Ангел наш добрий – Мати Софія

Занедужала старенька Олександра.

Недовго й лежала – день-два, хотіла щось сказати дочці, але не могла, лише з її очей так котилися сльози, що одна одну побивали…

* * *

Поховала Софія матір і згодилася перебратися до дочки. Звикати їй довго не довелось, бо це зовсім недалеко та й з Марусею на одному кутку.

Усі розбіжаться по роботах, а бабусі Софії є ким опікуватися, є з ким гомоніти.

Нащебечуть правнучата їй, нащебечуть, а вона їм казочку розкаже, кашкою нагодує, колискової заспіває до денного сну.

Може, й стомлювалася вона, але ніколи не говорила, що їй з дітьми важко, не жалілася, що зайве пустують.

Вона завжди уміла вчасно підтримати, заспокоїти, поцікавитися, як у дітей і внуків ідуть справи на роботі: як пройшов далекий рейс у сина Петра, як у доньки-куховарки Марусі минув робочий день, що готували школярам на обід, як ідуть жнива в колгоспі, де головував син Іван, як готується школа, у якій директоркою Люба, до роковин Малої академії.

–

Мамо, їде велика делегація студентів з викладачами з Черкаського педінституту, я хвилююся, – якось сказала дочка.

–

А ти не переживай. Приймемо, вареників наваримо, усім вистачить. Ще й узвару подамо.

–

Спасибі вам, – вдячно мовила донька.

Уже немолода, а не стомлюється ходити пішки і до церкви в сусіднє село, і на шкільні свята, які часто відбувалися в Крицькому саду.

Вона любила і своїх, і чужих дітей.

Сяяла до всіх сяйвом своїх проліскових очей, які і з віком не помарніли, не потьмяніли. Такою залишається Мати… Справжня.

*

* *

Пронеслися над Софіїною долею роки, як шалені коні: ні загнуздати їх, ані припнути. Сила вже не та: ані до печі заглянути, ані картоплинку обчистити, чи курочкам посипати. Зажуриться собі, бувало.

–

А скільки хліба, короваїв, пирогів напекла дітям і внукам за своє життя,– зітхне невесело. – А тепер десь поділася, зникла сила.

–

Та ви, мамо, відпочиньте, за свій вік наробилися. Ось книжечку прочитайте новеньку, внучок привіз, – заспокоїть дочка.

Любить мати дуже читати. І навіть коли стала інвалідом по зору, і тоді читання було її улюбленим відпочинком.

І треба ж такому горю статися: у неї якось уночі раптом заболіло так око, що біль годі витримати!

Повезли діти у Шполу до лікарні.

Оглянувши матір, лікарка сказала: треба негайно видалити хворе око, аби не стало більшої біди.

Діти в один голос:

–

Ні, не дозволимо цього робити! Як!? Залишити стареньку калікою?

–

Не плачте, діти, не побивайтеся. Як лікар каже, так і зробимо, щоб потім ще більше не жалкувати, – заспокоїла їх.

Мужність, мудрість, сила духу, витримка передалися рідним.

Повернувшись з лікарні, вона ніколи навіть не натякнула на свою інвалідність: залишалася все такою ж спокійною, впевненою в собі, розважливою, щирою, ніжною, ласкавою і доброю.

–

Привезіть мені щось цікаве читати, бо вдома вже все перечитала, – бувало, просить дітей і внуків. І вони з радістю привозили їй художні книжки.

Скільки вона їх прочитала!

А коли дочка видала нову свою поетичну збірку, мати усім друзям, хто приходив до хати, дарувала її:

–

Прочитайте. Я вже декілька разів читала! Цікава і корисна книжечка.

–

Мамо, не треба, а то люди скажуть, що хвалимося, – просить донька.

–

Не скажуть. У твоїй книжці є чому повчитися, – відкаже упевнено з сонячним усміхом на устах.

ЇЇ натомлені за життя руки стали і для внуків, і для правнуків теплою затишною колискою, вони дуже любили мудру стареньку бабусю, її тиху мову, ласкаву усмішку.

Раділа, коли діти, внуки, правнуки і праправнучата збиралися за святковим столом і просили її сказати перше слово, яке завжди було жаданим, вагомим і повчальним, як золоте зерня.

Любила казати, що в неї немає невісток і зятів, а є дочки і сини.

Та й вони ж її усі шанували: поприїжджають додому і спершу біжать провідати бабусю, понавозять їй подарунків, солодощів:

–

Не треба, діточки, у мене все є, а ви витрачаєте гроші, – просить їх.

