Евотон: трансформація

– Все гаразд, – відказала вона, відчувши легке торкання батьківської руки до своєї щоки.

– Полетіли додому, – запропонував чоловік, і діти слухняно попрямували до антиграва.

Коли вони злетіли, Кетрін і Айюмі, які сиділи біля батька, перебралися ближче до бічної поверхні, що зробилася прозорою. Вони розглядали міст Лонгфелло, прокладений через річку Чарльз, який сполучав Кембридж і Бостон. Поверхня річки сліпуче блищала в сонячних променях, змушуючи мружитись і сльозитись очі. Дівчатка терли оченята й уперто дивилися вниз, прислухаючись, втім, і до зосередженої бесіди батька й сестри.

– А чого хотів Андрій? Адже він мав прилетіти до нас на вихідні в гості.

– На жаль, у нього не вийде, – стурбовано промовив батько.

– Отже, ти теж відлітаєш, так?

Чоловік самохіть кивнув, подивившись на дівчаток, які дружно обернулися до нього і спохмурніли.

– Я пам’ятаю про свою обіцянку!

У відповідь – жодної реакції.

– Хочете, з вами на Фенуей Парк[4] сходить мама?

Вони так само дружно заперечно похитали головами. Анна посміхнулась і ніжно доторкнулася до долоні батька. Чоловік нахилився вперед і жартівливо клацнув обох донечок по носиках, а після несхвальних вигуків довірливо промовив:

– Сонечка! Ми один одного ніколи не обманюємо, пам’ятаєте? Ви для мене з мамою – найдорожче на світі! І якщо я не можу стримати свого слова, а обставини примушують мене порушити свою обіцянку перед найдорогоціннішим, що є в мене у Всесвіті, це означає, що в мене справді вкрай термінова справа.

Айюмі віддано й пробачливо подивилася на батька, а Кетрін скривджено відвернулась і продовжила спостерігати за міським пейзажем з вікна. Батько широко посміхнувся й підморгнув Айюмі: дівчинка тямущо пересіла до Ганни, що обійняла її. А чоловік дбайливо притиснув до себе Кетрін і зашептав їй у маківку:

– Щойно я повернуся, ми обов’язково сходимо на фінал Ліги чемпіонів. Обіцяю!

– Правда? – Кетрін радісно стрепенулась і обернулася до батька.

– Так! Ми підемо на футбол!

Дівчинка в захваті завищала й кинулася обіймати тата.

– Бейсбол, сокер… Як можна це дивитися? – жартівливо запитала в самої себе Анна.

Чоловік неголосно кашлянув, викликав голограму Помічника й задав декілька послідовних команд своєму комп’ютеру.

– Підсилюєш енергетичне значення своїх евотонів? – запитала старша донька.

– Так.

– Мені завжди боляче дивитися, як ти мучишся…

Батько упевнено відповів:

– Це – найменше, що я можу зробити для того, щоб бути поряд з вами й вашою мамою!

Очі Анни заблищали від ледве стримуваних емоцій.

Раптово перед чоловіком з’явилася схвильоване жіноче обличчя.

– Привіт, – ворухнулися вуста голограми.

– Привіт, мила!

– Веле, ти відлітаєш на зустріч? – стурбовано запитала жінка.

– Так. За годину. Андрій уже чекає мене в Лондоні, – спокійно, немов боячись налякати, відповів він. – Ти розмовляла з ним?

– Звісно.

– Отже, ти вже в курсі? – обережно запитав Велфарій.

– Ні, я його не розпитувала в надії, що ти розповіси мені більше.

Вел гмикнув у відповідь.

Антиграв здійснив м’яку посадку на газон перед двоповерховим особняком. Білосніжна будівля яскраво виділялася серед соковитої зелені. Будинок, особливо його лоджії і балкони, тонули у строкатих квітах. Діти вибігли назустріч Діані, яка зупинилася, присіла і приготувалася до обіймів. Позаду йшла посміхаючись Анна. Вийшовши останнім і прихилившись до корпусу антиграва, Велфарій мовчки милувався близькими йому людьми. Нарешті, до нього підійшла його дружина, яку він ніжно обійняв і палко поцілував.

