1984

Зрештою, Відділ Документації був всього лише маленькою частиною Міністерства правди, основне завдання якого полягало не у жонглюванні минулими подіями, а у постачанні громадян Океанії газетами, фільмами, підручниками, телеекранними програмами, п'єсами, романами… тобто усіма можливими видами інформації, від приписів до розваг, від статутів до гасел, від ліричних віршів до наукових трактатів, від дитячих книг по орфографії до словника новомови. Міністерство повинно було не тільки забезпечувати і задовольняти різноманітні потреби Партії, але і робити те саме на більш низькому рівні, тобто на рівні пролетаріату. Існував цілий ряд відділів, які займалися випуском пролетарської літератури, музики, драматургії та розвагами в цілому. Тут друкувалися газети, в яких майже нічого не було, крім коротких заміток про спорт, кримінальних історій та гороскопів, а також штампувались банальні п'ятицентові романи, фільми сексуального змісту та сентиментальні пісеньки, які були складені виключно механічними засобами за допомогою апарату, відомого як віршороб. Був навіть цілий спеціальний сектор – «Порносек» на новомові – який займався виробництвом низькопробних порнографічних фільмів, які розсилалися у запечатаних пакетах, і які можна було переглядати тільки тим членам Партії, хто був задіяний у їх виробництві.

Ще три згортки вислизнули з пневматичної труби, поки Вінстон працював, але це були прості завдання, і він впорався з ними ще до початку двохвилинки ненависті. Коли почуття ненависті в ньому стихло, він повернувся до своєї кабінки, взяв з полиці словник новомови, відсунув диктограф у бік, протер окуляри і взявся за свою головну ранкову роботу.

Найбільшим задоволенням у житті Вінстона була його робота. Здебільшого це була виснажлива рутина, але часом траплялися завдання настільки складні та суперечливі, що доводилось неабияк покумекати. Витончені, майстерні підробки, у яких вам ні на що було спертися, крім як на знання принципів АНГСОЦу і ваше власне розуміння того, чого від вас чекає Партія. Вінстону добре вдавалися такі «творчі» завдання. Іноді йому навіть довіряли виправлення передових статей у «Таймс», які були повністю написані на новомові. Він розгорнув згорток, який відклав ще з самого ранку. У ньому було написано:

«Таймс» від 3.12.83 повідомлення сб наказ двічіплюснедобре посилання неособи переписати повністю подати нагору документацію

На старомові (або стандартній англійській мові) це могло звучати так:

«Повідомлення про Наказ Старшого Брата у «Таймс» від 3 грудня 1983 року вкрай незадовільне і містить посилання на неіснуючих людей. Перепишіть його повністю і перед подачею відправте свій проект на розгляд керівництва».

Вінстон знайшов і прочитав оригінальну статтю. Наказ Старшого Брата на цей день був присвячений в основному відзначенню чудової роботи організації, відомої як ФФКК, яка поставляла сигарети та інші товари морякам у Плавучих фортецях. Так от товариш Візерс, поважний член Внутрішньої Партії, був удостоєний особливої уваги та нагороджений орденом «За видатні заслуги» другого ступеня.

Три місяці по тому ФФКК була раптово розпущена без пояснення причин. Імовірно, Візерс і його соратники тепер перебували в немилості, але ні в пресі, ні по телеекрану не було повідомлень щодо цього. Цього і слід було очікувати, оскільки політичних злочинців не прийнято було публічно судити та викривати. «Великі чистки», яким піддавалися тисячі людей, бувало, супроводжувалися публічними судовими процесами над зрадниками і думкозлочинцями, які привселюдно зізнавалися у своїх злочинах і згодом були страчені, але це були, скоріше, показні видовища, які відбувалися буквально раз на кілька років. Найчастіше люди, які викликали невдоволення Партії, просто зникали, і більше про них ніхто ніколи не чув. Ніхто не мав ні найменшого уявлення про те, що з ними траплялося. Вони навіть не завжди вмирали. Близько тридцяти людей, з якими Вінстон був особисто знайомий, не враховуючи його батьків, в той чи інший час зникли.