–

Ми вже самі на себе заробляємо і без гостинця до вас не можемо приходити, – цілуючи стареньку, промовляють весело.

–

Ой, не цілуйте мене, бачите, яка я вже негарна стала! – ніяковіючи скаже.

–

Не кажіть так, бо ви у нас сама найкраща! – в один голос щебечуть.

Щаслива вона після кожних таких відвідин:

–

Слава Тобі, Боже! Гарних, добрих і розумних діточок благословив у родину!

*

* *

Вона відійшла на Різдво спокійно, тихо, як і жила. На прощання вислухавши з лагідною усмішкою колядочку з уст найменшого правнука і колядників-односельців, які її щиро любили і шанували.

Кажуть, що в такий святий День Бог забирає кращих у Рай.

До матері

Наче дощик весняний,

Мені любо-любенько

Зелена неділя

Стала хата центром

Люба ненечко

Батькова сорочка

Намисто

У весняній заметілі рідна хата

Похилі, зігнуті сивенькі

Мати сина тополино виглядала

Чекання

Ой, горлице – удівонько

Позліталися діти до неньки

Все нам у вирій летіти

Мати

У тиші рідної кімнати

Серед шляху одна Повік з ріднею

Над внуками птахою…

Висота мудрості

Хато – колиско

У казці лиш збуваються дива

Бабуся Олександра

Соняшник відцвілий – батенько старий

Нестало тітки Оксани

Вирій виглядає…

Хмаровища-хмари

Спішіть до матері, сини

Мріялося

Наше сонечко

Перевдягаємо неньку

Ластовиннячко ласкавиться ластів’ятами

Душа у матері святиться благістю

Нічого краще не буває

Сива моя голубонька

До матері

Вишенько, біло – розквітлая, нене!

Ти ж бо найкраща у мене.

І ласкава, й проворна, і всюдисуща,

Бджілко моя невсипуща,

Світла радосте, тепле сонечко,

Ти опора міцна та й для донечки, Бо складаю безжально і болі, і муки І на душу твої, і на руки. Скільки їх випада на дітей – Ціле лишенько!

Не зігнись від незгод ти моїх, Хитка вишенько!

Ніжна вишенько, ясний променю, Ти долаєш життєві шторми Вкупі з донею.

Буревіям з вітрами та й не здаватися, Ти навчаєш мене в боротьбі не згинатися.

Ти найкраща у мене, матусенько – вишенько! Я у серці своїм образ твій навік вишила!

Мені любо-любенько

Мені любо–любенько, коли поруч зі мною і тато, і ненька, а ще й ніжна моя бабуся – я до них усім серцем горнуся.

Мати іде до воріт

Гріє сонцем усіх цілий

             вік

ненька невтомно, дбає про нас невгамовно.

Сяє блакитною радістю       світ -

Мати іде до воріт! І щодень, і щогодини самозречено палить себе

на кострищі в ім`я щастя дитини. Все бігом та бігом з- під хустини пасмо білим крилом. Як земля буде вічно крутитися і світ буде допоки,не присяде матизарум`янились молодо щоки. Очі хлюпають радістю синьо до дочки і до сина у росі, у щасливій сльозі.

* * *

Наче дощик весняний, Ходить лагідна мама. Усміх в неї привітний, Ніби сонечко літнє.

А в очах голубизна,

Як і небо моєї Вітчизни.

Зелена неділя

Пахне клечанням,

Зелен – рутою, і м’ятою, Сині півники горді

Повсідались під хатою.

Вільха радо із стріхи

Сережками хвалиться,

Дуби і горіхи

До калиноньки залицяються.

Я босоніж ступаю по лезах

Трави-лепехи на долівці, –

Тихо скрикне стебло, Бризне щасно сльозою, Віддавши тепло.

(Як до серця мені прилягло!). Пахне клечанням знову в хатині у мами… По долівці в дитинство іду, обережно ступаю у казку ногами…

* * *

Стала хата центром Всесвіту безмежного, від любові безбережного:

порядкує в хаті ненька – горличка       сивенька,

розливає ніжні хвилечки тепла у душі наші ненька мила, –       хвилечки добра.

У спокої скупані щасливляться       і діти, і внучата. Ховається жура, і мусить зло

      мовчати –

по хаті образом святим пливе Пречиста Мати.

