, наскочила на ріжок дивана, зупинилася і, роздивляючись навсібіч, ніяк не могла його знайти…

– Ви експерт? – чемно запитав чорнявий хлопець, підводячись з-за стола.

Вона спробувала зрозуміти, що він сказав. І раптом побачила.

Він скрутився в кутку крісла, маленький, наче ліліпут чи дитина. На ньому був парадний мундир, і загострене підборіддя над ліловим комірцем здавалося жовтим, як недопитий чай. Здивовані очі – в стелю, ніби запитуючи когось там, нагорі. Чисто виголені зморшкуваті щоки. І лілова пляма на грудях, ледь темніша за мундир. Майже правильної округлої форми.

Рука з пістолетом звісилася донизу. Класично – до безсилля в колінах, до спазму в горлі, до гострого сигналу від сліз, що підступили до очей…

– Інтернет-видання «Слідами», – сказав чемний парубок. – Не хвилюйтеся, я нічого не займав. Чи не могли б ви проко…

– Що?!! – рвучко обернулася до нього, ніби в ній спрацювала туго закручена пружина. Хлопець відсахнувся, часто кліпаючи довгими віями.

Позаду почулися кроки. Хтось лайнувся. Другий, стриманіший, висловився:

– Пані, туди не можна, скільки разів казати!.. Ви хто?

Вона примусила себе глянути ще раз. Так, він мав коли-небудь це зробити. Саме так: в парадному мундирі, з іменної зброї. Ще тоді… Якщо тоді – ні, то тільки через неї. Вона завжди це розуміла. Втеча, приниження, підлабузництво перед спецслужбами чужої держави, виблагане інкогніто, животіння в малометражній квартирі… Тільки через неї і задля неї. Для нього – пістолет і ліловий мундир. А коли-небудь – це будь-коли. І нема сенсу запитувати: чому саме тепер?.. через стільки років…

І ще безглуздіше, геть нерозумно й по-дитячому: чому – сьогодні, напередодні дня її народження?

Пролунало запитання. Вона відповіла:

– Я його дочка.

Міліціонер позаду примовк, тоді пробурмотів щось схоже на «ходімо» і «дати свідчення». А хлопець з довгими віями ніби прокинувся й зарепетував:

– Марічко-о-о-о!!!

Мало статися. Коли-небудь. Сліз так і не було; вона приплющила очі, намагаючись віднайти в собі щось схоже на полегшення. Але ніякого полегшення не відчувалося. Навпаки – свинцевий, важезний тягар. Тепер доведеться звалити на себе ще й це… поховання, журналісти… Чому – журналісти? Йому ж обіцяли…

– Чого? – пролунало з-за спини хрипке сопрано.

Обернулася; просто на голос.

Назустріч сліпучому фотоспалаху.

Дорогий таточку здрастуй!

Я пишу сама томущо я вже вилика. У нас тепло сонце, світить, дощ. Роза каже справжня принцеса немає бігати покалюжах але так нецікаво. Мені подарували дракона!!!!!!! Його звати Драго. Він ше маленький. Не розмовляє але вчиться. Пренцеси всі з драконами правдаж? Учора до замку привезли, вугіля, на зиму, цілу гору!!!!!!! Я лазила. І нічого тільки шлейф потім викинули але мені нешкода. Роза каже треба писати про важливе як я вчуся. Я вчуся добре. Я вже вилика. Приїзжай. Я тибе люблю.

Твоя Евіта.14.09.07.

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ I

Марісабель сиділа на підвіконні й палила.

Сигарета в неї була модна, довга, як і ноги в червоних сітчастих панчохах. Гумки панчох і краєчок чорних трусиків спокусливо визирали з-під спідниці; всі хлопці, звичайно ж, зирили саме туди. Марісабель вже тричі посилали додому переодягатися з цієї спідниці у щось пристойне, але тепер вона вигадала фірмовий фокус: приходила до школи в чомусь нудно-картатому до колін, а після уроків зачинялася в туалеті – і р-р-раз! Дехто з однокласників бігав підглядати, як оте картате спадає їй під ноги. Відкривачка точно бігав.

