Fata morgana

* * *

З погодою щось дiялося. Весна стояла суха i вiтряна. По городах усе сохло, хлiба на полi не росли, по шляхах носились цiлi хмари куряви. Люди, мов каня, прохали дощу, бо все вiщувало голод. Цiна на хлiб раптом пiдскочила, i це так стурбувало Маланку, що вона щоночi бачила поганi сни. Зате чим гiрше було навкруги, чим бiльше надiї хлiборобiв в'яли, тим бiльш Андрiя опановували мрiї про фабрику. Як Маланцi дороге борошно, так Андрiєвi снилась фабрика. Часом вiн схоплювавсь серед ночi i спросоння, з якимсь жахом в голосi, питав Маланку:

– Був свисток?

– Який свисток?

– Ну, фабрика свистала? – сердився вiн.

– Опам'ятайся… то тобi в головi свище, по ночах товчешся…бурчала сколошкана Маланка, позiхала, зiтхала i не могла заснути до рання.

Андрiя жерла нетерплячка. Вiн раз у раз бiгав на руїни, щось обмiрковував, прикидав, вираховував. Потому бiгав по людях, розпитував, пускав поголоски, i коли вони знов доходили до його, значно змiненi i бiльш рiшучi, вiн радiв, хвалився Маланцi i вiрив. Навiть до своїх звичайних заробiткiв вiдносився вiн тепер злегка i не шукав їх.

Маланка нарiкала. Дедалi все труднiше i труднiше ставало знайти якусь роботу. Трави погорiли, по економiях бiльш не наймали. Приступаючи до печi, вона просто дурiла, бо не знала, що варити. Приварку не було, вiчнi позики докучили всiм i навiть Маланцi. Найдужче серце болiло в неї за Гафiйкою – таке молоде, єдина дитина, i мусить голодом млiти. Якимсь чудом вона роздобувала для неї i приносила пiд хвартухом мисочку ягiд або свiжу паляницю. Андрiй рiдко звертав увагу на страву – голова його була запрятана фабрикою – але часом i вiн одсовував нiзчимну юшку i починав бурчати. Маланка чатувала на той мент. Вона вся скипала лихою радiстю i жбурляла йому в лице всю отруту, все шумовиння свого серця.

В однiй хатi жили два вороги, i хоч кожен з них поринав у власнi думки i навiть тiкав од другого, проте доволi було якоїсь дрiбнички – i злiсть тiпала обома, немов пропасниця.

Одно їх єднало – це згадка про те, що Гудзь радив найняти Гафiйку.

– А ти ж що, плюнув йому межи очi? – допитувалась Маланка, а сама, осмiхаючись, думала: чекай, чекай, ось прийде осiнь, тодi побачимо.

– А я так розсердивсь, що мало не побив Хому! Їй-богу! – хвалився Андрiй. – Таке вигадав!..

* * *

Ти що тут робиш?

Маланка витрiщила очi i зупинилась на порозi. На припiчку горiв трусок i кипiло горнятко. Андрiй дививсь на вогонь, весь червоний i захоплений. Маланка несподiвано заскочила його, i вiн осмiхався непевним, придуркуватим усмiхом. Маланка приступила до печi, одсунула горнятко i зазирнула в нього.

– Ти рибу вариш? – поспитала вона наляканим голосом i вся пополотнiла.

Андрiй метнувся на мiсцi, засунув знов горнятко, обкидав його жаром i мовчки осмiхався.

– Чуєш, Гафiйко, вiн рибу варить!.. скрикнула Маланка.

В голосi її чувся такий жах, наче в горнятку щонайменше варилось людське м'ясо.

– Здурiв! здурiв! Їй-богу, здурiв… – кричала Маланка, бiгаючи по хатi, як на пожежi.

Вiдтак зупинилася перед Андрiєм, сплеснула руками i, не розтуляючи їх, видивилась на його здивованими, повними обурення i жаху очима.

Вiн рибу варить! Лина, що спiймав уранцi! Такого ситого! Що важив найменше чотири хунти! Не вiднiс у двiр, не спродав пановi! Ой, свiт кiнчається! Такого ще й не було, вiдколи Андрiй рибу ловить. Вони нiколи не з'їли ще бiльшої риби, яку вживають пани. За такого линка можна б узяти зо два злоти, а вiн його зварив!

Усе це, з плачем, викрикнула Маланка Андрiєвi в спину при булькотi горнятка та потрiскуваннi сухого труску.