Люба ненечко

І

Ми з тобою, ненечко, одне ціле, я – частинка твоя змаліла. Як нам гарно у світі жити, землю ласкаву у двох любити. А вона до нас горнеться, правічна, Тільки ж ми на ній, мамо, не вічні! Недалеко розлука стоїть за плечима, холодно диха.

Сіє лихо на нас з рукава, сіє лихо…

ІІ

Так боюся

Тебе вразить, матусю. І благатиму долю, ще й зозулі вклонюся, щоб не ти наді мною, як плакуча верба, голосила в журбі, а я над тобою тополино стелила жалі. Стеблинкою, павутинкою потримайся, за життя позмагайся, люба ненечко, в світі, щоб, доглянута,

Очі рідні закрила при дітях.

Батькова сорочка

Пам’ятаю: рукави розставивши, В хату входила татова сорочка.

І хилилася, хилилась від тепла.

А за нею входили й сороченята

Ті, що ми носили, діти – маленята.

Пахло так тоді в хаті солодко – морозно,

Свято пахло, радістю весняною тривожною. Ще іскрилися сніжинки, Квіточки – сльозинки. Як те грубе полотно

Та до серця прилягло! В сорочках з морозу і пороші Які ж сни наснилися хороші!

Жалю мій! На тонкій на синовій сорочці

Не квітують осяйні сніжинки,

Густо – густо повсідалися смутні пилинки.

Не присняться йому сни ті,

Що матері колись наснились,

В чому ж ми, у чому, люди, помилились?!

Батькова ж сорочка, із любові ткана,

Вже давно не замерза,

Виціловує у прискринку її моя сльоза!

* * *

У весняній заметілі рідна хата, Навіть не впізнати.

У бузкову радість я прийду, До ненечки – вишні припаду.

А за нею стоять літа та й літа,

Тому вона не старіє, а все молода. Струмениться молодо льону цвіт з очей, А із серця – золото обсипа дітей.

Намисто

Голод намисто поїв у баби Марії, І тепер воно правнучку не зігріє. І спідниця не буде носиться у квітах маленьких на ситці. Десь кожух у Ростові блука, може, й досі, б’є додому, б’є ніженьки босі. Та не дійде – несила, жаль, господарка юна його не носила. Бо голод зубами клацав, бродив по селі, І дрижали від страху старі і малі. А він хазяйнував, намисто з груби замуроване виривав. Виривав дороге намисто, поїдав усе чисто.

Аж щелепи йому тріщали, аж зуби йому хрущали.

Та й дівці було не до нього, упала голоду в ноги. А він заморозив навіки її на стежці заплаканій у бур’яні. Без намиста Ганнусю ховали, бо в Росію воно прошкувало – Так хотіло шлях заступити смерті, та спізнилися батькові ноги, до крові натерті. Через силу добився до хати, а її не впізнати. Пустка та й годі, бур’яни вище хати танцюють в городі. Став на порозі, засмучений, де ти, доню моя незаручена? Я ж намисто на хліб не зміняв, для весілля твого зберігав… Та й упав, похилившись на лаву, в вузлуватих руках нещасливе намисто ридало. * * *

Похилі, зігнуті сивенькі, голубоньки старенькі – усе частіше відлітають в ірій і розтають, як цятки сірі. Не прилітають навесні, лиш посилають здалеку пісні, яких душа жде, як причастя, жаданого, солодкого, як щастя.

Чекання

Скільки вишні зацвітали у рідному краї,

Скільки зими порошею вже їх замітали,

Скільки разів лелеченьки вертали до хати, Лиш кровиночки з війни Не діждеться мати.

Тільки встане сонце – Мати зором у віконце – І який цей світ болючий, Із сліз зітканий, пекучий!

Ой, горлице – удівонько

Ой, горлице – удівонько,

Сива твоя голівонька, Побіліла в самотині Сонцем була у родині.

З дітьми батька виглядала, Долю свою викликала, Поки склала крила:

Летіти несила…

Мати сина тополино виглядала

Мати сина тополино виглядала, А ворота з туги впали.

Аж під вікна підійшла сива нехворощ – травиця, Стріча з сином (ой, давно) матері лиш сниться.

Сниться тільки та примариться,

Над неньчиним подвір’ячком небо хмариться.

А де ж твої внуки, сива мати? Було б тобі, мати, крил не підставляти, Було б тобі сина в полині скупати. Полин – трава та й гіркая, А матінка та й близькая. А нехворощ сиву у колиску слати Було б тобі, мати.

Було б його, мати, у любистку скупати, –

Трава та пахучая,

А розлука із ненькою та й болючая.

