Байда, князь Вишневецький

Пантелеймон Куліш

БАЙДА, КНЯЗЬ ВИШНЕВЕЦЬКИЙ

(Драма, 1553–1564)

Дійові особи:

Байда, князь Дмитрій Вишневецький.

Тульчинський Самійло, його чура, а потім побратим.

Дворяне-побратими.

Посел Московський.

Посел Турецький.

Панцерний боярин.

Козаки-нетяги.

Козаки-дуки.

Радько Гузир, на прізвище Турецький Святий.

Хома Пиндюр, на прізвище Плахта.

Ганжа Андибер, гетьман Запорозький.

Костир, безрукий козак-характерник.

Козаки-січовики, козаки-зимовчаки, козацькі чури, громадські мужі, кобзар, посланці і вістовці.

Великий візир.

Сераскир.

Капудан-баша.

Беглербек.

Замковий ага.

Княгиня Вишневецька, Байдина мати.

Катруся, її небога.

Настя Горова, шинкарка степова.

Настина наймичка.

Сцена в Вишневці над Горинню, на степу Вишневецькому, в Цариграді, на Босфорі і в Великому Лузі.

Пролог

Три сотні й два десятки літ минуло,Як згас у муках дух правдивий Байди,А серце в нас лицарське не заснуло:Так само на землі жадає правди.Боронючи народну Гіпокрену,Духовну зброю без устанку носимІ се на лицедійную аренуСвою борбу за правду переносим.О музо Мельпомено, правди мати!Дай нам тобі достойно послужити,Народний дух з занепаду підняти,Гасителів його посоромитиНехай велика, люба нам тінь БайдиОд нас лиця свого не одвертає,Нехай признає в нас героїв правдиІ на борбу святу благословляє!

Сцена перва

Вишневець. Дуброва під замком.

Виходить Байда, за ним Тульчинський з кобзою.

Байда

У мене в грудях серце б’ється рівно…Султане, цісарю, королю, царю!Ваш гнів мене довіку не злякаєІ ваші милості мене не куплять.Чи жизнь, чи смерть, чи рай, чи пекло люте,Про все байдуже Байді Запорожцю.Обійме смерть він, жарко поцілує,Коралями кістяк її закраситьІ заквітчає голомозу пишно.А жизнь – мов оковитої горілкиКоряк жемчужно-бульбашної вип’є…Чого ж хоробре, рівноваге серцеЗлякалося хмурних очей дівочих,Їх погляду сумного та гнівного?Великого коліна ти панятко,Княжа Острозьке, Із’яславська вітка…Я – Руський князь з Олега й Святослава,Що Цариградом пишним колотили.Твої маєтності… Я маю ширші.Мій Вишневець повеліває світом:Велить султанові благати Байду,Цареві – звати в гості гайдабуру.Та мати сина з дому проганяєІ Турчином, і москалем лякає…Гей, заспіваймо, чуро, про козацтво,Про наше вольне, як наш дух, лицарство!

(Бере в Тульчинського кобзу).

Співають

Гомін, гомін по дуброві…Туман поле покриває…Мати сина проганяє:“А йди, синку, пріч від мене,Нехай тебе Турчин візьме”.—“Мене, нене, Турчин знає,Сріблом-злотом наділяє”.Гомін, гомін по дуброві…Туман поле покриває…Мати сина проганяє…“А йди, синку, пріч від мене,Нехай тебе Москаль візьме”.—“Мене, нене, Москаль знає,Давно в гості закликає.А в москаля добре жити:Ласо їсти, гірко пити,Бусурмена в полі бити…”

Тульчинський

Мій князю й батьку! На твоїй досадіБудує чура твій свою надію.Заручено тебе ще малолітком,І дух козацький не злюбив неволі.Тобі здається, наче рідна матиТебе примусом з дому проганяє,І молодецьке серце вольне, гордеДо іншої, до кращої палає.Для мене ж над Катрусину уродуНема краси, ні любого звичаю:Мені Катруся – мов зоря в погоду,Мов чиста благовісна квітка з раю.

Байда

(загадавшись, перебирає струни. Співає).

Летить орел против сонця,Згорда позирає:Хто не знає закохання,Той щастя не знає.Пливе козак через море,В морі потопає:Хто не знає закохання,Той журби не знає.Ні, струни сі ослабли, занімілиВ моїм буянні кримськими степами,В гонитвах за прудкою татарвою,За дикими бахматами-вітрами.Одна струна дзвінить потужно в мене,Мов те піро орлине против бурі;Мов Чорне море грає-заглушаєВсі інші співи на моїй бандурі.

