Полная версия
Лісова пісня
Леся Українка
Лісова пісня
СПИС ДIЯЧIВ «ЛIСОВОЇ ПIСНI»
Драма-феєрiя в 3-х дiях
ПРОЛОГ
«Той, що греблi рве».
Русалка.
Потерчата (двоє).
Водяник.
ДIЯ I
Дядько Лев.
Перелесник.
Лукаш.
Пропасниця (без мови).
Русалка.
Потерчата.
Лiсовик.
Куць.
Мавка.
ДIЯ II
Мати Лукашева.
Килина.
Лукаш.
Русалка.
Дядько Лев.
Мавка.
«Той, що в скалi сидить».
Русалка Польова.
Перелесник.
ДIЯ III
Мавка.
Хлопчик.
Лiсовик.
Лукаш.
Куць.
Дiти Килининi.
Злиднi. (без мови).
Мати Лукашева.
Доля.
Килина.
Перелесник.
ПРОЛОГ
Старезний, густий, предковiчний лiс на Волинi. Посеред лiсу простора галява з плакучою березою i з великим прастарим дубом. Галява скраю переходить в куп'я та очерети, а в одному мiсцi в яро-зелену драговину – то береги лiсового озера, що утворилося з лiсового струмка. Струмок той вибiгає з гущавини лiсу, впадає в озеро, потiм, по другiм боцi озера, знов витiкає i губиться в хащах. Саме озеро – тиховоде, вкрите ряскою та лататтям, але з чистим плесом посерединi. Мiстина вся дика, таємнича, але не понура, – повна нiжної, задумливої полiської краси. Провесна. По узлiссi i на галявi зеленiє перший ряст i цвiтуть пролiски та сон-трава. Дерева ще безлистi, але вкритi бростю, що от-от має розкритись. На озерi туман то лежить пеленою, то хвилює од вiтру, то розривається, одкриваючи блiдо-блакитну воду.
В лiсi щось загомонiло, струмок зашумував, забринiв, i вкупi з його водами з лiсу вибiг «Той, що греблi рве» – молодий, дуже бiлявий, синьоокий, з буйними i разом плавкими рухами; одежа на йому мiниться барвами, вiд каламутно-жовтої до ясно-блакитної, i поблискує гострими злотистими iскрами. Кинувшися з потоку в озеро, вiн починає кружляти по плесi, хвилюючи його сонну воду; туман розбiгається, вода синiшає.
«Т о й, щ о г р е б л i р в е»
З гiр на долину бiжу, стрибаю, рину!
Мiсточки збиваю, всi гребельки зриваю, всi гатки, всi запруди, що загатили люди, – бо весняна вода, як воля молода!
(Хвилює воду ще бiльше, поринає i виринає, мов шукаючи щось у водi).
П о т е р ч а т а
(двоє маленьких, блiденьких дiток у бiленьких сорочечках виринають з-помiж латаття)
П е р ш е
Чого ти тута блудиш?
Д р у г е
Чого зо сну нас будиш?
П е р ш е
Нас матуся положила i м'якенько постелила, бо на рiння, на камiння настелила баговиння, i лататтям повкривала, i тихенько заспiвала:
«Люлi-люлi-люлята, заснiть, мої малята!»
Д р у г е
Чого ж ти тут шугаєш?
П е р ш е
Кого ти тут шукаєш?
«Т о й, щ о г р е б л i р в е»
Тую Русалку, що покохав я змалку, бо водянiй царiвнi нема на свiтi рiвнi!
Збiгав я гори, долини, яри, iзвори, – милiшої коханки нема вiд озерянки.
Зiб'ю всю вашу воду, таки знайду ту вроду!
(Бурно мутить воду).
П о т е р ч а т а
Ой леле! не нуртуй!
Хатинки не руйнуй!
Печера в нас маленька, що збудувала ненька.
Убога наша хатка, бо в нас немає татка…
(Чiпляються йому за руки, благаючи).
Ми спустимось на дно, де темно, холодно, на днi лежить рибалка над ним сидить Русалка…
«Т о й, щ о г р е б л i р в е»
Нехай його покине!
Нехай до мене зрине!
Потерчата поринають в озеро.
Виплинь же, мила!
