Евотон: початок

* * *

Чоловік зручно влаштувався у кріслі і роздратовано тарабанив по елегантному столику пальцями лівої руки поряд з округлим пласким предметом чорного кольору. За відкритим вікном голосно співав натхненний до самозабуття джезіс. Лискучі пір’їни на крилах виблискували переливчастими кольорами: від темно-жовтого до фіолетового. Під великим оранжевим дзьобом мерехтіла зіркою сліпучо-біла пляма, від якої розбігалися по тілу коричневі смужечки. На голові стовбурчилися три чубчика: один на маківці і два з боків. Чарівливі співи чергувалися з паузами, під час яких птах завзято чепурився.

Чоловік дочекався перерви у співі джезіса, розплющив зелені очі, мляво взяв зі столу чорний предмет і легким рухом кинув його перед собою. Торкнувшись підлоги, прилад із отвору в центрі викинув угору голограму іншого чоловіка.

– Ви знайшли її? – холодно спитав зеленоокий.

– Ні, але ми вживаємо всіх можливих заходів, – озвалась голограма.

– Залучайте максимально, понад усі обмеження, владу і силу представників місцевої цивілізації. Використовуйте всі доступні для нас можливості до початку Події… Часу майже не залишилося…

– Все зрозуміло. Дозвольте розпочати?

– Виконуйте негайно!

Голограма зникла. Чоловік відкинувся на спинку крісла і знову заплющив очі, насолоджуючись співом джезіса.

* * *

– А як щодо іншого парадоксу у зв’язку з унікальністю знань? – наполягав хлопчик.

Велфарій запитливо глянув на Злату, яка сама взялася пояснювати:

– Що для однієї цивілізації добро, для іншої – зло. Те, що ми тобі щойно розповіли, – це загальні принципи організації та функціонування для всього простору. Проте досвід, отриманий цивілізацією у вигляді накопичених знань разом з моральною складовою, може застосовуватися геть по-різному.

– Дивись, – перехопив естафету Велфарій, – ось найпростіший приклад. Для представника однієї цивілізації слова з тексту молитви матимуть позитивне значення і, безсумнівно, під час їх проголошення викличуть у нього відповідні емоції. Далі вступає в дію загальний принцип зарядності, внаслідок чого він відчуває зростання сили і, за певних умов, звісно, нових знань. А для представника протилежної цивілізації слова молитви можуть виявитися джерелом негативних емоцій – внаслідок чого він морально спорожніє, а стан здоров’я погіршиться.

– Тому що частинки з негативним зарядом знищують не тільки свідомість, а й інші види матерії, а саме – біологічну?

– Правильно. Проте свідомість – передусім…

Усі замовкли, а Велфарій замислився. Злата ще ніколи не бачила такої величезної напруги думок, як та, що відбивалася на його обличчі.

– Останнім часом я нерідко помічаю, що ти намагаєшся приховати хвилювання… – сказала вона, перервавши тривале мовчання і приязно поклавши руку йому на плече.

Велфарій підвів очі і збентежено усміхнувся:

– Мені вже час до Центру космології…

– Веле! Дай мені відповідь, будь ласка, ще на одне питання!

– Запитуй, – сказав він.

– Як на твою думку: чи може інформаційне поле існувати без простору?

* * *

Центр космології, як структурна одиниця, входив у склад Інституту науки. Інститут містився в величезному будинку найдивовижнішої архітектури: від самої землі здіймалися до неба три гігантські вигнуті металеві колони, що охоплювали собою п’ять поверхів-будівель трапецієподібної форми. Центри поверхів пронизував вертикальний трубчастий канал з окремими ліфтами, що з’єднували між собою приміщення різних рівнів. Поверхи з усіх боків прикрашала розкішна рослинність із духмяними візерунками рідкісних квітів. Верхівки трьох колон тримали на собі оглядовий майданчик, всередині якого містилася оранжерея, де кожен мав змогу відпочити на самоті. Звідти відкривалася широка панорама на навколишні пейзажі: Кордіс звідусіль оточували віковічні ліси і прекрасні луки. Сонце вже прихилялося до виднокраю, і його промені полум’яніли на білому облямуванні верхівок дерев і зеленому листі, що майоріло аж до небосхилу. Вечоріло…

Патрія, четверта планета бінарної зоряної системи, кружляла довкола двох зірок-компаньйонок. А період обертання навколо своєї осі характеризувався значною швидкістю. Тож на планеті в певні періоди року ночі майже не наставали внаслідок їх швидкоплинності. Коли одне сонце заходило за небокрай, друге ще кілька годин світило. Шістдесят відсотків планети займав суходіл, решту поверхні вкривала вода. Переважно – озера та річки. Гори зустрічалися досить часто, пустель і посушливих місць майже не було.