Андрiй намагався обернути все в жарт.

– Не скигли, стара, сiдай та попоїж рибки. Нема м'яса, як свинина, нема риби, як…

I вiн однiс горнятко на стiл, та насипав в миску юшки.

– Трiскай сам, бодай ти не видихав! Ми пухнемо з голоду, в хатi нi кришки хлiба, а вiн рибу варить!

Андрiєвi було нiяково; Маланка казала правду, але йому так хотiлось риби, юшка так принадно пахла, що нiздрi його тремтiли i роздувались.

Сопучи i надувшись, вiн засiв за рибу i плямкав губами, i сьорбав юшку так голосно, наче хотiв заглушити жiнчине голосiння.

А Маланка лютувала. Опрiч того, що її живий жаль брав за знiвеченою рибою, вона була голодна. Вон захляла з голоду, їй так хотiлось чогось гарячого, смачного, незвичайного, а дух свiжої линини лоскотав нiздрi, спирав вiддих: їй аж нудило од сильного бажання попоїсти. Проте вона розумiла, що не може приступити до страви, i ще сильнiше кляла.

– Не журись, жiнко, ось поставлять фабрику, тодi зароблю дещо…

– Бодай ти так жив, як та фабрика буде!

Андрiй пiдняв очi. I вони на мить зупинились i кинули далекий погляд кудись у простору, поза стiни, поза хату – i зразу ясно стало йому, що справдi фабрики не буде, що то дурнi надiї, що краще б вiн не варив риби, яку можна було продати та купити хлiба. I враз риба втратила свiй смак, охота до їжi одлетiла геть, i йому раптом схотiлось покинути хату…

Андрiй взяв шапку i вийшов.

Недоїдки риби вистигали на столi, а Маланка з дочкою сидiли мовчки по кутках та снували гiркi думи в мороцi погаслого дня. Сум стояв в хатi, обнявшись з тишею.

Потому вони разом встали, пiдiйшли, немов змовились, до стола i мовчки взялись за рибу. Вони поїли все дощенту, висмоктали кiсточки, висьорбали юшку i, мов голоднi коти, вилизали навiть миску.

* * *

Андрiй збирався на пошту: почепив на плече шкiряну торбу, взяв у руки цiпок. Коли вбiгла Маланка. На нiй лиця не було. Блiда, засапана, очi горять i вся тремтить.

– Iди… мiряють…

Андрiй видивився на неї.

Вона не могла говорити, притискала рукою серце i важко дихала. Другою рукою, умазаною в землi, бо тiльки що полола, вона махала перед його очима i показувала на дверi.

– Iди ж, мIряють-бо…

– Хто мiряє? Що?

– Пани, ох!.. Наїхали, будуть землю дiлити…

– Яку землю? Що ти мелеш!

– Всяку… помiж людьми… Iди доглянь, щоб нам одрiзали недалеко, ближче од села. Бо ще приладь дiстанеш…

– Свят, свят, свят… Опам'ятайся. Менi на пошту треба йти.

Маланка позеленiла.

– Ти пiдеш менi?

Вона прискочила до його страшна, як дика кицька, з перекошеним ротом, з пекучим поглядом, блiда як мара.

– Ти пiдеш менi зараз! – вищала вона тонким голосом. – Тобi, може, байдуже, дак менi не байдуже. Ти маєш дитину! Ти хочеш зарiзати її! Ти всiх нас рiжеш. Зараз менi йди. Люди заберуть краще. Чуєш? Ну!

I бачачи, що вiн стоїть нi в сих нi в тих i дивиться на неї, вона вхопила з припiчка рубель i замiрилась на його.

– Iди, бо тут тобi смерть буде!..

Вона ладна була його забити, Андрiй це бачив.

– Тю, дурна! – знизав вiн плечима – Таже бачиш – iду… Вiн сопiв, як ковальський мiх, i ледве поспiшав за Маланкою.