– Нам варто переживати? – запитала вона, поклавши йому руки на груди.

– Ні, – відмахнувся патрієць. – Проте охорону біля будинку я все одно поставлю.

– Велфарію! Що відбувається? – стривожено розпитувала Діана. – Абсідеуми?

Патрієць задумався, не відповівши.

– Рано чи пізно вони мали повернутися. І вони не з тих, хто любить програвати. Ми самі винні, що досі не підготувалися до вторгнення належним чином!

– Діано, сонечку! Ніхто не збирається здійснювати вторгнення, – намагався заспокоїти її Вів. – Так, в інформаційному полі з’явилася деяка інформація. І в жодному разі не можна допустити, щоб першою підтвердила її достовірність цивілізація абсідеумів. Тоді світ навколо нас, Всесвіт, який ми знаємо, зміняться до невпізнання. У гірший бік… – патрієць прагнув згасити свої внутрішні емоційні пориви, щоб не спонукати до зайвих переживань Діану, яка останнім часом зробилася надзвичайно чутливою до всього, що відбувалося навколо неї.

– Якщо ти вимовляєш ці слова, отже, абсідеуми вже знають про неї, – Діана доторкнулася рукою до свого носа і злегка потерла його. – Вони завжди на декілька кроків попереду!

Велфарій ніжним рухом прибрав її руку від носа, поцілував і притиснув до своєї щоки. Раптом поряд приземлився другий антиграв, з якого вийшли декілька чоловіків у костюмах.

– А ось і охорона, – негайно пояснив патрієць. – Одні з найкращих бійців американського підрозділу Об’єднаних збройних сил.

– Вони мені тільки заважатимуть…

– Вибач? – іронічно підвів брову Вів.

– Навіть найкращі бійці безсилі перед материнським і подружнім обов’язком, Веле! Жодна абсідеумська мерзота не доторкнеться до моїх дітей і тебе, коханий! – з викликом вимовила американка.

– Йди сюди, наша захисниця! – Велфарій пригорнув дружину й ласкаво погладив її волосся.

– Веле, так розкажи ж, нарешті!

