Алхiмiк. До образу Джордано Бруно

Хорхе Анхель Ліврага Ріцці

Алхімік

До образу Джордано Бруно

Розділ перший

Розмова привидів

Подекуди в Європі люди ніколи не знали вибухів бомб та гуркоту танків, але їхнім душам, що є найбільш діткливими, відчуття страху знайоме. На цьому найтоншому людському плані не буває невразливих місць.

Змальована тут сцена могла відбутися будь-де, в будь-якій країні. Скажімо, неподалік французько-іспанського кордону.

– То де ми сьогодні займемося латиною?

Отам край дороги?

– Ліпше біля покинутої старовинної церкви, якщо мені стане сил туди дійти. Хочеш на неї подивитись?

– Авжеж. Я пригадую ту церкву, але бачив її тільки звіддалік.

– Якщо я потраплю за тобою, то вже за півгодини будемо там.

Останні слова належали чоловікові років шістдесяти п’яти шляхетного вигляду, зодягненому з вишуканою простотою, властивою високоосвіченій та інтелігентній натурі. Він спирався на ціпок, що лишав по собі ланцюжок дрібних слідів.

Старшому товаришив юнак – трохи нижчий на зріст, зодягнений так само вишукано й просто, з кількома книжками під пахвою. Його чорні очі спозирали на краєвид, віднаходячи не кожному помітну красу і вбираючи її душею – супокійною й одвічною, дарма що тілом він був двадцятирічний.

– Антоніо! – гукнув старий. – Не хапайся, синку, бо мені не вгнатися за тобою. Так я й до дороги не дотягну, а було б добре, аби ти підучився латини побіля тих руїн, що сторіччями чули стільки людей, які послуговувалися божественною мовою Вергілія.

– Це було б чудово, та щось мене бентежить та місцина.

– Чого це?

– Якщо не заперечуєш, поговоримо про це потім, коли смеркне.

– Як твоя воля…

Перетнувши дорогу, вони йшли мовчки, нишком тішачись передчуттям сподіваного перепочинку.

Насправді Антоніо був не рідним, а названим сином старого, який всиновив його на початку великої війни, після загибелі його батьків у Північній Африці. П’ятирічного пораненого хлопчика вирятували з-під руїн готелю для європейців. Добросердий старий дав йому нове ім’я, аби з пам’яті дитини стерлися ті страшні спогади. Юнак завдячував йому свою добру освіту, одержану в кращих коледжах Англії, де він на часі вчився в докторантурі з філософії.

Під час вакацій Антоніо по кілька місяців жив на лоні природи, на віллі свого добродійника – людини заможної, високоосвіченої та доброчесної. Він полюбляв слухати його розповіді про мандрівки землями Африки й Азії, тішачись чистою блакиттю гір та безжурним життям долини.

Обігнувши скелястий крутосхил, вони побачили руїни церкви. Антоніо несамохіть здригнувся, але не зупинився. Зиркнувши на нього, старий промовчав. Вже в долині, де височів храм, він повідав:

– Цей храм споруджено десь у ХІІІ чи ХІV сторіччі, але з плином часу його зовнішній вигляд дещо змінився. А п’ять років тому тут сталася велика пожежа. Відтоді храм став пусткою, поступово обертаючись на руїну і заростаючи чагарями. Тільки дзвіниця стоїть непорушно, немов монах, що скам’янів у часі блюзнірської молитви.

– І справді, батьку, тут відчувається подих незнаної драми… Колись ці великі звуглені бантини центрального нефу оповивали хмаринки ладану, а тепер на них ростуть опеньки. Руїни високої дзвіниці та інших будівель, де вигналися кущі і шмигляють ящірки, видаються похмурими декораціями якоїсь диявольської вистави…

– Селяни, навіть наймолодші, остерігаються ходити по цей край долини. Вони не сумніваються, що ночами сюди навідуються з містечка ворожки, щоб збирати труту-зілля і держати зловісну раду з привидами.

