В перекладі з давніх мов назва «Карпати» означає «стіна, перепона». Хоча це гірське пасмо й не найвище на континенті, у кліматичному сенсі воно творить розділовий кордон. Холодні північно-східні вітри, що проносяться над великими рівнинами між Льодовитим океаном, хребтами Уралу і Чорним морем, залітають до карпатських ущелин і блукають туманними улоговинами, де згасає їхня крижана лють. Повітряні вали могутніх циклонів зачіпаються за гребні карпатських верховин, роздирають свою хмарну плоть ребрами Бескидських скель, зупиняють біг і сходять дощами на східні схили. Гірська стіна впродовж кількох епох захищала – і захищає нині – південно-західні землі від арктичного холоду та зимових демонів. Широкою дугою вона обгороджує зігріті сонцем рівнини в середній течії Дунаю, де від початку історії відбувалось становлення рільницьких цивілізацій.

Там, де дуга Карпат видовжена на північний захід, у Східних Бескидах, люди замешкали від найдавніших часів. Ще до початку епохи вівчарства вони заселяли печери біля гірських потоків з чистою і смачною водою, збирали ягоди, полювали на зарослих буковими та хвойними лісами карпатських схилах. Найперші європейці, кажуть генетики, були темношкірими. Вони прийшли сюди ще за доби палеоліту, зберігали вогонь у печерах і вклонялись духам плодючості. Відтоді довгі вулканічні зими та льодовики кілька разів змушували людство відступати на південь. Але нащадки тих, хто вижив, з берегів теплих морів знову вертались у карпатські долини.

З часом змінились і вигляд, і звичаї цих людей. Зі Сходу, обтяжені худобою і пошуками безпечного притулку, гнані невідступним жахом, прийшли племена світлошкірих сонцепоклонників. Човни їхніх снів пливли кривавими ріками, а спини обпікав пекельний погляд безіменного бога-демона. Їхні волхви ревно молились біля джерел, порозумілись з гірськими Силами, поставили у потаємних місцях свої вівтарі і запалили над ними вогняні Кола Сварги. Волхви відганяли від гірських долин страхіття, що переслідувало їх на втраченій батьківщині і йшло за ними степами. Вони побожно приносили людські жертви, а горді вожді сонцепоклонників мріяли про багатші краї, тепле море і ширші пасовиська.

На історичну арену мешканці гірського краю уперше вийшли в лавах кельтських завойовників. Сталося це у третьому столітті до нашої ери. Наче снігова лавина, кельтські племена галлів увірвались до Еллади та Малої Азії, хитнули монархії спадкоємців світодержця Олександра, закарбували своє енергійне варварство на скрижалях історичних анналів і розчинились у південному багатолюдді. Пізніше карпатських горян побачили у складі просторої Дакійської держави. Саме тоді у Бескидах зміцнилась у владі могутня колегія жерців, служителів грізних богів. В античних джерелах з’являються згадки про кревне фракійцям, гетам і дакам плем’я карпів. Дехто з древніх вважав, що саме карпи дали назву горам.

Певно, саме у ці часи основою тубільного господарства стає літній випас овець на багатих травами гірських плато – карпатських полонинах. Сезонне скотарство дало фракійським племенам сталий прибуток. Населення краю зросло, пожвавішала торгівля на шляхах зі сходу на захід. На гірських перевалах виникли засіки і замки, котрі захищали торгові валки від розбійників, давали прихисток від непогоди. Їхні власники брали з купців перевізне мито і заможністю змагались з жерцями.

Римські літописи, що оповідають про походи імператора Траяна проти даків (101–107 роки нашої ери), підтверджують, що за часів Буревіста і Децебала, великих володарів Дакії, карпатські жрецькі колегії мали значний вплив на політику племінних вождів у Трансільванії та в південних Придунайських землях. Можливо, саме карпатські служителі Батька Сонця послали Траяну того велетенського гриба з таємничими і загрозливими знаками, про який згадує у своїй «Історії» Корнелій Тацит. Навчені жрецького мистецтва доньки волхвів стають дружинами володарів і впливають на політику царств. Через багато століть цю гаремну традицію підхоплять дружина Ярослава Осмомисла – відьма Настя з Чагрова – і легендарна султанша Роксолана.

Керовані жерцями племена карпів вартували на стратегічних перевалах, що сполучали північні східноєвропейські рівнини з дунайськими та балканськими провінціями Римської імперії. Але найважливішим було те, що за часів імперської смути в руках жрецьких колегій опинились розташовані південніше золоті та залізні рудники, що приносили власникам величезні прибутки. Яскравіше запалали Кола Сварги, небачені за числом і цінністю жертви лягли на вівтарі Батька Сонця та решти суворих небесних божеств.

