Герострати

Імовірно, мій вигляд до певної міри відбивав моє незадоволення, і господар пов’язав його з присутністю тварин, бо його пояснення прозвучало, як довгий і лагідний компрес із слів, надміру лагідний, а це враження лагідности походило напевне від того, що він, перш ніж почати говорити, мугикав, мов заколисуючи дитину, хоч я того відразу не усвідомив, і щойно згодом, коли я зареаґував і насторожився, це мугикання перейшло в слова, і – правда, мугикання більше не повторювалося, – кожний вислів ніс його підкладку.

– На вулиці великий рух, і часто потрапляють під колеса не тільки люди, а й тварини. Коли не знаходиться нікого, хто піклувався б жертвами, або коли бідак, відкидають набік, гадаючи, ніби допомога вже зайва, а вона ніколи не зайва, я забираю їх до себе, і вони живуть у мене дома, доки не знаходиться їх господар.

– Ви любите тварини? – На щось інше я ще не спромігся. Я силкувався призвичаїтися до оточення попри нехіть, яка гальмувала всі мої рухи, а головне, думання, аби хоч не стовбичити біля дверей.

Господар тихо засміявся і, не дивлячися на мене, ніби вибачився:

– Усіх моїх мешканців приносить вулиця, вона їх і забирає, але я радий кожному.

Те, що тріпалося у нього під ногами, затихло і, зменшившися, набрало подобу рудої, на обидва боки кульгавої курки (родайленд), наче з неї колись пробували зробити таксу. Остаточно переконавшися, що вислизнути в коридор не пощастить, вона покульгала під стіл, дзьобнувши по дорозі вівчура з забинтованими передніми лапами. Собака з докором подивився на господаря, недвозначно благаючи дозволу перекусити дебелу нахабу.

– Нічого, нічого, ти більший, – розвів руками господар- Уникай ставати їй на заваді. Ти ж знаєш, який у неї незрівноважений характер!

Собака спробував заскавучати та, отримавши через руку господаря, який мимохідь погладив його, собаче речення, заспокоївся і ліг.

Під столом, куди пішла курка, ще щось вовтузилося, я лише так і не роздивився що, бо його прикривала безформна хламида. Біля пічки, на якій, судячи з покришки – вона рівномірно підплигувала – вже довгий час кипів чайник, лежало два забинтовані коти. Коли я подивився на них, мені здалося, ніби вони блиснули на мене скалками неонових очей і помінялися трубними хвостами, аж я поспішив забрати з них свій погляд. Над ними на полиці, над піччю, поруч з надрізаним буханцем хліба і вершком циліндричного коржа з солодкого печива, можливо, то зберігався навіть шматок паски, який, раз закам’янівши, тримається, як ритуальний реквізит від Великодня до Великодня, примостили коробку, товсто вимощену всередині ватою. Там здригався майже без пір’я горобець, без перерви розтуляючи дзьоб і тицькаючи ним у вату з такою рівномірністю, що я спочатку вирішив: напевно господар тримає його замість годинника. Чому ні? Адже існували диваки, які послуговувалися лише клепсидрами, квітами чи жабами, аби відчитувати час. Чому господареві не тримати собі живого годинника, якщо йому вдалося відрегулювати горобця на точність удару годинникового механізму?

Трохи вище від полиці і звідтіля через усю кімнату висіла вірьовка з частково ще сирою білизною: дві хусточки до носа, три шкарпетки, пелюшка, картата сорочка невиразного кольору, якась фантина і кільканадцять свіжовипраних бинтів. Двері в другу кімнату чи на балькон закривала Руда завіса в стилізованих лотосах, які з однаковою ймовірністю скидалися і на асирійські бороди чи невеличкі каструлі або й рекламні побільшені вафляні рурочки на морозиво, залежно від кімнатного освітлення. Припускаю, від кімнатного освітлення походила не тільки їх неозначена приналежність, а й моя безпорадність, бо згодом я помітив, що при куди він час від часу заходить, якщо це вам хоч трохи придасться. Не виключене, звичайно, що там ви дістанете відомості, які вам потрібні.