– Це, ясна річ, фантазії, але щось у цьому є.

– У кожному забобоні чи передсуді є щось від правди.

Останні слова старого озвались луною під кам’яним склепінням, немов викликаючи заснулих духів.

Антоніо обвів очима руїни та підмурки, що тільки й лишилися від інших будівель.

– Певне, колись тут було велике поселення.

– Атож. Університетське містечко. А ті величні руїни на схилі гори – стародавній замок ІХ сторіччя, від котрого так само лишилися тільки рештки мурів та підмурків. Адже перед Природою, як найвищим законом, ніщо не може встояти. Важезні брили і вирубані у скелі тераси помалу-малу обсипаються й заростають хащами. – І похопився: – Та менше з тим. Нумо до книжок! Читай вголос, а я підправлятиму, коли на те буде потреба.

На кілька годин вони з головою поринули в читання класичних авторів з коментарями, аж доки сонце не повернуло на вечірній пруг.

Антоніо несамохіть підвів голову і раптом змінився на виду, не зводячи очей з верхівки дзвіниці.

– Що такого дивного ти там побачив? – спитав старий.

– Батьку, може це й маячня, але сонячні промені стікають по мурах патьоками крові. Вона чорніє і заливає їх… Колись я таке вже бачив зі стежки, що огинає долину. Щось у мені, десь на споді, аж стенається…

Старий задумливо подивився на нього і спитав:

– Маєш якусь гадку, хай і химерну, що саме тебе бентежить?

– Ні, батьку. Втім, я не можу сказати, що мені тут не подобається. Мене сюди вабить, а душа моя тішиться на саму думку, що ці мури бачили стільки епох. Мене заворожують густі зарості плюща, що вкриває жалобним саваном цей великий кам’яний труп. Але потім, вдивляючись у ці плями й відблиски, мене охоплює невимовний страх, і серце моє крається, немов від великої трагедії. Тож мені хочеться тікати світ за очі.

Старий помовчав, утім, не виказуючи великого подиву.

– В усьому сущому, сину мій, є безліч світла й тіні, що приховано від простих смертних.

– Авжеж, батьку.

Антоніо зібрав свої книжки, а старий вкутав шию сірим шарфом. Тим часом зі своїх звичних сховків та закутків виринули і враз заполонили невелику долину вечірні тіні.

Старий та юнак, поринувши у свої думки, подалися дорогою, що вела до містечка.

Коли денне світило зовсім сховалося, після нетривалих сутінків у скелях відродилося життя. Але це було інше, призвичаєне до темряви життя, що визнавало тільки місячне світло. Нічні птахи та кажани перелітали зі шпилю на шпиль, з арки на арку, з руїни на руїну, мов зловісні чорні ангели, що переносять звідомлення поміж проклятих світів. З розколин долинало дивне мурмотіння.

Князь ночі поволі зайняв своє місце на небі, а в тумані плавали якісь згустки, що, розходячись невеликими колами, танули у прохолодному й воложистому повітрі.

З пролому за зруйнованим головним вівтарем виринула якась тінь, що нагадувала людину, і неквапливо рушила назустріч ще одній тіні, котра чекала серед обгорілих лавиць, усіяних біло-жовтими латками опеньків.

– Ти вже тут… – промурмотіла перша тінь.

– Ти чув його? – озвалась друга тінь.

– Так. Безсумнівно, це він. Але він нічого не пам’ятає.

– Щасливець! Коли ж бо і з нас знімуть це жахливе прокляття пам’яті?

– Ти досі жадаєш щастя?

– Тільки спокою.

– Вiн також хотiв! Для себе, для всiх, для нас! Принаймні дамо йому спокiй…

По цій мові пролунав схожий на шелестіння сухого листя сміх.

– То згадаймо за нього? – спитав один із привидів.