Вінстон задумливо почухав ніс скріпкою. У кабінці навпроти товариш Тіллотсон все ще щось надиктовував у свій диктограф. На мить він підняв голову, і знову кинув ворожий погляд у бік Вінстона. Йому стало цікаво, чи зайнятий товариш Тіллотсон тієї ж роботою, що і він сам. Це було цілком можливо. Така складна робота ніколи не довірялась лише одному виконавцю. З іншого боку, передати її комітету означало б відкрито визнати факт фальсифікації. Дуже ймовірно, що з десяток осіб зараз працювали над конкуруючими версіями того, що насправді сказав Старший Брат. А потім якийсь великий начальник з Внутрішньої Партії обере ту чи іншу версію, відредагує її і запустить складний механізм перехресних перевірок, а потім найдобірніша брехня осяде в офіційних записах і стане правдою.

Вінстон не знав, чим Візерс не догодив Партії. Можливо, справа у якихось махінаціях чи некомпетентності. Можливо, Старший Брат просто позбавлявся занадто популярного і відомого підлеглого. Можливо, Візерса або когось із його близьких підозрювали в єретичних думках. Або, можливо – що було найбільш ймовірно – це сталося просто тому, що чистки і випаровування були необхідною частиною механізму управління державою. Єдина реальна підказка містилася у словах «посилання неособи», що вказувало на те, що Візерс вже мертвий. Хоча не завжди арешт означав, що людини вже немає в живих. Іноді людей відпускали і дозволяли залишатися на свободі рік або два, але потім все одно вбивали. Бувало й так, що людина, яку ви давно вважали мертвою, з'являлася немов привид на якомусь публічному процесі, де своїми свідченнями викривала сотні інших, перш ніж зникнути, цього разу вже остаточно і назавжди. Однак Візерс вже був «неособою», тобто його не було: його ніколи не існувало. Вінстон вирішив, що недостатньо буде просто змінити акценти промови Старшого Брата. Краще буде взагалі перевести його заяву в інше русло, геть не пов'язане з початковою версією.

Він міг би перетворити промову Старшого Брата на звичайне викриття зрадників і думкозлочинців, але це було б занадто банальним, а якщо вигадати якусь перемогу на фронті або тріумф перевиробництва у дев'ятому трирічному плані, то це занадто ускладнить заяву і вимагатиме додаткових перехресних перевірок та уточнень. Ні, тут потрібна була якась ексклюзивна вигадка. Раптом у його голові виник, так би мовити, готовий образ певного товариша Огілві, який нещодавно героїчно загинув на полі бою. Іноді Старший Брат присвячував свої Накази Дню пам'яті якогось скромного, рядового члена Партії, життя і смерть якого він наводив у приклад, гідний наслідування. От і чудово, «сьогодні» він вшанує пам'ять товариша Огілві. Товариша Огілві ніколи не існувало, але кілька надрукованих рядків і фальшивих фотографій легко це виправлять.

Вінстон на мить замислився, потім присунув до себе диктограф і почав надиктовувати у звичному стилі Старшого Брата. Стиль цей було досить легко імітувати, він був одночасно військовий і педантичний, а ще мав певну характерну рису – ставити питання, а потім швидко відповідати на нього («Чому це нас вчить, товариші? А вчить це нас одному з основоположних принципів АНГСОЦу…», і так далі і тому подібне).

