Небо, повне зірок

Олег Авраменко

Небо, повне зірок

Фантастичний роман

Розділ 1

Новачки

Я вже й забув, яке небо на Марсі – брудно-синє, майже сіре, вкрите жовтавими перистими хмарами. Я відвикнув від тутешнього розрідженого повітря, сухого колючого вітру і жорстокого холоду, що проймав аж до самих кісток. Але найнеприємнішим був всюдисущий марсіанський пісок, який миттю забився під одяг і зарипів у мене на зубах, щойно я вийшов назовні через пасажирський люк шатла й зробив кілька кроків униз по трапу.

Марс залишався Марсом – суворою, неприязною планетою. За п’ять сторіч тераформування його вдалося пристосувати до людського життя, але перетворити на квітучий, благодатний світ виявилося не до снаги. В результаті вийшла така собі суміш Сибіру, Сахари й Гімалайського високогір’я.

Слідом за мною по трапу спустилася Курінна. Її струнку постать щільно огортав утеплений кітель з електронагрівом, тому, на відміну від мене, одягненого в звичайний мундир, вона почувалася цілком комфортно на холодному марсіанському вітрі. Ми разом дивилися на невеликий білий ґравікар з широкою зеленою смугою вздовж корпусу, що саме відчалив від будівлі космопорту і швидко помчав над літним полем, прямуючи в наш бік.

Я згадав той день, коли на такому ж шкільному карі (а може, й на цьому самому) мене, чотирнадцятирічного хлопчиська, підвезли до орбітального шатла й представили капітанові корабля «Амстердам» Ґільєрмо Лопесу – моєму першому командирові. Під його орудою я прослужив до двадцяти років, потім Лопес перевівся в Дослідницький Департамент, і капітаном «Амстердама» став старший помічник Бережний, а я посів його місце другого пілота і старпома. Втім, на цій посаді я пробув недовго, лише три з половиною роки, після чого здійснив черговий кар’єрний стрибок і отримав під своє командування корабель «Кардиф». І ось тепер настала моя черга приймати новачків.

– П’ятнадцять років не була на Марсі, – задумливо промовила Курінна. – Відколи закінчила школу. А ти, кеп?

– Тринадцять, – відповів я. – Також після школи. І ніколи не хотів повернутися.

Ми обмінялися розуміючими поглядами. Мало хто з випускників Марсіанської Зоряної Школи мав теплі чи бодай ностальґічні почуття до своєї альма-матер. Сім років навчання в ній були аж ніяк не найкращою порою нашого життя. Школа відібрала в нас дитинство, і цього ми їй вибачити не могли. Та це зовсім не означає, що ми шкодували про минуле. Якби можна було повернути час назад і заново прожити шкільні роки, то особисто я залишив би все як є. Інші, гадаю, вчинили б так само.

Ґравікар зупинився, і з нього вийшло троє підлітків у кадетських формах – два хлопця та дівчина; в руках вони тримали валізи з особистими речами. А супроводжував їх, на мій превеликий подив, той самий капітан Лопес. Після його переходу в Дослідницький Департамент (або, скорочено, Досдеп) ми більше не зустрічалися: «Амстердам» перевели на найдовший колоніальний маршрут, до планети Есперанса, а Лопес місяцями пропадав у далеких експедиціях, і так уже склалося, що наші шляхи жодного разу не перетнулись. Зате, як і раніше, в інформаційних мережах Землі та інших планет реґулярно з’являлися його нові статті з астрофізики. Причому особливо шукати не доводилося – всі провідні університети неодмінно вносили їх до своїх каталоґів найважливіших новинок. Капітан Лопес був не лише астронавтом, але й знаним науковцем.

Мене вразило, як сильно він постарів за ці роки – його постать втратила колишню виправку, набула огрядності, обличчя вкрилося густим мереживом зморшок, а з-під форменого кашкета вибивалося геть уже сиве волосся. І він більше не був капітаном – на його погонах виблискували адміральські зірки.

