Історія України «без брому». Розвиток державності на українських землях

Якщо венеди проживали на нинішніх західнослов’янських землях, то анти переважно зосереджувалися на центральноукраїнських теренах. Певно назва анти, яка відома з візантійських джерел, не була самоназвою. Слово це, ймовірно, іранського походження і означає людей, які перебувають на околиці (малася на увазі околиця Візантійської імперії). Ця назва начебто відповідає нинішній назві українці. До речі, деякі автори, наприклад Михайло Грушевський[72], убачали в антах наших далеких предків.

Анти створили союз племен, який у літературі отримав назву Антський союз[73]. Багато дослідників розглядають його як державне утворення. Існував він у IV–VII ст. різні автори по-різному локалізували територію цього союзу: то між Дніпром і Дністром, то між Дунаєм і Азовським морем.

Головним заняттям антів було землеробство із застосуванням залізного плугу. Також займалися вони тваринництвом, різними промислами – мисливством, рибальством, збиральництвом. Розвивалися в антів і ремесла: залізообробне, гончарне, склоробне тощо. Відповідно, розвивалася й торгівля, товарно-грошові відносини.

Усе це призвело до соціальної диференціації. На місцях поселення антів знаходять численні скарби монет і дорогоцінних речей.

Водночас названі чинники вели до творення державних інститутів. Однак, схоже, Антський союз так і не став монолітною державою. Візантійські автори звертали увагу на політичну роздробленість антів. Спираючись на ці свідчення, Михайло Грушевський писав, що анти не мали сильної політичної організації[74]. Однак, незважаючи на це, анти могли виставити разом велику кількість воїнів – близько 100 тис. чоловік.

Антам доводилося воювати з народами, які намагалися утвердитися на сучасних українських теренах. У IV ст. їхніми суперниками стали готи. Існує оповідь про те, що готський король Вінітар 379 р. розгромив і убив антського князя Божа з синами та ще 70 антськими старійшинами. І все ж готам не вдалося підкорити антів.

Останні пережили гунську навалу. Й, наскільки можна судити, стали спільниками гунів у їхніх походах. 518–527 рр. анти здійснили походи на Балкани. А втім вони знаходили спільну мову з можновладцями Візантії, поступаючи до них на службу. Кінець Антському союзу поклали авари. 559–565 рр. тривали анто-аварські війни. 602 р. авари здійснили напад на антів, розгромивши їх. З того часу Антський союз практично припинив своє існування.

Із послабленням Аварського каганату, до складу якого входили й слов’янські племена, на його землях з’являються державні утворення слов’ян. Першим із них стала згадувана держава Само. Унаслідок розпаду каганату виникла держава хорватів у Далмації. Показово, що титул її верховних правителів іменувався «баном» (від імені Баян, як часто називали аварських правителів)[75]. Ймовірно, на теренах занепалого Аварського каганату з’являється й держава волинян (Валінана), про яку є згадка у арабських джерелах.

Археологічні дослідження дають підстави говорити про відносно високий розвиток Волинської землі в епоху раннього Середньовіччя. Тут існували значні поселення, які займали площу близько 10 гектарів і більше[76]. Принагідно зазначимо, що Київ часів князя Володимира займав приблизно таку ж площу. У «Баварському географі» – пам’ятці, яка відноситься до ІХ ст., вказано, що на теренах Волині, де проживали бужани й велунчани, було понад 300 міст[77].

Арабський географ та історик Абу ль-Хасан Алі аль-Мас’уді (896–956) у своїй праці «Промивальні золота й копальні самоцвітів», яка була написана 943–947 рр., зокрема, говорив про сакаліба, тобто слов’ян, таке: «Вони складаються з різних племен, між якими йдуть війни, а також мають царів. Дехто з них тримається християнської віри, а саме яковітського віросповідання, а є серед них такі, у яких немає святого письма, і вони не сповідують ніякого божественного закону. Ці люди – язичники, божественні закони їм узагалі невідомі. …є серед них плем’я, в якому колись, у давні часи був цар, а називався їхній цар Маджак (Маджк). Це плем’я називається валінана (влінана). Це плем’я в давнину мало владу над усіма племенами сакаліба, адже в них був цар, а всі інші царі корилися йому»[78].