* * *

– Виродження людства! Наш світ більше не буде таким, яким ми його знаємо зараз! – його голос, як і раніше, звучав цілковито рівно. – Виродження блискавичне. Надалі воно може бути застосоване щодо будь-якої цивілізації. Саме тому ця загроза нависла не тільки над нами! Утім, про все по порядку. Спершу, як ви всі пам’ятаєте і знаєте, абсідеуми хотіли перетворити нас на рабів. Утім, коли потерпіли, напевно, найбільш принизливу поразку за весь час свого існування, їхня тактика зазнала деяких змін. І в рамках виконання програми з підпорядкування людства було задіяно альтернативну фазу, яка раніше хоч і втілювалася паралельно в життя, але лише як запасний варіант. Не останню роль у її виборі зіграв факт нашого переходу на двадцять п’ятий рівень розвитку й надбання права на невтручання. І тепер головне й першочергове завдання для абсідеумів – змінити те, що неможливо підпорядкувати. Скажіть, що ви робите, коли приготована вами страва не піддається вашій травній системі? Наприклад, ви поклали занадто багато перцю, що викликає болі в шлунку. Ви неодмінно зміните склад або пропорцію інгредієнтів. Ви додасте менше перцю або зовсім забудете про нього. Тобто ви підлаштуєте склад під себе для того, щоб не виникло проблем у майбутньому, а процес поглинання їжі перетворився на комфортне й корисне для здоров’я заняття. А сама страва, якби вона вміла аналізувати те, що відбувається навколо, нічого б не помітила, оскільки зміни відбувалися б на етапі її створення. І майстерно приготована, вона вам скаже, що інгредієнти, їх склад і пропорція – ідеальні й ніким не підібрані, адже порівняння доступне тільки вам. Насправді цей шлях – легший, аніж примушення когось до покори, позаяк тоді витрачається необгрунтована кількість сил, енергії й часу. Які труднощі в абсідеумів на сьогодні? По-перше, одна з причин криється в самій людині: вона неймовірно стійка перед лицем змін. І тут необхідно віддати належне клаудеумам – геніям генної інженерії, які продемонстрували вищий пілотаж практичного застосування наукових знань. Коли з’єднуються дві сутності, зазвичай одна з них бере гору. І подекуди геть не та, на яку розраховують архітектори. Лише народження наступного покоління розставляє все на свої місця. Так сталося з людьми… Те, що ми побачили в Ліллехаммері, – не стільки масове забирання евотонів, скільки результат невдалого експерименту. Зрозуміло, чому цей проект був суворо засекречений тоді ще підконтрольною Фоллінгу Світовою Радою, а доступ мав тільки її тодішній голова. Таким чином, при з’єднанні абсідеума й людини душа останньої завжди залишалася сильнішою. По-друге, інша причина полягає в пошуку способів усунення цих невдач. Їм необхідне рішення, яке змогло б підпорядкувати неслухняну людську душу. І хоча розгадка показалася на обрії, проте досі залишається недоступною. Хоч як дивно, у пошуку її рішення абсідеумам не належала пальма першості. Першими пошуки почали… – тут він зробив паузу для додання особливого емоційного забарвлення наступним словам, – патрійці задовго до контактів цивілізації абсідеумів з людством. Їхні роботи ось уже як декілька тисяч років перевіряють планету за планетою. Для жителів Патрії ця розгадка має радше теоретичну світоглядну цінність, аніж практичну. Відправлені роботи нічого не знайшли в нашій галактиці й заходилися досліджувати сусідні. У світлі недавніх подій на Землі ця місія дещо втратила своє первинне значення. І саме в такий момент один із Шукачів несподівано надав патрійцям переконливі докази наявності матеріалу, що, за попередніми даними, є відповіддю. Сигнал отриманий з планети SMB8. Цілком імовірно, що це – легендарна Деумія, останнє відоме місце проживання клаудеумів. Проте сигнал з Шукача обірвався незадовго до його посадки. Петре, продовж, будь ласка!

Росіянин схвально кивнув.

– Так, Андрію. Причини невідомі. Утім, згідно аналізу даних, які встиг передати робот на Патрію, ця планета – зосередження просторових аномалій.

– Даруйте? – перебив його Тобіас, натиснувши на кнопку голограми свого Помічника, після чого на її місці з’явилася смуга з рівнем цукру. Німець збільшив його значення поглядом і задоволено почав розмішувати свою каву в невеликій філіжанці, що стояла перед ним.

– Те, що ми спостерігали десять років тому в кораблях абсідеумів. Простору в кораблі набагато більше, ніж дозволяє розмір літального об’єкта. У мене, так само як і у решти бійців, тоді вибухнув мозок від побаченого. Так от, – Петро швидко окинув поглядом людей і патрійця, які сиділи в невеликому затишному кабінеті лондонського відділення Ради, – на SMB8 – те ж саме, за одним винятком.

– Яким? – зі щирим зацікавленням запитав Тобіас.

– Ці аномалії динамічні. Іншими словами, простір над поверхнею планети перебуває в постійному викривленні, значення якого непостійні.

– Над всією поверхнею?

– Над місцем висадки Шукача – точно. Докладнішої інформації щодо цього об’єкта в нас немає. Велфарію, – росіянин звернувся до патрійця, – тепер твоя черга взяти слово як постійному представникові Патрії на нашій планеті.