Після обміну привітаннями, Лопес сказав:

– Ось, капітане Мальстром, привів вам поповнення. Прошу любити й шанувати. – Відтак повернувся до своїх підопічних, які з боязкою цікавістю позирали на нас з Курінною. – Ну що ж, кадети, ваше навчання закінчилося, тепер починається служба. Гідно несіть високе звання… – Лопес замовк і прокашлявся. – Ет! До біса всі ці промови. Ідіть, хлоп’ята. Щасти вам.

Миттю здогадавшись, що адмірал хоче поговорити зі мною, Курінна запросила новачків пройти до шатла. Вони старанно відсалютували нам і слідом за моїм старшим помічником піднялися по трапу до пасажирського люка.

Лопес провів їх сумовитим поглядом, у якому виразно відчувалася заздрість старості до юності. Потім знову подивився на мене.

– Радий нашій зустрічі, Еріку. Як там у тебе, все гаразд?

– Гріх нарікати, – відповів я. – Як бачите, вже командую кораблем.

Адмірал кивнув:

– Я був дуже гордий за тебе, коли ти став капітаном. Не здивуюсь, якщо ще до тридцятиріччя одержиш другий ранґ.

Я недбало стенув плечима.

– Звання для мене не головне. Я хотів би перевестися в Досдеп. Уже зондував ґрунт з приводу нового крейсера, дізнавався, чи є сенс подавати рапорт після оголошення про набір екіпажу. Але в штабі мене відрадили. Сказали, що мою кандидатуру навіть не розглядатимуть. Мовляв, я ще маю набратися досвіду.

– І це справді так, – сказав Лопес. – Ти з молодих та ранніх, проте справжній досвід усе-таки приходить з роками. А командувати дослідницьким кораблем – велика відповідальність. Якби ти був просто другим пілотом, ніяких проблем з переведенням не виникло б – у начальства ти на гарному рахунку. Але ж ти не погодишся на пониження в посаді, правда?

– Звичайно, не погоджуся, – підтвердив я. – Якось уже звик бути капітаном. До цього дуже швидко звикаєш.

– Отож-то й воно. Тому наберись терпіння й чекай на свій шанс. В середньому щопівтора року в Досдепі звільняється одна капітанська посада. Тобі лише двадцять сім, часу попереду багато. Твоя кар’єра тільки починається. – Він мимоволі зітхнув.

А я запізніло збагнув, що з мого боку було не надто тактовно заводити розмову про Департамент. Кому-кому, а Лопесові ще замолоду була відкрита дорога до нечисленних лав астронавтів-дослідників, проте через сімейні обставини він майже всю свою кар’єру прослужив на вантажних кораблях. Йому було дев’ятнадцять, коли він оженився на дівчині з Таури – найближчої до Землі зоряної колонії, а за два роки по тому вона потрапила в аварію й на все життя стала інвалідом. Лопес любив її й кинути не міг, а перехід у Досдеп означав би його тривалі багатомісячні відлучки. Так він протягом чотирьох десятиліть і літав між Землею й Таурою – спершу другим пілотом, а потім капітаном.

Його дружина померла сім років тому, і тільки тоді Лопес став вільним. На той час йому вже минуло шістдесят, зазвичай у такому віці в Дослідницький Департамент не беруть, а надто ж на посаду капітана, але для Лопеса, врахувавши його наукові досягнення, зробили виняток. Проте, як і слід було очікувати, ненадовго – вже саме адміральське звання означало, що він пішов з Великого Космосу…

– Ну а ви, адмірале? – обережно запитав я. – Давно вас… е-е… підкосило?

Лопес спохмурнів.

– Ще п’ять років тому.

– П’ять років? – перепитав я здивовано. – А я нічого не чув.

– Про це ніхто не знав. Я пішов у відставку лише на початку цього року.

– Ого! – Я був вражений. – Довго ж ви протрималися!