Відкривачка також палив, бухикаючи, як застуджений паротяг. Сморід від його самокрутки був якимсь солодкуватим, підозрілим. Про Відкривачку патякали багато чого, мабуть, і брехали теж, але всі точно знали, що він сидів. Що він старший від усіх на два роки, а такий малий через те, що палив ще в дитячому садку. І невідомо, яку саме гидоту він палить.

Дилда кривила довжелезного носа, вкороченого згори окулярами, і демонстративно відсовувалася подалі. Тоді знову присовувалася. Бейсик розповідав стиха, інколи майже пошепки, і за чотири кроки його вже не було чутно. А Дилда до того ж не мала досвіду, вона все життя просиділа за першою партою. І ніколи не потребувала підказок з місця.

– Ну?! – видихнув Горобець. Скоса зирнув на трусики Марісабелі. Було незрозуміло, що його збуджує більше.

– Спокійно, – Бейсик майстерно витримав паузу. – Тепер звернімося до правдивих джерел інформації. Як повідомляє поважне інтернет-видання «Слідами»…

Він був відомим приколістом. Його вухатою головою швендяло повнісінько зграй тарганів, але це зазвичай нікому не заважало. Маючи бажання, забалакати Бейсик міг кого завгодно, навіть математичку, а те, що він виробляв на уроках лопуха Блінберга, особливо на лабораторних, одразу ставало загальношкільними легендами. Наприклад, дослід з послідовним з’єднанням по ніжках парт першого ряду і потужним коротким замиканням на вчительському столі поставив саме Бейсик, хоча до директора тягали, як завжди, Відкривачку.

– Ну?! – вимогливо перепитала Марісабель. Струсила попіл на голову Горобцеві.

Бейсик мовчав, відверто, на відміну від інших, витріщаючись їй під спідницю. Марісабель засовалася і обсмикнула її. Дилда гигикнула.

– Тепер можна, – кивнув Бейсик, і Дилда, а слідом за нею й решта голосно зареготали. Марісабель зробилася густо-червоною – майже як її панчохи. Їй пасувало.

– Слухай, ти шо?! – Відкривачка щиглем послав недопалок подалі, потрапивши Горобцеві в бік. Сунув на Бейсика: – Я не в’їхав! Або говори, або не жени! Поняв?!

– Традиційно вражений твоїм лексиконом, – схилив голову Бейсик. – Так от. Інтернет-видання «Слідами» повідомляє цікаві подробиці. Свого часу, надаючи притулок Ліловому полковнику, наша країна діяла проти міжнародних конвенцій. Що це значить? А це значить, що…

Марісабель скривилася. Про міжнародні конвенції їй було нецікаво. Як і більшості присутніх. Але всі, навіть Відкривачка, знали, що поки Бейсик доповзе до цікавого, доведеться вислухати чимало всілякої пурги, і боротися з цим не було ніякої змоги: якщо перебивати, він узагалі нічого не розповість. Марісабель витягла нову сигарету, і троє або четверо хлопців клацнули запальничками. Дилда відсунулася. Тоді присунулася знову.

– А значить це дуже дивні речі. Я б навіть сказав…

– Шухер! – просигналив Лисий від східців.

Всі скочили на ноги і разом обернулися в той бік. Горобець, що сидів навпочіпки, підвівся, втрачаючи вигідну позицію знизу під Марісабеллю, Відкривачка незалежно плюнув під ноги, Марісабель рвучко заховала сигарету за спину, загасила її об раму і, знову обсмикнувши спідницю, спустила ноги з підвіконня. Бейсик замовк із філософським виглядом. Дилда вдавала, ніби геть випадково опинилася тут, біля цих людей. Що її тут і немає.

Тишу порушили кроки, що прудко підстрибували сходами. Аж ніяк не вчительські.

– Відбій, – усміхнувся Лисий. – Це Стар.

Всі видихнули й заспокоїлися. Відкривачка скочив на підвіконня. Горобець вивернувся, тулячись ближче до Марісабелі, яка із жалем поглядала на майже цілу сигарету: не припалювати ж знову? – поки Бейсик спритно не висмикнув довгий недопалок з її пальців, для чогось заткнувши його собі за вухо. Дилда зняла окуляри, і її ніс збільшився на добрих півтора сантиметри. Тоді знову вдягнула.

