Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857

Епістолярій Тараса Шевченка

Книга 1: 1839–1857

© С. А. Гальченко, Г. В. Карпінчук, упорядкування, 2020

© М. Х. Коцюбинська, передмова, 2020

© В. С. Бородін, В. П. Мовчанюк, М. М. Павлюк, Т. М. Різниченко, В. Л. Смілянська, Н. П. Чамата, В. Є. Шубравський, коментарі, 2020

© Т. О. Калюжна, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

* * *

Шевченкові листи

Шевченко любив писати листи – це видно з його готовності розкрити другові-співбесідникові душу, виповісти почуття і найсокровенніші переживання, поділитися задумами, відтворити свої будні й свята. Знав тривогу очікування і радість одержання листа, особливо в «незамкнутій тюрмі» солдатчини, коли лист ставав вікном у світ, єдиною ниткою, що поєднувала з друзями і рідним краєм. З огляду на смак поета до епістолярних занять, широке коло знайомств, безсумнівну популярність вже за життя його імені, особи і творчості, можна твердити, що Шевченкове листування мало бути дуже велике. С. Єфремов у статті «Шевченко в своєму листуванні» на базі наявного на 1920-ті епістолярію констатував сліди не менш як сотні листів, які до нас не дійшли[1]. Коли ж додати згадки в Щоденнику, в інших біографічних матеріалах і листах до поета, то гіпотетичну кількість треба набагато збільшити.

Публікація епістолярної спадщини Шевченка почалася одразу після його смерті. В 1861–1862 роках у журналі «Основа» було надруковано 66 листів. У 1870—1890-х роках Шевченкові листи з’явилися в багатьох українських газетах та журналах, зокрема у журналах «Правда» (1875, 1889), «Киевская старина» (1883, 1885, 1889, 1890, 1893, 1895, 1897, 1899 та ін. роки), «Зоря» (1894, 1895, 1896), у книзі М. Чалого «Життя і твори Тараса Шевченка» (К., 1882), у спогадах про поета тощо. Частину кореспонденції поета було видруковано в російській періодиці: газеті «Московские ведомости» (1862), «Южный край» (1887), «Кубанские обласные ведомости» (1899), журналі «Древняя и новая Россия» (1875), «Русская старина» (1877, 1880, 1883), «Русский архив» (1898), «Русский библиофил» (1914) тощо. Наприкінці 1890-х О. Кониський підготував корпус Шевченкового епістолярію: він складався з 155 рукописних копій, зроблених різними особами, зокрема деякі самим упорядником, і лишився невиданим (рукопис зберігається в ІЛ. – Ф. 77. – № 4). Перше зібрання листів Шевченка – 157 текстів – побачило світ 1911 року у виданні В. Яковенка[2]. Майже без змін це зібрання передруковано у виданні за редакцією Б. Лепкого[3].

Першим науковим і найповнішим на той час виданням Шевченкового епістолярію став третій том «Листування» (1929), підготовлений за редакцією С. Єфремова Комісією для видавання пам’яток новітнього українського письменства при Всеукраїнській академії наук. Том містить 222 листи поета до різних осіб та офіційних установ; в окремому розділі подано 198 листів різних кореспондентів до Шевченка. Ряд листів опубліковано уперше, значну їх частину перевірено за автографами. Великий енциклопедичний коментар охоплює питання біографії і творчості Шевченка, численні факти й реалії мистецького й суспільного змісту й за своєю повнотою і докладністю лишається неперевершеним. У підготовленому на основі «Листування» зібранні Шевченкових листів за редакцією П. Зайцева[4] уміщено 13 офіційних листів та ділових паперів, 223 листи до різних осіб, листи, писані російською мовою, перекладено українською. Корпус листів Шевченка поповнювався новознайденими матеріалами у відповідних томах усіх трьох видань спадщини поета, здійснених од 1950-х[5]. В останньому названому виданні – 237 листів Шевченка до різних осіб, 4 колективні, 15 офіційних.