В оранжереї на вершині будівлі стояв патрієць. Він підійшов до краю оглядового майданчика і крізь прозору підлогу дивився донизу.

Поблизу однієї з колон Інституту опустився антиграв. З нього вийшов молодий чоловік віком близько двохсот років, худорлявий, але зграбний. Біле волосся вершкового відтінку акуратно зачесане набік. Аристократичні риси його обличчя демонстрували дисципліну, солідність намірів і ретельність у всьому. Він вийшов з апарату і швидко попрямував до однієї з колон. Зупинившись на півдорозі, підвів ліву руку і щось сказав. На приладі з тьмяним зеленим підсвіченням, що кільцем обіймав зап’ясток, виникла голограма з кулястим об’єктом і видовженим струменем пилу, що наближався до нього. Вимкнувши голограму, він якнайшвидше поспішив до ліфта.

Одне з двох сонць нарешті зайшло за обрій, над яким з’явилися невеликі рожеві хмарки. Зграї птахів, серед яких яскравіли і джезіси, радісно літали у піднебессі й безтурботно гралися один з одним. Чоловік з оранжереї дивився, як у небі швидко промайнув метеороїд, залишивши за собою на якусь мить вогненний слід. Через декілька секунд так само блискавично з’явився і згаснув інший.

– Здається, почалося… – пролунало за спиною.

Велфарій обернувся. Перед ним стояв усміхнений Алмій. Вони дружньо обійнялися і привітали один одного.

– Розповідай, що сталося з Мілою, – вони сіли на лаву на антигравітаційній подушці.

– Все почалося з того, що вона вирушила налагоджувати контакт із представниками цивілізації планети S24.

– Саме тієї, яка нещодавно вперше вийшла в космос?

– Так. Наша група вже відвідала її декілька років тому. Як підсумок візиту – встановлення контакту і створення міжцивілізаційної комісії. Загалом усе відбувалося як завше у схожих ситуаціях…

– А навіщо саме Міла зголосилася бути представником Патрії? Вона ж займалася тільки викладацькою та дослідницькою діяльністю? – в очах Велфарія – здивування і розгубленість. – Адже всіма контактами завжди займалися наші хлопці-практики з відділу позапатрійних цивілізацій…

– Цього ніхто не знає. Утім, можливо, у неї були на це вагомі підстави… – Алмій спробував пояснити вчинок Міли. – Вона ж у нас завжди була феноменом: понад те, що у неї відсутній Шлях, ще й обмежений зв’язок з інформаційним полем – і тому їй неможливо прийняти Виклик, а нам складно вирахувати її точне місцеперебування.

– Та феноменів у нас і без неї вистачає… – Велфарій вперше під час розмови дозволив собі усміхнутися. Алмій кинув на нього вимогливий погляд. – Мій теж непоганий.

Та співрозмовник Вела залишився незворушним:

– Чудово, що ти нагадав мені про свій феномен. Знаєш, Веле, у мене є грунтовні причини вважати, що твоя таємниця з Точкою може бути якось пов’язана з цією подією.

Велфарій здивовано звів брови. Алмій продовжував:

– По-перше, ми зараз стоїмо на порозі найграндіознішого стрибка у нашому розвитку. П’ятдесятий рівень дасть нам цілковито нові знання і можливості, а разом з тим – активізацію викликів вдосконалення, – Алмій говорив натхненно і переконливо. – По-друге, ось-ось у центрі нашої галактики, у чорній дірі, народиться Всесвіт, тому нам необхідно осмислити механізм і сам процес взаємодії з тканиною простору-часу всередині діри у мить вибуху, щоб все вийшло у нас правильно. І по-третє, добре зрозуміло, що все вищезазначене мною взаємозалежне одне від одного.