Увечерi повернулась Маланка додому весела, сливе щаслива. Вона бiгала по хатi немов молодими ногами, а думки її лiтали, як бiлi голуби на сонцi. Вона осмiхалась. Такi чуднi пани. Ходять собi по полю та й мiряють. Вона їм в ноги: пани мої, лебедоньки, згляньтесь на мене бiдну, одрiжте ближче, там, де пшениця родить, а вони регочуть. Iди, кажуть, бабко, додому, ми не те мiряємо… А самi регочуть, бодай би вас бог мав у своїй ласцi… Вони думають, що як вона дурна баба, то вже нiчого не тямить… Стiйте, стiйте, може, i в неї голова недурно на в'язах… Хiба вона не змiркувала, що вони її дурять. Адже скажи людям зразу, що то для них землю дiлять, то тут така б содома знялася, що живцем пожерли б один одного… Кожен за краще бився б. Ну, але вони пам'ятатимуть бiдну бабу, вони її не скривдять… Ще коли б Андрiй прохав, а то став як пень, бодай би…

Не скiнчила прокльону, не могла лаятись нинi. Вона була такою доброю сьогоднi, їй було так весело, так жалко всiх. Лагодячи вечерю, вона навiть приспiвувала, а трiскуче полум'я сухого ломаччя немов радiло разом iз нею. Андрiєвi вона подала вечерю з повагою, як до господаря, що має власний грунт i хазяйство, сама ж не могла їсти, не була голодна. Все, за що б не бралася, робила поважно, немов у церквi правила, а сама осмiхалася до себе. На нiч змила Гафiйцi голову лугом, розчесала густим гребнем волосся, що аж вилискувалось, сама заплела дрiбушки i кiсники. Щоб голова в доньки була, як сонечко. Щоб дiвка була не гiрш за людськi.

– Може б, ти новий лейбик надiв, бо старий чисто розлiзся? – питала вона Андрiя i дiстала з скринi єдину його святочну одежу. – Закропи душу ягiдками, ковалиха дала.

Андрiй давно вже бачив її такою ласкавою. А в неї серце розм'якло, в нiй все спiвало. Спiвала колосом власна нива, спiвали жайворонки над нею, спiвав пiсню серп, пiдрiзуючи стебло, лунали спiви по сiнокосах, спiвало, врештi, серце, повне надiй. Осмiхалась доля. Не тiльки власна, але й Гафiйчина. В ногах чулась мiць, в руках сила. Чорнi жилавi руки були наче з залiза.

З того дня Маланка часто бiгала на панське поле дивитись, як мiряють пани. Вони ще блукали полями зо два днi, потому поїхали. Маланка вiчно крутилась думкою коло тої подiї, розпитувала людей, снувала надiї. Говорили рiзно. Але Маланка добре знала, до чого воно йдеться.

Вона почала готуватись. Полючи на городi в багатого мужика, вона не хотiла брати грошей, а прохала одсипати пшеничним зерном, щоб мати гарний гатунок пшеницi. Це на насiння, на розвiд. Коли їла яблуко, обережно вибирала зернятка i сушила на вiкнi. Воно здасться. Нiщо не могло зробити їй бiльше приємностi, як горсточка насiння, випрохана в путящої хазяйки або зароблена на поденному. Вона дiйшла до того, що, опинившись на чужому городi, стежила очима, що можна б узяти на насiння, i, оглядаючись, потай ламала кращу макiвку або зривала жовтий огiрок i ховала за пазуху. У неї в хатi завелось багато всяких вузликiв з насiнням – великих i малих – i раз у раз щось сушилося на вiкнах.

– Куди ти його подiнеш? – дивувався Андрiй, – Адже у нас усього-навсього двi грядочки.

Вона таємниче осмiхалась i поблажливо хитала головою.

– Не журись… То вже моя голова в тiм…

В недiлю вона ходила в лiс, де стояли готовi зруби, оглядала їх, вибирала кращий матерiал, розмiрковувала i розпитувала про цiни в лiсникiв.

Вертала додому задумана, з очима, втупленими кудись у простору, гладила Гафiйку по головi i часом осмiхалась сама до себе.

Вона якось ходила навiть на ярмарок, а потому судили Маланку на селi: певно, баба має грошi та лише таїться з тим, бо все вешталась по ярмарку та торгувала пiдсвинка…

* * *

Якось надвечiр Маланка вийшла з хати i наткнулась на Гафiйку, що стояла притулена до одвiрка.

– Ти що тут робиш? – поспитала вона її, але, глянувши на Гафiйку, Маланка так i зомлiла.

– А що тобi таке?

Гафiйка не одповiдала. Вона стояла зiгнута, блiда, аж чорна, i тремтiла.

– Що з тобою? – допитувалась Маланка i взяла Гафiйку за холоднi руки.