Русалка випливає i знадливо всмiхається, радiсно складаючи долонi. На нiй два вiнки – один бiльший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-пiд нього спадає серпанок.
Р у с а л к а
Се ти, мiй чарiвниченьку?!
«Т о й, щ о г р е б л i р в е»
(грiзно)
Що ти робила?
Р у с а л к а
(кидається немов до нього, але пропливає далi, минаючи його)
Я марила всю нiченьку про тебе, мiй паниченьку!
Ронила сльози дрiбнiї, збирала в кiнви срiбнiї, без любої розмовоньки сповнила вщерть коновоньки…
(Сплескує руками, розкриває обiйми, знов кидається до нього i знов минає).
Ось кинь на дно червiнця, поллються через вiнця!
(Дзвiнко смiється).
«Т о й, щ о г р е б л i р в е»
(з'їдливо)
То се й у вас в болотi кохаються у злотi?
Русалка наближається до нього, вiн круто вiдвертається вiд неї, виром закрутивши воду.
Найкраще для Русалки сидiти край рибалки, глядiти неборака вiд сома та вiд рака, щоб не вiдгризли чуба.
Ото розмова люба!
Р у с а л к а
(пiдпливає близенько, хапає за руки, заглядає в вiчi)
Вже й розгнiвився?
(Лукаво).
А я щось знаю, любчику, хороший душогубчику!
(Тихо смiється, вiн бентежиться).
Де ти барився?
Ти водяну царiвну змiняв на мельникiвну!
Зимовi – довгi ночi, а в дiвки гарнi очi, – недарма паничi
їй носять дукачi!
(Свариться пальцем на нього i дрiбно смiється).
Добре я бачу твою ледачу вдачу, та я тобi пробачу, бо я ж тебе люблю!
(З жартiвливим пафосом).
На цiлу довгу мить тобi я буду вiрна, хвилину буду я ласкава i покiрна, а зраду потоплю!
Вода ж не держить слiду вiд рана до обiду, так як твоя люба або моя журба!
«Т о й, щ о г р е б л i р в е»
(поривчасто простягає їй обидвi руки)
Ну, мир миром!
Поплинем понад виром!
Р у с а л к а
(береться з ним за руки i прудко кружляє)
На виру-вирочку, на жовтому пiсочку, в перловому вiночку зав'юся у таночку!
Ух! Ух!
Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б'ється в береги, аж осока шумить, i пташки зграями зриваються з очеретiв.
В о д я н и к
(Виринає посеред озера. Вiн древнiй сивий дiд, довге волосся i довга бiла борода всумiш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому – барви мулу, на головi корона iз скойок. Голос глухий, але дужий).
Хто тут бентежить нашi тихi води?
Русалка з своєю парою спиняються i кидаються врозтiч.
Стидайся, дочко! Водянiй царiвнi танки заводити з чужинцем?! Сором!
Р у с а л к а
Вiн, батьку, не чужий. Ти не пiзнав?
Се ж «Той, що греблi рве»!
В о д я н и к
Та знаю, знаю!
Нерiдний вiн, хоч водяного роду.
Зрадлива i лукава в нього вдача.
Навеснi вiн нуртує, грає, рве, зриває з озера вiнок розкiшний, що цiлий рiк викохують русалки, лякає птицю мудру, сторожку, вербi-вдовицi корiнь пiдриває i бiдним сиротятам-потерчатам каганчики водою заливає, псує мої рiвненькi береги i старощам моїм спокiй руйнує.
А влiтку де вiн? Де тодi гасає, коли жадiбне сонце воду п'є iз келиха мого, мов гриф неситий, коли вiд спраги никне очерет, зоставшися на березi сухому, коли, вмираючи, лiлеї клонять до теплої води голiвки в'ялi?
Де вiн тодi?
Пiд час сеї мови «Той, що греблi рве» нишком киває Русалцi, ваблячи її втекти з ним по лiсовому струмку.
«Т о й, щ о г р е б л i р в е»
(з укритою насмiшкою)
Тодi я в морi, дiду.
Мене на помiч кличе Океан, щоб не спило i в нього чашу сонце.
Як цар морський покличе – треба слухать.
На те є служба, – сам здоровий знаєш.
