Австро-Руські спомини (1867-1877)

Після розмов ми поклали перш усього постаратись зібрати для «Січі» бібліотеку, чим мусили зайнятися мої приятелі, котрі повертались в Росію. Вони й справді прислали у Відень книги українські, окрім того Костомарова, Гоголя і т. ін. А я взявсь здобути для «Січі» петербурзькі журнали й газети, в котрі я писав. Друге діло, котре вийшло з цього нашого пробутку в Відні, була участь, котру взяли молоді галичани в збиранні матеріалу для історичних пісень. За це діло взявсь д. Мелітон Бучинський і виконав його на славу! Він здобув готові вже записи від кількох земляків і зорганізував цілий півчок записувачів, так що, повернувшись у Київ, я застав цілі пачки присланих ним пісень, впорядкованих lege artis[7]: кожна на осібному листочку, з поміткою сторони, оселі, записача. Скарб цей і досі не вичерпався, бо й досі не викінчено видання укр[аїнських] політичних пісень, та святі знають, коли і викінчиться, бо в 1886 р. мені написав кружок наших щирих земляків, що почате мною видання («Полiт[ичних] пісень українського] народу в XVIII і XIX ст.») для них шкідливе {Шкідливе також і повне видання «Кобзаря» Шевченка!}! Окрім спеціально політичних пісень, д. Бучинський передав нам у Київ цілі збірки, котрі теж лежать дурно в мене: я кілька разів обертався до різних галичан, що радий передати ті пісні для друку, та з того нічого не виходить. Львівські народовці не мають з чого печатати твори «велетня» (як вони кажуть) народу, бо видають папір і заходи на «класичні» драми, комедії, подорожі й т. інші твори своїх проводирів, – твори, від котрих по крайній мірі я, грішний, позіхаю, роздираючи рот аж до ухів, – а певно ж хто-небудь, людина з більш «класичним» смаком, ніж я, ними ласує! А твори «велетня-народу» хай полежать!

Розпрощавшись з січовиками, я поїхав у Гейдельберг, а потім в Італію, де зостававсь дві зими (1871-2 і 1872-3), безперервно переписуючись з січовиками, а найбільше з одним з них. Переписка дотикалась усяких новин в Галичині й усій Слов'янщині, літературних праць моїх і інших справ «Січі» і других товариств слов'янських, а найбільше руських у Відні. З останнього поводу мені доводилось дуже споритись з моїм звичайним кореспондентом. Як звісно, всі слов'янські товариства у Відні доволі панславістичні і почастно не пропускають пригоди (а тоді напроти німецько-бюргерському централізму ще більше) показати свою симпатію до Росії. З цього настрою користуються панславісти московсько-реакційного напрямку, до котрих прихилялась завше частина русинів, котра належала тоді до товариства «Русская основа», куди входили всі буковинчики й угорські русини, що вчилися у Відні. Щоб одрізнитись од таких земляків, січовики віддалялися від усяких панславістичних зборів, в чому сходилися з поляками. Через те, звичайно, в усіх кореспонденціях в слов'янські, в тім числі й російські газети про всякі урочисті збори віденських слов'[янських] товариств стояла стереотипна фраза: «Були всі слов'[янські] товариства, окрім поляків і українофілів».

Мені таке поступовання січовиків вдавалось нераціональним і непрактичним. Я силувавсь впевнити їх, що сама по собі ідея панславізму не противна українству, котре, власне, і почалося як серйозний рух федерально-демократичним і гуситським панславізмом Костомарова й Шевченка («Посланіє до Шафарика»), і що українці замість того, щоб віддалятись від слов'ян, мусять при всякій пригоді сходитися з ними, щоб маніфестувати, власне, той панславізм, котрий безпремінно мусить знайти собі більшу симпатію в молодіжі слов'янській, ніж раєвщина. При тому, казав я, не слід січовикам виступати й ворогами Росії народної й культурної, а напроти, слід показувати приязнь до неї, а тим паче треба виступати проти російської реакції й абсолютизму.

Вся моя аргументація відскакувала від моїх кореспондентів, як кавчук від стіни.

Мені одповідали всякими резонами, між іншим, і такими, що, мовляв ми мусимо сходитися не з одними слов'янами, а й з німцями, і мадярами, й т. ін.