– Салют, – мовив Стар, з’являючись під східцями. – Народ, що за понти, півгодини вас розшукую! Я ж ясно сказав: у курилці.

Відкривачка презирливо гмикнув. Стар, чистунчик і спортсмен, хорошист і староста класу, взагалі не палив і навіть майже не випивав. А туди ж.

– Ту курилку накрили, – висунувся Горобець. – Ще того тижня. Мимра тепер сама ходить дивитися, а ми тут тусуємось.

– Міг би й попередити!.. – обурилася Дилда.

Й відразу ж примовкла під знищувальним, як отрута для комах, поглядом Марісабелі. Та сперлася п’ятою точкою на підвіконня, схрестивши червоно-сітчаті ноги; Відкривачка невимушено обійняв її за плечі, і його долоня була скинута звідтіля так само невимушено, але твердо, швидким і вишуканим рухом. Дилда так не вміла. Втім, їй було й не треба.

– Коротше, – сказав Стар. – До справи. Про Єву.

Всі подивилися на Бейсика.

Лише Дилда не відводила погляду від Стара. І побачила, як на його сильній засмаглій шиї стрибнув борлак від неконтрольованого ковтка. Більше ніхто не помітив, навіть Марісабель. Хоча хто її зна. Вона мала рецептори на всіх опуклих частинах тіла, як полюбляв казати Бейсик.

Зараз Бейсик мовчав. Вдаючи, ніби його все це зовсім не стосується.

– Здаємо по двадцять, – промовив Стар.

– А не жирно? – відгукнувся Відкривачка.

– Еге-еге! – підхопив Горобець. – Може, хай їхня профспілка здає? До чого тут ми?

Всі зашурхотіли, загомоніли, почали обурюватися. Відкривачка припалив нову самокрутку і з розрахунком пустив струмінь смердючого диму трохи вгору, прямо Стару в обличчя. Той скривився, помахав долонею. Фізіономія в нього була трохи спантеличена. Марісабель знову пурхнула на підвіконня, граціозно стусонувши ліктем Відкривачку. Поклала ногу на ногу й відразу ж поміняла ноги місцями. Горобець судомно засопів; дарма, бо трюк був призначений виключно для Стара. Дилда відвернулася.

– І для чого здаємо? – поцікавилася Марісабель. В її ніжному голосі пролунало щонайменше з десяток сенсів, один порочніший за другий. Дилда розвернулася знову.

– На вінок, – захихотів Горобець.

Дилда й Марісабель разом шикнули, а Відкривачка додав щигля згори. Горобець заткнувся.

Стар знизав тренованими плечима:

– Я, начебто, всім розповідав. Гаразд, може хто не знає… По-моєму, непогана ідея. В учительській кажуть, що Єва бозна-скільки не була у Зрізі, тож думаю, буде в тему подарувати їй путівку на два тижні, щоб відразу після іспитів. Наш у неї останній, я дізнавався в учительській. Гарно, еге ж? Не попсово, як сервіз чи там що. Кого не запитував, усі згодні. Але якщо когось жаба давить за двадцятку…

Він обвів притихлу курилку поглядом з висоти своїх метра дев’яносто трьох, знову непомітно ковтнув і додав:

– Зрештою, їй сорок. Не щодня таке.

Тиша під східцями стала щільною, ніби клуби солодкуватого диму.

Бейсик відверто кайфував.

– Якщо я правильно оцінюю ситуацію, – нарешті спромігся він, торкнувшись дамської сигарети за лапатим вухом, – серед нас є дуж-же малоінформовані особистості. Кажу ще раз для цих деяких: як стало відомо вчора після обіду…

– Шухер, – повідомив Лисий.

* * *

– Сідайте, пані Роверта.

– Анчарова, – автоматично виправила вона.

– Так, звичайно, – без посмішки погодився співробітник, зазирнувши в папери. – Анчарова Єва Миколаївна. Сідайте.