В о д я н и к
Еге ж, тодi ти в морi… А менi, якби не помагав мiй друг одвiчний, мiй щирий приятель осiннiй дощик, прийшлось би згинуть з парою!
«Той, що греблi рве» незамiтно ховається в воду.
Р у с а л к а
Татусю! не може пара згинути, бо з пари знов зробиться вода.
В о д я н и к
Яка ти мудра!
Iди на дно! Доволi тут базiкать!
Р у с а л к а
Та зараз, тату! Вже ж його немає.
Я розчешу поплутаний сiкняг.
(Виймає з-за пояса гребiнку з мушлi, чеше прибережне зiлля),
В о д я н и к
Ну, розчеши, я сам люблю порядок.
Чеши, чеши, я тута пiдожду, поки скiнчиш роботу. Та поправ латаття, щоб рiвненько розстелялось, та килим з ряски позшивай гарненько, що той порвав пройдисвiт.
Р у с а л к а
Добре, тату.
Водяник вигiдно вкладається в очеретi, очима слiдкуючи роботу Русалчину; очi йому поволi заплющуються.
«Т о й, щ о г р е б л i р в е»
(вирнувши, стиха до Русалки)
Сховайся за вербою!
(Русалка ховається, оглядаючись на Водяника).
Поплинемо з тобою ген на розтоки, пiд бистрiї лотоки, зiрвемо греблю рiвну, утопим мельникiвну!
(Хапає Русалку за руку i швидко мчить з нею через озеро. Недалеко вiд другого берега Русалка спиняється i скрикує).
Р у с а л к а
Ой, зачепилася за дуб торiшнiй!
Водяник прокидається, кидається навперейми i перехоплює Русалку.
В о д я н и к
То се ти так?!. Ти, клятий баламуте, ще знатимеш, як зводити русалок!
Поскаржуся я матерi твоїй,
Метелицi Гiрськiй, то начувайся!
«Т о й, щ о г р е б л i р в е»
(з реготом)
Поки що буде, я ще нагуляюсь!
Прощай, Русалонько, сповняй коновки!
(Кидається в лiсовий струмок i зникає).
В о д я н и к
(до Русалки)
Iди на дно! Не смiй менi зринати три ночi мiсячнi поверх води!
Р у с а л к а
(пручаючись)
З якого часу тут русалки стали невiльницями в озерi? Я – вiльна!
Я вiльна, як вода!
В о д я н и к
В моїй обладi вода повинна знати береги.
Iди на дно!
Р у с а л к а
Не хочу!
В о д я н и к
А, не хочеш?
Вiддай сюди вiнець перловий!
Р у с а л к а
Нi! то дарував менi морський царенко.
В о д я н и к
Тобi вiнця не прийдеться носити, бо за непослух забере тебе
«Той, що в скалi сидить».
Р у с а л к а
(з жахом)
Нi, любий тату, я буду слухатись!
В о д я н и к
То йди на дно.
Р у с а л к а
(поволi опускаючися в воду)
Я йду, я йду… А бавитися можна з рибалкою?
В о д я н и к
Та вже ж, про мене, бався.
Русалка спустилася в воду по плечi i, жалiбно всмiхаючись, дивиться вгору на батька.
Чудна ти, дочко! Я ж про тебе дбаю.
Таж вiн тебе занапастив би тiльки, потяг би по колючому ложиську струмочка лiсового, бiле тiло понiвечив та й кинув би самотню десь на безвiддi.
Р у с а л к а
Але ж вiн вродливий!
В о д я н и к
Ти знов своєї?!
Р у с а л к а
Нi, нi, нi! Я йду!
(Поринає).
В о д я н и к
(поглядаючи вгору)
Уже весняне сонце припiкає…
Ху, душно як! Прохолодитись треба.
(Поринає й собi).
ДIЯ I
Та сама мiстина, тiльки весна далi поступила; узлiсся наче повите нiжним зеленим серпанком, де-не-де вже й верховiття дерев поволочене зеленою барвою. Озеро стоїть повне, в зелених берегах, як у рутвянiм вiнку.