Він поставив тарілку з тартинками на стіл, витерши його рушником з мого боку, і налив мені й собі чаю.

– Вам дуже міцний, чи так добре?

– Дякую, так добре.

– Цукру?

– Дякую, вистачить.

Він бачив мого відвідувача. Він майже його знав. Він перша людина, яка стверджувала існування мого мучителя – відвідувач існував і за межами мого антикваріяту! Чи мені придасться адреса, де він буває? Таж, Господи Боже, швидше адресу. Негайно. Щоб не пропало ні хвилини. Зараз же, негайно, бо інакше виявиться пізно, але як усе це висловити?

– Якщо ви голодні, я зварю макарони.

– Ні, дякую.

Господи, адресу, адресу! Я не хочу макаронів. Я нічого не хочу. Я хочу адреси. Якнайшвидше.

– Якщо ви не любите макаронів, я зараз подумаю, що в мене лишилося з їстівного. Здається, нічого таки нема іншого, а крамниці вже зачинені. Хібащо сходити тут поблизу в шинок, взяти ковбасок і підсмажити?

– Бога ради, не турбуйтеся. Я не голоден. Я вже вечеряв.

– Би маєте ще час подумати.

– Ні, запевняю вас, ні. Я вже вирішив.

Мені ще не вистачало макаронів! Чай з ввічливости я ще годен проковтнути, а макарони, – ні, макарони рішуче ні! Адресу, і більш нічого. Тільки ж як йому сказати, що мій час обмежений, що мене дома чекає дружина і що я властиво мушу бігти? Нічого, крім адреси, і бігти, обтрусивши з себе ці в'язкі очі, ці надміру велетенські і непорушні очі, як вирізані ножицями з гелленістичного саркофага, непорушні, і разом з тим внутрішньо рухомі, що пускають мені в чоловічки коріння, перетворюючи мене на сіамського близнюка, який зростається з ним очима, і я втрачаю здатність рухнутися, бо його погляд, навіть коли він не зупиняється на мені, витравлює з мене згадку про антикваріат, ніби він належить комусь іншому, і я мовчки продовжую пити чай, замість схопитися на ноги і мчати геть.

Як це пригноблювало! Так, з часу, як у мою крамницю зайшов мій відвідувач, я дуже змінився, це щораз було ясніше; хоч усвідомлення цього не належало до приємних, однак – куди поділися деякі мої здібності, наприклад, легко починати розмову на першу-ліпшу тему? – я до цього виявляв природний нахил, посилений практикою, адже це становило частину мого фаху, здібність опанувати ситуацію я вважав даною мені від народження, і погодитися на те, що вона зникла тільки тому, що до моєї крамниці зайшов відвідувач і що я дався намовити себе писати його біографію, перевищувало мої сили, навіть, якщо я й бачив, як все, що досі в мені існувало, стійке й окреслене, зробилося раптом плинним і незрозумілим, і навіть ті поняття, які я досі приймав за непорушні, набрали властивости коляпсуючих вен.

– Вас не разитиме, коли я, поки ви пригощатиметеся чаєм, перев’язуватиму собаку? – спитав Дом, і я побачив: він уже тримає повні руки бинтів, миску і щось подібне на медяник. Його склянка стояла майже повна, він її ледве пригубив, тим часом як я, хоч мене зовсім не приваблювало наливатися чаєм, допивав третю або четверту, все глибше впадаючи в меланхолію. Якби не незручність образити гостинного господаря, я пішов би, не дочекавшись адреси, настільки мене діймав страх чи вірніше – передчуття, що коли я ще трохи посиджу, чаюючи, мої нерви раптом не витримають і я почну розповідати йому історію з моїм відвідувачем, попри сором, пов’язаний з самим фактом його існування, а те, що я розповім, лише ускладнить розшуки, бо мені насамперед заважатиме свідок, і навіть якщо в мене все зміниться на краще і я забуду цю історію, свідок уже самою своєю наявністю нагадуватиме мені протягом усього життя про історію з відвідувачем, хібащо я позбудуся його ґвалтовно. Ґвалтовно? Боже, що за думки! Таж я не мав жодного наміру утаємничувати Дома в свої справи.