Він був у цивільному. Втім, він і справді був цивільним: невійськовий характер деяких спецслужб – одне із досягнень демократії. Сірий костюм із жовтою краваткою, не екзотичною, а просто недоладною, і невиразне кабінетне обличчя. Ева не могла пригадати, чи з цим чоловіком вона розмовляла минулого разу – чи з іншим, подібним?

– Вас запросили, щоб поставити кілька запитань. Але спочатку прийміть наші співчуття, Єво Миколаївно.

Вона прийняла, опустивши повіки. Цього достатньо. Далі.

На столі перед цивілом, крім комп’ютера, телефона й розкиданих стосів паперу, стояла тезелітова фігурка дракона із серії «На пам’ять про Зріз» і фотографія в рамці з того ж матеріалу, розвернута так, що не роздивитися, хто на ній зображений – а цікаво. Цікаво Еві було й минулого разу, і дракона вона запам’ятала: отже, стіл той самий. Але, можливо, співробітники сидять за ним по черзі?

– Крім того, я від імені нашої установи хочу вибачитися перед вами, – мовив він, й Ева підвела голову. – За допущений витік інформації. Повірте, ми цього не хотіли, Єво Миколаївно.

Звичайно, вона не збиралася нічого доводити, протестувати, йти на конфлікт. Хотіла знову прикрити очі: кажіть далі й пошвидше. Іронічний сміх вирвався сам собою, безгучний, як грамотна підказка з першої парти, майже без поруху губ. Але цивіл, очевидно, свого часу геть не блискуче навчався в школі.

– Ми не хотіли, – з притиском мовив він. – Може, кави?

Ева відмовилася. Теж безгучно, коли вже до нього так добре доходить.

– А я, з вашого дозволу… Олю!.. До речі, я б рекомендував, кава тут добра. А розмова в нас буде довгою. Й відповідальною.

– Переконали, – вона посміхнулася вже відверто глузливо. – З вершками.

– Дві кави з вершками, Олю. І прослідкуй, щоб нас не турбували.

Він завмовк, втупившись кабінетним обличчям у комп’ютер: технічна пауза для секретарки. Ева ледь стрималася, щоб нервово не засоватися на стільці. Як це все неприємно, тривожно й невчасно. Сьогодні начебто мали дати дозвіл на кремацію, його треба завізувати в трьох місцях, розкиданих по місту, й устигнути до шостої. З цим допитом вона хотіла відстрілятися, як завжди, щонайбільш за півгодини; наївна. «Довга й відповідальна розмова. Не турбувати».

Якого біса вони хочуть від неї – саме тепер?!

– У вас виникли труднощі з похованням?

Вона здригнулася. Виявляється, каву вже принесли – коли?.. мабуть, це ознака професіоналізму секретарки, – і, судячи з запаху, справді гарну. Ева простягла руку по горнятко, випадково торкнувшись драконового крила; тезеліт відповів теплою пульсуючою хвилею. Не підробка.

– Та ні, дякую. Все гаразд.

– Виникнуть.

Ева знизала плечима. Щоб це швидше минулося, всі репліки й звинувачення, а також мимовільний сміх краще тримати при собі. Все одно вже нічого не можна змінити. Хто там у нього в рамці – кохана жінка?.. ні, швидше за все, щаслива сім’я. Такі відразу заводять зразково-показову родину. Оминаючи етап кохання.

– Прочитайте, – цивіл простягнув їй ксерокопію газетної статті. Бруднувату, з чорною плямою замість фотографії.

– Дякую, я не читаю газет.

– Я наполягаю, Єво Миколаївно.

Вона поставила горнятко на стіл, взяла аркуш до рук. Прочитала вголос, без виразу:

– «Ліва організація «Рівність» протестує проти поховання на нашій землі кривавого тирана Ніколаса Роверти, відомого також як Ліловий полковник. «Рівність» обурена тим фактом, що полковник Роверта не був за життя виданий уряду держави, яка натерпілася стільки горя за часів його диктаторства. Активісти заявляють про свої наміри пікетувати поховальну церемонію…» Дурниці якісь, – вона склала аркуш удвоє. Тоді вчетверо. – Наскільки мені відомо, ця «Рівність» – збіговисько міських божевільних. До того ж ніякої церемонії не буде. Нема чого пікетувати.