У трирічному віці товариш Огілві відмовився від усіх іграшок, крім барабана, автомата та іграшкового гвинтокрила. У шість років – до речі, на рік раніше, ніж належить, але Партія великодушно пішла йому назустріч – він вступив до лав Юних розвідників, а в дев'ять років уже став командиром загону. Коли йому було одинадцять, Огілві повідомив Поліції Думок про свого дядька після того, як підслухав розмову, де той, як йому здалося, проявляв свої злочинні схильності. У сімнадцять років він був районним організатором Молодіжної антисексуальної ліги. У дев'ятнадцять сконструював ручну гранату, яка була прийнята на озброєння Міністерством Миру, і вже під час першого випробування вбила тридцять одного євразійського солдата за раз. У двадцять три роки він героїчно загинув у бою. Коли він пролітав над Індійським океаном з важливими повідомленнями, його почали переслідувати ворожі реактивні літаки, тож він обтяжив своє тіло кулеметом і вистрибнув з гвинтокрила у воду, прихопивши собою на дно і самі повідомлення, щоб вони не дісталися ворогові – так він і загинув, сказав Старший Брат, і цей відважний та самовідданий вчинок мимоволі викликає почуття гордості за нашого побратима. Так, ще Старший Брат додав кілька зауважень про чистоту і цілеспрямованість життя товариша Огілві. Він не курив і був категорично проти алкоголю, не витрачав час на дурні розваги, і щодня займався у спортзалі, а ще дав обітницю безшлюбності, вважаючи шлюб і турботу про сім'ю несумісними з цілодобовим служінням своїй батьківщині. Всі його розмови були лише про принципи АНГСОЦу, і єдиною метою його життя було знищення євразійського ворога і полювання на шпигунів, саботажників, думкозлочинців і зрадників великої держави Океанія.

Вінстон все ніяк не міг вирішити, нагородити товариша Огілві орденом «За видатні заслуги» чи ні, але врешті-решт все ж відмовився від цієї ідеї через зайві перехресні посилання та наступні перевірки, які це може потягнути за собою.

Він знову глянув на свого суперника в протилежній кабінці. Тепер він уже був майже впевнений, що Тіллотсон був зайнятий тієї ж роботою, що і він. Неможливо було дізнатися, чия версія буде в кінці кінців прийнята як остаточна, але він був глибоко переконаний, що це буде саме його робота. Товариш Огілві, про якого ще годину тому ніхто не знав, тепер був існуючим фактом. Вінстону здалося цікавим, що можна створювати мертвих людей, а не живих. Товариш Огілві, якого ще вранці навіть не існувало, тепер існував у минулому, і як тільки факт підміни буде забутий, його існування буде настільки ж достовірним, як існування Карла Великого або Юлія Цезаря.

Розділ 5

В їдальні з низькою стелею, глибоко під землею, повільно тягнулася черга за обідом. Там зібралася вже ціла купа людей і приміщення просто гуділо у какофонії голосів. Кислуватий запах тушкованого м'яса валив через вузьке віконце прилавка, і його не міг навіть перебити гіркий присмак джину «Перемога». У дальньому кутку їдальні був невеликий бар, точніше це був просто отвір у стіні, де джин можна було купити по десять центів за склянку.

«А ось і ти», – сказав голос позаду Вінстона.

Він озирнувся. Це був його друг Сайм, який працював у Дослідницькому Відділі. Можливо, «друг» було не зовсім правильне слово. Нині у вас не було друзів, усюди вас оточували самі лише «товариші», але були товариші, компанія яких не так сильно дратувала. Сайм був філологом, знавцем новомови. Він входив у велику групу експертів, які якраз працювали над складанням одинадцятого видання Словника новомови. Сайм був ще кволішим за Вінстона, маленького зросту, з темним волоссям, якимось одночасно сумним та глузливим обличчям та великими очима, які завжди на тебе витріщались, тому здавалося, що під час розмови він завжди уважно вивчає тебе.

«Я хотів запитати, чи є у тебе леза для бритви», – сказав він.

«Ні однісінького!» – сказав Вінстон з деякою винуватою поспішністю. «Де я тільки не шукав. Таке враження, що їх більше взагалі не існує».