Велфарій схрестив руки на грудях і продовжив:

– Спасибі, Петре! Панове, я виступив з пропозицією землянам приєднатися до нашої експедиції, яку ми маємо намір здійснити післязавтра. Оскільки Деумія…

– SMB8, – поправив його Андрій. – Вибач, що перебив.

– Так, даруйте. Звісно ж, SMB8. Проте я особисто вважаю, що цей об’єкт – Деумія. Утім, повернімося до обговорення.

– Веле, пробач, що знову перебиваю. Однак чому ти такий упевнений? Не поясниш нам?

Патрієць змовк, задумливо добираючи правильні слова.

– Мене не покидає відчуття, яке я вже встиг добряче забути. Відчуття майбутніх змін… Я не знаю, як описати його інакше. Воно не схоже ні на тривогу, ні на страх, – Велфарій ще більше зосередився. – Оскільки SMB8 розташована в сусідній галактиці, то летіти доведеться, судячи з попередніх розрахунків, близько тридцяти годин. Місце висадки перебуває під сильною дією просторових аномалій, так що зійти з корабля в буквальному розумінні цього слова ми не зможемо.

– Як же ми отримаємо потрібний матеріал без фізичного контакту з його носієм?

– Зорієнтуємося на місці, – відповів патрієць. – Ми будемо підхоплені гравітацією планети й зафіксуємося на її орбіті. А потім проведемо всебічний і комплексний аналіз, дані якого послужать нам відправною точкою для ухвалення подальших рішень.

– А яким чином робот вирахував місцеположення об’єкта з інформацією?

– Він випускає сильні потоки евотонів. Комп’ютер не ідентифікував це явище, що автоматично привернуло його увагу й зумовило передачу сигналу на Патрію.

– Комп’ютер не ідентифікував це явище?! – здивовано запитав Андрій. – Тобто ви ніколи раніше з таким не стикалися?

Велфарій заперечно похитав головою.

– А чому ви так упевнено заявляєте про об’єкт з інформацією? Багато що здатне випускати евотони! – почувся невпевнений голос когось із присутніх.

– Необхідно летіти! Без питань! – оголосив Тобіас. – Вирішується доля людства. Ви уявляєте, що станеться, якщо ця інформація потрапить до рук абсідеумів?! Я не хочу, щоб мої діти перетворилися на холодних бездушних тварюк, які заради власного благополуччя здатні убити мене і свою матір!

– Саме тому, – підхопив одесит, – я вирішив провести з вами попередні формальні консультації перед ухваленням мною, як головою Світової Ради, рішення.

– Якщо я правильно розумію, подібна ініціатива не вимагає винесення на обговорення Ради? – поцікавився Вел.

– Ні. Це рішення не зачіпає прав третіх осіб, так само як і не створює хоч яких наслідків для самого людства й належить до моїх повноважень, згідно з установленою процедурою в межах поточної діяльності Ради. Мені важливо розуміти, що я не сам у цьому питанні, і якщо ні в кого з присутніх немає заперечень…

– Є! – голосно й упевнено сказав лисий і кругловидий чоловік середніх років і середньої статури, що сидів ліворуч від Андрія. Загалом він справляв враження людини з багатим військовим минулим. – Я категорично проти! – для більшої переконливості додав Су Лівей, який був головою китайського представництва Світової Ради й «Ф.Ко», – компанії, що займалася складанням Ферруанців.

Всі питально втупилися на нього, вимагаючи пояснень.

– По-перше, ця експедиція викликає певні сумніви щодо безпеки для її учасників! Немає жодних гарантій, що всі повернуться звідти здоровими, не зазнавши незнаної дії аномалій планети. По-друге, не бачу ніяких підтверджень присутності відомої всім інформації на цьому об’єкті. По-третє, ніщо поки що не дає ані найменших підстав для припущень про можливу агресію з боку абсідеумів. Назвіть мені хоч б одну вагому причину, з якої ми зобов’язані відправляти своїх представників! – вимогливо завершив він.