Не скоро вже, коли в «Січі» склалась – заходом О. Терлецького і за поміччю нашого кружка – величенька бібліотека, в котрій було зібрано найважніше про Україну, а також всі російські класики, важніші історичні й етнографічні видання і про Білу Русь і Московщину, та коли ця бібліотека й особисті стосунки привели до «Січі» чимало і молодіжі російської – почало сповнятись те, що я радив в 1872-1873 рр. Та й досі ще на панславізм косим оком дивляться галицькі народовці усяких барв, так що й цей бік Костомарова їм навіть малозвісний. Інтересно, що про автобіографію Костомарова, в котрій єсть і програма його слов'янського товариства, ніхто ні слова не сказав в Галичині, – вона навіть не поіменована в «Історії літератури» д. О. Огоновського! Та й усі маніфестації після його смерті, особливо у Львові, вийшли мізерно; мені писали, що народовці навіть боялись прийти на панахиду по цьому «батькові Русі-України» {Після того, як це було написано, програма Костомарова була передрукована в першому номері в третій раз поновленої «Правди» 1888 р. – та ще й як основа програми самого видавництва. Тілько ж треба сказати, що найменше впливу тієї програми видно на самій тій «Правді».}.

Також мало сліду зоставили мої намови про те, щоб повести дійсну пропаганду українського напряму серед буковинчиків і угорців, котрі підпали впливу попа Раєвського – перші, як православні, а другі з реакції мадяронству. Я настоював на тому, що ні до буковинчиків, ні тим більше до угорців не можна підступати із звичайним українофільством, раз, через те, що вони проти того направлені уперед, а вдруге, через те, що їм таки і чужі спеціальні козако-українські традиції. По моїй думці, до тих і других треба підступати з загальнодемократичною ідеєю, а окрім того, показати їм в Росії другі напрямки, окрім московсько-слов'янофільського, напрямки демократично-прогресивні, і звернути буковинчиків і закарпатян на подібну ж дорогу на їх власнім грунті, – чого само собою виходило б і національне народовство, котре б злилося з українством. Спеціальний привід до того, щоб мені налягати на січовиків з такими намовами, явився, коли я прочитав у газетах, що член «Русской основи» Гр. Купчанко реферував про буковинсько-руські пісні. Пустіть від себе подібні реферати хоч по збірці Головацького, – писав я січовикам, – знайдіть збирачів ентографічного матеріалу на Буковині й на угорській Русі, і ви притягнете до себе здібніших і щирих народолюбців з самої «Русской основы». Нічого з моїх намов не вийшло, окрім того, що, за посередництвом М. Бучинського, я зміг закупити від д. Купчанка його матеріал, котрий потім видало київське Географічне товариство в досить спорій книзі, хоч з недоладним титулом «Пісні буковинського народу», – так буцімто в Буковині самі русини! До того ж у виданню тому скривджено Купчанка, бо на заголовку пісень поставлено ім'я не його, а того, хто. впорядкував збірку і, правда, положив на те чимало праці, та все-таки не збирав тих пісень. В усякім разі я в цих хибах видання не винен, бо в момент, коли воно вийшло, не був навіть у Києві. Вернувшись та побачивши книжку, я, звісно, сплеснув руками, тільки вже було запізно.

Переписуючись з д. Купчанком з поводу збирання етнографічного матеріалу, я вспів впевнити його, що по крайній мірі в етнографічних виданнях безпремінно потрібна «фонетика», якої так жахались тоді австро-руські старовіри {Спом'янувши д. Купчанка, я мушу сказати й про дальші мої з ним стосунки, котрі тяглись і потім, бо я діставав від його ентографічні матеріали і обмінювався з ним виданнями. Д[обродій] Купчанко – досить характеристична особа і наводить на інтересні думки про загальний стан австрійських русинів. Безспорно, народолюбивий і причому рухливий (що серед русинами рідко бува), завше за роботою, живучи переважно у Відні, одному з більших культурних центрів Європи, д. Купчанко все-таки досі не виробив собі прогресивно-освітньої основи для свого народолюбства і навіть не звів своїх студій про народ свій в яку-небудь серйозну наукову цілість, а мов навмисне держить себе поверховим віденсько-газетним репортером в усьому, що пише, а в політичних думках не пішов дальше сервілізму, то чорно-жовтого, то московського. А поряд з цим згадую чимало січовиків, котрі дуже нерадо дивились на те, що я зношусь з д. Купчанком: вони й більш освічені, й думки мають прогресивні, й жили й живуть в тім же Відні, а ні один з них не зробив нічого навіть для того, щоб віденські газети діставали звістки про Галичину не виключно з противного народовцям табору, а вже про який-небудь систематичний показ німцям і через них усій Європі життя і справ нашого народу, хоч би в Австрії, нічого й говорити!! Хай ті, що більш мене знають Галичину, скажуть: що тут за причина? А я тільки кажу тепер те, що не раз думав з болем на серці приглядаючись до русинів у Відні.} і котру так постидно предали їм потім львівські народовці.