Наведене свідчення аль-Мас’уді дає підстави говорити, що волиняни мали своє державне утворення. Адже вони панували над іншими слов’янськими племенами. Тобто, судячи з усього, у них існували механізми примусу, оподаткування. Ця держава мала свого царя, верховного правителя, якому підпорядковувалися інші царі. Називається навіть ім’я царя – Маджак.

Держава волинян, за свідченням аль-Масуді, існувала «в давнину». Такою давниною цілком могли бути події столітньої давності – орієнтовно початок ІХ ст., той час, коли на уламках Аварського каганату з’явилася Великоморавська держава. Земля дулібів, власне Волинь, теж була під владою аварів. Тепер, коли зник їхній каганат, тут, схоже, постало своє державне утворення, що проіснувало до кінця Х ст., поки не було завойоване князем Володимиром. Політичним центром цієї держави стало місто Волинь – звідси й походить назва Волинської землі[79]. Київський князь Володимир, підкоривши цю землю-державу, створив у ній оплот-град, що отримав його ім’я (зараз це місто Володимир-Волинський)[80]. До речі, тодішній град Володимир розташований неподалік міста Волинь.

Ймовірно, саме тоді з’явилося й державне утворення білих хорватів на теренах сучасної Галичини. Щоправда, письмових свідчень про нього ми практично не маємо. Однак є епізодичні згадки про хорватів у візантійських та арабських джерелах. До того ж на Галичині й Буковині[81], як і на Волині, було чимало укріплених міст-городищ. Наприкінці XX ст. археологами на теренах Галичини було виявлено понад 40 колишніх поселень, більшість з яких мають площу понад 20 гектарів. Велика кількість давніх городищ знайдена також на теренах Буковини. Побудовані вони були у VII–X ст. н. е. і належали білим хорватам. Найбільші серед них Стільське[82] і Пліснеське городища[83].

Археологічні дослідження першого із них показали, що це городище існувало в IX–XI ст. Площа його сягала 250 га, а довжина оборонних валів – близько 10 кілометрів. Над валами височіли дерев’яні оборонні стіни та вежі. До них були прибудовані споруди житлового, господарського та військового призначення. Біля замку-дитинця містилося укріплене передмістя. У ньому розкопано кілька десятків господарських та ремісничих об’єктів, садиби окремих заможних жителів. Ще більшим було Плісненське городище, площа якого становила понад 300 га. Тогочасний Київ супроти цих городищ видається карликом.

Існування таких великих поселень однозначно свідчать про високий рівень економічного розвитку й суспільної організації. Тому є підстави вважати, що в білих хорватів існували державні утворення. Ймовірно, їхніми столицями були Стільське й Плісненське городища.

Князь Володимир

Можливо, держави білих хорватів виявилися занадто розвинутими й самодостатніми. Археологічні дані говорять про те, що їх населення займалося землеробством, скотарством, розвивалися також ремесла. Однак зовнішня торгівля не відігравала помітної ролі в їхньому житті. І не приділялося багато уваги військовій справі. Унаслідок чого білі хорвати стали жертвами більш енергійних та воєнізованих «варварів».

Землі білих хорватів завоював князь Володимир, про що є коротка згадка в «Повісті минулих літ»[84]. Сталося це 992 чи 993 року. Археологічні дані говорять, що це було жорстоке завоювання. Воїни князя Володимира знищили чимало міст, багато з яких уже не відродилися. Ці події можна хіба що порівняти з пізнішим нашестям татар Батия.

«Однак, – зазначає Михайло Відейко, – населення все-таки залишилося – хтось відбудовував селища і святилища у святих горах. Когось примусили будувати фортеці для нових господарів Хорватії. Її назва зникла, однак існування власного ранньодержавного об’єднання упродовж кількох століть не могло не позначитися на подальшій політичній ситуації. Схоже на те, що київським князям так і не вдалося винищити місцеву еліту, яка увійшла на сторінки історії як «галицькі бояри». Сучасні історики частенько закидали їм і непокору Рюриковичам, і безперервні заколоти, і навіть «сепаратизм». Однак є підстави вважати, що з погляду галицьких бояр (і, цілком вірогідно, що не лише бояр) їх дії були підпорядковані цілком благородній (і природній) меті: визволенню свого рідного краю від влади чужинців»[85].