– Безпека наших дітей і близьких! Спокійне життя землян, що дозволить їм повноцінно розвиватися й самим вирішувати свою долю! Хіба цього недостатньо?! А може, тобі нагадати про події, що сталися десять років тому? Чи ти вважаєш, що перед нападом абсідеуми пришлють нам сповіщення з квітами й завчасними вибаченнями?!

– Я – прагматик, а не романтик, спраглий пригод! Можна все що завгодно допускати! А може, завтра на нас з неба впадуть космічні восьминоги, які перетворять планету на один суцільний океан?! У будь-якому разі, ми не можемо ризикувати життям землян заради невідомо чого! Могутнє джерело евотонів може означати все, що завгодно, до встановлення точних даних про його природу.

– У такому разі, я ставитиму це питання на голосування всіх членів Ради, – зауважив Андрій.

– Як же я знудьгувався за старим життям і недалекістю його підданців! – глузливо мовив Тобіас, дивлячись у стелю.

Су Лівей демонстративно залишив цю репліку без уваги і продовжив:

– Тим паче тепер, коли радикальні бойовики лютують з новою силою по всій планеті! Необхідно дати їм жорстку відсіч, а не влаштовувати прогулянки по сусідніх галактиках.

– А ось тепер я – категорично проти! – пожвавився українець. – Якщо бійці «Воскресіння» вважають, що їхнє життя повинне закінчуватися смертю за загрозу, якої не існує, то цей факт аж ніяк не означає, що ми маємо втрачати наших хлопців, як ти говориш, заради невідомо чого!

– Скільки земляни зробили для збереження й підтримки елементів різних культур. Та й чи потрібні ці заходи Поколінню, інформаційне поле якого й так містить абсолютно всю інформацію про людство. Кому потрібно – той і візьме. Нехай самі будують своє майбутнє! – додав Петро.

Велфарій відчув, що настала черга висловитись і йому:

– Ви знаєте, що я не люблю нав’язувати представникам людства свої міркування. Одначе так склалося, що я виявився його частиною… І слава богу! Кольорів у людському житті набагато більше навіть, аніж у патрійців. Проте ми не повинні повертатися до минулих помилок. Особливо в умовах нестабільності контакту поколінь. Ми – представники двадцять четвертого рівня свідомості й водночас вимираючий вид землян. Головна сьогоднішня місія й завдання для нас – допомогти нашим дітям! Понад усе сприяти їхньому вдосконаленню. Врешті-решт, Покоління – результат нашого прагнення до кращого життя. Кожного з вас!.. Я не говорю, що ваші дії повинні бути прикладом для молодих. У сьогоднішніх реаліях – радше навпаки. Одначе решту життя необхідно присвятити Поколінню. Хоча б тому, що воно – наша квітка, а ми – його господарі й садівники!

Патрієць узяв паузу, але ніхто не наважився її перервати.

– Абсідеуми прилетять! – продовжив він. Су Лівей насторожено на нього подивився. – А може, і ні! Проте якщо існує загроза Поколінню і є хоч який шанс для її усунення – розбалакування про безпеку членів експедиції постає зарозумілою і неприкритою грубістю, – Велфарій звернувся безпосередньо до китайця: – У ситуації з радикалами я підтримую вашого співвітчизника! Як говорив мій батько: «Вибору твоєї жертви відповідає твій вибір!» Кам Бей дотримується поглядів, які найбільш близькі патрійцям. Мені хочеться вірити, що роботизована армія дасть змогу зберегти якомога більше життів. Врешті-решт, настали часи, коли в безцінності людського життя нікого переконувати не потрібно!

– І прибрати чинник малої відповідальності, тим паче в умовах найманих очільників держав, що викликає потоки безперервної критики з боку суспільства й незадоволення самих же політиків, – додав Тобіас.

Су Лівей сперся ліктями об коліна й доторкнувся пальцями рук до підборіддя. Всі із зацікавленістю чекали його реакції.