Було б сина, мати, в поле посилати, Де колос зернистий, Де птах голосистий. Було б його вчити

Ще землю любити.

Не хилилася б тепер, як суха билина, При синові живому Мати – сиротина.

Все нам у вирій летіти

Жалієм матір аж тоді, як вишнею зів’яне кволо, ще не пройшовши своє поле, як слід не надивившись і на світ, а похилившись від усяких бід так передчасно, згорівши зіркою завчасно…

Позліталися діти до неньки

Позліталися діти до неньки,

Пташенятами – внуки маленькі, Та здорвлять, та щедро віншують,

А вини за собою не чують: у мами не були давно, слід прочах.

Перлом чистим – сльозинка у мами в очах. Бо таке її свято випадає не густо. (Щоб веселощі й гамір дитячий),

Про це знають удвох – Мати сива, стара, І хатиночка – пустка.

У тиші рідної кімнати

Голубі фіранки в смужку золоту, мамину усмішку вічно молоду – у своєму серці я завжди ношу, і до білої хатини все лечу, спішу. Там, у тиші світлої рідної кімнати жде мене у радості й печалі

найдорожча в світі –

                    Мати!

Мати

Час як підходить – Мати на пошту виходить. Хустину – ворона чорного, що на голові

кряче,

Змінить на білу, на радісну наче.

Празник у матері – ніби і справді сини

обізвались,

Ніби з війни повертались.

А так –завше в Матері чорним вишита

сорочка,

Тужить, як чайка підбита: – Синочки!

Синочки…

–А мені ось за голови ваші хлібина

й консерви …

Дзвонять із неба! Ось вибухнуть струнища – нерви!

Крайка неба – пояс червоний козачий,

Лазурова габа – смуток юначий, А рожевий окрайчик навколо –

то дівоча невтішная доля.

А темний, аж синій –печаль материнська за сина.

Не діждалась з війни молодих

козаченьків –

У сльозах все життя натужилася рідная

ненька,

Їй держава платила по дванадцять рублів

за кожного сина…

За Петруся білявого…

За Миколку чорнявого…

І матуся щомісяця консерви купляла, Та гіркі і пекучі обіди синочкам

справляла…

Серед шляху одна

І

Серед шляху одна, як тополя покинута,

На худеньких плечах хустка накинута – Мати стара, як сум, бреде, Ніхто й ніде її не жде. Хустка картата з нею – як крила, В ній виростала донечка мила.

Мати – костур у руки

І снує, наче тінь, від дочки – до онуки.

Скрізь важка, всюди немила, Сумно сплескують хусточки крила. На дорозі одна тополиною гнеться, Літній дощ на хустині сміється.

В ній в безхліб’я по селах ходила,

За останню сорочку доні хліба просила… А дощ не сміється вже, плаче, заслав пеленою… Матір горе веде тінню сумною.

ІІ

Хмаровища – хмари Облягли, як чари, не пробитися до світла, де надія колись квітла.

На життя щасливе, весело – грайливе, на життя багате в материнській хаті.

В материнській хаті, прибраній у квіти… Самотою тужить ненька при рідненьких дітях.

Повік з ріднею

Щаслива я: навкруг рідня моя Цвіте калинно, чорноброво.

Живи, родинонько, пребудь здорова! Щаслива я – навкруг земля моя, Квітчає її пісня солов’я.

Вінчає урожай з землею обрій Там, де ходили роботящі обри. Щаслива буду я повік з ріднею, Із матір’ю – Вкраїною моєю.

Над внуками птахою

– Поживіть ще для себе, Матусенько, – просять діти.

Заквічали оселю, прибрали у квіти… А вона все сміється, вже над внуками птахою в’ється. – Відпочину тоді, як піду за межу. А поки що для Вас побіжу та зроблю, побіжу та зроблю, побіжу!…

Висота мудрості

Бабуся – грушка зморщена сухенька, чиясь дбайлива сонцеока ненька між квітами – внучатами в травицю сіла – впала сіренькою перепеличкою, тендітно – невеличкою…

О, скільки радощів і смутку на віку пізнала сільська бабусенька!

Із честю світлою несе вагу минулих літ, і недарма в очах злинялих нам цвіте той давній дивний цвіт. І промениться мудрості для нас ще недосяжна висота, до серця струменить мадонни – матері свята і непорочна чистота.

Хато – колиско

Хато – колиско, пречиста в любистку, хато моя чарівна, беззахисна, в горі сумна!