З лiсу на прогалину виходять дядько Лев i небiж його Лукаш. Лев уже старий чоловiк, поважний i дуже добрий з виду; по-полiському довге волосся бiлими хвилями спускається на плечi з-пiд сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу i в ясно-сиву, майже бiлу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятiрець), коло пояса на ремiнцi ножик, через плече виплетений з лика кошiль (торба) на широкому ременi.
Лукаш – дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тiльки з тоншого полотна; сорочка випущена, мережана бiллю, з виложистим комiром, пiдперезана червоним поясом, коло комiра i на чохлах червонi застiжки; свити вiн не має; на головi бриль; на поясi ножик i кiвшик з лика на мотузку.
Дiйшовши до берега озера, Лукаш зупинився.
Л е в
Чого ж ти зупинився? Тут не можна зайти по рибу. Мулко вельми, грузько.
Л у к а ш
Та я хотiв собi сопiлку втяти, – хороший тута вельми очерет.
Л е в
Та вже тих сопiлок до лиха маєш!
Л у к а ш
Ну, скiльки ж їх? – калинова, вербова та липова, – ото й усi. А треба ще й очеретяну собi зробити, – та лепсько грає!
Л е в
Та вже бався, бався, на те бог свято дав. А взавтра прийдем, то будем хижку ставити. Вже час до лiсу бидло виганяти. Бачиш, вже онде є трава помежи рястом.
Л ук а ш
Та як же будемо сидiти тута?
Таж люди кажуть – тут непевне мiсце…
Л е в
То як для кого. Я, небоже, знаю, як з чим i коло чого обiйтися: де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричi плюнути, та й годi.
Посiєм коло хижки мак-вiдюк, терлич посадимо коло порога, – та й не приступиться нiяка сила…
Ну, я пiду, а ти собi як хочеш.
Розходяться. Лукаш iде до озера i зникає в очеретi. Лев iде понад берегом, i його не стає видко за вербами.
Р у с а л к а
(випливає на берег i кричить)
Дiдусю! Лiсовий! бiда! рятуйте!
Л i с о в и к
(малий, бородатий дiдок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбраннi барви кори, у волохатiй шапцi з куницi)
Чого тобi? Чого кричиш?
Р у с а л к а
Там хлопець на дудки рiже очерет!
Л i с о в и к
Овва!
Коби всiї бiди! Яка скупа.
Ось тута мають хижку будувати, – я й то не бороню, аби не брали сирого дерева.
Р у с а л к а
Ой леле! хижу?
То се тут люди будуть? Ой тi люди з-пiд стрiх солом'яних! Я їх не зношу! я не терплю солом'яного духу!
Я їх топлю, щоб вимити водою той дух ненавидний. Залоскочу тих натрутнiв, як прийдуть!
Л i с о в и к
Стiй! не квапся.
То ж дядько Лев сидiтиме в тiй хижi, а вiн нам приятель. То вiн на жарт осикою та терличем лякає.
Люблю старого. Таж якби не вiн, давно б уже не стало сього дуба, що стiльки бачив наших рад, i танцiв, i лiсових великих таємниць.
Вже нiмцi мiряли його, навколо втрьох постававши, обсягли руками – i ледве що стiкло. Давали грошi – таляри битi, людям дуже милi, та дядько Лев заклявся на життя, що дуба вiн повiк не дасть рубати.
Тодi ж i я на бороду заклявся, що дядько Лев i вся його рiдня повiк безпечнi будуть в сьому лiсi.
Р у с а л к а
Овва! А батько мiй їх всiх потопить!
Л i с о в и к
Нехай не важиться! Бо завалю все озеро гнилим торiшнiм листом!
Р у с а л к а
Ой лишечко, як страшно! Ха-ха-ха!
(Зникає в озерi).
Лiсовик, щось воркочучи, закурює люльку, сiвши на заваленому деревi. З очеретiв чутно голос сопiлки [мелодiї N 1, 2, 3, 4], нiжний, кучерявий, i як вiн розвивається, так розвивається все в лiсi. Спочатку на вербi та вiльхах замайорiли сережки, потiм береза листом залепетала. На озерi розкрились лiлеї бiлi i зазолотiли квiтки на лататтi. Дика рожа появляє нiжнi пуп'янки.
З-за стовбура старої розщепленої верби, пiвусохлої, виходить Мавка, в ясно-зеленiй одежi, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами, розправляє руки i проводить долонею по очах.