У листуванні Шевченка можна виділити три періоди: до арешту, на засланні та після повернення із заслання. Найбільше – майже три чверті – збереглося листів останнього періоду, найменше – першого. Втрачено поетові листи до таких адресатів, як К. Брюллов, В. Штернберг, Е.-В. Желіґовський, К. Герн, М. Остроградський, Р. Штрандман, В. Даль, В. Забіла; лише по одному збереглося з листів до В. Жуковського, Т. Вернера, М. Костомарова, О. Плещеєва, Марка Вовчка та ін. Багато їх загинуло після арешту Шевченка – в атмосфері страху перед можливими обшуками його кореспонденцію адресати нещадно нищили. Є свідчення очевидця про те, що Шевченко напередодні арешту в Оренбурзі 1850 року спалив велику кількість адресованих йому листів од різних осіб, зокрема од В. Рєпніної, С. Левицького, М. Александрійського, братів Лазаревських[6], щоби не наражати своїх кореспондентів на неприємності.

Але навіть у неповному вигляді масив Шевченкових листів має колосальне інформативне й мистецьке значення. Вони лишаються чи не єдиним джерелом інформації про деякі аспекти поетового життя і творчості. Так, за посланнями Шевченка до Бр. Залеського, М. Лазаревського, П. Куліша, М. Осипова, С. Аксакова та ін. можна простежити долю його російських повістей, значення їх у доробку поета: задуми, наміри «одолеть великорусский язык», містифікацію з Дармограєм, спроби опублікування, авторський погляд на їхню літературну вартість й зумовлене суворим присудом С. Аксакова (лист до Шевченка від 19 червня 1858 року щодо «Прогулки с удовольствием и не без морали») рішення «отложить всякое писание в сторону», висловлене в листі до названого письменника від 15 липня 1858 року.

Тільки листи дають змогу по-справжньому відчути духовні муки поета на засланні, зрозуміти шлях його оновлення, повернення до поетичної творчості. Слушно твердив С. Єфремов у згаданій статті: «Листи Шевченкові – це органічна частка його творчости й невідлучний додаток до творів, для громадського вжитку призначених»[7]. Цей своєрідний автопортрет, інтелектуальний та емоційний, виявнює всі найважливіші константи Шевченка – ідейні, естетичні, особистісні. Тут чи не найвиразніше постає справжня, «нередагована», за висловом Ю. Луцького, Шевченкова особистість: «Шевченко-поет промовляє своїми віршами, Шевченко-людина – своїми листами»[8]. Епістолярій поета – яскраве свідчення особливої цілісності його натури, єдності «внутрішньої» й «зовнішньої» людини.

Листи Шевченка охоплюють ширший життєвий простір, ніж його Щоденник, і не лише хронологічний. Якщо у Щоденнику він розкривається передусім як людина в собі, то в листах – у взаємодії з оточенням, з людьми найближчими й тими, що на офіційній відстані. Звідси – повнота і вписаність в історичний контекст. Десятки людей і стосунки з ними, події й реакції на них у нюансах, сюхвилинних враженнях, обертонах настроїв, вельми цінних тим, що забезпечують правду моменту, достеменність подій. Особливо якщо збагатити, оживити текст докладним коментарем – біографічним, історичним, текстологічним. Недаремно Єфремов говорив про «дрібну мозаїчну роботу», коли з окремих клаптів маємо «реконструювати цілий образ»[9], і слушно підкреслював ту невимушену природність, з якою Шевченко «несе свою геніальність і осяває нею людей» – своїх адресатів. Перед нами постають ті, котрих поет любив, – Я. Кухаренко, О. Бодянський, М. Щепкін, А. Козачковський, В. Рєпніна, С. Аксаков, А. Лизогуб, С. Гулак-Артемовський, Бр. Залеський, М. Лазаревський, В. Шевченко…