– Велфарій має рацію! А я помилився! Ви знаєте, я вчиню підло, якщо скажу зараз, що багато моїх дорослих співрозмовників сповнені відчуттям образи на долю і Простір. Саме так! Скільки сил, життів, близьких людей було втрачено в сутичці з абсідеумами. Адже бійці боролися за кращу дійсність не тільки для своїх майбутніх дітей. Тепер багато хто, напевно, подумає, що я маю на увазі безпосередньо наших тодішніх захисників. Звісно, від цієї думки ніхто з них не може позбавитися, хоч і розуміє всю її неправильність. Проте в багатьох уже були на той час діти… – китаєць багатозначно розвів руки. – Подружжя… Батьки… Чому вони не заслуговують кращого життя? Двадцять п’ятого рівня! Невже вони мало вистраждали? Невже їхній біль мав бути ще сильнішим, щоб Простір нарешті зглянувся над ними? Утім, вони – власники своїх думок тож і Простір їх, врешті-решт, розсудить… Однак я мушу повторити: Велфарій має рацію! Покоління – це частина нас із вами, частина нашого життя і душі! Побачивши звірства, які влаштовують сьогодні бойовики, легко схибити й піддатися емоціям, змішуючи все докупи. Особливо те, що не може мати ціни й меж! Ми всі – єдине ціле. Той, хто розділяє нас, – вбиває людство. І починає з самого себе!

– Отже, ти підтримуєш ініціативи Андрія? – поцікавився Жан.

– Так! – рішуче відповів Су Лівей.

* * *

– Айюмі, тобі знову снилися жахіття? – поцікавилася Діана, яка зайшла в кімнату, де дівчатка сиділи на підлозі.

Донька нічого не відповіла, проігнорувавши питання. Тоді Діана підійшла ближче і присіла біля них.

– Знаєш, говорять, що якщо не хочеш, щоб сон збувся, – потрібно його неодмінно розповісти!

– Нісенітниця.

– Звідки така упевненість?

– А ти логічно поясни те, що сказала. Природа сну невідома. А якщо так, означає боятися – неправильно. Як можна боятися того, що не розумієш?

– Ось тому люди й бояться. Страх народжується від невідання, – втрутилася Кетрін.

– Страх, Кеті, народжується від дурості й недалекості! – відповіла Айюмі. – Все у світі можна пояснити, але на певному етапі розвитку. Якщо явища не розумієш, то не можеш розрахувати наслідку своєї взаємодії з ним. Для повноцінного розуму існує не страх, а відсутність можливості розуміння наслідків.

– І навіть мораль можеш пояснити? – хитро запитала Діана.

– Коли-небудь хтось це зробить.

– Може, клаудеуми зрозуміли її сенс? – з цікавістю врізалася в розмову Анна, що заглянула в кімнату.

– І пропали! – незадоволено відповіла Кетрін.

– Саме так! Я б теж так зробила, якби зрозуміла цінність всього. Може, знання про мораль складають останній прошарок інформаційного поля…

– Айюмі, – ласкаво промовила Діана й погладила її, – розкажи мені, будь ласка, свій сон. Мені дуже цікаво почути його!

– Гаразд! – зітхнула донька. – До речі, що б не відбулося, обіцяй мені, що триматимеш себе в руках…

Анна не залишилася слухати розповіді своєї сестри, а вийшла подихати свіжим повітрям на лоджію. Їхній будинок оточували такі ж будівлі, між якими пролягала дорога, колись заповнена автомобілями. Тепер вона активно використовувалася для прогулянок місцевих жителів і приземлень антигравів. Сусідні будинки також тонули серед квітів і дерев, за якими дбайливо наглядали їхні господарі. На дорозі щойно приземлився великий антиграв округлої яйцеподібної форми. З нього вийшли декілька сімей, а радісний крик дітей заповнив всю вулицю. І як завжди, серед дітей виділялася окрема група Покоління. Як завжди, їхні обличчя не виражали бурхливих емоцій. Як завжди, вони відчували лише пригнічення і презирство інших. Виживали. «Система давно дала збій! – стривожено подумала Анна. – А ще й ці розмови про абсідеумів…» Вона скрушно зітхнула.