Зараз всі постійно просили один у одного леза для гоління. Насправді у Вінстона ще залишилося два невикористаних, які він завчасно приберіг на чорний день. Ось уже два місяці, як леза зникли з прилавків магазинів. Так було завжди, у певний момент знаходився який-небудь необхідний товар, який партійні магазини не могли постачати. Іноді це були гудзики, іноді нитки, іноді шнурки. Ось зараз настав час лез для гоління. Дістати їх, якщо це взагалі вдавалося, можна було потайки тільки на «вільному» ринку.

«Я голюся одним і тим самим лезом вже шостий тиждень», – додав він для більшої правдоподібності.

Черга трохи просунулася вперед, і знову зупинилася. Вінстон повернувся до Сайма. Вони взяли жирні металеві таці, які лежали у кінці прилавку.

«Ти вчора ходив дивитися, як вішають полонених?» – запитав Сайм.

«Я працював, – байдуже відповів Вінстон, – думаю, скоро це будуть показувати у кіно, там і подивлюся».

«Ой, ну теж мені, порівняв. Це ж зовсім інші враження», – сказав Сайм.

Його глузливий погляд ковзнув по обличчю Вінстона. Здавалося, що його очі так і говорили: «Я знаю тебе, я бачу тебе наскрізь. Я дуже добре знаю, чому ти не пішов на страту цих в'язнів». Сайм був жахливим фанатиком та ортодоксом, і завжди говорив з якоюсь відразливою зловтіхою про повітряні атаки на ворожі міста, про тортури і зізнання думкозлочинців, про страти у підвалах Міністерства Любові. Вінстон у таких випадках завжди намагався змінити тему розмови, наприклад, на тему особливостей новомови. Це була рідна стихія Сайма, і тоді він перетворювався на авторитетного та цікавого співрозмовника. Вінстон злегка повернув голову, щоб уникнути погляду великих темних очей.

«Непогане видалось повішення», – задумливо сказав Сайм. «Я думаю, краще, коли вони не зв'язують їм ноги. Мені подобається дивитися, як вони брикаються і борсаються. І, найголовніше, коли наприкінці у них з рота вивалюється язик, такий синюшний, майже фіолетовий. Це мене дуже тішить».

«Наступний!» – закричала пролка у білому фартусі з черпаком у руках.

Вінстон і Сайм просунули свої підноси у вузьке віконце. На кожний швидко поставили звичайний обідній набір – металева миска з рожево-сірим шматком тушкованого м'яса, шматок хліба, кубик сиру, чашка кави «Перемога» без молока і одна таблетка сахарину.

«Он там є місце, під телеекраном», – сказав Сайм. «І давай по дорозі візьмемо ще по стаканчику джина».

Джин подавали у порцелянових кружках без ручок. Вони пройшли через переповнену їдальню та поставили свої таці на металевий стіл, де хтось залишив жирну калюжу з м'ясної підливи – бридка на вигляд каламутна рідина, схожа на блювотиння. Вінстон взяв свою кружку з джином, на мить зупинився, щоб зібратися з духом, і проковтнув все за один раз. Змахнувши сльози з очей, він раптом зрозумів, що голодний. Він почав наминати тушковане м'ясо ложка за ложкою, роздумуючи над тим, що в цій кашоподібній субстанції йому періодично траплялися в'язкі рожеві згустки, які, ймовірно, були якимось наповнювачем з м'ясним смаком. Вони мовчки їли свій обід. За столом зліва від Вінстона хтось невпинно та нерозбірливо теревенів, що було більше схоже на якесь крякання.

«Як там просувається робота зі Словником?» – запитав Вінстон, підвищуючи голос, щоб заглушити шум.

«Та потроху просувається», – відповів Сайм. «Зараз якраз займаюся прикметниками. Дуже цікаво».