Потім, вже в 1875-76 рр., коли я побував сам по угорській Русі та познайомивсь з тамтешніми студентами у Відні, почало виявлятись, що моя програма заходу коло них зовсім не трудна до виконання, – почались в мене й на моїх очах у січовиків взаємини з буковинчиками й угорцями, котрі приносили і присилали мені етнографічний матеріал, записаний навіть єретичною фонетикою; почали буковинчики і угорці співати пісні по Лисенку і читати книжки українофільські. Але я мусив скоро залишити Австрію й не знаю, як там на цім полі діялось далі… Тільки по тому, що написано навіть в статті В. Лукича «Угорська Русь» (во многому цінній), бачу, що ортодоксальні народовці й досі нічогісінько не розуміють в справах Угорщини, коли сам В. Лукич бачить в шкідливому й підлому мадяреві Панковичі трохи не народовця тільки через те, що він виступив проти православія й Росії, – що йому, як угорському чиновнику-єпіскопу, було, звісно, не трудно. Не диво, що при такому розумінні угорсько-руських справ народовська пропаганда серед закарпатських русинів не посувається. Не дуже-то вона йде, як бачу, й серед буковинчиків, а надто у Відні, де, як відомо, в остатні роки січовики і буковинчики стали трохи не на ножах, причому буковинчики посунулись ще далі, ніж колись, на бік формального «москвофільства». Коли я вже забіг трохи наперед, то нехай уже скажу, що такому стану речей в товариствах молодіжі відповіла тепер і настрій серед старших обох партій, де з того часу лексикон обопільних лайок навіть вбільшився і при тому виразами, зовсім уже не мудрими. «Ви об'єдинителi!» – кричать одні і думають, що сказали таке вже слово, що проти нього ніхто не встоїть. «А ви роз'єдинитєлі!» – відповідають другі. Моральна вартість обох цих лайок виясняється цілком, коли згадаєш, що об'єдинитель у австрійських Юзефовичів значить те саме, що у російських сепаратист, роз'єдинитель. І не глядячи на це, навіть ті самі, що терплять в Росії від своїх Юзефовичів, носяться в Австрії з криком: об'єдинителі!… Але ж вернімося до 1872 року.

Із моєї флорентійської переписки з січовиками того року я довідався, що поновлюється львівська «Правда». Про це писали мені з російської України, звідки дано гроші (щось 700 рублів) на початок діла, писали з Відня і, нарешті, і з самого Львова – з редакції «Правди». Всі кликали мене писати до нового українсько-народовського органу. Редакція писала в формі навіть низькопоклонній (як потім довідався я, це звичайна австрійська манера, котра не гарантує Вас від грубостів, коли це потребується далі інтересами вашого «нижайшого слуги»). Я відложив набік свого «Непобідимого Мiтру» (Deum Solem Invictum Mithram), ради котрого я засів був в Італії, і сів за роботу для «Правди». Позаяк мене прохали поспішитись, то я написав спершу невеличку рецензію на прислану мені книгу Ганкевича «Філософія у слов'ян», і, власне, на ту частину її, в котрій автор говорить про Росію, очевидно, не бачивши, може, ні одної книги філософської з Росії. Показавши запізнілість звісток автора, я дав реферат про той вплив, який мала тоді в Росії в філософській літературі позитивна французько-англійська школа, котра була тоді в Росії найпопулярніша, – що й було характерною проявою. Далі я сів за довші праці. Впорядкував я збірничок легенд і новел, записаних одним малярем в Полтавщині і подарований мені в Римі (щаслива пригода!) одним молодим тоді, тепер звісним вченим-білорусом. Написав я й оригінальну статтю про справу мені дорогу, і більш других тоді звісну, і, як я думав, найінтереснішу для галичан-народовців, тобто про народну освіту й популярну літературу в російській Україні. Там я розказав про недільні школи, щоб показати, що справа народної освіти вийшла в нас з громади, а не від уряду, потім об тім, як сам уряд мусив узятися за школи хоч на правім боці Дніпра, щоб противустати польському впливу, як нічого не могли вдіяти без громадян же у «Временной педагогической школе», як далі митрополит київський Арсеній піднявсь проти тієї школи, навів на неї «українофільський сепаратизм», як св[ятий] Синод по його ініціативі заборонив релігійні книги і проповіді по-українському, як пішов за тим Катков і т. ін. Розказую далі й про те, яку помилку зробили українці, що після заборони 1863 р. не печатали популярних книг і євангелій в Галичині і т. д. Послав такі свої праці в редакцію «Правди» і думав, що сповнив свою долю служби новому органу.