– Атож, довго. Сам такого не чекав. Приховував це від усіх, дурив лікарів – так хотілося протягти до сімдесяти… Але не дотягнув.

– Вас викрили?

– Ні, це було моє власне рішення. Мені ставало дедалі важче переносити тривалий гіпердрайв, нарешті я зрозумів, що вже не можу повною мірою виконувати капітанські обов’язки, тому написав рапорт. Прикинувся, ніби в мене щойно почалася друга стадія, і в медкомісії мені повірили. Зовсім звільнятися зі служби ще не хотів, проте для випробувача був уже застарий, а штабна посада мене не приваблювала, тому пішов інструктором до школи – короткі польоти для мене поки не проблема.

– І як це, бути вчителем у нашій школі? – поцікавився я.

– Важко, – зізнався Лопес. – Надзвичайно важко. Ніби ходиш по лезу ножа. Варто виказати бодай трохи м’якості, як діти починають вимагати поступок, жаліються, що не встигають з завданнями, і в результаті гальмується весь навчальний процес. Зайва суворість теж не до добра – тоді учні стверджуються на думці, що такому викладачеві все одно не догодиш, хоч як не старайся… – Лопес похитав головою. – Мені геть не подобається, що ми так завантажуємо дітей, змушуємо їх працювати з ранку до ночі, майже не залишаємо їм часу для дозвілля – а лише для відпочинку. Це неправильно, несправедливо… та інакше не можна.

Я це розумів. Ми всі розуміли. Наш Зоряний Флот і без того відчував хронічний брак кадрів – і що далі, то дужче. А кожен зайвий рік навчання означав втрату ще понад сотні спеціалістів.

– Боюся, ви недовго протримаєтесь на цій роботі, – сказав я відверто. – Ви чудовий командир, гарний наставник, але надто добра та чуйна людина для шкільного вчителя.

Лопес хмикнув.

– Гадаєш, інші викладачі безсердечні? Вони також люди, їм також шкода дітей… Хоча, можливо, ти маєш рацію. Майбутнє покаже. Якщо не зможу втриматися в школі, піду працювати в університет, читатиму лекції з астрофізики. Мене, до речі, вже запрошують – але ні на Землі, ні на Марсі я не залишусь. Виберу одну із зоряних колоній… Будь-яку, окрім Таури. – При цьому в його погляді промайнув затамований біль. – Найпевніше, Цефею.

– В Есперо-Сіті теж непоганий університет, – зауважив я.

Він силувано всміхнувся.

– Аґітуєш за свою планету? Бачу, ти по-справжньому прив’язався до Есперанси.

– Так, прив’язався, – підтвердив я. – За ці сім років вона стала моїм домом. Можливо, я упереджений, але вважаю її найкращою з усіх колоній.

– Твою думку поділяють чимало наших колеґ. Я розглядаю Есперансу як один з можливих варіантів. А точніше – як другий після Цефеї. Проте остаточно ще не вирішив. – З цими словами він позирнув на годинника. – Гаразд, Еріку, мені пора. За десять хвилин маю супроводжувати наступну ґрупу. Хай тобі щастить. І будь для дітлахів гарним командиром.

– Намагатимусь бути таким, як ви, адмірале.

Коли я піднявся на борт шатла, Курінна чекала мене на виході зі шлюзової камери.

– Як там новачки? – запитав я.

– Сидять тихо, мов мишенята, – відповіла вона з явним несхваленням у голосі. – Розгублені й навіть трохи ображені. Адмірал повівся неправильно – урвав напутню промову, не представив їх тобі як годиться. Я, звичайно, розумію: він хотів, щоб усе було по-простому, без формальностей, але вони цього не оцінили.

– Не біда, – сказав я. – Зараз усе виправлю. А ти йди до кабіни, запитай у диспетчерської дозвіл на зліт.

– Добре, кеп.

Курінна подалася до пілотської кабіни, а я проминув тамбур і ввійшов у пасажирський салон. При моїй появі новачки дружно повставали зі своїх місць.