– Мій відвідувач вимагає, аби я писав його біографію, а я поважна людина, антиквар.

– Так, дійсно, ви поважна людина – і такий скандал! Щоправда, який поступ, ви навіть ладні усунути свідка з дороги!

– О ні, це перебільшення, у мене на це ніколи не вистачило б відваги, я смирний. Це все провина мого відвідувача.

– Ваш відвідувач.

– Так, мій відвідувач. Тільки, про всякий випадок, тримайте цю розмову в таємниці, бо уявіть собі наслідки!

– Про мене не турбуйтеся. Я триматиму в таємниці. Навіть як свідок, якого ви ладні усунути. Хоч на вашому місці я не погодився б, адже ви як-не-як антиквар, це ж зобов’язує.

– Я й сам знаю, що антиквар. Я знаю, що зобов’язує. Легко сказати: не погодитися, одначе спробували б ви не погодитися.

– Гаразд. Чому ж тоді вашого відвідувача ви боїтеся розглядати як свідка? Чому ви його виключили з категорії свідків?

– Запевняю вас, я на таке не здатний. Я навіть мухи не годен!

– Ніхто з нас на таке не здатний, і сумління ніколи не треба зайво перевантажувати. Тут не йдеться про засад- ничі речі. Лише – а якби випадково трапилося б, що його хтось з-за рогу – в бік чи в яку іншу частину тіла, залежно від уподобання, скажімо, горло, щоб найпростіше, і він перестає існувати? Рана не більша, ніж у мого собаки на лапах, і ви вже без свідків. Зважте. Чому ви уникаєте надати своєму відвідувачеві ролі свідка?

– Що ви! Запевняю вас, я так далеко за жодних обставин!

– Ви певні?

Тьху, ти Боже, таж господар говорив зовсім не те.

– Чи вас не разитиме, якщо я, поки ви пригощаєтеся чаєм, перев’язуватиму собаці лапи? – говорив він.

Я підняв на нього очі і зрозумів, що він чекає від мене відповіді.

– Звичайно не разить, прошу дуже, – поспішив я з’явитися, і мене наче громом вразило, як я йому заздрю, вперше в житті стихійно, безглуздо заздрю, що йому ніхто це нав’язав клопотів з писанням чиєїсь біографії, заздрю його спокоєві, манері пересуватися, навіть способові говорити, які так тріюмфально свідчили про його внутрішню зрівноваженість, яка за мого теперішнього стану здавалася мені мало не особистою образою, коли вже нестерпно доткала сама думка: йому, далебі, і не в кунах, як я ціпенію від нетерпіння дістати адресу, яку він мені пообіцяв і про яку я не наважуюся нагадати, а він сам ніяк не втямить, що мені давно треба бііти, а не сидіти в нього й пити чай.

У цю хвилину я його ненавидів.

Він, не кваплячися, перев’язав собаці лапи, жбурнув бинти в миску киснути, повільно сполоснув руки над мушлею з облупленим емалем і, закрутивши вдруге трохи попсований крант, поставив новий чайник на плиту.

Ненависть, жаль, образа, первісно, ймовірно, спрямовані проти себе самого, – бо інакше я собі цього не поясню, – натрапивши тепер па об’єкт поза мною, наростали з таким шалом, що якби не вислизнуло в мене з рук блюдце, перші розшуки даних біографії мого відвідувача набрали б зовсім іншого напрямку, ніж це сталося пізніше.