Листи дають змогу осягнути всеохопність, органічність духовного зв’язку поета з вітчизною. За кожним помислом – Україна як його друге я: головне джерело творчості, пам’ять віків, святиня. Ось зворушливі перші листи з Петербурга в Україну до брата Микити – неповторна автентична інтонація, духовна невіддільність од рідного краю. Шевченко просить Г. Квітку-Основ’яненка (лист від 19 лютого 1841 р.) прислати «дівочу сорочку», бо має намалювати «нашу чорнобриву дівчину». Ділиться з Я. Кухаренком (31 січня 1843 р.) своїм задумом намалювати А. Головатого коло Зимового палацу – «позаду Нева, а за Невою крепость, де конав Павло Полуботок». У листах до О. Бодянського, М. Цертелєва й ін. оживають наміри і справи, пов’язані із задумом серії «Живописная Украина». Шевченко зізнається П. Кулішеві: «З „Чорної ради” тепер не нарисую тобі нічого: нема моделі, нема нічого перед очима нашого українського, а брехать на старість не хочеться» (4 січня 1858 р.). Бажає М. Максимовичу (4 січня 1858 р.) довголіття і здоров’я «на славу нашої преславної України». В усьому відчутний патріотичний «нерв» поета – невідокремлюваність інтересів, задумів, мрій од України. Це виявляється, зокрема, у його непримиренності до шовіністичного присмаку слов’янофільства. У листі до М. Максимовича 22 листопада 1858 р., написаному за листом П. Куліша (№ 307, 309 нашого видання – Ред.), Шевченко висловлюється проти публікації своїх поезій у газеті «Парус», бо не згоден із позицією цього органу, який «у своєму універсалі перелічив всю слав’янську братію, а про нас і не згадав» (ідеться про оголошення І. Аксакова про видання ним з 1859 р. названої газети слов’янофільського спрямування). До того ж І. Аксаков у газеті «Московские ведомости» (1858. – № 130) виступив на захист князя В. Черкаського, який у статті «Деякі спільні риси майбутнього сільського управління» (Сельское благоустройство. – 1858. – № 9) обстоював право сільських старост застосовувати до селян тілесні покарання. «Не доводиться мені давать під парус свої вірші і того ради, – писав Шевченко, – що парус сей надуває заступник того вельможного князя, любителя березової каші. Може, воно так і треба московській натурі. Та нам-то се дуже не вподобалося. Отак-то! Не здивуйте, добродію, що не вволив я вашої волі, діло се не жарти; самі маєте розум». Здавалось би, повернувшись після заслання до більш-менш нормального творчого життя, поет мусив ухопитися за кожну нагоду публікації своїх творів, але ні, вірність своїй громадянській позиції, відповідальність за своє слово – над усе.

Листи засвідчують, як постійно Шевченко переймався ідеєю визволення селян із кріпацтва: «Занимает теперь всех самый животрепещущий вопрос о том, как освободить крестьян от крепостного состояния» (до І. Ускова від 12 листопада 1857 р.), «О людській волі я розпитував; але ніхто нічого не знає, коли, як і що з того буде» (до В. Шевченка від 7 грудня 1859 р.). Поет неодмінно наголошує на тому, щоб родичі й земляки «не квапилися на волю без поля і без ґрунту. Нехай лучче підождуть» (до В. Шевченка від 28 березня 1860 р.). Схвалює, коли сестра Ярина та брати не погоджуються «на волю без ґрунтів і без землі безплатно, <…> вони не беруть такої поганої волі – і добре роблять» (до В. Шевченка від 29 червня 1860 р.).