– Сідайте, – махнув я рукою. – І можете зняти кітелі, тут досить тепло.

Вони дослухались моєї поради. Тим часом я влаштувався в кріслі навпроти і зміряв усіх трьох допитливим поглядом. Мені ще вчора надіслали їхні документи, проте я не став навіть відкривати файли, бо хотів познайомитися з новими членами команди особисто. Перше враження – найважливіше, і я не збирався псувати його під впливом чиєїсь сторонньої думки.

Двоє хлопців зовні становили цілковиту протилежність один одному. Перший був рудий, з грубими рисами обличчя, рясно вкритого ластовинням, високий на зріст, міцної статури. Другий – невисокий тендітний блондин з ясно-синіми очима й по-дівочому вродливим лицем. Він здавався набагато молодшим за свого рудого товариша, хоча насправді усім їм було по чотирнадцять років. Що ж до дівчини, то нічим особливим вона не вирізнялася – худорлява кароока шатенка, досить симпатична, але не така гарна, як менший з хлопців.

Я вже збирався заговорити до них, коли ввімкнувся інтерком і пролунав голос Курінної:

– Кеп, диспетчерська дала дозвіл на зліт.

– От і добре, – сказав я. – Поїхали.

– Прийнято. Починаю руління. Ґравікомпенсатори задіяно.

Я відчув, як крісло піді мною трохи просіло, а тіло налилося додатковою вагою – Курінна ввімкнула на борту шатла штучну ґравітацію і довела її рівень до стандартної одиниці. Новачки відреаґували на це нормально: всі троє були родом з Землі, а в шкільному гуртожитку для землян і вихідців з зоряних колоній підтримувалася земна сила тяжіння, щоб учні не відвикали від нормальної ґравітації (а з уроджених марсіан комплектувалися окремі екіпажі).

В салоні почулося слабке гудіння від запущених термоядерних двигунів – звукоізоляція ніколи не буває ідеальною. Ми четверо повернулися до найближчого ілюмінатора. Шатл залишив стоянку і по рулівній доріжці виїхав на злітну смугу. Після короткого розгону машина здійнялася в небо і стала стрімко набирати висоту. В принципі, ми могли б злетіти й на антиґравах, проте Курінна, як і кожен пілот, полюбляла реактивну тягу й користувалася нею за першої-ліпшої нагоди.

– Приблизно через півгодини прибудемо на орбітальну станцію і звідти перейдемо на наш корабель, – сказав я новачкам. – Там, як і належить, представлю вас екіпажеві. А поки познайоммося. Я капітан третього ранґу Мальстром, командир міжзоряного транспорту «Кардиф», на якому ви будете служити. Маю надію, ми непогано спрацюємося. – Я зробив коротку паузу й подивився на дівчину. – Тепер твоя черга.

Вона миттю схопилася, мов підкинута пружиною, і заторохкотіла:

– Кадет Хаґрівз, сер! Основна спеціальність – пілотування й навіґація. Додаткові спеціальності – інформатика та зв’язок, системи гіпердрайву. Знання мов: вільне володіння – анґлійська, іспанська; зі словником – німецька, портуґальська, італійська.

Я поморщився.

– Заради Бога, сідай! Не стрибай, як кенґуру. – Дівчина збентежено присіла, і я, вже м’якшим тоном, запитав: – То як тебе звати?

– Кадет Хаґрівз, сер. Марша Хаґрівз.

– Дуже мило, Маршо, – сказав я. – Чи, може, тебе краще називати Марсі?

– Ну… Так, сер. Я більше звикла до Марсі. Так мене всі називали в школі. Марсі на Марсі… – Вона ніяково кліпнула очима. – Це такий каламбур, сер. Моє ім’я і планета.

– Дякую за пояснення, сам би нізащо не здогадався, – іронічно промовив я, чим викликав у дівчини слабку, ледве помітну посмішку. – Отже, Марсі, що вже не на Марсі. Ти мусиш затямити одну річ: я не люблю, коли до мене звертаються «сер». Мені більше до вподоби «капітан» або «кеп». Зрозуміло?