Пізніше я навіть не розумів, чого я так розпашівся, звідки такі роз’юшені почуття проти людини, яка мені нічого злого не заподіяла, коли я навіть не пригадую, щоб я будь-коли дозволив би собі ненавидіти ворогів чи, скажімо, людей, які часто уприкрялися, або які з якихось інших причин робилися мені неприємні, але тоді я ходив очима за кожним його рухом, настроюючи себе проти нього, і щойно коли полетіло блюдце й господар подав рушник, аби я витер чай, «який лився на штани, я відчув: блюдце зламало в мені лють, і я заспокоююся так само несподівано, як і почав хвилюватися, бо тепер рухи господаря, його постать, навіть його феска, замість дратувати, розпростують мене, як дошки збиту в басейні воду, і я починаю дивуватися, чому я досі не помітив, як він випромінює спокій на все, чого торкається. Адже це видно було і з того, як він проходив повз предмети, і як він звертався до тварин, і якби йому розповісти правду про мого відвідувача, він напевно зрозумів би це так, як мені того хотілося, і негайно допоміг би, і то настільки радикально, – це я просто шкірою відчував, – аж сам факт, що будь-коли існував мій відвідувач, дощенту випарувався 5 з мого життя, ставши відрізаним шматком минулого, яке вже не живилося б моїм кровообігом і яке дозволяло б себе, ЯК перську мініятюру, назавжди перегорнути набік і забути.

Та бажання розповісти йому історію з моїм відвідувачем не дійшло до слів, бо тепер, коли мене тягло довіритися йому, так само незбагненно, як раніше відштовхувало, я несподівано з жалем усвідомив, що розповісти так, як сталося, я іне годен, бо з днем, коли до моєї крамниці зайшов відвідувач і зажадав, аби я писав його біографію, мене наче зіштовхнули в незнану мені площину, в якій всі слова набули іншого значення, і виразити цей новий вимір мені бракувало засобів. Я ще користувався окресленнями й поняттями, якими послуговувався раніше, хоч тепер вони не означали вже того, що я рвався висловити, я чув їх інший підтекст, однак моя уява виявилася надто мізерною, щоб вигадати нову систему порозуміння, яка єдина спромоглася б віддати мій стан. Тому, замість сповіді, я досить безбарвно промурмотів, думаючи про адресу й про те, як мені з першого разу пощастило знайти людину, яка знала мого відвідувача:

– Стільки треба терпіння й любови, аби так самовіддано піклуватися тваринами. Ви напевно дуже добра людина.

Можливо навіть, що я не те вимовив або те, що я вимовив, насправді являло собою щось зовсім інше, хоч деякою мірою й споріднене з попереднім. Я вже зараз так добре не пам’ятаю, що я виголошував. Я лише пригадую відповідь Дома, бо мені здалося, ніби те, що я бовкнув, образило його своею пласкістю й недоречністю, і тому, коли він відповів, я здивувався, хоч згодом я щораз більше схилявся до припущення, ніби те, що він сказав, він сказав далеко пізніше, майже тоді, коли я відходив, або навіть не він сам, а Козютко-Млодютко про нього.

Мій мозок зберіг лише, як я говорив щось про тварин, так як говорять про погоду люди, які уникають нав’язувати один з одним внутрішній контакт, і тільки коли почув відповідь дома, то в мені промайнуло, ніби розмову про тварин почав не я, а він, і то ще тоді, коли він мене переставляв з коридору до кімнати, і тепер лише продовжував тему, до якої я погубив проміжні нитки.