Другий відказав:

– На те нема ради. Все згадати і повернутися до припочатку. Хоча спогад і вбиває життя, але породжує іншу принадну форму життя, від якої важко звільнитися…

Тіні зникли під руїнами галерей, однак скорботний шепіт і далі відлунював довкола, заплутавшись у крилах кажанів.

Розділ другий

Руїни

Клекотіння рідин у стареньких ретортах лунало для Пабло Симона таємничим співом сирен, вихоплюючи його з незглибимого внутрішнього моря і припинаючи до скель конкретики, жорсткого матеріального материка. Та небавом невидимі посланці обрію, мов морські вітри, нагадували про його мандрівну внутрішню природу.

У віконце зазирали перші зорі. Розчин, над яким він трудився, майже кристалізувався. По тому його треба було знову злити в залізний куб.

«Цей матеріал мов велика душа, – думав він, – являє з себе нові й нові кристалізації. Потім вони з’єднуються і змішуються в первісній субстанції, і так доти, доки від усього лишається тільки прозора чиста рідина».

Заколисливе жебоніння в кубах втратило для нього свої чари, і, підвівшись з-за столу з інструментами, ретортами та маленьким горном, Пабло Симон зняв важку шкіряну фартушину та сорочку цеглястого кольору.

Щойно юнак вийшов у прохолоду ночі, як вадливе повітря підземної лабораторії звітрилося з його легенів, і він відчув себе немов викупаним.

За мить його неквапливі кроки злилися з іншими, поквапними кроками юних студентів, що вибиралися на пошуки пригод та доброго вина. Молодого хіміка, якому на часі було двадцять дев’ять років, ніколи не цікавили такі розваги, і якщо вряди-годи й брав у них участь, то тільки з підмови товаришів у навчанні. Йому доводилося вдавати захват і радість, хоча нічого подібного й не відчував. Та небавом він став певнішим себе і обрав розваги собі до вподоби, що їх його приятелі вважали примхами розчарованого в житті й дивакуватого юнака.

Він багато читав, а довгі нічні години проводив у тінявих, запахущих улоговинах попід соснами. Лежачи горілиць, він часто задивлявся в дивовижні очі неба – рухливі, яскраві, що бентежили душі людей, вивідуючи найпотаємніше. Коли Пабло Симон дістався до одного зі своїх улюблених сховків, на дзвіниці церкви відбило десять тремких ударів. Там, далеко від світу людей, він поринув у роздуми про власну природу та природу всього Божого творіння.

Вже багато років цей замок, зведений на підвалинах стародавньої римської фортеці, стояв занедбаний і зруйнований. Власне, від нього лишилися тільки грубезні мури і пошкоджена вежа.

Спершись спиною на якусь брилу, він ставав частиною непорушного краєвиду, вбираючи його в себе, намагаючись продістатися в таємницю тих віковічних каменів. Іноді він видирався на високі римські арки і, не в змозі опиратися внутрішньому примусу, споглядав, мов той стовпник, дракона своїх сумнівів та страхів. Інколи відсовував вищерблені плити і, поводячи рукою по гладенькому мармуру котроїсь статуї, намагався уявити, хто торкався її востаннє. Можливо, та сама панія, що втілена в камені, або якийсь шляхетний лицар славетної доби давньої Імперії…

Перед ним лежали різні цивілізації. Одні мури бачили помпезність епохи Цезарів, іншим було не більше п’яти сторіч. Але на часі це була звичайнісінька гора уламків, що срібліли в місячному світлі.

Ставало зимно. Листопадовий опівнічний вітер – поривчастий і холодний – виспівував у розколинах журливі балади й величні загадкові літанії. Посеред великого, порослого чагарями подвір’я йому вчувалися кроки сторожі в бічних галереях, а у вікнах ввижалися мінливі вогники. Під ногами жалібно порипувала жорства, супроводжуючи його в мовчазному поверненні до природи.