Ще одне ранньослов’янське державне утворення на теренах Подніпров’я в Полянській землі. Щоправда, археологічні матеріали не дають підстави говорити, що тут було багато розвинутих городищ. І все-таки у «Повісті минулих літ» є легенда про заснування князем Києм міста Києва. Цей можновладець, судячи з літопису, не лише облаштував це та інші міста, а й здійснив похід на Візантію[86]. Звичайно, ці свідчення мають легендарний характер. Проте не могли вони з’явитися просто так. Їх можна вважати відгомоном спогадів про існування давньої державної традиції на Подніпров’ї.

Доволі розвинутим слов’янським регіоном на сучасних українських землях була Сіверщина. Тут теж могло існувати державне утворення. Проте воно зазнало ударів із боку Хозарського каганату. І сіверяни не змогли стати сильними політичними гравцями.

Також державне утворення, схоже, існувало в деревлян. Про це плем’я (щоправда, в негативному плані) чимало писала «Повість минулих літ». З останньої довідуємося, що в деревлян були князі. Навіть називається ім’я одного з таких князів, Мала, який сватався до княгині Ольги[87].

Можна погодитися з думкою, що «Кожна подібна земля мала шанс перетворитися з часом на сповна самостійну державу (князівство, королівство). Власне, такі процеси повсюдно відбувалися на заселених слов’янами землях у Європі. Найбільш могутня еліта могла претендувати на роль регіонального лідера, а то і могла позмагатися за об’єднання всіх слов’янських земель»[88].

Саме на теренах Аварського каганату в зв’язку з його розпадом виникли перші слов’янські держави – держава Само, Великоморавська держава, хорватська держава в Далмації, держава волинян (Валінана) і Біла Хорватія. Авари ніби стали «державними вчителями» слов’ян.

Нові держави, що виникають, як правило, беруть собі за зразок устрій наявних держав. Для творців перших слов’янських державних утворень зразком цілком міг бути Аварський каганат. Тут простежуються деякі цікаві паралелі. У каганаті існувала система дерев’яних укріплень – хрінгів. Приблизно те саме маємо на теренах Волині, Галичини, а потім – на Русі. Тут ці укріплення іменувалися градами. Князі Володимир та Ярослав Мудрий, як і аварські правителі, будували, зокрема, такі гради на околицях своєї держави з оборонною метою. Звичайно, у цьому не обов’язково простежувався безпосередній вплив авар. Та все ж…

Деяких київських князів давньоруські джерела, як уже говорилося, називають каганами, як і правителів авар і хозар.

Нерідко історія видається парадоксальною. Авари в центрі Європи створили достатньо сильну й розвинуту середньовічну державу. Під їхньою владою опинилася значна частина слов’ян, які зазнавали гніту з боку завойовників.

Проте слов’яни чимало навчилися у своїх поневолювачів, перейнявши їхній державницький досвід.

Хоча такими вчителями були й хозари. Принаймні правителі Русі могли перейняти хозарський досвід. Тим паче, що частина руських земель, зокрема Полянська земля, певний час перебували під владою хозар.

Перейнявши державний досвід своїх поневолювачів (авар і хозар), слов’яни створили свою могутню державу, яка кілька століть відігравала важливу роль на теренах Східної Європи.

Русь: імперія і конфедерація

Середньовічною державою, що з’явилася на землях України, стала Русь (інші «кабінетні» назви – Київська Русь, Давня Русь). Названа держава, що стала імперією, створила в Східній Європі політичний і культурний простір, який попри дезінтеграцію Русі в середині ХІІІ ст., зазнавши певних змін, продовжував своє існування протягом усіх середньовічних часів. Спадок Русі був актуалізований у модерні часи. Його використовувала Російська імперія, що розглядала себе наступником Руської держави для здійснення своєї експансіоністської політики. У добу націоналізму і навіть зараз спостерігаємо змагання за спадок Русі між українцями й росіянами. Це змушує нас уважно поставитися до Русі як держави та її політичного й культурного спадку.