– Аби любити тварин, не конче потрібна доброта, – вів далі господар. – Зраджу вам з власного досвіду: мені доводилося не раз пересвідчуватися, як найчастіше саме злочинці, які свідомо, з особистих чи зовнішніх причин (служба, наприклад) культивували зло, дуже люблять тварин, хоч я не схильний узагальнювати. У мене деякий час жив молодик, який, і оком не моргнувши, погоджувався зарізати людину, знаючи, що вона не винна, – це його ні трохи не зворушувало, – а найменша кривда тваринам витискала з нього озера сліз. Я ніколи не бачив, щоб він плакав над дітьми, яких він час від часу мордував, то за дорученням, то для власної потреби, залежно від настрою, з якогось незбагненного гону до зла, однак задля тварин він часто навіть жертвував собою. Я не потребую казати: долі тих, хто знущався або просто не досить добре ставився до тварин, ніхто не позаздрив би. Трупи їх знаходили настільки спотвореними, що серед професійних убивць він заслужив прізвисько «живодера».

Не знаю, чи господар розказував все це поважно, чи трохи кепкуючи з наміром розворушити мене й примусити уважніше слухати, чи це він так оформив відповідь на мої питання, – їх я ставив наосліп, поринувши в роздуми про мого відвідувача, щоб бодай з ввічливости підтримувати розмову, – наївна хитрість, яка, як я пізніше усвідомив, насправді досить прозоро свідчила, що мене цікавить лише одне: якнайшвидше дістати адресу, – і це господар помітив ї заповзявся в алегоричній формі докорити мені, аби я уважніше слухав, бо ввічливість полягає на в питаннях, а у вислухуванні, коли я вже постановив показати себе супроти нього ввічливим.

Якщо господар мав це на увазі, то він домігся успіху: «живодер» зробив на мене не абияке враження, хоч якось не вірилося, щоб у когось жив (явно патологічний) злочинець і господар (з його ж слів!) пустив таку цяцю на помешкання, мені того хотілося, і негайно допоміг би, і то настільки радикально, – це я просто шкірою відчував, – аж сам факт, що будь-коли існував мій відвідувач, дощенту випарувався б з мого життя, ставши відрізаним шматком минулого, яке вже не живилося б моїм кровообігом і яке дозволяло б себе, як перську мініятюру, назавжди перегорнути набік і забути.

Та бажання розповісти йому історію з моїм відвідувачем не дійшло до слів, бо тепер, коли мене тягло довіритися йому, так само незбагненно, як раніше відштовхувало, я несподівано з жалем усвідомив, що розповісти так, як сталося, я і не годен, бо з днем, коли до моєї крамниці зайшов відвідувач і зажадав, аби я писав його біографію, мене наче зіштовхнули в незнану мені площину, в якій всі слова набули іншого значення, і виразити цей новий вимір мені бракувало засобів. Я ще користувався окресленнями й поняттями, якими послуговувався раніше, хоч тепер вони не означали вже того, що я рвався висловити, я чув їх інший підтекст, однак моя уява виявилася надто мізерною, щоб вигадати нову систему порозуміння, яка єдина спромоглася б віддати мій стан. Тому, замість сповіді, я досить безбарвно промурмотів, думаючи про адресу й про те, як мені з першого разу пощастило знайти людину, яка знала мого відвідувача:

– Стільки треба терпіння й любови, аби так самовіддано піклуватися тваринами. Ви напевно дуже добра людина.

Можливо навіть, що я не те вимовив або те, що я вимовив, насправді являло собою щось зовсім інше, хоч деякою мірою й споріднене з попереднім. Я вже зараз так добре не пам’ятаю, що я виголошував. Я лише пригадую відповідь Дома, бо мені здалося, ніби те, що я бовкнув, образило його своєю пласкістю й недоречністю, і тому, коли він відповів, я здивувався, хоч згодом я щораз більше схилявся до припущення, ніби те, що він сказав, він сказав далеко пізніше, майже тоді, коли я відходив, або навіть не він сам, а Козютко-Млодютко про нього.

Мій мозок зберіг лише, як я говорив щось про тварин, так як говорять про погоду люди, які уникають нав’язувати один з одним внутрішній контакт, і тільки коли почув відповідь Дома, то в мені промайнуло, ніби розмову про тварин почав не я, а він, і то ще тоді, коли він мене переставляв з коридору до кімнати, і тепер лише продовжував тему, до якої я погубив проміжні нитки.