Юнак полинув думкою ген-ген над згуками землі. Чи справді душа безсмертна? Якщо це так, то вона має бути безмежною і вільною… Втім, – і тут його думка зірвалася в реальність, як камінь, що нестримно котиться у провалля, – чому тоді існують заборонені знання, точаться міжконфесійні війни, а люди проливають кров в ім’я Бога? Кожна супротивна сторона вважає, що Бог прихильний саме до неї. Хіба це можливо? Яким чином один-єдиний Бог міг спричинитися до такої незгоди? І якщо хтось грішить проти істини, мавши в собі Божественне, як воно може самозаперечуватись і самостверджуватись одночасно? Чи, може, Творець усього сущого – це великий божевільний, космічне дитя?

Такі суперечливі думки неминуче протиставляли голос розуму та авторитет. А приклади духового авторитету він знав вельми сумні…

Юнак сів на руїнах портику каплиці. За кілька годин настане новий день. У парафіяльному колегіумі на нього чекають учні з хімії та математики. Спершу він має зголоситися до ректора. Потім читатиме лекції для двох десятків юних гультяїв і відчайдухів, для котрих наука про числа була доброю підпомогою у грі в кості, а хімія їх цікавила переважно в сенсі приготування приворотного зілля. Отакі в нього студенти – майбутні інтелектуали, професори, провідники юнацтва, високочолі філософи, що думкою літають в емпіреях…

Пабло Симон підхопився. Серед мурів та гори уламків йому не вперше ввижалися відблиски смолоскипів, та він вважав це звичайнісінькою галюцинацією або фосфоричним світінням над давніми похованнями. Але тепер це було досить реально і близько, щоб не вірити своїм очам.

У глибокій западині серед кам’яних плит щось зблиснуло. Яскравий спалах тривав п’ятьдесять секунд. Це було схоже на вогонь смолоскипа, що повільно переміщувався. Юнак прожогом кинувся до гроту і зазирнув досередини. У темнісінькій і досить звивистій печері годі було щось розгледіти, але у студеному нічному повітрі ширився якийсь гомін.

Пабло Симон не вірив ані у привидів, ані в чаклунів. Не йняв він віри і страхітливим оповідкам про поріддя монстрів та дияволів, що вселяються в небіжчиків, і ті повстають з мертвих і справляють моторошні обряди, забираючи владу над усіма людьми за винятком побожних християн. Але крижані пальці страху все одно стискали йому серце.

Якийсь час він вагався: піти собі, наче нічого не бачив і не чув, чи таки пересвідчитися, хто блукає підземеллями стародавньої фортеці. Самота і острах не додавали йому зваги, але гору взяли властива молодому хімікові допитливість та невідкличне бажання. Він не міг піти, не розгадавши таємниці.

Пабло Симон зайшов у давній неф каплиці і з осторогою підступив до майже неушкодженого вівтаря. У мертвій тиші знову почувся знадний, як ефемерна квітка надії, гомін. Юнак крадькома обігнув приступки вівтаря і помітив мерехтливе світло, що пробивалося з-під плити. Він підважив її, подивувавшись, що вона значно легша, ніж видавалося на перший погляд. Доклавши певних зусиль, йому вдалося відсунути її, і на руки йому дихнуло теплим повітрям. Униз вів тунель з витесаними в камені приступками. За кілька кроків зі стелі звисала велика олійна лампа, освітлюючи сходи, що впиралися в інший, горизонтальний тунель.

Він ступив в отвір, і, задерши голову, зрозумів, чому так легко впорався з плитою: знизу вона була видовбана. Зробивши кілька кроків горизонтальним коридором, йому довелося зійти ще одними сходами, що вели до великої напівзруйнованої зали. Стіни й стеля сльозилися краплями води, а внизу, біля сходів, тьмяно світилася лампа.