При згадці новомови він одразу аж засяяв. Він відсунув у бік свою миску, взяв в одну руку шматок хліба, а в іншу сир, і перехилився через стіл, щоб мати можливість говорити без крику.

«Одинадцяте видання буде остаточним», – сказав він. «Ми надаємо мові остаточної форми – саме так вона виглядатиме, коли ніхто більше не говоритиме жодною іншою мовою. Коли ми закінчимо, людям, подібним до нас з тобою, доведеться вчити мову наново. Ти напевно думаєш, що наше головне завдання – вигадувати нові слова. А ось і ні! Навпаки, ми знищуємо слова – десятки, сотні слів кожного дня. Ми скорочуємо мову до мінімуму. В Одинадцятому виданні не буде жодного слова, яке застаріє до 2050 року».

Він жадібно відкусив хліб і зробив кілька ковтків кави, а потім продовжив говорити з якоюсь педантичною наполегливістю. Його худорляве обличчя пожвавилося, а погляд став якимось замріяними.

«Дивовижна річ це знищення слів. Звичайно, від багатьох дієслів та прикметників нікуди не дітися, але є сотні іменників, яких можна спокійно позбутися. І я говорю не лише про синоніми, бо ж є ще антоніми. Зрештою, яке виправдання існує для слова, яке просто має протилежне значення до іншого слова? Будь-яке слово вже і так містить у собі свою протилежність. Візьмемо, наприклад, слово «добре». Якщо у вас є таке слово, як «добре», навіщо тоді таке слово, як «погано»? «Недобре» підійде набагато краще, тому що це дійсно повна протилежність, а «погано» – ні. Або, знову ж таки, якщо вам потрібна більш сильна версія слова «добре», який сенс мати цілий ряд розпливчастих непотрібних слів, таких як «відмінно», «чудово» і так далі? Все це можна замінити словом «плюсдобре». Слово «двічіплюсдобре» дасть вам ще більш сильне значення. Звичайно, ми вже використовуємо ці форми, але в остаточній версії новомови інших варіантів просто не існуватиме. Зрештою, всі поняття доброго та поганого будуть міститися всього у шести словах – але фактично це буде лише одне слово. Хіба ти не бачиш красу всього цього, Вінстоне? Ну, звичайно, спочатку все це спало на думку СБ», – додав він, трохи запнувшись.

При згадці про Старшого Брата вираз обличчя Вінстона, мабуть, був не досить радісним, і Сайм відразу помітив цей брак ентузіазму.

«Вінстоне, ти, я дивлюся, не дуже любиш новомову», – майже з огидою сказав він. «Навіть коли ти пишеш нею, ти все одно думаєш на старомові. Я читав кілька твоїх статей для «Таймс». Вони досить непогано написані, але це все одно лише переклади. У глибині душі ти волів би використовувати старомову з усією її розпливчастістю та марними семантичними відтінками. Ти не розумієш краси знищення слів. Ти взагалі хоч розумієш, що новомова – це єдина мова у світі, словниковий запас якої з кожним роком стає все менше?»

Вінстон, звичайно, знав це. Він спробував зробити максимально розумний вираз обличчя і посміхнувся, не наважуючись заговорити. Сайм відкусив ще один шматок хліба, швидко прожував його і продовжив:

«Хіба ти не розумієш, що головна мета новомови – це звести процес мислення до мінімуму? Зрештою, ми зробимо думкозлочин буквально неможливим, бо не буде слів, щоб навіть висловити його. Кожне поняття, яке коли-небудь може знадобитися, буде виражене рівно одним словом, і значення цього слова буде чітко визначене, а всі його допоміжні значення будуть стерті та забуті. Вже в Одинадцятому виданні ми значно наблизимося до цього історичного моменту. Але цей процес ще довго триватиме після того як ми з тобою помремо. Щороку слів буде все менше і менше, а кругозір буде ставати все вужчим. Навіть зараз, звичайно, не може бути ніяких виправдань для думкозлочинів. Це просто питання самодисципліни та контролю реальності. Але врешті-решт і в цьому не буде потреби. Революція завершиться, коли мова стане досконалою. Новомова – це АНГСОЦ, а АНГСОЦ – це новомова», – додав він з якимось містичним задоволенням. «Тобі коли-небудь спадало на думку, Вінстоне, що найпізніше до 2050 року не залишиться у живих жодної людини, яка змогла б зрозуміти розмову, яку ми ведемо з тобою зараз?»

