Полная версия
Таємниця Чарівної отруювачки
– Ну що ж, можливо те, що я вам розповім, справді має деяку історичну цінність, а також певне відношення до цього дому… – казав, тим часом, Кларенс Мейрон. – Нещодавно, впорядковуючи (він вклав у це звичне слово трохи інший зміст) книжки у бібліотеці, я випадково натрапив на один цікавий екземпляр, який, якщо не помиляюся, датується дванадцятим століттям. Якщо простіше – це дуже стара рукописна книга. Писана ще латиною. Я трохи знаю цю мову, як це не дивно для звичайнісінького дворецького. Тож я взяв на себе сміливість перекласти її. У ній йдеться про імператрицю Візантії Феофано. Книжка має влучну назву – «Чарівна отруювачка». Події, зображені в ній, справді мали місце багато віків тому. Загалом, ця книга дуже відрізняється від решти відомих нам історичних книжок і в дечому навіть суперечить офіційній версії того, як розгортались події. Можливо, це пов’язане з тим, що вона призначалася виключно для сімейного вжитку, для збереження історії визначної пращурки, так би мовити, тож в ній не мало бути місця жодним таємницям. Тож, думаю, вона повинна вас зацікавити.
– Взагалі-то, зараз у мене немає ні часу, ні бажання читати про події майже тисячолітньої давнини. Це взагалі не мій фах: я не історик. Більше того, я ніколи особливо не захоплювалася історією Середніх віків.
– Так. Зараз ви дуже зайняті, – сказав, посміхаючись, дворецький. – Але, як я вже сказав, ця книга дуже незвичайна і оповідає не так про історичні події, як про особисте життя імператриці Феофано. Тож я все таки відважуся трохи вам її почитати. Якщо ж щось не сподобається, то ви вільні піти геть будь-якої секунди. Не я автор цього писання, тож не ображуся, якщо й останній слухач врятується втечею.
І він почав читати. Анна збиралася одразу втекти звідси, але містер Мейрон читав досить виразно, та й сама розповідь виявилася не такою вже й нудною. Тож вона зосталася…
Чарівна отруювачкаЗвернемо погляди свої до давньої історії роду нашого, що початкований був у переломний, буремний час – пору становлення того світу, в якому ми живемо зараз. Хтозна, яким би було наше сьогодення, якби певні події тоді не трапилися, а, натомість, мали б місце інші…
Світ наш тоді був обмежений. А його оточувало щось безмежно-невідоме. Чи подолали ми хоч трішечки цю невідомість, чи лише відсунули-віддалили від себе? Ми прямуємо далі, але чи далеко нам до вічності…
В ті часи, про які піде мова, центром світу залишався Константинополь. Стольний город великої імперії, головний культурний центр Європи, місце скупчення найрізноманітнішого люду: майстрів, ремісників, купців, монахів, бідноти, знаті… Просто гарне галасливе місто… Чудові храми, церкви, вулиці, сади… Бідність і злиденність витіснена або взагалі за межі міста, або на його околиці. Стовпотворіння, юрби зівак в очікуванні тріумфальних процесій, святкувань, видовищ. Безперервно прибувають торгові кораблі до його пристаней, з ранку до ночі тривають ярмарки… В самому серці міста – чудовий храм Святої Софії. Віряни їдуть з найвіддаленіших куточків імперії для того лише, щоб раз глянути на нього… Часто вулицею в оточенні охорони проїжджає знать, викликаючи розкішшю своїх шатів і величним виглядом захоплення у натовпу… Таке це місто у сяйві самозакоханості, і хто не бачив його, той втратив півжиття.