Шевченко стежить, як тільки може, за помітними явищами в українській культурі й захоплено на них реагує. Дякує П. Корольову (22 травня 1842 р.) за збірник «Запорожская старина» – «добра книжка, спасибі вам і Срезневському. Я думаю дещо з неї зробить». Висловлює захват од «Граматки» Куліша та його «Записок о Южной Руси»: «…дуже розумна і щира книга», «Тут живо вилитий і кобзар, і гетьман, і запорожець, і гайдамака, і вся старожитна наша Україна як на лодоні показана» (до Я. Кухаренка від 22 квітня 1857 р.), «Такої розумної книги, такого чистого нашого слова я ще не читав» (М. Лазаревському від 22 квітня, 8 травня 1857 р.), «Спасибі йому, він мене неначе на крилах переніс в нашу Україну» (до А. Маркевича від 22 квітня 1857 р.). Шевченко чекає від своїх кореспондентів (П. Куліша, М. Лазаревського) оповідань Марка Вовчка, вдячний їй «за її сердечные, щирії оповідання» (до М. Лазаревського, 22 лютого 1858 р.), а згодом у листі до письменниці називає її своєю «донею любою» (25 травня 1859 р.). Просить А. Маркевича (22 квітня 1857 р.) подякувати перекладачеві «Слова о полку Ігоревім» М. Гербелю («хоч і зоветься Гербель, а такий же сірий хохол, як і ми з тобою, молодий мій друже») за його «перевод „Малоросійської думи“, надрюкованої в „Б[иблиотеке] для чтения“» (ідеться про Шевченкову поезію «Думка – Нащо мені чорні брови…»). Знає Максимовичів переклад «Слова» – «сієї невеличкої, но премудрої книги», хоче й сам її перекладати. «Вонми гласу моления моего, – пише А. Козачковському (14 квітня 1854 р.), – друже мій єдиний, пришли мені текст „Слова о полку Ігоря“, а то на твоїй душі буде гріх, як не буде воно, те „Слово“, переведено на наш задушевний, прекрасний язик». Шевченко не тільки сам тішився новинками української літератури, а й пропагував їх і поширював, що міг, роздаровував. З Нижнього Новгорода він просить М. Лазаревського прислати 2-й том Кулішевих «Записок», та й 1-й також, бо свій примірник подарував землякам в Астрахані (лист від 18–19 жовтня 1857 р.). Рекомендує Я. Кухаренкові читати оповідання Марка Вовчка (17 січня 1859 р.), посилає «к Великодню замість писанки» альманах «Хату» (25 березня 1860 р.), зазначивши, що це попередник журналу «Основа», який почне виходити з наступного року, і закликає: «Збирай, батьку, чорноморську запорозьку старовину та присилай на моє ім’я, а я передаватиму в редакцію». В. Шевченкові (15 травня 1860 р.) доручає надіслати один примірник «объявления об „Основі“ П. Ф. Семеренку», збирається надіслати таке ж оголошення Д. Трощинському.

Листи останнього періоду, зокрема до В. Шевченка, засвідчують, як активно займався поет розповсюдженням свого «Кобзаря» серед освітян (наприклад, 7 серпня 1860 р. він просить В. Тарновського переслати для недільних шкіл 50 примірників «Кобзаря» до Чернігова і стільки ж – до Києва; із таким же проханням звертається й до М. Чалого), надсилає також «Букварь южнорусский» – для «наших убогих воскресных школ» (лист від 4 січня 1861 р.). Тут же пише про свої дальші плани просування популярно-навчальної літератури для народу: видати «лічбу (арифметику)», етнографію, географію, а також: «історію, тілько нашу, може, вбгаю в 10 копійок. Якби Бог поміг оце мале діло зробить, то велике б само зробилося». Сповіщає про ці плани також П. Симиренка, Ф. Ткаченка. У ті роки Шевченко просто-таки жив надією оселитися на рідній землі й одружитися, брався й за практичну реалізацію своїх мрій. Ділиться з Кулішем, зокрема, цими задумами (26 січня 1858 р.), доручає Варфоломієві: «…дбай о клапті землі, чи по сім, чи по тім боці, тілько щоб над самісеньким Дніпром. Та дбай так, щоб нам укупі оселиться» (15 травня 1860 р.); «купить у Вольського дубів 40 лісу, вирубать, та й нехай би собі сохне. А скласти його можна коло Пекарів, на Росі» (2 листопада 1859 р.). Посилає план хати, підказує Варфоломієві, яке саме дерево потрібне «на одвірки», «на поміст» і «на надвірню комору». Лейтмотив усіх листів, де мовиться про омріяну ідилічну хату: вона має бути біля Дніпра – як символ рідної оселі в Україні, «тихого раю». Бідкається, що ніяк не може знайти відповідної місцини, бо: «Максимович у Прохорівці уступає мені таке саме добро, як і у Парчевського, тілько що не коло Дніпра, от моє лихо! Видно Дніпро, та здалека, а мені його треба коло порога» (до В. Шевченка, 2 листопада 1859 р.).

