Кобзар

ВІТЕР З ГАЄМ РОЗМОВЛЯЄ…

Вітер з гаєм розмовляє,Шепче з осокою,Пливе човен по ДунаюОдин за водою.Пливе човен води повен,Ніхто не спиняє,Кому спинить – рибалонькиНа світі немає.Поплив човен в синє море,А воно заграло,Погралися гори-хвилі —І скіпок не стало.Недовгий шлях – як човновіДо синього моря —Сиротині на чужину,А там – і до горя.Пограються добрі люди,Як холодні хвилі;Потім собі подивляться,Як сирота плаче;Потім спитай, де сирота,Не чув і не бачив.

[1841, С.-Петербург]

МАР'ЯНА-ЧЕРНИЦЯ

Оксані К…коНа пам'ять того, що давно минулоIВітер в гаї нагинаєЛозу і тополю,Лама дуба, котить полемПерекотиполе.Так і доля: того лама,Того нагинає;Мене котить, а де спинить,І сама не знає —У якому краю мене заховають,Де я прихилюся, навіки засну.Коли нема щастя, нема талану,Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває;Тілько його й долі, що рано заснув».Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!І ти не згадаєш того сироту,Що в сірій свитині, бувало, щасливий,Як побачить диво – твою красоту.Кого ти без мови, без слова навчилаОчима, душею, серцем розмовлять.З ким ти усміхалась, плакала, журилась,Кому ти любила Петруся співать.І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!А я й досі плачу, і досі журюсь,Виливаю сльози на мою Мар'яну,На тебе дивлюся, за тебе молюсь.Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,І сестру Мар'яну рястом уквітчай,Часом на Петруся усміхнись, щаслива,І, хоч так як жарти, колишнє згадай.