«Крім…» – з сумнівом почав Вінстон і зупинився.

Йому так і кортіло сказати «крім пролів», але він стримався, не будучи повністю впевненим, що це зауваження було доречним. Однак Сайм здогадався, що він збирався сказати.

«Проли – не люди», – недбало сказав він. «До 2050 року, а можливо й раніше, всі знання про старомову зникнуть. Вся література минулого буде знищена. Чосер, Шекспір, Мільтон, Байрон, всі вони будуть існувати лише у версіях новомови, не просто змінені на щось інше, а буквально перетворені на дещо геть протилежне до того, чим вони були раніше. Зміниться навіть література Партії. Зміниться навіть її гасло. Як зможе існувати гасло «свобода – це рабство», якщо саме поняття свободи буде скасовано? Сам алгоритм мислення буде іншим. Думок, у тому розумінні, яке існує зараз, не буде. Благонадійність означає відсутність думок, а точніше відсутність потреби у думках. Благонадійний той, хто не мислить взагалі».

«Колись, – подумав Вінстон з якоюсь раптовою впевненістю, – Сайм зникне, колись він однозначно випарується». Він надто розумний. Він все бачить надто чітко і говорить надто сміливо. Партія не любить таких. Одного дня він зникне. Це написано у нього на обличчі.

Вінстон доїв хліб з сиром. Він сів впівоберта, щоб допити каву. За столом зліва чоловік з різким голосом все ще торохтів. Молода жінка, яка, ймовірно, була його секретарем і сиділа спиною до Вінстона, слухала його і, здавалося, охоче погоджувалася з усім, що той казав. Час від часу Вінстон вловлював такі репліки як «Я думаю, ви маєте рацію, я повністю з вами згодна», вимовлені тонким і досить дурнуватим жіночим голосом. Водночас інший голос не замовкав ні на мить, навіть коли говорила його співрозмовниця. Вінстон знав цього чоловіка в обличчя, хоча про нього самого майже нічого не знав, окрім того, що той займав якусь високу посаду у відділі Художньої літератури. Це був чоловік років тридцяти, з широкою мясистою шиєю і великою щелепою. Його голова була трохи закинута назад, тому його окуляри відбивали світло ламп, і через це Вінстон бачив тільки два порожніх дзеркальних диска замість очей. З потоці звуків, що виривалися з його рота, було практично неможливо вичленити жодного слова. Одного разу Вінстону все ж вдалося вловити фразу – «повне і остаточне викорінення гольдштейнізму» – яка звучала, як одне довге слово. Але загалом вся його мова була просто одноманітним кряканням. І хоч розібрати, що говорив цей чоловік було майже неможливо, загальний характер і спрямованість розмови були зрозумілі. Ймовірно, він засуджував Гольдштейна і вимагав більш суворих заходів проти думкозлочинців і саботажників, ймовірно, він обурювався звірствами євразійської армії, а також звеличував заслуги Старшого Брата або солдатів на Малабарском фронті – але це не мало ніякого значення. Що б він там не говорив, можна було без сумніву сказати, що кожне його слово мало на увазі продемонструвати його благонадійність, все, що він говорив, було чистою пропагандою, чистим АНГСОЦом. Спостерігаючи за цим усім, Вінстон навіть подумав, що цей крякало взагалі не справжня людина, а якийсь робот. Говорив не його мозок, а його гортань. Какофонія, яка з нього лунала, складалася зі слів, але це не була мова в істинному розумінні цього слова: це був звук, видаваний несвідомо, як крякання качки.