М а в к а
Ох, як я довго спала!
Л i с о в и к
Довго, дочко!
Вже й сон-трава перецвiтати стала.
От-от зозулька маслечко сколотить, в червонi черевички убереться i людям одмiрятиме лiта.
Вже з вирiю поприлiтали гостi.
Он жовтими пушинками вже плавлють на чистiм плесi каченятка дикi.
М а в к а
А хто мене збудив?
Л i с о в и к
Либонь, весна.
М а в к а
Весна ще так нiколи не спiвала, як отепер. Чи то менi так снилось?
Лукаш знов грає [мелодiя N 5].
Нi… стiй… Ба! чуєш?.. То весна спiває?
Лукаш грає мелодiю N 5, тiльки ближче.
Л i с о в и к
Та нi, то хлопець на сопiлцi грає.
М а в к а
Який? Невже се «Той, що греблi рве»?
От я не сподiвалася вiд нього!
Л i с о в и к
Нi, людський хлопець, дядька Лева небiж,
Лукаш на ймення.
М а в к а
Я його не знаю.
Л i с о в и к
Бо вiн уперше тута. Вiн здалека, не з сих лiсiв, а з тих борiв соснових, де наша баба любить зимувати; осиротiв вiн з матiр'ю-вдовою, то дядько Лев прийняв обох до себе…
М а в к а
Хотiла б я побачити його.
Л i с о в и к
Та нащо вiн тобi?
М а в к а
Вiн, певне, гарний!
Л i с о в и к
Не задивляйся ти на хлопцiв людських.
Се лiсовим дiвчатам небезпечно…
М а в к а
Який-бо ти, дiдусю, став суворий!
Се ти мене отак держати будеш, як Водяник Русалку?
Л i с о в и к
Нi, дитинко, я не держу тебе. То Водяник в драговинi цупкiй привик одвiку усе живе засмоктувати. Я звик волю шанувати. Грайся з вiтром, жартуй iз Перелесником, як хочеш, всю силу лiсову i водяну, гiрську й повiтряну приваб до себе, але минай людськi стежки, дитино, бо там не ходить воля, – там жура тягар свiй носить. Обминай їх, доню: раз тiльки ступиш – i пропала воля!
М а в к а
(смiється)
Ну, як-таки щоб воля – та пропала?
Се так колись i вiтер пропаде!
Лiсовик хоче щось вiдмовити, але виходить Лукаш iз сопiлкою.
Лiсовик i Мавка ховаються.
Лукаш хоче надрiзати ножем березу, щоб сточити сiк, Мавка кидається i хапає його за руку.
М а в к а
Не руш! не руш! не рiж! не убивай!
Л у к а ш
Та що ти, дiвчино? Чи я розбiйник?
Я тiльки хтiв собi вточити соку з берези.
М а в к а
Не точи! Се кров її.
Не пий же кровi з сестроньки моєї!
Л у к а ш
Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?
М а в к а
Я – Мавка лiсова.
Л у к а ш
(не так здивовано, як уважно придивляється до неї)
А, от ти хто! Я вiд старих людей про мавок чув не раз, але ще зроду не бачив сам.
М а в к а
А бачити хотiв?
Л у к а ш
Чому ж би нi?.. Що ж, ти зовсiм така, як дiвчина… ба нi, хутчiй як панна, бо й руки бiлi, i сама тоненька, i якось так убрана не по-наськи…
А чом же в тебе очi не зеленi?
(Придивляється).
Та нi, тепер зеленi… а були, як небо, синi… О! тепер вже сивi, як тая хмара… нi, здається, чорнi чи, може, карi… ти таки дивна!
М а в к а
(усмiхаючись)
Чи гарна ж я тобi?
Л у к а ш
(соромлячись)
Хiба я знаю?
М а в к а
(смiючись)
А хто ж те знає?
Л у к а ш
(зовсiм засоромлений)
Ет, таке питаєш!..
М а в к а
(щиро дивуючись)
Чому ж сього не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясень їй киває в верховiттi:
«Найкраща в свiтi!»
Л у к а ш
А я й не знав, що в них така розмова.
Я думав – дерево нiме, та й годi.
М а в к а
Нiмого в лiсi в нас нема нiчого.
