Текст книги

Джек Лондон
Жага до життя

Жага до життя
Джек Лондон

Оповiдання Джека Лондона «Жага до життя» написане понад сто рокiв тому, однак i сьогоднi популярне серед читачiв та включене до шкiльноi програми як блискучий зразок американськоi лiтератури.

Випробування, якi припали на долю головного героя оповiдання, екстремально висвiтлюють, що насправдi е головним у життi, як воля i гiднiсть людини переборюють виклики природи.

Герой, покинутий товаришем посеред голоi канадськоi тундри, сильно голодував та пiддавався зневодненню, але жага до життя брала верх. Протягом виснажливоi подорожi головний герой отримуе травму ноги, зношуе свiй одяг, втрачае рушницю i нiж, зустрiчаеться з ведмедем, вступае в двобiй з хворим вовком.

І зрештою перемагае…

Джек Лондон

Жага до життя

Не все безжальний часу плин забрав,
Життя минуло не без слiду.
Хай пархом стане той, що грав —
Жага життя лишиться заповiтом.

Двое подорожнiх йшли, важко кульгаючи, схилом пагорба. Один з них, що йшов попереду, затнувся об камiння i мало не впав. Рухалися вони повiльно, втомленi i слабкi, i напруженi iхнi обличчя були позначенi виразом тiеi покiрностi, яка е наслiдком довгих страждань i поневiрянь. За плечима мали важкi мiшки. Наголовнi ременi, закрiпленi на лобi, притримували ношу на шиi. Кожен з подорожнiх тримав в руках рушницю.

Вони йшли зiгнувшись, висунувши вперед плечi, з очима, втупленими в землю.

– Якби тiльки були у нас два набоi з тих, якi ми сховали в нашiй ямi, – сказав другий чоловiк.

Його голос звучав мляво. Вiн говорив без жодного почуття. Перша людина, накульгуючи, переходлав струмок, що пiнився мiж скель – вода була каламутна, молочно-вапняного кольору – i нiчого другому не вiдповiв.

Другий подорожнiй увiйшов до струмка за першим. Вони не скинули взуття, хоча вода була крижана – така холодна, що враз пiшли зашпори.

У деяких мiсцях вода сягала до колiн, i обидва вони хиталися i втрачали рiвновагу.

Подорожнiй, який йшов ззаду, послизнувся на камiннi. Вiн мало не впав, але з великим зусиллям випростався, хоч гостро вигукнув вiд болю. Йому паморочилося у головi, i вiн випростав праву руку, нiби мiг спертися на повiтря.

Знайшовши рiвновагу, вiн рушив уперед, але захитався i знову мало не впав. Тодi вiн зупинився i подивився на свого товариша, який навiть не повернув голови.

Вiн стояв нерухомо протягом хвилини, нiби щось обмiрковуючи. Потiм гукнув:

– Послухай, Бiлле, я вивихнув собi ногу!

Бiлл спроквола простував, хитаючись, вапняною водою. Вiн не озирнувся. Чоловiк, що стояв в струмку, дивився, як перший вiддаляеться. Його губи трохи тремтiли, i видно було, як рухалися темно-рудi вуса, що iх покривали. Вiн намагався змочити губи язиком.

– Бiлле! – гукнув вiн знову.

Це було благання сильноi людини, що опинилася в бiдi. Але Бiлл не повернув голову. Чоловiк дивився, як супутник його йде хиткою ходою, чудернацьки накульгуючи i гойдаючись взад i вперед. Бiлл пiднiмався вiдлогим схилом низького пагорба i пiдходив до м'якоi лiнii неба над схилом. Покинутий дивився на товариша, що йде, доки той не перешкутильгав верхiвку i не зник за пагорбом. Тодi вiн перевiв погляд на навколишнiй ландшафт i повiльно охопив поглядом свiт. Тiльки вiн – цей свiт – залишився йому тепер.

Сонце невиразно позначалося поблизу горизонту, майже приховане за туманом i парою, що пiднiмаються з долини. Цi туманнi хмари здавалися густими i щiльними, але були безформнi i не мали обрисiв.

Подорожнiй, спираючись на одну ногу, добув годинник.