Історія давньої Русі ховається в «темряві віків». Головним її джерелом є літописні оповіді. До нас вони дійшли не в первісному вигляді, а в пізніших списках. Найдавніші з них датуються кінцем XIV ст., основна ж частина – XV–XVII ст. Це Іпатіївська група, до якої належать списки: Іпатіївський (початок XV ст.), Хлєбніковський (кінець XVІ ст.), Погодінський та Єрмолаївський (обидва з XVІІ ст.); Лаврентіївсько-Троїцька група зі списками Лаврентіївським (кінець XІV ст.), Радзивіллівським і Московсько-Академічним (обидва з XV ст.) та нині втраченим Троїцьким (XІV–XV ст.). Окрему групу становлять списки Новгородського першого літопису[89].

До того ж вважається, що найдавніші записи, які використовувалися для укладання літописних зводів, з’явилися не раніше ХІ ст. Отже, говорити, що літописці були свідками подій часів становлення Русі, не варто. Літописні повідомлення записувалися й переписувалися в різний час, зазнаючи іноді суттєвих змін. На літописців впливали різні чинники ідеологічного, політичного й культурного характеру. Усе це треба враховувати, використовуючи давньоруські писемні пам’ятки.

Також є проблемною хронологія давньоруських літописів[90]. Нерідко в них спостерігається «зміщення дат» на кілька років, а то й на більш значні періоди[91]. Іноді трапляється, що літописець під однією датою записує низку подій, які відбулися в різний час.

Звичайно, окрім літописів, є інші писемні джерела, серед них і закордонного походження. Проте, на відміну від літописів, вони не дають цілісної картини руської історії. Переважно ці твори стосуються окремих історичних моментів. Окрім того, такі джерела мають на собі не менший відбиток суб’єктивізму, ніж літописи. Та й писані вони часто авторами, які жили далеко від Русі, користувалися інформацією з других чи навіть третіх уст, а тому мали не зовсім адекватні уявлення про давньоруські реалії. А раз так, то рівень довіри до цих авторів та їхніх творів зазвичай не вищий, ніж до наших літописів.

Певну інформацію нам можуть дати археологічні джерела. Проте вони допомагають в осмисленні загальних тенденцій історичного розвитку, «створюють фон» для історичних подій. Варто також враховувати, що «діапазон інтерпретацій» цих джерел часто є достатньо широким. Не слід забувати й те, що дані археології за відповідного подання використовувалися й використовуються в ідеологічних цілях для доведення «правоти» певних концепцій історичного характеру.

Виходячи зі сказаного вище, зрозумілим стає наше звернення до літописів, передусім «Повісті минулих літ» Іпатіївського списку. Це не означає, що ми будемо сліпо йти за цим джерелом. Однак вважаємо, що воно дає можливість простежити головні моменти в становленні Русі як державного утворення.

Історики, посилаючись на літописні джерела, витворили «канонічну» схему становлення Руської держави. Починається вона із «закликання варягів».

У «Повісті минулих літ» під 6370-м роком (862 р. від Різдва Христового) розповідається таке. Буцімто мешканці землі, де проживали ільменські слов’яни (пізніше ця земля почала іменуватися новгородською) спочатку платили данину варягам. Проте вони в якийсь момент вирішили не давати цієї данини і вигнали варягів «за море». «І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: «Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву»[92].

Археологічні дослідження ніби підтверджують цю версію. Стара Ладога, яку вважають столицею ільменської Славії, звідки закликали варягів, була розташована на важливому торговому шляху, який вів із Балтійського моря через волзький водний шлях до багатих мусульманських країн Азії. Саме цим шляхом у ІХ ст. поставлялося в Європу срібло, срібні монети, якісні ремісничі вироби із Середньої Азії та Персії, екзотичні продукти з тих країн та Індії. Значну частину цього шляху контролювали скандинави-нормани, яких, вважається, на Русі іменували варягами. Нормани для здійснення прибуткових торгових операцій створювали корпорації, які мали військовий і водночас торговий характер. Варто враховувати, що тоді військова справа тісно була пов’язана з торговою. Здійснювати перевезення товарів (особливо на значні відстані) без належної військової охорони було неможливо. Водночас торгово-військові ватаги часто самі чинили напади з метою збагачення.