– Цілком з тобою згоден. Одначе до чого тут мій Шлях й інцидент з Мілою? – у голосі Велфарія відчувалося занепокоєння.

Алмій поклав руку на плече друга і схвально, з властивим йому спокоєм у погляді, трохи стиснув долоню.

– Я добре розумію всю твою стурбованість щодо свого майбутнього, – Алмій говорив тихо, наче заколисував скривдженого малюка. – Одначе я раніше вже казав тобі, що не розумію твоїх побоювань щодо цього…

– Та я ж цим геть не переймаюся…

Несподівано розмову перервали зовнішні спалахи світла. Їхню увагу привернули десятки метеороїдів, що залітали в атмосферу і так само стрімко згоряли. В останню мить свого зникнення кожен з них випромінював усю накопичену за мільярди років енергію, востаннє осяваючи навколишній простір. На золотисто-червоному небесному тлі підсвічувалися сонцем великі та густі шлейфи барвистого диму від кожного метеороїда. Утім, такі метеорні потоки були цілком безпечні для планети та її мешканців. Навпаки, це завжди справляло на патрійців колосальне враження, даруючи насолоду й задоволення.

– Красиво… – захоплено, похитуючи головою, видихнув Велфарій.

Алмій викликав голограму системи управління функціями будівлі та жваво щось набирав на віртуальній клавіатурі. Щільність прозорого матеріалу зменшилася. Рокотання, гуркіт із протяжним свистом увірвалися до приміщення.

– Є процеси, які змушують усвідомлювати всю мою мізерність перед неосяжністю Всесвіту й подій, що відбуваються в ньому, – зосереджено говорив Велфарій. – Та коли розумієш, що весь простір керується ідеєю розвитку і бореться за кожне прийняте тобою рішення, то відчуваєш всю свою надзвичайну вагомість і весь закладений цим Всесвітом у тобі найглибший зміст…

Велфарій повернув голову і глянув на Алмія. Той уважно слухав свого друга, не здригнувши жодним м’язом на обличчі: він мав унікальну здатність контролювати свій психічний стан. Іноді здавалося, що у нього геть відсутні нерви. Та увагу Велфарія привернули його блискучі зелені очі, що волого блищали від прихованих внутрішніх емоцій. Алмій отямився, помітивши пильний погляд свого приятеля, і всміхнувся звичною спокійною посмішкою.

* * *

З початком Великої Уніфікації патрійці почали поступово використовувати свою психічну енергію замість електричної. Це наукове відкриття збіглося з грандіозним стрибком в їх удосконаленні та зародженням Принципів. Звісно, в ті часи неможливо було досягти цілковитого взаємозв’язку з інформаційним полем. Та було цілком зрозуміло – оволодіти безмежною силою енергії спроможне лише високоморальне суспільство з розвиненою індивідуальною свідомістю.

Основою психічної енергії були частинки, які вироблялися біологічною матерією, – евотони, саме ті, що несуть позитивний або негативний заряд. Нейтральні частинки навколишнього простору для цієї мети не підходили. Отже, патрійці зрозуміли, що єдиним джерелом психічної енергії є жива істота з високоорганізованою свідомістю. Утім, за однієї умови. Біологічна матерія повинна мати здатність до генерації таких частинок. І патрійцям щодо цього пощастило: як згодом з’ясувалося, аж ніяк не всі високорозвинені цивілізації наділені сильною емоційною складовою. Тож деякі цивілізації здатні створювати лише мізерну кількість частинок, а дехто геть не здатен на таке.

Однією з найважливіших властивостей евотонів було те, що навіть у невеликій кількості вони випромінювали колосально потужну енергію: частинки, що виробляв один патрієць за годину підтримували безперервне функціонування і життя всього Кордісу впродовж двох годин. Друга особливість полягала в абсолютній універсальності самої енергії. Вона давала можливість забезпечити довготривалу роботу будь-якої техніки, передати Виклик один одному на відстань за десятки тисяч світлових років, переміщувати речовину в просторі на значну відстань і змінювати її характеристики.