Чотири години. І оскiльки був кiнець липня або початок серпня – точно вiн не знав дати – сонце повинно було знаходитися на пiвнiчному заходi. Вiн подивився на захiд: десь там, за пустельними пагорбами, лежало Велике Ведмеже озеро. Вiн знав також, що в цьому напрямку Полярне коло проходить через прокляту область безплiдних рiвнин Канади. Струмок, в якому вiн стояв, був притокою Мiдноi рiчки, яка тече на пiвнiч i впадае в затоцi Коронацii до Пiвнiчного Льодовитого океану. Вiн нiколи не бував там, але бачив цi мiсця на картi Компанii Гудзоновоi затоки.

Знову погляд його охопив навколишнiй пейзаж. То було невеселе видовище. Навкруги змальовувалася м'яка лiнiя неба. Усюди здiймалися невисокi пагорби. Не було нi дерев, нi кущiв, нi трави – нiчого, окрiм нескiнченноi i страшноi пустелi, вигляд якоi раптово змусив його здригнутися.

– Бiлле, – прошепотiв вiн кiлька разiв. – Бiлле!

Вiн опустився посеред молочноi води, немов навколишня широчiнь тiснила його нездоланною i суворою своею владою i розтрощувала жахом своеi буденностi. Вiн затремтiв, немов вiд сильноi лихоманки, аж доки рушниця не випала йому з рук i плюснула в струмок. Це нiби протверезило його. Долаючи свiй страх, вiн став нишпорити у водi, намагаючись знайти рушницю. Вiн присунув мiшка до лiвого плеча, щоб полегшити тяжкiсть для пошкодженоi ноги. Потiм вiн почав обережно i повiльно, звиваючись вiд болю, просуватися до берега.

Вiн не зупинився. З вiдчаем, що межував з нерозсудливiстю, не звертаючи уваги на бiль, вiн поспiшав у напрямку до пагорба, за яким зник його товариш. Його фiгура виглядала ще бiльш безглуздою i дивною, нiж виглядав перший подорожнiй. Знову в ньому здiймалася хвиля страху, подолання якого коштувало йому найбiльших зусиль. Але вiн дав собi лад i знову, вiдсунувши мiшок ще далi до лiвого плеча, продовжував шлях схилом пагорба.

Низ долини був болотистий. Товстий шар моху, подiбно губцi, вбирав у себе воду i утримував ii близько до поверхнi. Вода ця вичавлювалась з-пiд нiг подорожнього кожного крока. Ноги його тонули в мокрому мосi, i вiн з великим зусиллям звiльняв iх з баговиння. Вiн вибирав собi дорогу вiд одного вiдкритого мiсця до iншого, намагаючись йти слiдом того, хто пройшов тут ранiше. Слiд цей плутав мiж скелястi майданчики, подiбнi острiвцям в цьому моховому морi.

Хоча вiн був один, але не втрачав дороги. Вiн знав, що прийде до мiсця, де сухий карликовий ялинник облямовуе берег маленького озера, що називався мовою краiни «Тiчiнiчiлi», або Краiна Низьких Стовбурiв. До цьго озера впадав невеликий струмок, вода якого не була молочною, подiбно до води iнших струмкiв цiеi мiсцевостi. Вiн пам'ятав добре, що вздовж цього струмка рiс очерет. Вiн вирiшив прямувати за його течiею до того мiсця, де течiя роздвоюеться. Там вiн перейде той струмок i знайде iнший струмок, що тече на захiд. Вiн пiде вздовж нього, доки не дiйде до рiчки Дiзи, куди впадае цей струмок. Тут вiн знайде яму для провiзii – в потаемному мiсцi, пiд перекинутим човном, з наваленою на нього купою каменiв. У цiй ямi лежать набоi для його порожньоi рушницi, рибальське приладдя, маленька сiтка для лову – одним словом, всi пристосування для полювання i лову iжi. Вiн знайде там також трохи борошна, шматок свинячого сала i боби.

Там Бiлл буде чекати його, i вони разом попрямують на човнi вниз Дiзою до Великого Ведмежого озера. Вони будуть плисти озером на пiвдень, все пiвденнiше i пiвденнiше, доки не досягнуть рiчки Маккензi. Звiдти вони знову рушать на пiвдень. Таким чином, вони пiдуть вiд зими, вiд ii льодiв i холоду. Вони дiйдуть, нарештi, до Поста Компанii Гудзоновоi затоки, де ростуть високi i густi лiси i де iжi скiльки завгодно.