Незабаром дістаю 1 номер «Правди» – і бачу там сюрприз: моя пісня «Поклик до слов'ян», хоч перероблена місцями так, що нічого не втнеш, і підписана Гетьманцем. Я не мав ніколи претензії бути поетом, а все ж мушу розказати історію цієї пісні, доволі курйозну й характерну. В цю зиму 1870-71 р. просидів я в Берліні серед подібних криків тевтонів, котрі розбивали Францію й не ховали замірів, покінчивши з нею, взятися і за Слов'янщину з Росією. Потім я проїхав частину Слов'янщини, бачив провал федералізму Гогенвартівського, у Відні здибавсь з земляками, у котрих не знайшов широкого розуміння справи не тільки всеслов'янської, а й української, далі вп'ять в'їхав у побідоносну Тевтонщину, де пережовував кілька часу із земляком (покійним Пригарою, професором одеським) і з одним поляком всякі слов'янсько-польсько-московсько-українські справи, нарешті достався сам з родиною в Гейдельберг і абсолютно не міг думати ні об чім, як об будущім конфлікті Тевтонії і Славії, та об тім, яку б то силу показала Славія, якби в ній запанувала федеральна демократія в дусі Костомарова – Шевченка, а не ополячення, а потім московське «обрусение». Щоб голова не тріснула, сів я писати ту статтю, котра була напечатана в «Вестнике Европы» 1872 р. під заголовком «Восточная политика Германии и обрусение». В інтервалі роботи ходив я з своєю дитиною по гейдельберзькому Чорному лісі та співав собі під ніс українські пісні, думаючи все «про те ж таки, що й перше думав», і раз надумавсь на голос і форму пісні «Гей, не дивуйтеся, добрії люди, що на Вкраїні повстало!» зложити суть моєї роботи в політичній пісні. Не даючи моєму віршуванню ніякої ваги, я все-таки послав його в Берлін тому приятелеві, котрий був зо мною у Відні й Мюнхені, а далі поїхав на Прагу, Берлін і звідти писав мені такі ж думки, котрі й я переживав. З Варшави дістаю від нього лист, – пише, що ходить по місту, все перевертаючи в голові мою пісню, а надто слова:

Ой, слухай, ляше, ми тільки за наше Лягали в степах головами, Ми ж не хотіли, щоб панували Вороги ваші над вами, –

і що він навіть дав одному ляхові копію, котра і тому подобалась. Далі з Києва пише, що там він розпустив серед людей ту пісню…

Як же я здивувався, коли побачив в 1 н-рі поновленої «Правди» мою пісню, тільки перелицьовану, перешиту, місцями обкраяну, місцями полатану й дошиту – і підписану Гетьманцем, тоді вже досить плодовитим віршарем. Не маючи ні тоді, ні тепер претензії на титло поета, я дививсь і дивлюсь на мою пісню як на політичну статтю, віршовану – признаюсь – досить незручно. Тілько ж коли вже вона неждано для мене дістала публічності в перелицьованій формі, то я приведу тепер її тут в оригіналі як документ свого часу, хоч як конспект тих речей і тих думок, про котрі була в нас тоді розмова і переписка, між іншим, і з галичанами.