Особливо важливими для Шевченка були листи на засланні. Кореспонденції до друзів і знайомих дають змогу в усій повноті відчути стан поета в неволі: «Я оце вже третій рік як пропадаю в неволі <…> тяжко мені, друже! дуже тяжко!» (до О. Бодянського, 3 січня 1850 р.), «Бога ради и ради прекрасного искусства сделайте доброе дело, не дайте мне с тоски умереть!» (до В. Жуковського, 10 січня 1850 р.), «В этой широкой пустыне мне тесно – а я один» (до А. Лизогуба, 16 липня 1852 р.). «А покойный Данте говорит, что в нашей жизни нет горшего горя, как в несчастии вспоминать о прошлом счастии», – пише він Бодянському 15 листопада 1852 р. (як тут не завважити текстуального збігу із початком вірша «Г. З.» – «Немає гірше, як в неволі / Про волю згадувать») і міркує: «Хоть тоже, правду сказать, в моей прошлой жизни не много было радостей, по крайней мере, все-таки было что-то похоже немного на свободу, а одна тень свободы человека возвышает». А. Козачковському описує (16 липня 1852 р.) свою недугу, з болісним гумором малює свій портрет: «…одно слово, солдат, да еще солдат какой! Просто пугало воронье. Усища огромные. Лысина что твой арбуз». Лист до А. Толстої з Нижнього Новгорода (12 листопада 1857 р.) свідчить про поступове адаптування поета до волі, що відбувалося в «промежуток между Северной Пальмирой и киргизской пустыней»: він допався до книжок, «прочитал уже все, что появилось замечательного в нашей литературе в продолжение этого времени», малює старовинні церкви, портрети олівцем і – «бесконечно доволен».

У листах розгорнуто безліч живих епізодів, зафіксовано промовисті нюанси – побутові й настроєві. Самоаналіз утверджує самооцінку, згадаймо автодекларацію в листі до Г. Тарновського (25 січня 1843 р.): «…нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет…». У психологічній автохарактеристиці увиразнюється культ чуття; прикметні контрасти в оцінках однієї й тієї ж особи, вияви симпатії та антипатії до неї (таку амплітуду почуттів до А. Ускової – від обожнення до розчарування, висловлено в листах до Бр. Залеського від 9 жовтня 1854 р. та 10 квітня 1855 р.). Мотив шукання пари пронизує багато які листи останніх років, передусім до В. Шевченка, – «неначе цвяшок, в серце вбитий» («Марина»). Поет обґрунтовує свої плани, докладно аргументує свої смаки й побажання: «…може, Харита скаже, що вона вбога сирота, наймичка, а я багатий та гордий, то ти скажи їй, що в мене багато дечого нема, а часом і чистої сорочки; а гордості та пихи я ще в моєї матері позичив, у мужички, у безталанної кріпачки» (до В. Шевченка, 2 листопада 1859 р.), – помітна тут постійна Шевченкова опозиція пани/люди, яка пронизує всю його творчість. Після відмови Харитини просить родичів та знайомих, щоб і надалі підшукували йому наречену, сподівається на згоду «кирпатенької чорнобривки» (її обіцяв висватати Ф. Ткаченко), невідступно вірить у реальність цих ефемерних мрій і заходів. Освідчившись Л. Полусмак, повідомляє В. Шевченкові у листі від 22, 25 серпня 1860 р. як про щось цілком певне: «літом ми з жінкою прибудемо та вкупі порадимося, що нам робить». Зворушують романтичні ілюзії поета в останніх листах, огорнутих незбутніми мріями про «тихий рай» всупереч нещадній реальності, – оте, писав Єфремов, «гарячкове, чисто рефлекторне добирання собі пари, щоб застрахуватись перед перспективою самотньої старости»[10]. Шевченко піклується про наречену – підшукує їй легшу роботу, купує теплі чобітки, захоплюється нею, явно переоцінюючи. Тим болючіше розчарування: «Душі своєї не шкода було для Ликери, а тепер шкода нитки!», і тут же сам собі дивується: «Чудне щось робиться зо мною» (до Н. Забіли, 18 вересня 1860 р.). Доручає М. Макарову (лист від 9 листопада 1860 р.) спалити подаровані ним речі «при її очах», наполягає: «…треба, щоб вона заплатила за квартиру 14 руб., за ключ, ею потерянный, 1 руб.» Побутові подробиці забарвлені живою інтонацією непогамованого болю, образи, зруйнованої (вкотре!) мрії.