Санкт-Петербург, ноября 22, 1841 року

У неділю на вигоніДівчата гуляли,Жартували з парубками,Деякі співали —Про досвітки-вечірниціТа як била мати,Щоб з козаком не стояла.Звичайне, дівчата…То про своє все й співають,Яка про що знає…Аж ось з хлопцем старий кобзарВ село шкандибає.В руках чоботи, на плечахЛатана торбинаУ старого; а дитина!Сердешна дитина!Обідране; ледви-ледвиНесе ноженята…(Достеменний син Катрусі).Дивляться дівчата…«Кобзар іде! Кобзар іде!»Та всі, якомога,Хлопців кинули, побіглиЗустрічать сліпого!«Діду, серце, голубчику,Заграй яку-небудь.Я шага дам». – «Я – черешень».«Всього, чого треба,Всього дамо… одпочинеш,А ми потанцюєм…Заграй же нам яку-небудь».«Чую, любі, чую…Спасибі вам, мої квіти,За слово ласкаве.Заграв би вам, та, бачите,Справи нема… справи.Учора був на базарі,Кобза зопсувалась…Розбилася…» – «А струни є?»«Тілько три осталось».«Та хоч на трьох яку-небудь».«На трьох… Ох, дівчата!І на одній колись-то грав,Та ба, вже не грати…Постривайте, мої любі,Трошки одпочину.Сядьмо, хлопче». Посідали.Розв'язав торбину,Вийняв кобзу, разів зо дваУдарив по рваних.«Що б вам заграть? постривайте.Черницю Мар'януЧи чували?» —«Ні, не чули».«Слухайте ж, дівчата,Та кайтеся… Давно колисьБула собі мати,Був і батько, та не стало;Осталась вдовою,Та й не молодою,І з волами,І з возами,Й малою дочкою.Росла дочка Мар'яна,А виросла, як панна,Кароока І висока,Хоч за пана гетьмана.Стала мати гадатиТа за пана єднати.А Мар'янаНе до панаВиходила гуляти,Не до пана старого,Усатого, товстого,А з ПетрусемВ гаю, в лузіЩо вечора святого —Розмовляла,Жартувала,Обнімала, мліла…А іноді усміхалась,Плакала, німіла…«Чого ж плачеш, моє серце?»Петро запитає;Вона гляне, усміхнеться:«І сама не знаю…»«Може, думаєш, покину?Ні, моя рибчино,Буду ходить, буду любить,Поки не загину!..»«Хіба було коли в світі,Щиро що кохались,Розійшлися, не взялисяЙ живими остались?Ні, не було, мій голубе.Ти чув, що співають…То кобзарі вигадують,Бо, сліпі, не знають,Бо не бачать, що є бровиЧорні, карі очі,І високий стан козачий,І гнучкий дівочий.Що є коси, довгі коси,Козацька чуприна…Що на мову на ПетровуВ глухій домовиніУсміхнуся; скажу йому:«Орле сизокрилий,Люблю тебе й на сім світі,Як на тім любила».Отак, серце, обнімемось,Отак поцілую,Нехай вкупі закопають…Умру… не почую.Не почую…» Обнялися,Обнялись, зомліли…Отак вони любилися!На той світ хотілиОбнявшися переступить;Та не по їх стало!Щовечора сходилися,І мати не знала,Де Мар'яна до півночіІ з ким розмовляє?«Воно мале ще, дитина,Нічого не знає».Угадала стара мати,Та не все вгадала,Знать, забула, що колись-тоСама дівувала.Угадала мати: Мар'яна-дитинаНе знає, як треба на сім світі жить.Думала – ні люди, ані домовинаЗ Петром не розрізнять… уміла любить.Думала, що тілько кобзарі співають,Бо, сліпі, не бачать карих оченят;Що тілько лякають молодих дівчат…Лякають, дівчата, правдою лякають!І я вас лякаю, бо те лихо знаю,Бодай його в світі нікому не знать —Того, що я знаю… Минуло, дівчата!Серце не заснуло, я вас не забув.Люблю вас і досі, як діточок мати,Буду вам співати, поки не засну.Тойді ж, мої любі, як мене не стане,Згадайте про мене, про мою Мар'яну;Я вам з того світа, любі, усміхнусь,Усміхнуся…» – та й заплакав.Дивились дівчата,Не питали, чого плаче?Та й нащо питати?Минулося. ПомагалоЛаскаве дівоче Щире слово…«Вибачайте…Утер сліпі очі.Вибачайте, мої любі,Нехотя журюся.Так от, бачите, Мар'янаЗ убогим ПетрусемЩовечора розмовляла,І мати не знала,Дивувалась, що се такеМар'яну спіткало?Чи не пристріт? Сяде шити —Не те вишиває;Замість Гриця, задумавшись,Петруся співає.Часом сонна розмовляє,Подушку цілує…Мати спершу сміялася,Думала – жартує,Потім бачить, що не жарти,Та й каже: «Мар'яно!Треба буде старостів ждать,Та, може, й од пана!