Звага юнака не поменшала, адже у глибині зали пробивалося через віконце світло. Зібравшись на дусі і боязко позираючи на темні мури, Пабло Симон рушив навстріч своїй долі. Високо над головою зяяла велика діромаха. Але, навіть вилізши на купу каміння, до неї годі було дістатися. Нараз він заціпенів. Проникливий і спокійний голос пролунав як подзвін.

– Абраксас – це півень, а півень співає удосвіта.

Луна розляглася цілим хором низьких голосів, немов сама Земля озвалася на глас Неба. Тимчасом як юнак намагався збагнути, що означають ті слова, на нього накинули важке запинало, а від сильного удару по голові він провалився в чорну яму безпам’яття.

Прийшовши до тями, Пабло Симон відчув різкий біль у потилиці. Відтак усвідомив, що лежить, і розплющив очі. Перед ним стояв якийсь чоловік у білому вбранні. Попервах юнак подумав, що то послушник, а сам він у себе вдома або в парафіяльному колегіумі, аж тут розгледів, що на голові в чоловіка каптур з прорізами для очей та носа.

– Де я? – Пабло Симон спробував підвестися. Але наглий біль у лівому зап’ястку змусив його відкинутись на спину. Він зрозумів, що його припнули до ліжка.

– Чому мене зв’язали? Хто ви такі? – обурено і водночас злякано спитав юнак.

– Заспокойся, брате, – озвався каптурник, поклавши руку йому на груди. – Ти в підземній келії під руїнами, до яких ти навідуєшся ночами. Тут я не маю людського імені, а хто мене знає, ніколи тобі його не назве, та тобі це й ні до чого. Але не варто хвилюватися. До тебе є розмова.

Він дзеленькнув срібним дзвіночком, і до келії увійшов ще один так само вбраний чоловік.

Збентежений Пабло Симон намагався зібратись на думках. Що це за люди в каптурах? Попри те, що його оглушили, а потім зв’язали, поводилися з ним вельми лагідно, з дивовижним внутрішнім спокоєм. Ці люди аж ніяк не скидалися на дияволів, чаклунів чи лиходіїв, радше на аскетів-священнослужителів, що виконують якийсь ритуал або єпитимію.

Його міркування урвав вартівник у білому, подавши йому чашку бульйону, скибочки сиру і хліба. Юнак не міг відмовитись від такої ласки, і радо прийняв їжу. Незважаючи на певні незручності, він швидкома упорав свою скромну потраву.

– Я давно тут?

– Та годин шість, брате. Але ми тебе оглянули, і можу запевнити, що серйозних ушкоджень у тебе немає.

– Шість годин! Отець Педро буде лютий на мене, адже я ще ніколи не пропускав своїх лекцій у парафіяльному колегіумі.

– Не переймайся тим, Пабло Симоне. Відпочивай. Я ще прийду.

По цих словах каптурник вийшов з келії.

Лишившись на самоті, юнак повернувся до своїх передніших міркувань, і нараз похопився. Той каптурник називав його на ім’я, але ж бо минулої ночі, коли його схопили, він не мав при собі нічого такого, що могло б засвідчити його особу.

«Мабуть, хтось мене тут знає чи впізнав». Відтак Пабло Симон роззирнувся по кімнаті. Стіни завдовжки заледве три метри, і трохи більше – заввишки. З умебльовання тільки дерев’яне ліжко та два стільці. Невеликий отвір під стелею слугував хіба що за продуховину та слухове вікно. Та навіть у напівтемряві юнакові вдалося добре роздивитися того чоловіка. Високий на зріст, зодягнений у скромну лляну туніку з каптуром, що затінював обличчя. Зліва на грудях – блакитний хрест, схожий на традиційний, але щось у ньому було не так. Пабло Симон не міг збагнути, що ж саме.

– Це не звичайний хрест! Це розгорнутий куб! – вигукнув він.