– Аби любити тварин, не конче потрібна доброта, – вів далі господар. – Зраджу вам з власного досвіду: мені доводилося не раз пересвідчуватися, як найчастіше саме злочинці, які свідомо, з особистих чи зовнішніх причин (служба, наприклад) культивували зло, дуже люблять тварин, хоч я не схильний узагальнювати. У мене деякий час жив молодик, який, і оком не моргнувши, погоджувався зарізати людину, знаючи, що вона не винна, – це його ні трохи не зворушувало, – а найменша кривда тваринам витискала з нього озера сліз. Я ніколи не бачив, щоб він плакав над дітьми, яких він час від часу мордував, то за дорученням, то для власної потреби, залежно від настрою, з якогось незбагненного гону до зла, однак задля тварин він часто навіть жертвував собою. Я не потребую казати: долі тих, хто знущався або просто не досить добре ставився до тварин, ніхто не позаздрив би. Трупи їх знаходили настільки спотвореними, що серед професійних убивць він заслужив прізвисько «живодера».

Не знаю, чи господар розказував все це поважно, чи трохи кепкуючи з наміром розворушити мене й примусити уважніше слухати, чи це він так оформив відповідь на мої. питання, – їх я ставив наосліп, поринувши в роздуми про ' мого відвідувача, щоб бодай з ввічливоети 'підтримувати розмову, – наївна хитрість, яка, як я пізніше усвідомив, насправді досить прозоро свідчила, що мене цікавить лише одне: якнайшвидше дістати адресу, – і це господар помітив і Заповзявся в алегоричній формі докорити мені, аби я уважніше слухав, бо ввічливість полягає на в питаннях, а у вислухуванні, коли я вже постановив показати себе супроти нього ввічливим.

Якщо господар мав це на увазі, то він домігся успіху: «живодер» зробив на мене не абияке враження, хоч якось не вірилося, щоб у когось жив (явно патологічний) злочинець і господар (з його ж слів!) пустив таку цяцю на помешкання, не боячися кари за переховування такого типа або що той його заріже.

– Чаю?

– Дякую, ні.

«Живодер». А що, як Дом справді тримав на помешканні злочинців? Куди я потрапив? Може, це середовище, яке … Ні. Це просто виключене! Зрештою, хіба не однаково, адже, крім адреси, я нічого більше не потребував. Я не збирався з ним ближче знайомитися, а що мене обходило, кому він давав притулок?

Це відкриття мене так потішило, що я вихопився з заувагою: «Я схильний все ж думати – радше добрі, ніж злі люди люблять тварин», а це пригадало мені прислів’я: «Хто рано встає, тому Бог дає», і мене на мить розсмішило, що це я виголошую, ба більше, що я спроможний ще й на продовження:

– Ваш злочинець – випадок. Я гадаю, він не зовсім нормальний, бо коли він мордував людей за те, що вони кривдили тварин, тобто захищав нібито справедливість таким драетичним способом, то тінь поняття добра й зла існувала в ньому, хоч і в зовсім перекрученому вигляді. Його доброти вистачало лише на тварин.

Ці слова належали нібито мені, хоч мене, властиво, ані трохи не хвилювало, чи ставився якийсь злочинець до тварин добре, чи ні. Мене не цікавили зараз жодні злочинці на світі. Ані злочинці, ані незлочинці. Я потребував тільки адресу, і то якомога швидше, бо час обмежував мене.

– Ви не зауважили, що майже всі злі люди санти- ментальні? – продовжував Дом.

– Я не знаю. Я не замислювався над цим. У мене не так багато дозвілля. Я заклопотана людина, ви навіть не уявляєте, скільки часу поглинає антикваріат! Я хотів би вас лише попросити, аби ви дали мені адресу …

Та господар не чув моїх слів. Можливо, у помешканні повітря обеззвучувало слова, як виводять з одягу плями.