– Так, капітане.

– А вам, хлопці?

– Так, капітане, – хором відповіли обоє.

– От і чудово. Слухайте далі, – провадив я. – Ви вже не школярі, тому забудьте про ці стройові штучки. – Я хотів був додати, що такого штибу «штучки» були призначені для того, щоб якомога міцніше тримати учнів у шорах. Але потім згадав, що капітан Лопес про це не говорив, поки я сам не розібрався. – Зрештою, ми не військові, і я вимагаю від вас просто розумної дисципліни. А від того, що ви раз по раз ставатимете струнко, вам не додасться ні розуму, ні знань, ні досвіду. У нас на кораблі не казарма, а дружний і злагоджений колектив, можна навіть сказати, родина з дванадцяти людей – тепер, разом з вами, буде п’ятнадцять. Певна річ, ми підпорядковуємося статутові й дотримуємося субординації – проте без зайвих формальностей. У позаслужбовий час ваші старші колеґи зазвичай називатимуть вас на ім’я, а під час вахти вживатимуть прізвище. Ви звертайтеся до них за званням чи посадою, не додаючи «сер», «мем» або їхні аналоґи іншими мовами. І до вашого відома: старший помічник Курінна воліє, щоб її називали «старпом», а головний інженер Штерн – просто «шеф», і йому байдуже, що у військових так звертаються до сержантів та старшин. Вам ясно?

Всі троє підтвердили, що ясно, і ми продовжили знайомство. Рудого хлопця звали Мілош Сабліч, він був інженером широкого профілю – рідкісний випадок для свіжоспеченого випускника. Це означало, що він оволодів усіма інженерними спеціальностями, які викладали у школі.

– А яка з них основна? – запитав я.

– Всі, – самовдоволено відповів Мілош. – За кожною я пройшов повний курс і отримав найвищі бали.

Зрозуміло, круглий відмінник. У школі я таких не полюбляв, вони дратували мене своєю «правильністю». А подорослішавши, як правило, ставали бездушними сухарями. Я еґоїстично потішився від того, що з Мілошем здебільшого матиме справу наш головний інженер, і повернувся до худенького хлопця:

– Ну, а ти?

– Симон Ґарньє, – несміливо представився той, – господарча служба. Додаткова спеціальність… – тут він зам’явся, а його вуха почервоніли, – польові операції.

Губи Мілоша вигнулися в глузливій посмішці, а от у Марсіних очах виразно промайнуло співчуття. Всіх школярів, хто не проходив за «титульними» спеціальностями пілотів або інженерів, неодмінно готували до польових операцій – під цим розумівся весь комплекс навичок, необхідних для висадки на невивчені планети у складі десантних ґруп. Через свою тендітну статуру Симон нітрохи не годився на роль безстрашного підкорювача інших світів. Та й особливим розумом, вочевидь, не відзначався, раз не спромігся отримати ніякої іншої кваліфікації, окрім господарника.

Проте навіть такий простий хлопець, як він, становив величезну цінність. Адже в Зоряний Флот приймали зовсім не за розумовими здібностями і не за фізичними даними, а за іншими критеріями. Вірніше, за одним-єдиним, який називався резистентністю. І ніякого конкурсу не існувало – брали всіх поспіль, ще й нарікали на гострий брак кадрів.

– Твоя друга спеціальність нам не знадобиться, бо наш корабель вантажний, а не дослідницький, – заспокоїв я Симона. – А от перша стане вельми в пригоді. Відколи наш стюард пішов на пенсію, всіма господарськими справами в нас займається технік Карла Бекер. От тільки на камбузі від неї користі мало – кулінар з неї дуже кепський. Сподіваюсь, ти добре готуєш?

– Ну… непогано.

Марсі за шкільною звичкою (ох, і довго ж від неї позбавлятиметься!) підняла руку. Я кивнув їй.