Відтак його осяяло. Чи це, бува, не Ложа Білих Магів – християнська секта праведників, котрі, аби уникнути переслідувань Інквізиції, вдавалися до деяких застережних заходів?

Задовольнившись такими висновками, він заплющив очі і на якийсь час задрімав. Раптом важкі двері зарипіли, і юнак наструнчився. Каптурник, начеб той самий, переступив поріг і пильно подивився на нього. Нарешті спитав:

– Ти готовий до серйозної розмови, брате? Почуваєшся добре?

– Настільки добре, наскільки можна почуватися в ланцюгах, – гіркотно відказав Пабло Симон.

Тоді каптурник оступився, і до келії увійшов ще один, так само зодягнений чоловік. На чолі у нього сяяла якась подобизна золотого трикутника.

– Мир тобі, брате Пабло Симоне Фосолетое! Я чув, що ти сказав…

Юнак скинув на нього оком, не приховуючи подиву.

– Мир і вам, хоч би хто ви були. Але звідки вам відоме моє ім’я та прізвище? Ваш голос мені видається не зовсім незнайомим…

– Хай тебе не обходить, під яким ім’ям мене знають у зовнішньому світі – у світі «мертвих», бо це тобі нічого не дасть.

– Можна дізнатися, чому мене закували в кайдани?

– Таки дивна істота людина! Заледве їй накладають кайданки на зап’ястки чи ув’язнюють на кілька днів, як вона починає відчайдушно пручатися. Натомість, та сама людина тішиться, самохіть наклавши на себе кайдани і самоув’язнившись у своїх пристрастях, вадах та невігластві. Вона перетворила своє земне тіло з оселі на в’язницю і, кохаючись у своїх стражданнях, робить усе можливе, аби й далі в ній лишатися…

– Ви говорите, мов доктор теології, або якийсь кардинал чи єпископ. Але наразі я в досить незручному і неприємному становищі, аби вести суперечки на метафізичні теми. Як мені видається, вже по полудні…

– Про парафіяльний колегіум можеш забути. Зроби мені ласку і дай щирі й відверті відповіді на мої запитання, бо від цього залежить, чи довго тобі жити. Наш ідеал – той самий, що рухає Сонце та планети їхніми небесними шляхами, і ми маємо за всяку ціну не допустити поразки. Ти сам собі доглядач. Якщо будеш щирий і слухняний, з тобою нічого не станеться, і все буде добре.

Мова каптурника була настільки прихильна і шляхетна, що молодий хімік не мав жодних сумнівів, що той неодмінно додержить свого слова.

– Мушу поступитися перед силою. Слухаю тебе і обіцяю бути покірним, якщо, звісно, обставини не вимусять мене до супротивного.

Сівши на стілець біля ліжка, загадковий відвідувач спитав:

– Тебе звати Пабло Симон Фосолетое, чи не так?

– Достоту так.

– Тебе зватимуть інакше. Того дня, коли ти візьмеш шлюб із «Софією», зміниться і твоє земне ім’я. Ти ще маєш таку можливість.

– Тобто, як зміниться? Не думайте, що я, мов той темний плебей, вважаю, що Софія – це зваблива демониця, з якою, за словами отця Педро, заходять у кровозмішні стосунки всі ті, хто не научається і не молиться згідно з канонами Церкви. Мені відома етимологія цього грецького слова та його значення: Мудрість або інтегральне Знання. Але що ви збираєтеся робити зі мною?

– Мене тішать твоя ерудиція і волелюбнiсть. А що казав отець Педро, коли ти розповідав йому про те, що бачив і чув ночами серед цих руїн?

– З отцем Педро я ніколи про це не говорив! Як…

– Заспокойся! – урвав його каптурник. – Отже, ти нікому про це не розповідав?