Від тої величної доби залишились руїни численних святилищ, серед яких мегалітичні пам’ятники у Бубнищі, Завоєлах та на схилі гори Терношори. У секретних, ревниво збережених від чужих очей, місцях, де кордони поміж світами нечіткі й проникні, кельтські та фракійські волхви черпали Силу для своїх ритуалів. Сюди з потойбіччя вони викликали могутніх духів і самі мандрували забороненими стежками. В цих справах жерцям допомагали волхвинні зілля з трав і грибів. Тепер, після тисячі літ запустіння, вже важко відрізнити сакральні мегаліти від диких скель, але археологи знаходять солярні символи, характерні для культових споруд сонцепоклонників. У скельних лініях і контурах при бажанні можна побачити драконів і левів, змій і ведмедів. Містики ж і досі шукають на руїнах капищ «портали», крізь які волхви потрапляли до інших вимірів та часів.

Уже на початку нашої ери фракійська цивілізація почала занепадати. Карпи у 297 році зазнають поразки від легіонів імператора Гая Валерія Діоклетіана, який додав до своїх титулів тріумфальну формулу Carpicus Maximus. Передові загони переможців перейшли через Бескиди й досягли Дністровського каньйону в тій його частині, де сьогодні можемо бачити руїну збудованої набагато пізніше Раковецької вежі. Ймовірно, що римляни, з властивою їм енергією та послідовністю, винищили центри тубільного опору – замки та святилища. На карпатських перевалах вони залишили свої дозорні укріплення. З того часу згадки про могутніх чаклунів – волостелинів гірського краю – зникають з літописів.

Невдовзі після відходу римлян на південь (у четвертому столітті) до Карпатських хребтів підступають зі сходу сармати, а з півночі – готи і слов’яни. Серед останніх були й протохорватські племена. Одне з них, яке залишилось в історії під ім’ям Білих хорватів, перед загибеллю пустило гірську родову гілку, змішалось із залишками древніх мешканців Бескидів й дало початок теперішньому етносу бойків. Народна пам’ять верховинців майже не зберегла легенд і переказів тієї доби. Лише далекі відзвуки хорватського родового джерела дійшли до нас в елементах одягу і побуту, у прислів’ях, піснях та помічних примовляннях.

Доленосні події відбулись у другій половині IX століття. Ще до того як угорці на чолі з Арпадом Великим у 895 році перейшли Верецький перевал, а уличі з тиверцями, тікаючи від степових орд, переселились на береги Дністра, тут почала формуватись нова самобутня народність, котра, серед іншого, увібрала до своєї традиції містичний спадок древніх жерців. Відомі нам літописи не містять детального опису тих подій, але дещо таки піддається художній реконструкції. Адже древні легенди і перекази зберігають і переносять через темні болота і пустелі часу золоті зерна пам’яті.

[року вісімсот п’ятдесят четвертого за ромейським численням, у двісті вісімдесят шосте літо від кагана аварського Бояна, у сто сімнадцяте літо від походу арабського полководця Мервана до Хазарії і Нижнього Дону, де його армія полонила двадцять тисяч слов’янських сімей, у п’ятдесят п’яте літо від поразки маркграфа Еріха під Ловраном,[1] через шість років після битви при Трояновому городищі]

1.1

Лише дітваки думають, що границю поміж просто старим і прадавнім лісом можна побачити тими очима, яким боги поклали кліпати поряд з носом. Насправді зорові отвори для правдивого бачення не годяться. Тільки заросле предкове око одразу помічає, що отой могутній, наче сплетений з велетенських полозів, дуб – буденне дерево, а сусідній з ним й нібито рідний – розкидистий та жилавий крем’язень – вже не просто рослина, але правдивий воїн коренистого війська, що від часів незапам’ятних тримає оборону у задушливих глибинах пущі. Там, де ловіння звірів закляте, а стежки присягли щезникам.

Могитич Лобас побачив священний кордон, обігнувши вкритий ялівцем та бадильною поростю пагорб. Над переніссям ніби щось захололо. Під шкірою, а може, й глибше. І буденний зір відізвався: на сонячну полудневу днину набігла сиза тінь. Лобас зістрибнув з воза на праву ногу, склав пальці сваргою, пошепки згадав небодержця Хорса, налигачем зупинив волів.