Л у к а ш
Чи то ти все отак сидиш у лiсi?
М а в к а
Я зроду не виходила ще з нього.
Л у к а ш
А ти давно живеш на свiтi?
М а в к а
Справдi, нiколи я не думала про те…
(Задумується).
Менi здається, що жила я завжди…
Л у к а ш
I все така була, як от тепер?
М а в к а
Здається, все така…
Л у к а ш
А хто ж твiй рiд? чи ти його зовсiм не маєш?
М а в к а
Маю.
Є Лiсовик, я зву його «дiдусю», а вiн мене – «дитинко» або «доню».
Л у к а ш
То хто ж вiн – дiд чи батько?
М а в к а
Я не знаю.
Хiба не все одно?
Л у к а ш
(смiється)
Ну та й чуднi ви отут у лiсi! Хто ж тобi тут мати, чи баба, чи вже як у вас зовуть?
М а в к а
Менi здається часом, що верба, ота стара, сухенька, то – матуся.
Вона мене на зиму прийняла i порохном м'якеньким устелила для мене ложе.
Л у к а ш
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цiлу зиму?
М а в к а
Нiчого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить лiс i очерет.
Верба рипiла все: «Засни, засни…»
I снилися менi все бiлi сни: на срiблi сяли яснi самоцвiти, стелилися незнанi трави, квiти, блискучi, бiлi… Тихi, нiжнi зорi спадали з неба – бiлi, непрозорi – i клалися в намети… Бiло, чисто попiд наметами. Ясне намисто з кришталю грає i ряхтить усюди…
Я спала. Дихали так вiльно груди.
По бiлих снах рожевiї гадки легенькi гаптували мережки, i мрiї ткались золото-блакитнi, спокiйнi, тихi, не такi, як лiтнi…
Л у к а ш
(заслухавшись)
Як ти говориш…
М а в к а
Чи тобi так добре?
Лукаш потакує головою.
Твоя сопiлка має кращу мову.
Заграй менi, а я поколишуся.
Мавка сплiтає довге вiття на березi, сiдає в нього i гойдається тихо, мов у колисцi. Лукаш грає соло мелодiї N 6, 7 i 8, прихилившись до дуба, i не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволi озивається тихесенько на голос мелодiї.N 8, i Лукаш їй приграє вдруге мелодiю N 8. Спiв i гра в унiсон.
М а в к а
Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає бiлi груди, серденько виймає!
На голос веснянки вiдкликається зозуля, потiм соловейко, розцвiтає ярiше дика рожа, бiлiє цвiт калини, глiд соромливо рожевiє, навiть чорна безлиста тернина появляє нiжнi квiти.
Мавка, зачарована, тихо колишеться, усмiхається, а в очах якась туга, аж до слiз; Лукаш, завваживши те, перестає грати.
Л у к а ш
Ти плачеш, дiвчино?
М а в к а
Хiба я плачу?
(Проводить рукою по очах).
А справдi… Нi-бо! то роса вечiрня.
Заходить сонце… Бач, уже встає на озерi туман…
Л у к а ш
Та нi, ще рано!
М а в к а
Ти б не хотiв, щоб день уже скiнчився?
Лукаш хитає головою, що не хотiв би.
Чому?
Л у к а ш
Бо дядько до села покличуть.
М а в к а
А ти зо мною хочеш бути?
Лукаш киває, потакуючи.
Бачиш,
I ти, немов той ясень, розмовляєш.
Л у к а ш
(смiючись)
Та треба по-тутешньому навчитись, бо маю ж тута лiтувати.
М а в к а
(радо)
Справдi?
Л у к а ш
Ми взавтра й будуватися почнемо.
М а в к а
Курiнь поставите?
Л у к а ш
Нi, може, хижку, а може, й цiлу хату.
М а в к а
Ви – як птахи: клопочетесь, будуєте кубельця, щоб потiм кинути.
Л у к а ш
Нi, ми будуєм навiки.
М а в к а
Як навiки? Ти ж казав, що тiльки лiтувати будеш тута.
Л у к а ш
(нiяково)
Та я не знаю… Дядько Лев казали, що тут менi дадуть грунтець i хату, бо восени хотять мене женити…