Сайм на мить замовк, малюючи щось ложкою у рідині з-під тушкованого м'яса. Голос за сусіднім столом знову щось крякнув, чомусь навіть навколишній шум його не заглушав.

«У новомові є слово, – сказав Сайм, – я не знаю, чи знаєш ти його: «крякоговір», це коли хтось крякає, як качка. Це одне з тих цікавих слів, які мають два протилежних значення. Коли таке кажеш про супротивника, це звучить як образа, а коли про того, з ким згоден, це похвала».

«Безсумнівно, Сайм випарується», – знову подумав Вінстон. Він подумав про це з жалем, хоча добре знав, що Сайм його зневажав, і був цілком здатний звинуватити у думкозлочині, якби побачив для цього хоч найменшу підставу. Але щось з цим Саймом було не так. Йому чогось не вистачало: якоїсь обачності, показної байдужості, можливо, навіть звичайної дурості, яка могла б його колись врятувати. Не можна сказати, що він був «неблагонадійним». Він вірив у принципи АНГСОЦу, любив Старшого Брата, радів перемогам, ненавидів зрадників не просто щиро, а навіть з якимось невтомним завзяттям, не властивим рядовому члену Партії. І все одно було в ньому щось дивне, щось підозріле. Він говорив речі, про які краще було б мовчати, він читав надто багато книжок, він часто бував у кафе «Каштан», яке було улюбленим місцем художників і музикантів. Звичайно, не було закону, навіть неписаного, який забороняв би відвідувати це кафе, але бути поміченим у цьому місці було поганим знаком. Тут збиралися старі, дискредитовані лідери Партії, перш ніж остаточно випаруватися. Говорили, що там бачили самого Гольдштейна багато років або навіть десятиліть тому. Долю Сайма передбачити було неважко. І все ж як не крути, якби Сайм хоча б на секунду вловив природу потаємних думок Вінстона, він негайно здав би його Поліції Думок. Як і будь-хто інший, звичайно, але Сайм зробив би це з більшим завзяттям і задоволенням, ніж інші. Але навіть завзяття його не врятує. Благонадійний той, хто не мислить взагалі.

Сайм підняв очі. «А ось і Парсонс», – сказав він.

Щось у тоні його голосу підказувало, що йому хотілося додати: «цей клятий дурень». Парсонс, сусід Вінстона по поверху у будинку «Перемога», проштовхувався до них з іншого кінця їдальні – огрядний чоловік середнього зросту зі світлим волоссям і жаб'ячим обличчям. До тридцяти п'яти років у нього вже було солідне черевце і жирові складки на потилиці, але рухався він бадьоро і якось по-хлоп'ячому хутко. Він взагалі був схожий на підлітка-переростка, і хоча він був одягнений у звичайний партійний комбінезон, дивлячись на нього чомусь мимоволі уявляв його у синіх шортах, сірій сорочці і червоній хустці на шиї – уніформі Загону юних розвідників. Уява так і малювала його з ямочками на колінах і пухкими рученятами, які здригаються у несамовитому марші. Парсонс дійсно так і шукав привід покрасуватися у шортах – тому завжди був першим, хто виступав з пропозиціями організувати масовий турпохід або який-небудь інший активний захід. Він привітав їх обох радісним «Фізкульт-привіт!», сів за стіл, і їх накрила хвиля різкого смороду поту. Краплі вологи виступали на його рум'яному обличчі. Його здатність до потовиділення була просто феноменальною. У Громадському центрі завжди можна було визначити, коли він грав у настільний теніс по вологій рукоятці ракетки. Сайм дістав смужку паперу з довгим стовпчиком слів, і почав його уважно перечитувати, крутячи чорнильний олівець між пальцями.