Її погляд перемістився на двох роботів, які тестували зламаний антиграв, що стояв неподалік дороги. Ним не користувалися вже декілька днів, а ремонтників викликали, мабуть, тільки сьогодні. Рішенням Світової Ради передбачалося, що на роботів, яких іменували Ферруанцями, не розповсюджувалася приватна власність. Вони належали виключно державам і безкоштовно надавали різні послуги населенню. Цей крок передбачено програмою зближення держави й суспільства. І водночас це було тестуванням для прийдешнього масштабного впровадження роботів на постійній основі в більшість сфер життя майбутніх поколінь, які вимагатимуть обов’язкових соціально-економічних змін. Щось подібне в минулому відбувалося й у патрійців. Звісно, основна відмінність Ферруанців людства від їхніх позаземних аналогів полягала в цілковитій відсутності в них бойових можливостей.

Дівчина опустила голову: біля входу стояли два бійці, кожний з яких наглядав за своєю ділянкою. Вони майже не перетиналися поглядами: вхідні двері між ними служили умовною межею їхніх зон відповідальності. Той, що стояв праворуч від входу, підвів голову й помітив Анну. Дівчина подала йому знак, піднявши руку. Він їй відповів добродушним кивком. Утім, більше її увагу привернув боєць, що перебував під її лоджією. Чоловік виглядав надто напруженим, що збентежило його підзахисну. Все-таки ніщо не указувало на гіпотетичну небезпеку. Хоча їй, як нефахівцеві, навколишній світ не міг надати ніяких критеріїв для реальної характеристики поточного становища. Періодично він жував кавові зерна, які діставав з правової кишені піджака.

– Мила, пробач мене, будь ласка! – у його голосі відчувалася нервозність. – Ні. Передай батькам, що я прошу вибачення у них за все, що заподіє їм біль, – він говорив з паузами, уважно вислуховуючи свого співрозмовника й не перебиваючи його. – Ні, я не повернуся. І я не розраховую, що ти зрозумієш мене, але розраховую, що коли-небудь пробачиш. Передай Майклу, що він був прав!

Анна не встигла відреагувати на підслухану розмову: вона відчула сильну слабкість, яка примусила її втратити рівновагу. Падаючи назад, вона відчула дбайливий дотик чиїхось долонь і шепіт:

– Тихіше, тихіше… Пересидимо тут.

Вона не втратила свідомість, але сил бракувало навіть повністю розплющити очі.

Тим часом боєць Об’єднаних збройних сил Ради виявив, що його напарника немає біля дверей. Він вмить дістав свою плазму й насторожився, уважно вивчаючи обстановку. Потім почав робити повільні й обережні кроки, наближаючись до точки зникнення хлопця. Кілька разів зупинившись і прислухавшись, боєць дістався до місця, що цікавило його. Він лише встиг вдихнути, як його шию здавило, і за кілька секунд безшумно мертвий повалився на тротуарну плитку.

Минуло близько хвилини, перш ніж з будинку вийшли два бійці з піднятою зброєю й виявили зникнення обох вартових. Подавши умовний сигнал, один з бійців показав своєму напарникові, що необхідно, розділившись, оглянути об’єкт. Після ствердного кивка бійці попрямували кожен у свою сторону. Два одночасні постріли в потилицю зупинили їх. Вхідні двері тихенько відчинилися. Простора вітальня відділялася від коридору аркою. За нею правобіч виднілися сходи, що вели на другий поверх. Біля арки сиділи двоє чоловіків у сорочках, піджаки були акуратно складені на стільці неподалік. Перед ними, біля широких вікон напроти арки, працювала голограма, яка транслювала якийсь новинний канал. Лівобіч виднілися зачинені двері кухні.