– Симон прибідняється, капітане, – сказала вона. – Він дуже добре готує. Моя подруга, яка разом з ним вивчала кулінарію, розповідала, що він завжди, на кожному уроці, був найкращим у їхньому класі.

– Це чудово, – промовив я з неприхованим задоволенням. – Виходить, нам дуже пощастило.

Симон був улещений моїми словами – і навіть не стільки словами, скільки моїм тоном. А Мілош тихенько пирхнув, демонструючи свою зневагу до такої «несерйозної» професії. Дурний, зарозумілий хлопчисько! Він просто не розуміє, як це – тижнями харчуватися всухом’ятку або нашвидкуруч приготованими напівфабрикатами.

– От ми й познайомилися, – підсумував я. – Тепер про те, що чекає вас на кораблі. Ти, Симоне, отримаєш у своє розпорядження камбуз. Про інші обов’язки стюарда поки не думай: зараз твоя головна і єдина задача – годувати команду. Безпосередньо будеш підпорядковуватися старшому техніку Морено. Що ж до тебе, Мілоше, то твоїм прямим начальником, ясна річ, буде шеф Штерн. Він і вирішить, чим конкретно ти займешся. Ну, а ти, Марсі, підеш під мою руку, станеш третім пілотом. Відповідно ми будемо й вашими наставниками. Не соромтеся звертатися до нас зі своїми проблемами. А як виникне бажання продовжити освіту – розраховуйте на нашу допомогу й підтримку.

– Так, капітане, – негайно озвалася Марсі, скориставшись моєю паузою. – Це дуже добре. У школі я вивчала ще три спеціальності, але мені трішечки забракло, зовсім трішечки, щоб скласти іспити. Я б хотіла це виправити.

Я похитав головою:

– Не варто поспішати. Найближчі кілька місяців не раджу вам думати про навчання. Зосередьтеся на виконанні своїх службових обов’язків. Порівняно зі школою, ви матимете набагато більше вільного часу – але й відповідальність незмірно зросте. Тому на дозвіллі відпочивайте й розважайтеся. Якомога більше спілкуйтеся з членами команди, грайте в ігри, слухайте музику, дивіться фільми, читайте книжки.

Мілош недбало скривився. Я зрозумів, що він точно не читатиме книжок, а єдиною розвагою, яку собі дозволить, будуть реґулярні заняття у спортзалі. Решту часу проводитиме за навчанням, прагнучи ще більше розширити свій широкий інженерний профіль. Хлопець явно був безнадійний…

Марсі знову підняла руку.

– Капітане, а коли ми відбуваємо в рейс?

– Через шістнадцять годин, – відповів я. – Завтра о восьмій тридцять за бортовим часом. Порт призначення – Цефея. Звичайно ми працюємо на маршруті «Земля – Есперанса», та іноді, як от зараз, нас надсилають і до інших планет.

– Поведемо на буксирі баржу?

Я, звісно, не став пояснювати їй, що за неписаними правилами Зоряного Флоту корабель з новачком-пілотом на борту свій перший рейс здійснює з мінімальним навантаженням. Натомість сказав:

– Цього разу баржі не буде. Ми маємо інше, дуже відповідальне завдання – веземо чергову ґрупу дітей.

– Тобто партію ембріонів? – уточнив Мілош.

Я подивився на нього довгим поглядом. Потім повільно й чітко відповів:

– Саме так. Проте ми звикли називати їх дітьми.

Розділ 2

«Кардиф»

Наступного дня я прокинувся трохи раніше ніж звичайно – о шостій ранку, щоб без поспіху здійснити обхід корабля перед призначеним на восьму тридцять стартом. Проте виявилося, що я був не самою ранньою пташкою, мене випередив Симон Ґарньє, якому не терпілося чимшвидше взятися до обов’язків на камбузі (вчора ввечері він встиг лише оглянути своє нове господарство).