ПОКЛИК ДО БРАТІВ СЛОВ'ЯН

Гей, не дивуйтесь, добрії люди, Що на Вкраїні повстало, Що Україна по довгій дрімоті Голову славну підняла! Гей, українець просить не много: Волі для люду і мови; Но не лишає він до всій Русі I к всім слов'янам любові. З Північною Руссю не зломим союзу: Ми з нею близнята по роду, Ми віки ділили і радість і горе, І вкупі вступаєм в свободу. Ти, русин московський, один із всіх братів Велике зложив государство, Неси ж свою силу, де треба, на поміч, На захист усьому слов'янству. Клади свою славу і силу в освіті, В краєвій і людській свободі, Не думай ніколи неважити душу З'єднаних з тобою народів. По волі слов'янські й чужії народи Поручно з тобою ітимуть: І стане на волю литвин і естонець, А лях в тобі брата обніметь. Гей, слухай, ляше, ми тільки за наше Лягали в степах головами! Ми ж не хотіли, щоб панували Вороги ваші над вами. Ой, признай, ляше, ти руськеє право На руськую землю і мову, І з тої хвилини для власної долі Заложиш міцную основу. Гей, брате чеху, ми твого Жижки Табора ще не забули, Де ми за чашу громадську стояли Й козацького строю здобули. З тобою, сербине, не раз ми братались На суші й на Руському морі, Як бились за волю народну юнаки На Січі й в твоїй Чорногорі. З таким же запалом, з яким ми вмирали За волю свою і за братську, Ми раді повстати і кості зложити, Щоб волю здобуть всеслов'янську. Ой гляньте, слов'яни, встають на Заході Німецькії грізнії хмари; Ставаймо ж докупи, забудемо, браття, Навіки нікчемнії свари. Ой, не даваймо урвать ні частини Слов'янського рідного краю, Но проклят із нас той, хто волю зневажить. Чужої землі забажає! Зберімося, браття, в сім'ю рівноправну, І крикнем на братському пиру: «Ми хочем для себе й для цілого світу Лиш волі, освіти і миру!» Ой мати Вкраїно, ой Київ наш чесний, Коли б довелось серед тебе Те слово почути і вольнеє знам'я Слов'янське підняти до неба!

Гейдельберг, 23 августа 1871.

По правді кажучи, мені було хоч і смішно, а все-таки жалко й досадно побачити такий сюрприз з моєю піснею, досадно через те, що мені здавалось, що основні думки моєї політичної тредьяковщини були висловлені ясніше в оригіналі, ніж у перешивці. А потім я навіть був радий, що так вийшло: все-таки і в д. Гетьманця зосталось дещо і з мого панславізму, і навіть з мого «москвофільства», а без мого єретичного імені пісня ця пішла в збірки, антології, історії літератури і навіть вчено-академічні реферати і в Галичині, і в Росії.

Окрім цього мого несвого твору, нічогісінько мого «Правда» не хотіла печатати: і післані мною легенди, і стаття про освіту знайдені були дразливими для церкви! Рецензія ж на книжку Ганкевича знайдена була нетактичною і против автора, котрому не слід було говорити, що він пише, не знаючи діла, та й проти церкви ж, бо нетактично було показувати симпатію до позитивізму. Коли пізніше я таки настояв, щоб хоч легенди напечатано, то мені вп'ять писали, що легендами образилось галицьке попівство, як і деякими казками з другої збірки (Забадька), присланої з Полтавщини. Щоб дати тому попівству сатисфакцію, редакція «Правди» напечатала таку замітку, що це, мовляв, православне попівство в Росії гідне сатири народної, а наше, галицьке (уніатське) – зовсім інше! А як уже навіть з такого погляду виходило те, що «Правда» не схотіла печатати мого оповідання про те, як київський православний митрополит виступив першим ворогом української мови, я ніяк не зміг розуміти.