Широка звіриняча – а може, й мисливська – стежина тут різко сходила на прогин у траві, зникала під голим і грізним, наче занесеним для ударів, гілляччям.

Границя чар-лісу. Межа предвічної пущі.

– Кіпок-позірок, цур на сухе врок… – замурмотів могитич ухильне закляття і ступив під хмару високої комашні, що зависла між деревами. Хмара відповіла гудінням й наче піднеслася до пишних крон. Сиза мара відстрибнула в лісові надра.

– Дякую тобі, Хорсе. – Лобас зрозумів нагле піднесення комашні як ясний дозвіл зайти під покров святих дерев, що бачили світанок богів.

Він рушив спочатку навмання, а потім надибав ручай і почав рахувати кроки. На другій сотні повернув за сонцем й став дертися крутосхилом, вкритим панциром багаторічної мертвої глиці. Святі дерева тут стояли немов колони в молитовних печерах – рівні, мовчазні, вкриті синіми нароснями і блискучим слизом. Темрява спочатку густішала, відтак крізь листя знов продерлися сонячні промені.

Начальний жрець Волх, котрий послав Лобаса до пралісу, не збрехав. На лисому тім’ї лісової гори стояло капище. Таке древнє й занедбане, що кам’яного бога й не видно було за густим рослинним плетінням. Воно їжачилося колючками та широким дірявим листям. Подібну порость Лобас бачив уперше. Так само як і листоподібних комах, що ворушили вусиками серед колючок. Він обігнув напівгнилу огорожу з козячими черепами на палях, рушив до стовпа. Але Вищі не допустили його до кам’яного бога, послали знак. Під підошвою тихо хруснуло. Могитич подивився під ноги й побачив, що кам’яного бога оточує коло дрібних почорнілих кісток. Досвідчене Лобасове око зауважило, що серед цих уламків є й людські.

Він обережно, з охоронними примовками, зійшов з кістяного кола, обійшов кам’яного бога з півдня і помітив крихітну божницю. Такої він ще не бачив. Закаляна птахами, збита з грубих почорнілих колод землянка. Її дашків коник підносився над жертвенним током ледь на два лікті. З коникової пащі стирчали жовті людські зуби. До підземної різьбленої двері вели не сім, як у всіх східних та північних божницях, а лише п’ять сходинок.

– Їжачі боги! – прошепотів Лобас. – П’ять кроківок! Це ж Пекова божниця, най мені цур…

Лобас зрозумів. Волх не попередив його навмисно. Якби могитич взнав, що треба йти по завіт до божниці злодійного і насмішкуватого Пека, відмовився б. Такі завіти надто дорого коштують. Проте Лобас не озлився на Волха. Тепер, коли їхній рід прийшов на чужі землі, рідні боги ображено закрилися у своїх Силах. Розірвали вікові завіти з родами-невдахами. Забрали з ріллі і випасів свою благодать. Мовчать і хворіють, зранені втечею дітей своїх з отчого шматка світу.

Тут, на вологому заході Хорсових земель, води і камені живили Сили інших богів. Треба було знайти того з них, який би знав їхній рід й водночас був би сильним і владним у західних землях. Наразі найближчим з таких виявився Пек Блудень. Неприємний, небажаний і шкідливий співрозмовник для кожного з двічі народжених могитичів Білого племені. А що робити? Без сильного заступника роди не виживуть. Є питання, без відповіді на які родичі не матимуть ані спокою, ані впевненості у пробуванні на нових землях. А божок не відповідатиме й не допомагатиме без завіту з ним і жертв, тим завітом зумовлених.

Тяжко зітхнувши і тричі примовивши, Лобас зійшов до входу в божницю, прочинив двері. На них він побачив різьблені зображення оленів і плетеного кола. Але того, що давні жерці накреслили в колі, могитич не зміг розібрати. Риси і черки вхідного закляття стерлися від часу, або ж (і таким припущенням не вартувало нехтувати) були кимось стерті навмисно. Лобас прошепотів принагідне звертання до Пека, назвавши його – вперше за все своє жрецьке життя – батьком роду. Й тільки після цього переступив через поріг.

У божниці тхнуло гниллю. Пеків камінь на вівтарі був таким, яким йому й пасувало бути, – чорним, довгастим, гладеньким, подібним до зведеного для дії джерела чоловічої сили. Хтось залишив біля каменя підношення – ніж з красивою кістяною ручкою, золоту фібулу у вигляді троянди, срібну монету давнього ромейського карбу. А ще Лобас побачив там небуденну магицю. Засохлу руку з пальцями, розчепіреними й прикрашеними перснями.