Такі ватаги, очолювані варягами, створювали на торгових шляхах свої факторії. Однією з них і була Стара Ладога, яку варяги також іменували Алдейгьюборгом. Ці факторії зазвичай були космополітичними за своїм складом. У них проживало як прийшле, так і місцеве населення. Правителі таких факторій, маючи військові загони, намагалися місцевих людей, що жили на околицях, зробити данниками. Тому можна вважати правдивим літописне свідчення, ніби варягам словени, тобто ільменські слов’яни, та інші племена цих земель платили данину.

У Старій Ладозі (Алдейгьюборзі) на урочищі Плакун з 850 до 925 року існувало окреме скандинавське кладовище, де були й жіночі поховання. Щоправда, його матеріали загалом скромні. Тобто можемо говорити, що скандинави становили меншість у цій факторії. Проте це була активна меншість, яка в поселенні утримувала владу. Цілком могло статися, що більшість місцевих жителів постали проти цієї меншості й прогнали її. Проте, як це часто трапляється в таких випадках, вожді повсталих не поділили отриману владу, почали воювати між собою. Тому з’явилися охочі закликати правителів зі сторони. У низці скандинавських «саг про давні часи» розповідається про вдалий напад норманів на Алдейгьюборг (Стару Ладогу) й захоплення цього міста[93].

У «Повісті минулих літ» під роком 6370-м (862 р. від Різдва Христового) так розповідається про закликання варягів: «Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь, як ото одні звуться свеями, а другі – норманами, англами, інші – готами – отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: «Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами»[94].

Як бачимо, до варягів-русі звертається своєрідний «інтернаціонал». Це не лише представники слов’янських племен. Це також угро-фінські (точніше прибалтійсько-фінські) племена.

Щодо слов’янських, то ними були словени й кривичі. Кривичі проживали на теренах верхів’я Волги, Дніпра й Двіни[95]. Ймовірно, це самоназва цього субетносу. Принаймні вона широко вживалася й використовувалася.

Попри міфічність літописної оповіді про «закликання варягів», маємо в ній відносно адекватне відображення ситуації, яка існувала на теренах, котрі пізніше почали вважатися Північною Руссю.

Певні питання стосуються походження назви словени. Схоже, вона не була «органічним етнонімом». Ця назва радше вказувала на те, що словени – швидше пришле слов’янське населення, яке опинилося в регіоні, де проживали угро-фіни[96]. І їм важливо було вказати на свою слов’янську ідентичність.

Під чуддю давньоруські літописці переважно розуміли прибалтійсько-фінські етноси, які проживали в районі Фінської затоки[97]. Поширеною є думка, що це були предки естонців[98].

Весь – це також фінське плем’я, яке проживало на схід від Фінської затоки, у районі т. зв. Міжозер’я (озер Нево, Онега та Біле). Власне, на цих теренах розташовувалася Стара Ладога (Алдейгьюборг). Уважається, що весь дала початок таким етносам, як вепси й частково карели[99].

Отже, тут живе фінське й слов’янське населення. Проте воно «закликає» до себе правити варягів. «Північна Русь» ніби була конгломератом трьох етнічних груп: варягів, які стали правлячою елітою, фінського й слов’янського населення.

Під тим же роком 6370-м (862 р. від Різдва Христового) читаємо далі: «І вибралися троє братів із родами своїми і з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик, а другий, Синеус, – на Білім озері, а третій, Трувор, – в [городі] Ізборську. І од тих варягів дістала [свою] назву Руська земля»[100].

Цей уривок породив численну літературу. Він став одним із головних аргументів у т. зв. нормандській теорії, суть якої зводиться до того, що Русь створили скандинави-нормани[101]. Щоправда, якщо проаналізувати «Повість минулих літ», то не все так однозначно виглядає.

За десять років до закликання варягів-русі сам літописець говорить, що існувала Руська земля. І цю землю він пов’язує з Київщиною, там, де жили поляни. «В літо 6360 [852], індикта 15, – читаємо в «Повісті минулих літ», – коли почав царювати Михайло, почала прозиватися Руська земля»[102]. Тут само довідуємося, що при цьому цареві «приходила Русь на Царгород, про що пишеться в грецькому літописанні; так от від цієї дати почнемо і відлік зробимо…»[103].