Та я б ще міг з цим примиритись, коли б «Правда» давала хоч що-небудь живе, інтересне. А то мертвячина та схоластика, – навіть в статтях про такі речі, як твори Шевченка. Я мусив написати приятелям на Україну, щоб не винуватили мене, що нема моєї праці в їхньому органі і, звісно, не пожалував пера, щоб висміяти схоластику того органу. Получив я відповідь, що самі приятелі мої (основателі «Правди») аж в сум прийшли, прочитавши «Правду», а особливо статті про Шевченка, і що Костомаров, перед котрим читано мій лист, згоджувавсь, що я в ньому вірно схарактеризував «бездарність і тупійство» тих статей і всього галицького змісту «Правди». Певно, авторитет Костомарова поміг тому, що українські приятелі написали у Львів, чому там не печатають моїх праць. Зайшла об тім переписка і з Віднем, і з Навроцьким, котрий мусив був стати в редакції «Правди», але його, як писали мені, Голуховський переніс навмисне «на Мазури», щоб відірвати його від «Правди». В один майже час получив я листи від Навроцького і від приятеля-січовика, що моїх праць у «Правді» не печатають через те, що редакція бачить там «саму негацію й нічого будуйчого».

Це мене вхопило за живе, і я, знову покинувши свого «Непобідимого Мітру», сів писати довгий огляд, котрий потім появивсь під назвою «Література російська, великоруська, українська й галицька». Там я задумав критично переглянути всю тодішню українофільську і народовську ортодоксію, показати її безосновність перед реальними обставинами й потребами, зробити те ж саме і з ортодоксією москвофільсько-панруською, – а нарешті дати нарис реалістично-прогресивного українства й панруськості зовсім на інших підставах. Замір мій ліпше всього вкладавсь у motto: Destruam et aedificabo![8] Але, посилаючи першу частину своєї статті Навроцькому, я побоявсь, що таке motto покажеться претенціозним, і перемінив aedificabo на aedificibitis, причому з нервозності навіть якось помилився. До посилки додав Навроцькому гарячий лист, котрий, певно, пробрав його до живого, так що незабаром початок моєї праці появивсь у «Правді» з дуже симпатичною для мене приміткою. Потім минає місяць, другий… нема в «Правді» дальше моєї праці… Питаю, чому? Але зі Львова нічого не пишуть, а з України, з Ряшова, з Відня знову пишуть про негацію…

Незабаром случилась нова пригода, з приводу котрої я вступив у новий конфлікт з «Правдою». То було святкування шевченківського дня в Цюріху в 1873 р. В той час зібралось кілька русинів-галичан у Цюріху, де вони вчились в політехніці, і також набралось чимало українців з Росії, між котрими були й такі, що признавались до національності української, але частина вважала себе «русскими», тобто не ділила себе національно від великорусів, хоч деякі з них і не цурались українських симпатій. Кілька чоловік киян, що були там, переїхали через Відень і за рекомендаціями моїх приятелів бували в «Січі» і познакомилися там з галичанами. По їх словам (власне, покійника Зібера і безнадійно тепер хорого Сергія Подолинського), «Січ» зробила на них чудне вражіння, особливо на однім вечірку, де були попи-депутати рейхсрату і де подавали «білу каву» від якогось «совітника» (чи не Лавровського?). Голова «Січі» виголосив промову, в котрій, між іншим, гаряче говорив про прихильність галицької молодіжi «до своєї питомої церкви». «Та то він бреше!» – прошепотів на вухо Зіберові і С. Подолинському один січовик, котрий раніше вже був знакомий з одним з моїх приятелів, що був у Відні зі мною, і котрий бував за чічероне киянам у Відні.

«Та то він бреше! Він такий же атеїста, як і ми з Вами! То ж він таке говорить тільки для гостей!» Але з деякими січовиками наші вандрівники-кияни вступили в добрі стосунки, здобували для них книги і для більшої взаємності виписали «Правду» в цюріхську «русскую библиотеку», в котрій висів, між іншим, і портрет Шевченка. Познакомились ті кияни і з цюріхськими галичанами, котрі зложили в себе «Русский кружок». Тілько в цьому кружку киянам прийшлось наткнутись на ворожий собі вплив, котрий ішов із польського Раппершвільського музею, де був тоді директором звісний д. Духинський, що писавсь завше під своїми працями: Prof. Duchinski de Кіef.

Звісна теорія д. Духинського про тотожність русинів і поляків і про монгольство москалів. Теорія та була образно намальована на одній стіні в Раппершвільському музею: географічна карта Восточної Європи; на меридіані,, приміром, Калуги проведена лінія: на запад від неї написано: Rасe аrіenne, constitution individualiste et liberale