Але не святом суцільним повнилося тодішнє життя. Це був жорстокий, буремний час… Час кровопролитних воєн, безглуздих убивств, епідемій, від яких зникали цілі міста. Людей часом так засліплювала віра в Бога і в імператора, як його намісника на землі, що вони ладні були піти на будь-яку ницість, аби лише догодити царю. Імператори ж не мали ні в чому заборони, адже вони – «помазаники Божі»…
* * *У Константинополі в той час було два імператори: Константин Багрянородний, який, як кажуть, відзначився здебільшого тим, що написав книгу про те, як управляти державою – ця книга стала у пригоді не одному поколінню майбутніх імператорів (хоча він сам, як переконливо свідчить ряд джерел, так і не набув у цьому мистецтві потрібної майстерності) і Роман І Лакапин, який дійсно намагався зміцнити державу і запобігти повному розоренню селян (але цим його позитивним задумам так і не судилося вповні здійснитися).
Імператори оточували себе розкішшю, євнухами, радниками, шпигунами. Вони часто показувалися з безпечної відстані народу, були присутні на стратах, церковних службах та різноманітних святкуваннях і, звичайно ж, час від часу примушували себе займатися державними справами. Життя звичайних людей цікавило їх не більше, а, може навіть і менше, ніж життя дрібних комашок. Так завжди буває доти, доки люди не примудряться якимсь вельми неприємним для владців способом нагадати про своє існування. Але тоді ще не настав для цього час, бо народ християнський багатотерплячий.
Власне жителі Константинополя аж ніяк не вели таке злиденне життя, як селяни, котрі на той час вже майже повністю позбулися землі й опинилися в залежності від знаті. Перебування в Константинополі імператорського двору потребувало розвитку найрізноманітніших ремесел: імператори та їхній почет постійно щось будували і перебудовували, та й утримання самих імператорів вимагало безлічі прислужників і челядників. Працьовита, здорова тілом людина не бідувала б у ті часи в Константинополі. Навіть жебраки примудрялися заробити великі статки завдяки показній щедрості знаті та зовсім не збиралися змінювати свій «незавидний» фах.
Візантія мала досить сильну армію, Константинополь був оточений міцним муром – людям дійсно не було чого стерегтися зовнішніх ворогів. На той час Візантія хоча і втратила внаслідок частих воєн значний клапоть своєї території, але продовжувала інтенсивно розвиватися, не маючи поки що в цілому світі гідного себе супротивника.
Всім відома проста залежність: чим краще живе народ, тим більше грошей він може і готовий витратити на розваги. В трущобах Константинополя рясно розрослися першообрази того, що в наш час одержало назву «трактир» і суміщає в собі місце, де можна чимось підживитися, і прийнятну оселю на певний час.
Найвищим попитом серед більш-менш пристойних закладів цього типу користувався трактир якогось Георгія. Власне, сам трактир був звичайнісіньким. Незвичайною була лише донька того самого Георгія, яка зазвичай допомагала батькові у кухні. Вона була напрочуд гарна – це визнавали всі: чорне хвилясте волосся, біла, ніби мармурова шкіра, коралові вуста, чорні брови і чорні ж бездонні оці. В тих очах часом проглядало щось таке, визначення чому не міг дати жоден з чоловіків, які бували у трактирі, але, безперечно, це щось знову і знову примушувало їх вертатися туди у безоглядній надії перехопити ще бодай один погляд дивно-чорних очей… Звалася ця мила окаста особа Анастасо, і було їй щось біля п’ятнадцяти літ від народження – вже майже доросла дівчина.
Майже всі ті, хто будь-коли бачив її, вважали Анастасо найчарівнішою з усього жіноцтва бідняцького Константинополя. Постійні відвідувачі трактиру – всі без виключення – рано чи пізно закохувалися в неї – точніше в її надзвичайну зовнішність, в її чарівливість, в її життєрадісність. Власне, вони бачили в ній лише те, що хотіли знайти, або, вірніше, тільки те, що вона люб’язно дозволяла їм розгледіти. Нікому з них і на думку не спало б, що все те – лише показна гра, крихка зовнішня оболонка, здатна щомиті дати тріщину, виказавши внутрішню суть. Загалом, це їх особливо й не цікавило.