Гафiйка мовчала i тiпалась, як у пропасницi. Маланка завела її до хати i кинулась свiтити свiтло. Блiде свiтло ще чорнiшi тiнi поклало на її бiлому виду, широко відкритi жахом очi заблищали, як склянi. Маланка зовсiм перелякалась. Посадила Гафiйку на пiл i почала тремтячими руками обмацувати її лице, голову.

– Що тобi? Налякалася? Болить що?

Віповiдi не було. Тiльки пiд руками в Маланки тiпалось холодне тiло.

Маланка почала гукати Андрiя. Та Андрiя десь не було.

Маланцi заходило в голову, що сталося з Гафiйкою? Наврочив хто? Налякав? Пiдвiяло? Куди вона ходила? де була? Що ж це, господи, подiялось з дiвчиною! Коли б хоч сказала, коли б промовила, а то мовчить, як нежива…

Склянi очi i чорний, схудлий зразу вид лякав Маланку, i вона почала сама труситись над Гафiйкою, хрестячи її всю дрiбними хрестами.

На щастя, надходив Андрiй. Вiн був веселий, чи напiдпитку, бо говорив голосно i зворушено.

– Ну, так i є… я ще тодi казав… Наїхали i забрали…

Маланка зашипiла на його.

– Де ти волочишся?

– Де ж? На вулицi. Дивився, як вели Марка Гущу… наїхали й забрали. Догрався. Я б такого, пане добродзею, за шию та на галузку. Коротка справа…

З полу почувся стогiн.

– Цить! – накинулась на Андрiя Маланка: – бачиш, заслабла… Бiжи зараз по Мар'яну… може, одшепче, пiдкурить чи переполох викачає… не знати, що їй таке. Ну, бiжи ж швидше…

Андрiй подавсь до шептухи.

Мар'яна, мабуть, помогла, бо за два днi Гафiйка пiдвелась. Худа, жовта, аж чорна, немов удовиця, сумна i мовчазна. Вона все тiкала з хати, щоб не бути вкупi з старими. Найбiльше уникала батька, немов боялась його. На самотi плакала. I думала, думала, аж їй тiсно ставало од думок…

* * *

Не все горе, бували й радощi.

Пiсля довгого лiтнього дня, коли сонце сiдає, а розпечена земля поволi скидає з себе золотi шати, коли на блiде, втомлене днем небо з'являються крадькома несмiливi зорi, в останньому промiннi сонця справляє грища мушва, а дивно м'яке, злоторожеве повiтря приймає оддаль бузковi тони i робить простори ще ширшими i ще глибшими, – Маланка з Гафiйкою волочать курною дорогою утому тiла й приємне почуття скiнченого дня. Вони несуть додому спечене, як i земля, тiло, а в складках одежi пахощi стиглого колоса. Не розмовляють. Йдуть мовчки, помахують серпами. Розiгнута врештi спина, пущена вiльно рука, ще злегка тремтяча од цiлоденного напруження, дотик мокрої сорочки, холодної од вечiрньої вогкостi, м'який пил пiд ногами замiсть стернi здаються тепер щастям. А вдома чекає спочинок i сон, короткий, як лiтня нiч, але солодкий, як холодний лист до рани. Коли б швидше додому… не вечеряти, не сидiти, не розмовляти, а впасти на лаву, як камiнь в воду, – i вмить склепити очi.

Сонна, напiвпритомна, Маланка розкладає в печi вогонь i приставляє окрiп, щоб зготувати Андрiєвi вечерю. Вогонь палає i гуготить, а вона заплющує очi, хитається, i їй здається, що то шумить колосом нива i серп черкає по стеблу. Ой, як душно, як сонце пражить. Ба нi, таж то вогонь пече, бо близько стала. Ось вона нажала снiп i крутить перевесло… так болить спина, трудно зiгнутись. Ага! То вона тiсто мiсить на галушки. Жни, Гафiйко, жни… трудно, серце, заробити, за дванадцятий снiп жавши, а треба… Що, пучку врiзала, сичиш з болю?.. Ай, нi, таж то окрiп збiгає…

Сьорбає юшку Андрiй… здається, говорить щось… у хатi чи надворi?..

– Чом не вечеряєш?

– Га?

– Вечеряти йди…

– Вечеряй сам… я потому.