Вони привернули могитичеву увагу. Він дещо знався на високих посвятах й відразу впізнав знаки на перснях. На Пековий вівтар хтось поклав руку мага з далекої землі, що називалась Місром.[2] Хрестик з петелькою на золотому персні був давнім знаком тамтешніх сонцесповідників. Могутні волхви давнини, що вміли виходити з власного тіла, незримо мандрували пустелями Місру. Набиралися мудрості. Нині ж подібні виправи відносили до недосяжного.

«Далеко ж тебе занесло!» – віддав належне магиці Лобас. За життя ця рука належала посвяченому.

Він зняв з шиї намисто. Коштовне, з червоних агатів-лалів та золотих хазарських злитків. Обережно розташував його поряд з ножем і рукою. Відтак став на коліна перед Пековим каменем, узяв до рота кілька дрібних шматків волхвинного гриба. Поклав праву руку на камінь. Почав повільно, дуже повільно і зосереджено, перетирати їх кореневими зубами. Відтак, утримуючи в роті грибну жуйку, ковтнув зі шкіряної фляги настоянки з тирличу та кореня оману. Отрута звично обпекла горло. Могитич заплющив очі й знову заходився жувати гриб. Щелепи рухалися, наче жорна. Повільні невмолимі жорна. Подумки Лобас викликав образ колоди, перекинутої через ущелину. За ущелиною уявив непроглядне і темне пасмо туману. Замурмотів примовки. Невідомо, скільки часу минуло, аж поки той туман з уявного став справжнім. Живим і гірким, як корінь оману.

Минув невизначеної тривалості уривок з вічного.

Навколо колоди з’явилося й наповнилось світловою могуттю зеленкувате сяйво. Могитич очікував, що Пек вийде до нього з гіркого туману, але норовистий божок усе втнув за своїм поконом. В колоди виросли рисячі очі, зморгнули і втупилися в Лобаса.

– Привіт, жерче.

– Й тобі привіт, отче Блудню.

– Відколи ж я вам отець?

– Просимо тебе про батьківство та дорожню опіку, бо ж осиротіли роди наші у мандрах.

– Вигнали вас, так.

– Від дальніх земель хазарських прийшли сповідники Богомола і подолали нас не мечами, а страшними своїми вроками. Мусили ми кинути дідівську ріллю, божниці і житла. Мусили відступити на захід. Під твій благий покров, отче. Скажи, чим саме маємо тобі офірувати.

– Ти саме про це хотів запитати, жерче?

У Пековому голосі могитичу почулося знущальне.

– Так. Й ще одне.

– Запитуй. – Очі ожилої колоди налилися пурпуровим світлом.

– Чи й далі переслідуватимуть нас служительки Богомола?

– Зупиніться у цих лісах. Матимете сім років ситого спокою. В ці роки віддаватимете мені одного хлопця з роду Тура на вершині літа й одну незайманку з роду Куни перед снігом. А з восьмого року, якщо світ не перевернеться, братиму утричі. Таким буду вам батьком та дорожнім опікуном, сіромахи.

– А Богомол?

– Хапатиме здобич на сході та близь теплого моря.

– Нас не зачепить?

– Не допущу.

– Чого нам боятися?

– Срібного волосся.

– ?… – запитання, немов нестерпне згущення отрути, підступило до горла. Але вимовити його Лобас не подужав. Замість слів з рота хлинуло блювотиння.

Очі в колоди згасли, змеркло зелене сяйво. Могитич випірнув у непроглядно темний світ.

«Вже ніч», – зрозумів він.

– Срібного волосся! – прошепотіла над його лівим вухом смердюча темрява.

1.2

Отець-екдік[3] майже впритул наблизив сувій до свого гачкуватого носа, короткозоро примружився і зачитав уголос, спотикаючись на назвах:

– Як кажуть Езіди, преславні мудреці Мервські, справжнє, прадавнє ім’я її «сурра», а таємні імена наступні: «народжений кіновар’ю», «вода кіноварі», «той, що простромлює», «надрухомий», «своє сім’я», «синя коштовність», «залізна паморозь неба», «водяний кінь»… Як сіє розуміти, псаломниче?

– Маю чин диякона, а не псаломщика, – вирішив затятись Феодор. Нехай собі бісяться. Зрештою, вже немає чого втрачати.

– Як розуміти, питаю, оцю твою писанину? – отець-екдік бридливо, наче отруйного павука, відкинув од себе сувій.