Падають стіни твої! Від бід – і падає світ, падає сволок з цвяшком від колиски, де ми виростали малі, падає сволок – і виростають до неба жалі понад любисток, і понад бузку шумовиння пахуче, вище, все вище, де зорі ясні і немручі… Жалю ж мій, жалю, гіркий непомалу, хата вмирає моя – з хатою падаю я!

У казці лише збуваються дива

Очі – не очі: зіниці лиш чорні: Впали на хату дитинства літа, та обсіли долю її воронням.

Лиш піч одна іще жива. Та ба!

У казці лиш збуваються дива, щоб раптом з неї калачі рум`яні, і ми малі зовсім, і з нами хата, а в ній живі – і мама, й тато.

Бабуся Олександра

Накувала зозуленька довгий вік, а щастя забула.

Взяла війна її сина – соколика, вернуть – не вернула. Лічить літа неньці важка самотина. Та сивіє, та журиться – звістки жде від сина. Важкі руки вироблені, наче в чайки крила, склала роки на колінах – підняти несила.

Руки – колискою теплою, затишною,

А над ними Мати тужить та й білою вишнею:

– Де ж ти, де ж ти, синку?

Де ж твоя дитинка?

На колиску – руки: кап та кап – (скільки уже літ) –

перлами блакитними з очей виплаканий цвіт… Гіркий цвіт!

Соняшник відцв

ілий – батенько старий

Голова зсивіла – соняшник відцвілий – батенько старий до світу німий: погляд відболілий, устонька зімлілібатенько старий: до світу глухий… На долоні колись дужі, до роботи небайдужі, похилився, зажурився батенько старий: до усіх німий…

думу- думоньку колише, з ним самотність в парі й тиша.

Ніч і день, день і ніч, сльози з віч.

Як дитинасиротина батенько старий при синах живих… плаче безутішно при дітях успішних.

Не стало тітки Оксани

«Не стало тітки Оксани!» Болем упало зрану.

Не стало вдови – горяниці

І ненечки – жалібниці…

На плечах війну носила,

Синочків п`ятьох без мужа ростила.

Тепер ось не стало вдови – горяниці…

І люди терпінню її прийшли поклониться. І краялось серце в кожного – Далека війна тривожила.

Вирій виглядає…

А вже матусенька на лаві…

В хустиночку білесеньку прибрали…

І сонцетепло запишалась, Купаючись у многолюдді слави і неслави.

Це, мамо, принесли вам діти

За подароване життя ті скарби: На серденько цілющі ліки

й рани –карби,

тепер ось потопаєте

в сльозах-печалях,

коли вже вирій виглядає Вас у дальніх далях.

І квітами встеляють Вам дорогу.

Й сини спішать Вам на підмогу,-

Підставить дужеє плече – Труна із ненькою в долоні

аж пече…

Ридають дітоньки від горенька

одчайного і просять дива незвичайного,аби вернулася до них старенька – жертовниця і страдниця –

їх ненька…

Хмаровища- хмари

Хмаровища- хмари Облягли, як чари, не пробитися до світла, де надія колись квітла.

На життя щасливе, весело – грайливе, на життя багате в материнській хаті.

В материнській хаті, прибраній у квіти… самотою тужить ненька при рідненьких дітях.

Спішіть до матері, сини

Спішіть до матері, сини, поцілувати руки в синіх жилах, шануйте за життя, а не тоді, коли бере її могила.

Квітчайте матір квітами, коли вас гріють її очі синьо, а не тоді, коли на лаві вітряно… лежить матуся тихо й голосять квіти у руках у сина.

Тоді їм не доплакатись до мами. Спішіть, коли іще жива і снить, й тримається за білий світ синами – соколами.

Мріялося

Матері

А ще мріялося весноньку ждану стрічатимем,

І вона за рученьку візьме тебе,

Ласкою і сонечком квітчатиме,

Та ще вистелить під ніженьки натомлені

Килими коштовнії, запахущі диво-самоцвіти, Аби сил набралися й серденько твоє могло радіти…

Як же ти стомилася, мабуть, рідненька,

Що в зиму відлинула від нас, пташечко маленька?! Узяла з собою лиш колядочку святу Різдвяну, Дарувала нам навіки усмішку кохану…

Наше сонечко

Ми ж Всевишньому молились,

І тебе просили, ненько, –

Не спіши від нас, рідненька.

Ти, як квіточка, трималась, Відганяла злі морози

І над сили, і крізь сльози.