Цивіл похитав головою:

– Згоден, це дрібниці. Але дрібниці дуже неприємні. Боюся, ви не зможете нормально поховати батька й не будете впевнені, що ніхто не потривожить його могилу. А школа? Ви ж іще не ходили на роботу відтоді, як…

– Ви стежите за моїм пересуванням?

Він посміхнувся, впустивши краплину кави на жовту краватку. Стиха лайнувся. І знову повернувся до усмішки, ніби до відкладеної телефонної слухавки:

– Хто тільки не стежить за вашим пересуванням, Єво Миколаївно!.. Але ближче до справи. Моє відомство розуміє: в тому, що інформація потрапила до преси, є частина нашої провини. Тому й частину ваших проблем ми беремо на себе. Полковник Роверта буде похований з військовими почестями, на закритій території цвинтаря, де ховають видатних людей. Не треба кривитися. Якщо вас не влаштовує такий варіант, ми можемо влаштувати скромне поховання інкогніто…

Інкогніто! В неї вже виробилася ідіосинкразія на це слово. Мікроскопічний квадратик між пальцями більше не хотів згинатися навпіл. Ева впустила його під ноги, хай собі лежить.

– Ні, чому ж. Я згодна на військові почесті. Батькові було б приємно.

Цивіл кивнув й зробив якісь відмітки в паперах. Тоді відпив кави і раптом інтимно запитав:

– Важкий був старий, правда?

– Правда, – сухо відповіла Ева.

Отже, сьогодні вже не треба бігати по інстанціях. Вона відзначила це просто як факт, ніби викреслила червоною пастою кілька пунктів із списку в щоденнику, не відчувши ніякого полегшення. І що, цікаво, вони захочуть навзамін?.. цікавість торкнула її ледь-ледь, неспроможна викликати якісь сильні почуття. А хоч би чого захотіли. Вона не має перед ними ніяких зобов’язань. А вони – жодних важелів, аби ці зобов’язання з’явилися.

І, підкреслюючи баланс сил, запитала сама:

– Яким чином стався витік інформації?

Свідомо додала в голос професійні інтонації: «Чому ви не готові до уроку, Іванов?» Цивіл здригнувся, втягнув підборіддя під вузол жовтої краватки, – сто відсотків, колишній двієчник, – але опанував себе професійно швидко. Подивився на неї сумно й співчутливо. Вони вміють так дивитися, їх, мабуть, спеціально цьому навчають. Усіх; здається, минулого разу з нею все-таки розмовляв інший.

– Повірте, ми працюємо в цьому напрямі і скоро будемо знати. Навряд чи це трапилося через наші канали, але, як я казав, то не знімає з нас певної відповідальності за вашу долю. Зі школи вас, звичайно ж, звільнять. Знайдуть найменший пристойний привід, але застосують дуже непристойні методи. Особисто я порадив би вам звільнитися самій, не дочікуючись.

– І куди ж ви порадите мені піти?

Вона вже не стримувала сарказму. Але захвилювалася: чи не пролунала її репліка запрошенням до початку торгу, попередньою згодою невідомо на що? Втім, навіть якщо й так, то це не має значення. Відпила кави, що вже вистигла, але лишилася смачною. Хоч тут не збрехав.

– Маєте рацію, – зітхнув цивіл. – Вам буде складно влаштуватися за фахом. А крім того, ще є друзі, сусіди, просто знайомі і навіть незнайомі люди… ви тонка натура, ви чутливі до таких речей. Звичайно, хвиля скоро спаде. Я б не сказав, що в нашій країні так сильно ненавидять Лілового полковника. Та й коли це було?.. і де? – він змахнув рукою кудись удалину; зовсім в інший бік, машинально відзначила Ева. – Але зовсім уникнути психологічного пресингу вам буде тяжко. А ви ще такі молоді, Єво Миколаївно. Перепрошую за нетактовність, скільки вам років?.. тридцять п’ять?.. тридцять шість? Ви маєте чудовий вигляд.