– А той, що простромлює? – втрутився у допит соборний нотарій. – Певно, мова йде про якесь знаряддя? А це раптом не чортяче сороміцьке причандалля?

– Це одне з прихованих імен субстанції, відомої вам, отче, як ртуть або живе срібло. – Феодор скосив очі в бік нотаря, що недружньо глипав на нього з-під сивих кущастих брів. – Ртуть, до слова, є у тій червоній коломазі, котрою ви, отче, щовечора мастите собі коліна.

– Як? Що ти таке… До чого тут моя мазь? – сіпнувся нотарій.

– Ні до чого, отче, – відмахнувся отець-екдік. – Пусте. Він хоче спровокувати вас на суперечку. Хоче, щоби ми отут з ним диспутували, щоби достойні люди вчитувались у ту його писанину, прикладали до неї свій розум, переконували його, умовляли. А він буде впиратися, гордувати, викручуватись, доводити своє. Бачу я, отче, що черв’як сей вважає себе за когось небуденного. Сам є нікчемним, є прахом підніжним, поганкою плюгавою, трунком гнійним, а хоче – бач! – уваги від вищих за себе. Проте, отче, я не помітив тут жодної підстави для диспуту. Жоднісінької. Мені все зрозуміло.

– Чорнокнижництво, так! – кущасті брови зійшлися над бородавкою, що прикрашала перенісся нотаря. Та була здоровенною, зморшкуватою, майже чорною. Завдяки цій потворній стигмі нотарій отримав від пересмішників назвисько Пекельної Ґулі.

– Явне чорнокнижництво, достойне найсуворішої кари, – підсумував отець-екдік. – Владичний суд зберемо у середу. Передбачаю: довгої розмови там не буде.

– Згідно з Дванадцятим правилом Карфагенського собору, чинного диякона можуть судити лише в присутності трьох архієреєв, – Феодор майже прокричав канонічну заувагу, щоби чули владичні писарчуки та референтарії у сусідній залі. – А згідно з Шостим правилом святителя Феофіла, клірика можна судити лише після ретельного та доброзичливого розслідування. А ще: апостол Яків каже, що «милосердя понад суд».[4]

– Маєш у голові, хробаче, мішанину з невігластва та нахабства, – посміхнувся на цей відчайдушний демарш отець-екдік. – Ніхто заради псаломщика, що впав у поганство, збирати соборів і синклітів не буде. Завелика честь. А святий апостол писав не про таких, як ти, а про добрих овець череди Христової. Шосте ж правило Феофіла, владики Олександрійського, стосується лише вищих достойників Церкви. А не якогось приблудного дрантя… Замкніть його і наглядайте за ним твердо, – наказав він здоровенним причетникам, що пильнували за спиною диякона.

Замкнули Феодора до мокрого льоху, де від травневих злив не сходила смердюча вода. Диякон, аби не занапастити ніг, заліз на кам’яну поличку для діжок. І там склав компанію численній щурячій родині. Хвостатим мешканцям підземелля сподобався теплий прибулець, одне щурисько залізло йому на плече й терлося біля вуха.

Він ледь забувся серед полохливих сновидінь, коли зазнав брутального пробудження. Воїни, від яких тхнуло дьогтем, залізом і потом, мовчки витягнули Феодора з льоху, спритно зв’язали, закинули на кобилу й кудись повезли. Ганчірка, що нею обмотали голову дияконові, не давала подивитись навколо. Ребра нили, руки-ноги терпли, кожний крок коняки відбивався гострим болем у животі. Їхали довго. Коли Феодора знову поставили на землю, він не втримався від блювоти. Воїни діловито обтерли йому обличчя і бороду, потягнули диякона під темне склепіння.

«Монастир? Замок? Помістя?» – Феодор губився у здогадках. Тим часом його затягнули до просторого кам’яного покою, освітленого смолоскипами, поставили на коліна. Під тесаною аркою, на високому кріслі, сидів знатний військовий муж. До його панцирних наплічників майстри приторочили срібні лев’ячі голови з рубіновими очима. До них срібними ж кільцями було зачеплено масивного золотого ланцюга, що замикався застібкою з двоголовим орлом. Меч у сплетених з ременів піхвах лежав на його колінах. Широке, захмарене втомою обличчя прикрашали шрами. Світлі очі дивилися суворо.

Феодор упізнав його, хоча до цього бачив лише здалеку. Магістр Леонтій займав найвищу у прикордонному краї посаду стратега. Імператор доручив йому всі війська Мізії та прилеглих фем.[5] Якби не біль у всьому тілі, диякон здивувався б.