Я виявив це, коли надіслав кухонному автоматові замовлення на стандартний сніданок, а за хвилину, замість звичної піци з грибами, отримав по міні-ліфту навдивовижу смачну м’ясну запіканку і грецький салат – чи не смачніший за запіканку. Навіть кава була якась особлива; я пив її неквапно, смакуючи кожен ковток, і з почуттям глибокого задоволення думав про те, що тепер маю повністю укомплектований екіпаж для корабля такого класу, як «Кардиф», – три пілоти (включно зі мною), п’ять інженерів, п’ять техніків, лікар і кухар-стюард. Останній формально також належав до техніків – у Зоряному Флоті не існувало рядових та старшин, а всі астронавти поділялися на техніків і офіцерів; проте стюардів, через їхнє особливе становище на кораблі, було заведено відносити до окремої катеґорії.

Починаючи передстартовий обхід, я насамперед зазирнув до камбузу, де Симон якраз завантажував у ліфт сніданок для Ольги Курінної та її чоловіка Теодора Штерна. Служба подружжя на одному кораблі була звичним явищем у Зоряному Флоті. Окрім Курінної та Штерна, у нас на «Кардифі» було ще дві пари – інженер Анна Ґамбаріні зі старшим техніком Хуаном Морено і технік Марі Лакруа з заступником головного інженера Жорже Олівейрою.

Коли я похвалив Симона за розкішний сніданок, він весь просяяв і швиденько приготував мені другу чашку кави.

– І все-таки, Симоне, – сказав я, – не раджу тобі надто рано вставати. Прокидайся разом з рештою команди о сьомій ранку. Снідати ми звикли на швидку руку. Наш попередній стюард займався лише обідом та вечерею.

– Але ж він мав й інші обов’язки, – зауважив Симон. – А я працюю тільки на камбузі, і сніданки для мене не проблема. Якщо з вечора все наготувати, то вранці залишиться просто ввімкнути духовки й нарізати овочі. Прокидатимусь хвилин на сорок раніше і по всьому.

– Гм… Я б не хотів, щоб ти працював цілісінький день. У тебе має бути вільний час.

Хлопець усміхнувся:

– Часу й так буде вдосталь, капітане. Порівняно зі школою… До того ж я люблю готувати. Для мене це не робота, а задоволення.

Я кивнув:

– Чудово тебе розумію. Для мене робота – також суцільне задоволення. А чим ти ще полюбляєш займатися?

– Читати, – відповів він з таким збентеженим виглядом, ніби зізнавався в чомусь непристойному.

У школі читання художньої літератури, звісно, не забороняли, але й не заохочували. Бюрократи з уряду вважали, що це відволікає учнів від занять кориснішими речами. Ці ж бюрократи напевно пояснили б низькі оцінки Симона з більшості шкільних предметів його захопленням «легким чтивом». А я був переконаний, що в хлопця просто душа не лежала до навчання. Бувають такі діти – наче й не дурні, але неохочі багато вчитися. Крім того, як я вже знав з його особової справи, Симон мав суто гуманітарний склад розуму: він не здав жодного іспиту з технічних спеціальностей, зате без особливих зусиль досконало оволодів усіма вісьмома офіційними мовами Федерації.

Перш ніж залишити камбуз, я сказав:

– Книжки – це добре, Симоне. Корисно і для розуму, і для серця. Я також люблю читати.

Потім я зайшов до контрольного центру систем життєзабезпечення, який розташовувався в одному відсіку з медчастиною. Цим господарством у нас завідував корабельний лікар, п’ятдесятирічний Сергій Качур – найстарший член екіпажу і єдиний з нас, хто отримав свою основну спеціальність уже не в школі, а в університеті. Медицина завжди була вразливим місцем у підготовці кадрів для Зоряного Флоту. Як свідчила практика, навіть найінтенсивніше навчання не дозволяло зробити з підлітка кваліфікованого лікаря – адже для того, щоб успішно лікувати людей, потрібні не лише знання та практика, а ще й певний життєвий досвід, який приходить лише з роками.