Він налив у блюдце води й одніс у темний куток за скриню. Там щось кілька разів ляпнуло досить важким язиком по воді й затихло.

– Він захищав справедливість? – десь поблизу донісся знову голос Дома, і я подумав раптом, що коли я прочитаю подумки «Отче-наш», він швидше дасть адресу. «Отче наш…» почав я, та голос Дома забирав усе повітря, аж нічим ставало дихати.

– Справедливість.

– Отче наш …

– Справедливість – заперечення доброти, – перемагав його голос. – Справедливість вимагає, аби того, хто вчинив мені кривду, покарали. Бож справедливість. А тепер спробуйте вкласти її в рамки «добра і зла». Виходить, якщо добро за добро і зло за зло, то де ж тоді доброта? Чи, мовляв, це вже доброта, холи за добро не відповідають злом? Якщо за протягнений шматок хліба не дають у зуби.

«Отче наш, що сси»..

– Справедлива людина не добра. Бо якщо я добрий, то хоч яку кривду мені заподіяли о, мій обов’язок – відповідати на неї лише добром, 'без будь-якої надії на компенсацію, інакше моя доброта – нікчемна рекляма.

– «Отче наш, що сси… Адресу … Отче наш …»

– Чому? – несподівано наблизив до мене господар голос, як кухоль з водою.

– «Отче наш, адресу, нехай святиться, Господи»…

– Це тому, що ми неправильно оцінюємо зло! – звучала тепер уся кімната. Ми надаємо злу надто багато ваги, що, правда, зрозуміле, бо ми смертні, а вічний лише Бог. Однак ми схильні через свою смертну обмеженість надавати злу самостійного існування, тим часом; як воно – виключно вияв смертности, як біль, що с пересторогою смертному існуванню. З хвилиною, коли ми робимося вічними, зло перестає існувати.

– «Отче наш, що сси» …

– Адже не дарма оновлене поняття про добро і зло приніс Христос. Таке поняття спроможний принести лише Бог, бо з аспекту смертних ці поняття безглузді, такі поняття зрозумілі тільки з аспекту вічности. У вічності зло не існує, хібащо тільки добро, яке існує саме собою і яке люди без протиставлення його злу відмовляються пізнати, мов- ляв, добро без зла не пізнавальне. Наче на те, аби пізнати яблуко, конче треба пізнати кислу капусту!

– На світі не існує протиставлень. Гаряче – не протиставлення холодному, розум не протиставлення почуттю, бо почуття – це той же розум на іншому, зовсім не на нижчому щаблі, або, як хочете, розум – це почуття на вищому, умовно вищому чи звуженішому відтинку! – їх вигадали люди, аби полегшити собі буття в довколишньому світі, якого вони не розуміють. Добро пізнавальне саме з себе, і кожен, хто відважиться збагнути, що таке добро …

– «Отче наш.» таж я так ніколи не отримаю адреси! Господи, нехай він дасть адресу, адже мене чекають. «Отче …»

– Вибачте, будь ласка, що я вам перебиваю, – вирішив я спробувати притягнути його увагу руками, які мені самі благально піднялись угору, – вибачте, чи не зласкавилися б ви дати адресу, яку ви мені пообіцяли? Ви ж мені її самі запропонували. Прошу дуже. В мене, знаєте, в мене справді обмежений час, дуже обмежений. Прошу зрозуміти це не на шкоду мені. Прошу не образитися. Я вас охоче слухав би, хоч признаюся, не люблю ламати голови над такими питаннями, та й не дуже вони мене цікавлять, – як на мене, вони зовсім зрозумілі. Коли вже відверто зізнатися, пощо утруднювати собі життя? – однак я слухав би вас незалежно від змісту. Я дуже невибагливий, справді охоче, проте мене дома чекає дружина, я сімейна людина. Прошу.

Я набрав у груди повітря й раптом усвідомив, що ми обоє виголошуємо монологи, яких ніхто з нас не слухає.