* * *Матір Анастасо прийшла зі своїм племенем із віддаленого куточку Азії. Це було вільне, мандрівне плем’я, яке не знало володаря на землі. Важко сказати, з чого вони існували. Мабуть, з крадіжок, дрібного шахрайства і ворожіння. Тому й не затримувалися ніколи надовго в одній місцині. А ще тому, що просто не уявляли свого життя без мандрів…
Мати Анастасо була однією з найкрасивіших, найхоробріших і найволелюбніших дівчат того племені. Вона покохала Георгія, лише раз зустрівши – інакше просто бути не могло. Заради нього вона залишила рідне плем’я і оселилася в гамірному Константинополі, прийнявши всі звичаї і релігії візантійців та всіма силами приховуючи своє сумнівно-підозріле походження. Лише в глибині своєї незбагненної душі вона не прийняла християнства. В неї був свій бог – повелитель нескінченних мандрів, володар, котрий не вимагає жертв, молитов, посередництва церкви, покаянь, бог, який і так усе бачить, знає все краще в людині і розуміє її вчинки, якими б вони не були, без усіляких пояснень і виправдань. Та жінка ніколи не вважала, що бог може і, головне, повинен, усе сам за неї зробити, варто їй лише цього в нього добре попросити. Вона вірила, що тільки завдяки своїй волі і власним зусиллям, вона може отримати все, що захоче. Бог же, як вона вважала, є тільки для життя після смерті. Цьому вона й навчала Анастасо, яка з раннього дитинства була повністю віддана під опіку матері. Можливо, саме ця обставина й визначила всю майбутню долю дівчинки. Та мати не вірила в долю, а лише у власні сили. Саме наймення – Анастасо – було співзвучне йменням рідного племені. Мати навмисно обрала його, щоб донька ніколи не забувала про свої корені.
Крім зазначених особливостей, ця небуденна жінка дуже добре розумілася на різних отрутах, а також на приворотних і відворотних зіллях. Ці знання вона одержала від бабусі, за якою все життя міцно трималася слава вправної чарівниці. Приховати подібні вміння було важко, а знищити – неможливо. Тож до матері Анастасо з усього міста приходили люди. І, якщо жінка вважала, що їм можна довіряти, то, за певну плату, вони отримували в домі батьків Анастасо допомогу.
Розпізнавати і користуватися найрізноманітнішими отрутами мати з дитинства навчала й Анастасо:
– Якщо хтось вчинив тобі щось зле, або просто стає на перепоні у чомусь, просто дай тій людині зілля. Своїм вчинком ти лише зробиш їй послугу: вона почуватиметься значно краще там, за межею. Крім того, якщо ти лишиш їй життя, хто ж захистить тебе саму від її підступності? Ніхто. Лише ти сама… Отруту вибирай ретельно, бо люди хитрі… Бога ж не бійся: цим ти не накличеш на себе його гнів.
Дію отруту мати вирішила показати доньці на їхньому сусідові, який завше вороже ставився до їхньої родини і неодноразово лякав малу Анастасо жахами пекла. Християнське оточення таки далося взнаки, і дівчинка дуже боялася, що Бог, у випадку смерті сусіда, нашле на їх із матір’ю страшну кару, мо-й, навіть, смерть. Але точно у визначений день сусід раптово помер, а дівчинка, звісно ж, лишилася жива й здорова. Відтоді Анастасо почала в усьому беззастережно вірити матері.
* * *Мати була для Анастасо найважливішою істотою у світі. Дійсно, саме мати, яка віддавала дитині душу, а не батько, який так рідко знаходив хвильку для родини. Дівчинка іноді взагалі забувала, що він – не просто частина оточення, а рідна для неї людина. Але для щастя Анастасо тоді треба було зовсім мало: аби лише мама була поряд.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.