У листах бринить трепетна невтолена поетова любов до дітей. «Жаль і дуже мені вашої маленької, – щиро співчуває він А. Лизогубові з приводу смерті його доньки Лізи, – згадаю, то так, неначе бачу, як воно манюсіньке танцює, а Ілья Іванович грає і приспівує… не скорбіть» (11 грудня 1847 р.). Завжди цікавився дітьми Варфоломія: «Чи приїдуть твої хлопці і дівчата на святки додому? Для Прісі єсть у мене гостинець, та нехай перше прочитає добре Робінзона Крузо. Чи Вася вже вчиться письму?» (23 березня 1860 р.). Небогу Прісю, яка вчилася в київському пансіоні, згадує мало не в кожному листі, посилає їй книжки й подарунки. Очевидно, дівчинка писала дядькові по-українському, бо він протиставляє її своїм братам, які пишуть «чортзна по-якому!». Постійно дбає про своїх рідних, розпитує про них, намагається полегшити їхню долю. 3 січня 1860 р. звертається до П. Симиренка з проханням прилаштувати «во імя Божіє мого брата коло свого завода» (йдеться про Варфоломія Шевченка. – Ред.) й не тільки заради роботи, а й «во імя святого просвіщенія», – у школі при заводі Варфоломієві діти могли би вчитися.

Поет живе у сфері, де панують інтереси духовні – спогади, мистецькі переживання, враження од книжок, – передусім усе, пов’язане з Україною, але не тільки. Обсяг його мистецьких зацікавлень дуже широкий. Показове, зокрема, коло читання – просить надіслати «Одіссею» Гомера, твори В. Шекспіра, М. Гоголя, «поезії святої ради» М. Лермонтова й О. Кольцова (до А. Лизогуба, 1 лютого 1848 р.), «ради самого Аполлона» автобіографічний роман С. Аксакова «Дитячі роки Багрова-онука» (лист до автора від 16 лютого 1858 р.). Чекаючи на засланні книжок, обіцяних В. Рєпніною, пише А. Лизогубові: «Як пришле, то тойді я і тяжкого походу, і Аральського моря, і безлюдного степу киргизького не злякаюсь» (7 березня 1848 р.).

Стурбованість великою матеріальною скрутою проймає всі листи засланця. Він такий вдячний друзям за ті, хоч і невеликі, гроші, що зрідка пересилалися йому; намагається продати свої малюнки. Та найдошкульніший для Шевченка – голод духовний. Нарікає в листі до О. Бодянського: все вже прочитав, а купити нового нема за що, – «не имею, наконец, бедного рубля денег, чтобы хоть святцы выписать, не говорю уже о журнале, вот какое горе одолело!». І просить: «…поиздержись немного узника ради и пришли мне летопись Конисского или Величка, великое скажу тебе спасибо» (15 листопада 1852 р.). Поет потерпав од нестатків і на волі. 13 листопада 1858 р. вже з Петербурга гірко скаржився М. Щепкіну: «„Гугеноти“ ні на що послухать – таке лихо!».