Та у хату вдерлась люто

Прелиха страшна година, І відходить від родини найріднішая людина. Залишила нам у спадок

Усміх ніжний, сонцесяйний Й доброту, й любов високу,

Ніжність, ласку незвичайну…

Тиха ластівко маленька,

Наше Сонечко тепленьке,

Відлетіла в мороз лютий – Серця наші болем скуті…

Перевдягаємо неньку

Ми за давнім звичаєм

Тебе, матусю, перевділи – Одяг твій сусідочці хорошій наділили: Як його складали

Серцем і душею цілували.

Тут нова сорочечка

В дрібненьких квіточках білесенька,

Спідничка темно-сіра, ненадівана давно,

Зовсім нова, гарнесенька,

Ще кофтина тепла бурячкова,

Дорога тобі була обнова,

І легенька вишивана блузка – В ній ласкавиться на квіточках кожная галузка.

Ще святешня хусточка квітчаста, – Одяг цей любила, мала в ньому задоволення і щастя.

Що там за межею, що туди від нас полинула, І як твоїй душі ведеться, ми не знаємо.

Кажуть люди: так годиться – тебе й перевдягаємо.

А якщо не так щось учинили, нам прости. Знаємо: душа твоя свята прощення повна й чистоти.

*

* *

Душа у матері святиться благістю

І тихим спокоєм вмивається, Коли з порога: – Мамо, здрастуйте… – вчувається,

І на устах у сина цвіте усмішка мила. Тоді у неньки виростають крила, І прибува джерельна сила.

*

* *

Ластовиннячко ласкавиться ластів’ятами

На щедрих рученьках мами,

Що все життя звикли віддавати, Віддавати дітям, онукам

Хліб рум’яний і до хліба. Пахучі в ластовиннячку руки неньки, Молоком – добром ніжно тепленькі. Рученьки – ластів’ята літають, Все роботи для себе шукають.

Золотом, золотом золотяться

Ластовиннячка – сонечка, щастя На рідних рученьках мами. Боже милий, подовше тримай ти її поміж нами!

* * *

Нічого краще не буває,

Як ранок новорожденний світає…

Нічого не буває краще в світі, Як неньці простягають рученята діти.

Нічого не буває наймиліше, Як рід збереться в хаті найрідніший, Нічого не буває найсвятіше За слово матері, що наймудріше.

Сива моя голубонька

І

Уже сива моя голубонька І віршів моїх не читає, І не хвалиться: “Це моя доня їх писала, Мо ‘хто не знає?”.

А в хату хто прийде,

Усім дарує мою книжку

І ніжну, щиру, найтеплішу В світі білому усмішку.

Прийшла година зла – прелюта, І сила мамина хворобами закута.

Лежить тихенько сива пташечка,

Та віршів моїх більше не читає,

Лиш усміхом, як перше, Ясно сяє, сяє, сяє…

ІІ

Пташино воркітлива, ненько, У пізню – пізню свою осінь так гідно увійшла,

Як та тендітна квітонька маленька.

І ще чарує усміх незрівнянний твій,

І з очей рідних ллється ніжна просинь, Та вже печаль, як смуток сивий, облягає, На миле і прекрасне чоло спадає.

Така беззахисна, довірлива і щира,

Як те дитя мале,

Що руки простяга і горнеться до всіх,

Хто з ласкою на рученьки його візьме.

Тримається за світ цей білий

Із сил своїх останніх,

Бо знає, як нам, дітям,

Пекельно тяжко буде пережить

Невідворотні миті ті прощальні…

ІІІ

Відбула, Віджила, відійшла, А печаль безбережну пекучу Лишила у хаті.

А дихання твоє ще витає, здається, В затишній кімнаті…

Квітом теплим цвіте – Він єдиний у світі такий – Голос тихий, святий, щирий,

А ти ж вибрала спокій у мирі…

Наші думи пливуть, як вода

В літню зливу,

В них і біль, і тривога, і каяття:

Чи була з нами, ненько, щаслива?

Якщо ні, то прости – Ми караєм себе, нерозумнії діти…

Як могла ти маленька сама Піднімати нас всіх і теплом, і любов’ю своєю зігріти? В тебе ж скарбів святих Вистачало на всіх.

Відлетіла від нас, а сади білопінно цвітуть, що ти посадила.

І онуки міцніють, правнучата ростуть, – Твоє ніжне продовження – дива.

Фотоісторія

Брусліновський Микола Назарович, 1920 р.н., загинув на війні у лютому 1944 р.