Він точно знав, скільки їй років. Якщо не пам’ятав, то, зрештою, в нього під носом лежить її досьє. Мабуть, хоче, аби вона сама нагадала… який завтра день. Не дочекаєтеся.

Ева мовчала. Роздивлялася фігурку. І де вони бачили таких шипастих драконів?

Цивіл помітив її погляд:

– Гарна цяцька, правда? Вислухайте, будь ласка, ще одну пораду. Після поховання вам буде краще відразу ж поїхати до Зрізу. Там легко сховатися, уникнути небажаної уваги до себе, та й відпочинете заразом… Ми повністю фінансуємо вашу путівку за найвищим розрядом. Коли ви востаннє були в Зрізі?

Вона знову промовчала. Він не міг не знати, коли.

– Люблю Зріз, – замріяно промимрив співробітник. – А діти від нього взагалі у захваті. Зрештою, як не крути, несправедливо, щоб подібними благами користувалося обмежене коло людей. У цьому безсумнівна перевага демократії над диктатурою…

Він прокашлявся. Низько опустив голову, озираючи пляму на краватці; скривився. Заговорив, не дивлячись, наче всоте формулював щось давно обговорене й вирішене:

– А повернетеся вже в інше місто, під іншим іменем, житло й працевлаштування вам гарантовані. Програма захисту свідків, може, чули про таку? Коштує дорого, але в нашому випадку, повторюю, відомство почуває себе зобов’язаним… Та ви й справді якимось чином свідок.

Остання фраза була жартом. Судячи з його власного негучного сміху.

За сміхом виникла пауза. Таку чемні господарі розігрують для гостей, що засиділися, перед тим, як прощатися. Дивно. Так, розмова затяглася трохи довше, ніж зазвичай у цьому кабінеті (а може, їхні кабінети всі однакові, з драконами й фотокартками в тезелітових рамках?), але ж допит, по суті, ще й не починався.

– До речі, – кинула вона першу кулю. – Ви хотіли запитати мене щось стосовно смерті мого батька. Починайте.

Цивіл з нерозумінням глянув на неї:

– Що?.. ні, це непотрібно. Обставини смерті полковника Роверти, на щастя, питань не викликають. Мета нашої зустрічі – окреслити шлях до захисту вашого приватного життя, і я радий, що ми так швидко порозумілися. Повторюю: нам дуже шкода, що так вийшло. Ви можете розраховувати на всебічну допомогу, Єво Миколаївно.

Навіть так. Ну що ж. Це вже нічого не змінює.

– Дякую, – Ева сліпучо всміхнулася. – Я рада, що про моє приватне життя так палко турбуються. Але ви помиляєтеся: екзамени у розпалі, і звільнити зі школи єдиного вчителя з основного предмета керівництво фізично не в змозі. А плітки колег та сусідів якось переживу. І ще: я не люблю Зріз. У вашому досьє має бути записано.

У чому безсумнівна перевага демократії над диктатурою: місцевих спецслужб можна не боятися. Просто чиновницька інстанція, нудна й нелогічна, інколи до абсурду, здатна чи не до істерики розгойдати нерви, – але абсолютно безпечна для життя. Добре, що вони ходять у цивільному, а не в лілових строях. Добре, що їм можна висловити бодай найменшу частину необхідного з точки зору здорового глузду. І спокійно піти геть.

Вона підвелася й сперлася долонями на стіл, дивлячись на цивіла понад монітором:

– На все добре. Ще раз дякую за допомогу з організації поховання. Сподіваюся, там і побачимося.

– Так-так, звичайно, пані Ро… Анчарова. Вам повідомлять.

Її ліва рука майже торкалася тезелітової рамки. Перед тим, як випростатися, Ева розвернула фотографію до себе: хай розуміє як хоче. Побачила панію опасистої зовнішності і двох вгодованих пацанів віком десь на другий-третій і сьомий-восьмий класи. Аякже. А якщо кабінет інший – то і в тому, першому, приблизно таке ж фото на столі.