Ось про що думав подорожнiй, продовжуючи просуватися. Напрузi його тiла вiдповiдало таке ж зусилля його думки, що намагаеться переконатися в тому, що Бiлл його не залишив, що вiн, напевно, буде чекати його бiля ями. Цiею думкою вiн повинен був себе заспокоювати. Інакше йти було безцiльно i треба було лягати на землю i вмирати. Думка його посилено працювала. Спостерiгаючи, як тьмяна куля Сонця повiльно опускалася на пiвнiчний захiд, вiн знову i знову згадував найменшi подробицi початку його втечi на пiвдень, разом з Бiллом, вiд зими, яка наздоганяла iх. Знову i знову вiн подумки перебирав запаси провiзii, захованоi в ямi. Згадував вiн весь час i запаси Поста Компанii Гудзонова затоки. Вiн не iв два днi, а перед цим довго, дуже довго недоiдав. Часто вiн нахилявся, зривав з чагарника блiдi ягоди, клав iх до рота, жував i ковтав. Ягоди являли собою насiння, укладене в капсулi з позбавленоi смаку рiдини. На смак це насiння дуже гiрке. Людина знала, що ягоди абсолютно непоживнi, але терпляче продовжувала жувати.

О дев'ятiй годинi вiн забив великий палець ноги об кам'яну брилу, похитнувся i звалився на землю вiд втоми i слабкостi. Вiн лежав деякий час без руху, на боцi. Потiм вивiльнився з ременiв свого дорожнього мiшка i насилу всiвся. Було ще не зовсiм темно. У свiтлi сутiнкiв вiн навпомацки намагався вiдшукати мiж скелями клаптi сухого моху. Зiбравши купу, вiн запалив вогонь – теплий, димний вогонь – i поставив на нього кип'ятити свiй казанок.

Вiн вiдгорнув отвiр мiшка i почав рахувати своi сiрники.

Їх було шiстдесят сiм. Для певностi вiн три рази перерахував iх. Вiн роздiлив iх на невеликi пакунки, якi загорнув у вощений папiр, i поклав одну пачку в порожнiй кисет для тютюну, iншу – за пiдкладку зiм'ятого капелюха, третю – пiд сорочку бiля тiла. Зробивши це, вiн раптом пiддався панiчному страху, знову розгорнув iх i перерахував. І знову вiн нарахував шiстдесят сiм.

Вiн висушив взуття бiля вогню. Його мокасини розлiзалися на мокрi клаптi. Вовнянi шкарпетки були суцiльно дiрявi, а ноги – пораненi i закривавленi. Кiсточка горiла вiд вивиху. Вiн подивився ii i зазначив, що вона розпухла i стала завбiльшки з колiно. Вiн вiдiрвав довгу смугу вiд одного зi своiх двох ковдр i мiцно зав'язав ногу. Іншими смужками вiн обернув ноги, намагаючись замiнити цим мокасини i шкарпетки. Потiм випив гарячу воду з казанка, завiв годинниак i полiз пiд верхню ковдру. Вiн спав як вбитий. Але недовго було темно. Сонце зiйшло на пiвнiчному сходi. Вiрнiше, свiтанок забринiв в тому мiсцi, бо сонце залишилося прихованим за сiрими хмарами.

О шостiй годинi вiн прокинувся, лежачи горiлиць. Вiн дивився просто вгору в сiре небо i вiдчував, що голодний. Повернувшись на лiктi, вiн раптово здригнувся вiд гучного пирхання, яке пролунало поблизу, i побачив оленя карiбу, який роззирався на нього з живою цiкавiстю. Тварина знаходилася на вiдстанi не бiльше п'ятдесяти футiв вiд нього. Миттево i болiсно гостро вiн вiдчув смак оленячого фiле i побачив, як воно шкварчить над вогнем. Машинально взяв незаряджену рушницю, звiв курок i натиснув на спуск. Олень пирхнув i вiдскочив. Його копита гримiли, коли вiн бiг скелями.

Подорожнiй вилаявся i вiдкинув рушницю. Вiн голосно застогнав, намагаючись пiдвестися на ноги. Це була важка i повiльна робота. Його суглоби нагадували iржавi шарнiри. Вони рухалися насилу, затримуючись тертям зв'язок. Щоб зiгнути якийсь член, було потрiбне величезне зусилля волi. А пiсля того, як вiн пiдвiвся остаточно, цiлу хвилину змарнував, щоб випростатися.


Конец ознакомительного фрагмента
Купить и скачать всю книгу