Ложки треба по… а-а-а!.. помити. Такi ноги важкi, мов у чоботях… а голова ж… голова, ледве на в'язах здержиш…

Ну, врештi… На призьбi краще. Ти спиш, Гафiйко?.. Подушку взяла б… ну, спи й так, дитино, коли заснула. Ой, кiсточки ж мої, кiсточки болючi. Ой, мої рученьки, нiженьки мої… Iже єси на небеси… Хлiб наш насущний… А-а-а!.. зорi дивляться з неба. Жаби крякають до сну. Блакитна баня спускається все нижче i нижче… налягає на тiло, гнiтить повiки… Так солодко, спокiйно… Не встав би й на суд страшний, не звiвся б i до долi… А небо все нижче та й нижче… пестить, обiймає… зорi лоскочуть, немов цiлують. Душа розпустилась в блакитi, тiло прилипло до призьби i тане, як вiск на вогнi. Нема нiчого… небуття… повне небуття!,.

Хiба ж не радощi!

* * *

Допiру по жнивах показалося, що зима буде голодна. Посуха та й посуха. Жита запалило, хлiб уродивсь рiдкий та безсилий. Смiх i горе було дивитись на те, що зажали Мяланка з Гафiйкою, а настреляних Андрiєм качок та зайцiв пани поїли. Ще труднiше заробити буде сеї зими, нiж торiк, а тi, що мiряли землю, як щезли, так i слiд їх пропав. Анi чутки. Андрiй теж мовчить щось про фабрику.

По селу йшли розмови про Гудзя. Оповiдали, що вiн у гнiву забив ломакою вола. Ударив попiд вухо i розколов голову. За те пан прогнав його з двору, i тепер Гудзь вештається без служби, пропиває останню одежу та хвалиться, що й пановi таке буде, як воловi. Колись вiн заскочив i до Андрiя.

– Ловиш рибку, "пане добродзею"? – привiтав вiн його з п'яним смiхом. Лови, лови, може, нею подавляться тi, що їдять її. Фабрикант! Вiн думає, що для нього фабрику збудують. Аякже, чорта пухлого дочекаєшся!. Сови та ворони там житимуть, поки не завалиться i к лихiй матерi. Кажи – наймаєш Гафiйку? Нi? Волiєш з голоду згинути, як руда миша зимою? Ну, здихай, враг тебе бери з усiм кодлом, хiба менi що? Знайдемо й другу!..

Вiн розсердився, гримнув дверима i вийшов з хати, але за хвилину знов просунув у дверi червоне й завзяте обличчя.

– Гей ви, фабриканти! Пам'ятай одно з другим, що ще прийде коза до воза та скаже ме… Але Гудзь дасть дулю – о!..

Андрiй не витримав.

– Ах ти, п'янюго, котолупе якийсь, а тобi яке дiло до мене!.. – кинувся вiн до дверей, та Маланка не пустила.

– Облиш!.. – завищала вона пронизуватим голосом i засвiтила до нього зеленими, повними злорадої втiхи, очима. – Не займай, скалiчить. Тодi як на фабрику ходитимеш?

– На фабрику?

– Атож…

– На фабрику, кажеш?

– Таже чув… збудують для тебе…

Вона цiдила слова, немов отруту. Андрiя душила злiсть.

– Свербиш, болячко? Сверби, сверби, поки не почухаю. Краще кажи – засiяла лани свої? Багато тобi намiряли? Де ж тi пани, що ти їм руки лизала?..

– А де ж? фабрику тобi будують…

– Ти знов своє?

Андрiй побив Маланку. Вона лежала на лавi i голосно стогнала, а вiн блукав по оголених сiрих ланах, байдужно, без цiлi, аби далi вiд дому.

Гафiйка плакала. Вона краще пiшла б у найми.

* * *

На покрову повернув Прокiп. Йшла чутка, що йому не пощастило. Зразу не мiг найнятися, бо народу найшло бiльше, нiж треба, i цiни впали; вiдтак заслаб у Каховцi i пролежав мiсяць, далi подавсь у Таврiю, а звiдти опинився аж у Чорноморiї. Повернувся обiдраний, слабий i без грошей. Маланка не дужа няла вiри тому. Чого люди не сплещуть. I вона потай от своїх побiгла, немов за дiлом, до Кандзюбихи. Показалося – правда. Прокiп блiдий, аж зчорнiлий, од вiтру валиться та все вилежується, а стара Кандзюбиха мало не плаче, розказуючи, як ледве-ледве очистила сина од нужi. Куди вже йому женитися – була думка заробить хоч на весiлля, а тимчасом такий рiк випав, що й хлiба нестане…

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «Литрес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на Литрес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.