– Ні! Та з якого дива? Адже я ніколи не бачив і не чув нічого істотного, аж доки ви мене не запопали. Я мав себе за жертву галюцинацій або феноменів флюоресценції…

– А чи розумієш ти, що можеш дорого заплатити за брехню? – посуворішав його голос, і Пабло Симон збентежився. Зрештою відказав:

– Так. Звісно, я розумію, що назавжди втратив свободу, а можливо, втрачу і життя… Але я сказав правду.

Хмари за віконечком набрякли багрянцем від призахідного сонця, і чорні тіні, мов захланні вампіри, заполонювали келію.

Каптурник замислився, а юнак дивився в кам’яну стелю. Врешті-решт господар вимогливо спитав:

– Що ти чув при вході до підземелля?

– Я не добрав. Щось незрозуміле…

– Байдуже, добрав ти чи ні. Що саме ти чув?

– Здається, «Абраксас – це півень, і півень співає удосвіта».

– І більше нічого?

– Більше нічого.

– Отже, ти нічого не бачив?

Пабло Симон похитав головою, але той перепитав:

– Анічогісінько?

По тій мові він сягнув рукою за пазуху і витяг нашийний медальйон, у центрі якого було зображення чоловіка з півнячою головою. В одній руці він тримав овального щита, в другій – списа. Довкола дивної фігури – карбовані гебрейські та єгипетські символи. Медальйон, вочевидь золотий, був інкрустований синьою емаллю та брильянтами.

– Ніколи не бачив нічого подібного. Що він означає?

– Багато що. Це символ Бога, що має триста шістдесят п’ять чеснот.

– Стільки днів має рік.

– Ти тямущий, Пабло Симоне, і знаєш задосить, аби нас спровадили на вогнище, якщо ти нас викажеш Інквізиції.

– Я ненавиджу Інквізицію не менше за вас! На майдані три дні тому спалили сина шевця Ніколаса тільки через те, що в нього траплялися нервові напади, які повторились і під час ритуалу вигнання диявола. Коли охоплений полум’ям хлопчик почав кричати від болю, його мати кинулась до нього, прорвавшись крізь заслону вершників. Член Трибуналу звелів кинути у вогонь і її, бо нею, мовляв, теж оволодів Диявол. Тимчасом як нещасній матері не давали вихопитися з вогнища, штрикаючи її списами, перебрані пастирями вовки здіймали вгору хрести і промовляли латиною.

– Я теж був свідком цієї драми, Пабло Симоне, але нас єднає не зненависть, а Любов. Ознайомившись з нашими поглядами, ти знову увіруєш в Ісуса Христа.

– А як бути з моїми лекціями в колегіумі та дослідами з хімії? Як я поясню свою відсутність за місяць, а то й за рік? Далекими мандрами? Що я скажу на своє виправдання? Та ці фанатики вважатимуть мене чорнокнижником і спровадять на вогнище!

– Ти не можеш згоріти чи бути спаленим. Це можна зробити тільки з твоїм тілом. Але не потерпай. Нічого лихого з тобою не станеться, – стиха мовив каптурник і, підкликавши свого учня чи помічника, звелів йому зняти ланцюги із зап’ястків та щиколоток юнака.

За кілька хвилин брязнули важкі засуви дверей, і Пабло Симону дали спокій. Він поринув у споглядання чорного танку тіней на мурах від великої лойової свічки.

Юнак ще не знав, що Ангел його Долі вже повів його в найнеймовірнішу для людини пригоду – подорож через самого себе.

Посеред ночі він прокинувся і пробурмотів:

– Я мушу вибратися з цих руїн.

Щось схоже на далеке відлуння повторило його слова, але з іншим змістом: про вивільнення його душі від давнішнього, поневоленого, сповненого моральних та інтелектуальних обмежень життя. Можливо, саме цієї ночі Пабло Симон навчився «чути»…

Розділ третій

Духовий поступ

Минали дні, поступово відгортаючи своїми невидимими руками усі земні страхи й остороги Пабло Симона.