– Так, значить, це ти Феодор, син Смбата Бакуні. – Стратег не питав, лише означував ім’я особи, поставленої перед його очима.

– До ваших послуг, найсвітліший, – прохрипів диякон.

– Монахи кажуть, що ти чорнокнижник.

– Брешуть, найсвітліший. Я диякон церкви Святої Ірини, а ще знаюся на лікуванні.

– Бачу, що не маєш страху винуватити у брехні вчених і поважних кліриків.

– Правда страхів не відає, найсвітліший.

– Правда в кожного своя.

– Проте не кожна дерзає волати до неба.

– Високо мітиш, – похмуро всміхнувся стратег.

– Не маю тих гріхів тяжких, що до землі пригинають.

– Та за кого ти себе маєш, рабе?

– За мандрівника світу Божого, найсвітліший.

– Пройдисвіт, значить.

– Сказано у «Славні Давида-царя»: з Богом моїм зійду на мур, піду шляхом непорочним.[6]

– Чиїм ім’ям лікуєш? – несподівано змінив напрям допиту Леонтій. – Кажи правдиво, не блуди словесами.

– Що? Яке ім’я? – не зрозумів Феодор. У нього знову запаморочилось у голові, він ледь не забруднив підлогу перед магістровим кріслом.

– В ім’я котрого з богів, питаю?

– Іменем Христовим. – Диякон закашлявся, тамуючи блювотний позив. – Я не чорнокнижник, не поганин. Я добрий християнин. Обмовили мене.

– Не бреши мені, чоловіче. Я не монах, жалю не маю. Я вогнем і каленим залізом з тебе правду витягну, – пообіцяв стратег, а його воїн за волосся відтягнув назад голову Феодора. Тепер Леонтій дивився йому просто в вічі. Погляд стратега – прозоро-холодний, вивчаючий – немов тупим баранячим рогом дотискав диякона. Феодор відчув незахищеність власної шиї. Шкіра на борлаку напнулась, стала тонкою-тонкою, наче грань поміж відчаєм і сподіванням. Якась холодна волога – мабуть, піт переляку – неквапно сповзала нею під брудну сорочку. Диякону цей бруд раптом став нестерпним. Він на мить здивувався недоречному, несвоєчасному обридженню, яке протиснулось між колючими стінами страху. Як не дивно, не страх, а саме це відчуття бруду на тілі виштовхнуло з Феодора плаксиві звуки виправдання.

– Істинно кажу, найсвітліший: не закляттями бісівськими, а Христовим іменем вивертаю недуги з плоті. – Слова виходили загорнутими у схлипи, куцими, без закінчень, бо повітря ледь пролізало крізь натягнуте і забите слизом Феодорове горло. – Обмовили, обмовили мене чорнороті заздрісники, вміння мої владичним людям поперек життя стали.

– Які саме вміння?

– Помічні.

– А може, чаклунські? – Погляд стратега немов випікав Феодорові мозок.

– Без того лікую, – не відвів він очей, витримав.

– Чим доведеш?

– Присягну на хресті.

– Того мало. Я не одного з тих поган бачив, котрі кривдно на хресті присягали.

– Якщо є тут хворий, іменем Христовим вилікую його.

– Добре, – кивнув Леонтій, відводячи свій таранний погляд від обличчя допитуваного. – Відведіть його до Скавра, нехай полікує. А ви будете дивитись, як і що робить. І головне: чи Христовим іменем лікує.

– Ведіть мене, ведіть, – хрипнув Феодор. – Усе зроблю праведно.

Його знову підхопили попід пахви, підвели, потягнули довгим коридором, потім через посипаний піском двір, до дерев’яної прибудови. Там на сіні лежав чоловік в одязі челядника. Його лихоманило, безтямні очі дивились за межі світу.

Феодора звільнили від мотузок і сказали: «Лікуй!»

Диякон зачекав кілька хвилин, поки відновився кровоток у його занімілих кінцівках, і швидко обмацав хворого. У того були сильний жар і прискорене серцебиття, проте живіт не роздувся, не затвердів, і крові на штанах челядника не знайшлось. Феодор намацав джерело болю у правому боці під ребрами, хворий застогнав. Для певності диякон умовив одного з воїнів ножем розчепити зуби челядникові, оглянув його язик. Той був сухим і вкритим білою осугою.

1 2 3...7 >

На страницу:

Перейти

1 из 7