Людина, позбавлена відчуття прекрасного, викликає в Шевченка жаль. «Великая вещь – сочувствие ко всему благородному и прекрасному в природе, – читаємо в листі до Бр. Залеського від 9 жовтня 1854 р., – и если это сочувствие разделяется с кем бы то ни было, тогда человек не может быть несчастлив». Над усе поет цінує в людині мистецьку натуру; на ґрунті зацікавлення малярством він сходився із різними людьми (А. Головачов, К. Бюрно). Залеському, який займався малюванням, висловлював фахові спостереження й поради: передусім «не копируй, а всматривайся». Радить другові якомога більше писати етюди, зокрема – із дерев, не квапитися переходити від рисунку до фарб, викладає цікаві міркування про фотографію і малярство (лист від 10 червня 1855 р.). Один із основних мотивів у перших листах із заслання: «…смотреть и не рисовать – это такая мука…» (лист до В. Рєпніної від 24 жовтня 1847 р.). У всьому помітний погляд маляра, естетичні уподобання, мистецьке бачення адресанта. Висловлено тонкі спостереження над манерою словесного живопису Е. Сю («Эффект и больше ничего!»), порівняння його з майстерністю М. Гоголя (до В. Рєпніної, 7 березня 1850 р.). Проникливий художник спостерігає довкілля й себе самого: «Все спит, казармы освещены одной свечкой, около которой только я один сижу и кончаю нескладное письмо мое, – не правда ли картина во вкусе Рембрандта?» (лист В. Рєпніній від 25–29 лютого 1848 р.). Погляд митця легко пізнати і в описах типажів, і в переповіданні своїх снів, у відтворенні настроїв і переживань: «…как будто глаза переменились: ни линий, ни красок, ничего не вижу. Неужели это чувство прекрасного утрачено навеки?» (там само).

В епістолярії представлено широту мистецьких уподобань Шевченка, інтерес до нових образотворчих технік. Він цікавиться гальванопластикою, ділиться з С. Аксаковим (лист від 15 липня 1858 р.) та ін. кореспондентами своїм наміром серйозно освоїти гравірування. Листи Шевченка – чи не єдине свідчення його занять скульптурою: С. Гулака-Артемовського він сповіщає про свій перший барельєф з гіпсу, просить надіслати форму для невеликих фігурок, цікавиться дослідами Ф. Толстого над гутаперчею, згадує свої перші скульптурні спроби, здійснені в Новопетровському (зокрема, один із відливів був пересланий щойно згаданому адресатові, – див. листи від 15 червня та 6 жовтня 1853 р.). Про багато які малюнки Шевченка відомо також тільки з листів («Панна сотниківна», «Бакса», «Дочка хіоського гончаря» та ін.).

У стилістиці Шевченкового епістолярію помітно виразну орієнтацію адресанта на адресата. Присутність достойного, здатного до розуміння й співпереживання адресата безперечна, зокрема, у листах до В. Рєпніної: тут відчутна особлива мистецька і настроєва витонченість, спорідненість душ, високий інтелектуальний модус. Те ж стосується і дружніх послань до Бр. Залеського, з яким поета поєднувала – крім інтересів, фахового зацікавлення малярством, близькості мистецьких смаків, – ще й спільність долі. Зовсім інший Шевченко – інтонаційно й лексично, – коли звертається, приміром, до Я. Кухаренка чи С. Гулака-Артемовського. У листах українських мовою, зокрема у ранніх дружніх посланнях, домінує стиль простацько-бурлескний (вигуки, специфічні вставні слова, примовки, навмисний огрублено-знижувальний тон – «матері його ковінька», «чорти б убили його батька», «та цур йому, минуло, бодай не снилося»). Та й у пізніших листах цей тон чується, а то й домінує у зверненнях до близьких друзів як вияв дружнього панібратства. Простомовне забарвлення подеколи дістають і серйозні оцінки та роздуми, як-от відгук на оперу «Руслан і Людмила» в листі до Г. Тарновського (25 січня 1843 р.): «Та що то за опера, так ну! а надто як Артемовський співа Руслана, то так, що аж потилицю почухаєш», або міркування про підсвідоме в листі до Кухаренка (30 вересня 1842 р.): «Лихо, брате отамане, єй-богу, лихо. Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому». Деякі дослідники (С. Балей, Г. Грабович та ін.) трактують ці рядки як спробу осмислити глибини підсвідомості.