(Співає).

Гомін, гомін по дуброві…Туман поле покриває…Мати сина проганяє…

Виходить Княгиня Вишневецька з Катрусею.

Княгиня

Мій орле сину! Де твій розум дівся?Щоб я тебе та з дому проганяла!Жене тебе не мати з дому, синку,А вольна воля, самохіть козацька,Що на Низу, мов болесті, набрався,Проявою в Литві й на Русі стався.

Байда

Моєї болесті, голубко-нене,Козацтво низове не знає звіку.Воно коралі, жемчуги турецькіДарує з жарту степовій шинкарці.

Княгиня

А ти ж хіба не з жарту, синку, співомПро любощі сумні – гаї сповняєш?Невже ти справді сумом тим сумуєш,Що ним луна пісень твоїх лунає?Ще, як змуровано замкові мури,Вони пісень таких сумних не чули…Чого тобі, мій синку, сумоватиІ серцю неньки туги завдавати?

Байда

Не сум, а жаль бере мене великийНа той гнівливий та понурий погляд.Ніхто не смів на мене так дивитись,Ні пишний москвитин, ні Турчин бучний,І я ні перед ким очей не знизив,А тут почув немовби страх у серці.Я зроду ще нікого не лякався,А тут чогось мій дух заколихався.

Княгиня

О синочку! То се тобі в ОстрозіКнягиня Ілліна дала розмаю?Чи, може, тирличем тебе поїлаІ до дочки твій дух приворожила?Я ж думала, що ти шуткуєш з нами,А ти до Гальшки любощами дишеш,До католички серденьком палаєш,Заручену свою забувши дома!Хіба ж на те Катрусю я пестила,Щоб ворог мій із неї насміявся?

Тульчинський тим часом говорить Катрусі мімікою про любощі. Вона відказує мовчки, що мислі її на небі.

Байда

Хто ворог твій, матусю?

Княгиня

Та Костецька,Та ляхівка невірна, що відбилаОстрозького Іллю в сестри моєї,У бідної черниці. Не гріхом би,Ладом хорошим і звичаєм добримВона б на світ Катрусю появила.Зав’яла квітка, вмерла бідолашна,В чернецтві сором свій дівоцький скривши.Я патріархові за розрішеннєТа за заручини дала сто гривень,І ти покинути Катрусю хочешЗадля тієї Гальшки?

Катруся

Паньматусю!Моя княгине, сонечко сирітське!Не жур його і не вгрущай за мене.Я мушу гріх тяжкий спокутовати,Волосяним рубком чоло зв’язати.

Княгиня

Ти? В монастир іти? Ти, пишна вродо,Людського виду квітко світозарна!Ти в келію любов мою зачиниш,Постами та бдіннєм її замучиш?

Катруся

Не я, княгине, рідна мати будеПости постити, довгі ночі бдіти.Вона свою вложила в мене душу,—Її душа подвижництва жадає.Бо по ночам, як місяць серед небаІз зорями веде тиху розмову,Я в сяєві його вбачаю матір.Вона, мов тінь прозірчаста, літає,Німуючи, мене очима просить:“О доню! ублагай святу Покрову,Нехай мене на чисте лоно прийме”.

Байда

Ти добре, нене соколихо, дбала,Що синові готовила подружжє,Та, дбаючи про нас із патріархом,Не зазирнула оком нам у серце.Катрусина краса на мене світить,Мов ясне сонце на Балканську кригу:Хоть іскрами блищить-мигоче крига,А теплої води з себе не пустить.До Гальшки ж я ще й слова не промовив,А весь узявся кип’ячем-окропом.У ключ моя лицарська кров кипіла,А серденько немов той жар жахтило.

Княгиня

То се ви змовились мене зробитиЗозулею-бездітницею, діти?Чи я ж на те вас у Царград возила,Коліна патріарху обіймала?Я не лякалась ні Балкан високих,Ні скель, ні льодяних вершин зубчастих,Ні понад кручами доріг страшенних,Ні ковбанюг, безодень глибоченних.

Байда

Ні, мамо, ти бездітною не будеш:Дітьми й унуками втішатись будеш.З дружиною до тебе завітаю,У тебе під крилом її сховаю,Острозьке те орлятко ув орлиці,Мов цареня в потужної цариці. —Катрусю люба, сестро дорогенька,Над рідную сестру мені рідненька!Тепер уже мене старенька мати

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «Литрес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на Литрес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.