Велфарій залишався під будівлею Інституту науки поруч зі своїм антигравом. Метеорний потік щасливо оминув Патрію, тільки домішка залишених зорепадом газів у повітрі ще нагадувала про нього. Над її ліквідацією вже метушилися сотні роботів, самовіддано пораючись у вечірньому небі. Друге сонце вже наближалося до обрію, і Вел вирішив прогулятися Кордісом пішки.

Місто занурювалося в сутінки. На деревах уздовж доріжки, що пролягала до центру міста, пухнасті білі квіти стулили пелюстки і втішалися коротким нічним відпочинком. Стихли птахи. Тільки розохочений вітер бринів у зеленому листі дерев і ретельно підстриженій червоній траві навколо них.

Велфарій зупинився біля розлогого куща і замилувався фіолетовими тендітними квітами, що рясно вкривали верхівку. Жовті листочки грайливо лопотіли на поривчатому вітрі. Він підійшов ближче і сів поруч. Під заколисуючий шелест серед ніжної духмяності свіжих квітів самі по собі заплющилися очі. Велфарій спокійно зробив перший глибокий вдих. Відразу вдихнув вдруге. І втретє… Його дихання майже не відчувалося, а тіло цілком розслабилося.

У цей момент він згадав свого батька: його надійні руки, які міцно обіймали сина під квітучими деревами Лангу; його великі блакитні очі, примружені від щирої радості; його голубливу усмішку і пестливий поцілунок у маківку голови… Того дня вони сиділи на цьому ж місці під великим біло-зеленим деревом і насолоджувалися краєвидами річки.

* * *

– Тату, а чому свідомість гине у присутності евотонів з негативними зарядами, а з позитивними – навпаки, збільшує свою концентрацію?

– Нікому не відомо, синку. Нині ми знаємо лише сам механізм такої взаємодії, – стиха і вдумливо відповів батько. Він міцніше пригорнув сина, підвів голову догори й подивився на небо. – Так замислив простір.

– Хіба простір – мисляча субстанція?

– Я вважаю, що це – так. Життя у Всесвітах підкоряється законам розвитку. А оскільки інформаційне поле цілком заповнює їхній простір, то розвиток є обов’язковою властивістю такого поля. Одначе мені здається, що поле не має визначатися як мірило розвитку, як його початкова та кінцева точки.

– Інакше кажучи, деградація і вдосконалення – дві безкінечні дії? – маленький Велфарій вивільнився від обіймів батька і ліг йому на коліна.

– Радше так. Аналогічно безмежності у незліченності Всесвітів – «явище матрьошки»…

– Ти хочеш сказати, що наш Всесвіт знаходиться в чорній дірі, яка своєю чергою перебуває у більшому Всесвіті, котрий також розташований у більш великій дірі, і так далі у режимі зростання до нескінченності? І навпаки: в нашому Всесвіті – менші чорні діри, де вміщені менші Всесвіти, і також у режимі зменшення до нескінченності? – спитав син.

– Розумничок ти мій! – погладив його по голові батько.

Перед ними пишалася прилука Лангу у п’янкому розмаїті квітів, а над нею нуртувало життя… Метушлива коловерть гігантських метеликів кипіла барвистими вирами над заростями найсоковитіших квітів, переповнених солодким нектаром. Один з цих чарівних красенів перепурхнув прямо до них. Велфарій встиг роздивитися вишукані візерунки на його крильцях: строкаті кола, що концентрично розходилися до країв. У центрі спалахувала невелика цяточка, яка послідовно міняла зелене забарвлення на блакитне, а потім – на синє й навпаки. Елегантні ніжки – акуратно притиснуті до блискучого черевця, а довгі вусики широко розставлені. Знизившись, він кілька разів спробував сісти на Велфарія, який завмер у захваті від його краси… Потім до першого зацікавлено підлетів другий метелик і, покружлявши над зачарованими патрійцями, знову повернувся до гостинних квітів.

– Шкода, що мами немає з нами… – сумно озвався Велфарій, розглядаючи золоте кільце на правому вказівному пальці.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Таджин – масивний керамічний горщик, щільно закритий високою конічною покришкою.