Після цього запису дається детальна хронологія – скільки років минуло від Адама до потопу, від потопу до Авраама, від Авраама до Мойсея, від Мойсея до Давида, від Давида до єрусалимського полону, від цього полону до Олександра Македонського, від Олександра Македонського до Різдва Христового, від Різдва Христового до імператора Костянтина, від імператора Костянтина до імператора Михайла.

Рюрик. Мініатюра з «Царського титулярника». VII ст.

Отже, згадавши основні події біблійної, античної та візантійської історії, літописець саме від ромейського (візантійського) імператора Михайла ІІІ (840–867) веде мову про руських князів, уписуючи їх у цей хронологічний ряд. І в цьому хронологічному ряду не знаходить місця для варязького князя Рюрика. А це показово! Першим руським князем він називає Олега[104]. Цей фрагмент «Повісті минулих літ», що важливий не стільки в сенсі історичному, скільки в ідеологічному, вказує на те, що літописець, який писав свій гранд-наратив у ХІІ ст., не сприймав Рюрика як засновника Руської держави. Це не означає, що в історичній пам’яті Рюрик не існував. Про таку пам’ять свідчить як Рюрикова легенда, наведена в літописі, так і те, що окремі князі «Володимирового племені» мали ім’я Рюрик. А якщо так, то це ім’я сприймалося як князівське, переходячи з покоління в покоління у представників руської аристократії.

Повідомлення «Повісті минулих літ» від 852 року суперечить Рюриківській легенді, про яку вже йшлося. Якщо в першому разі чітко сказано, що саме 852 року земля почала іменуватися Руською, то в Рюриківській легенді, яка зафіксована літописцем під 862 роком, маємо твердження, ніби якась частина варягів називалася Руссю і саме цю частину закликали княжити у Старій Ладозі (Алдейгьюборзі).

Звичайно, немає підстав заперечувати, що т. зв. варяги відіграли певну роль в економічних і суспільно-політичних процесах Давньої Русі. Особливо це стосується півночі, де вони намагалися контролювати торгові шляхи з Балтійського моря по Дніпру й по Волзі.

Літописні варяги – це не обов’язково скандинави (шведи, норвежці, датчани). З цього приводу варто звернутися до міркувань Омеляна Пріцака. Він вважав, що вікінги й варяги, які мало чим різнилися між собою, були професійними воїнами, які забезпечували охорону морської та річкової торгівлі. «Марно намагатися визначити національність вікінгів і варягів, – писав цей дослідник. – Вони її не мали. Це були просто професіонали, готові стати на службу до будь-кого, кому потребувалося їхнє вміння і хто міг платити за роботу»[105].

Звичайно, такий погляд можна сприймати як крайність. Все ж таки вікінги й варяги були вихідцями з певних етнічних середовищ (переважно північногерманських), які продовжували зберігати свою ідентичність хоча б частково. Однак не можна заперечувати й того, що серед них було й чимало представників західнослов’янських етносів, що осіли на південному узбережжі Балтійського моря.

Розповідаючи про закликання варягів, літописець лише пунктирно описує діяльність Рюрика: він починає княжити в Старій Ладозі (Алдейгьюборзі) й посилає своїх братів у інші важливі стратегічні пункти своєї землі. Щодо якихось ідеологічних заходів Рюрика, то тут повне мовчання. Це й зрозуміло. Адже твір писав християнин. І в нього не було жодного бажання говорити про язичницьку діяльність князя.

Чи можна вести мову про існування держави Рюрика в Північній Русі в ІХ ст.? Принаймні «Повість минулих літ» на це не вказує. Про діяння Рюрика нічого не розповідається, окрім того, що він осів у Старій Ладозі, а його брати в інших факторіях, Білому озері та Ізборську. Напевно, Рюрик стояв на чолі військово-торгової корпорації, яка, з одного боку, займалася торгівлею між країнами Сходу й Балтикою, а, з іншого боку, користаючись військовою силою, визискувала місцеве населення, вимагаючи від нього данину, частина якої йшла на власні потреби варяг, а частина пускалася в торговий оборот. Ведення торгівлі вимагало письмової фіксації даних. Тому у варягів Рюрика мала б існувати писемність, хай навіть примітивна. Певно, завдяки цій писемності й зберіглася пам’ять про цього варязького князя.