Ти вже виросла нівроку,Уже й дівувала;Я вже думаю, що, бачиш…Насилу сказала,Що вже й заміж, коли теє…»«А за кого, мамо!?»«Хто вподоба, тому й оддам».Співає Мар'яна:«Оддай мене, моя мамо,Та не за старого,Оддай мене, моє серце,Та за молодого.Нехай старий бурлакує,Гроші заробляє,А молодий мене любить,Долі не шукає.Не шукає, не блукаєЧужими степами.Свої воли, свої вози,А між парубками,Як маківка меж квітками,Цвіте, розцвітає.Має поле, має волю,Та долі не має.Його щастя, його доля —Мої чорні брови,Довгі вії, карі очі,Ласкавеє слово.Оддай мене, моя мамо,Та не за старого,Оддай мене, моє серце,Та за молодого».«Дочко моя, Мар'яно,Оддам тебе за пана,За старшого, багатого,За сотника Івана».«Умру, серце мамо,За сотником Іваном».«Не вмреш, будеш панувати,Будеш діток годувати».«Піду в найми, піду в люди,А за сотником не буду».«Будеш, дочко Мар'яно,За сотником Іваном».Заплакала, заридалаСердешна Мар'яна.«За старого… багатого…За сотника Івана…» —Сама собі розмовляла,А потім сказала:«Я ще, мамо, не виросла,Ще не дівувала.Бо ти мене не пускалаВранці до криниці,Ні жита жать, ні льону брать,Ні на вечірниці,Де дівчата з парубкамиЖартують, співаютьТа про мене, чорнобриву,Нишком розмовляють:«Багатого дочка батька,Шляхетського роду».Тяжко мені. Тяжко, мамо!Нащо дала вродуНащо брови змальовала?Дала карі очі?Ти все дала, тілько долі,Долі дать не хочеш!Нащо ж мене годувала?Нащо доглядала?Поки лиха я не знала,Чом не заховала?»Не слухала стара мати,Лягла спочивати.А Мар'яна за сльозамиЛедве вийшла з хати.II«Ой, гоп не пила,На весіллі була,До господи не втрапила,До сусіда зайшла,А в сусідаДо обідаВ льоху спати лягла.Із льоху та в льох,Завертали в горох,І в коморі, і надворіЗ нежонатим удвохПустували,Жартували,Зопсували горох.Ой гоп не сама —Напоїла кумаІ привела до господи.Не побачив Хома.Хомо, в хатіЛяжем спати.Хоми дома нема.Тряси ж тебе трясця, Хомо!Я не ляжу спати дома,А до кумаДо НаумаПіду в клуню на солому.Ануте, напилась!Наша, наша придалась!Червоніє хвартушина:Роду чесного дитина».Отак ордою йшли придани,Співали п'яні; а Мар'янаКрізь тин дивилася на те.Не додивилася, упалаІ тяжко, тяжко заридала.Таке-то лихо, і за те,Що щиро любить. Тяжко, діти,Вік одинокому прожить,А ще гірше, мої квіти,Нерівню в світі полюбить.Дивіться на мене: я виплакав очі.Мені їх не шкода, мені їх не жаль.Ні на що дивиться: ті очі дівочі…Що колись… колись-то… Думи та печаль,А більше нічого не мав я й не маю,А з грішми такими тяжко в світі жить.Під тином ночую, з вітром розмовляю,Соромляться люди у хату пуститьІ привітать словом старого каліку.Укороти, боже, молодого вікуТому, хто не має талану любить.Легше, мої любі, покриться землею,Ніж бачить, як другий, багатий, старий,Цілує за гроші, вінчається з нею…О боже! мій боже! волею своєюРозбий моє тіло і душу розбий».Заридав кобзар, заплакавСліпими очима.Дивувалися дівчата:Вже смерть за плечима,А він, сліпий, сивоусий,Про колишнє плаче.Не дивуйтеся, дівчата,На старі козачіЩирі сльози. То не росаВранці при дорозіНа спориші і не вашіДуже дрібні сльози.Наплакався. Струни рваніТри перебирає.«Аж до вечора Мар'янаУ темному гаюПроплакала; прийшов Петрусь,Вона розказалаВсе, що чула од матеріІ що сама знала,І не втерпіла, сказала,Як п'яні приданиЙшли по улиці, співали.«Мар'яно, Мар'яно!Чом ти не убога! чом я не багатий!Чом у мене коней вороних нема?Не питала б мати, де ходиш гуляти,З ким коли стояла. Питала б сама,Сама свого серця; дала б йому волюЛюбить, кого знає. Я б тебе сховавДалеко! далеко! щоб ніхто не знав,Щоб ніхто не бачив, де витає доля,Моя доля, моє щастя,Ти, моя Мар'яно.Чом не ти в сірій свитині,Чом я не в жупані?»А Мар'яна, як дитинаБез матері, плаче.Петро стоїть коло неї,Нічого не бачить —Тілько сльози Мар'янині;А сльози дівочіІ серед дня лихо роблять.А що ж серед ночі?«Не плач, серце, єсть у менеІ сила, і воля,Люби мене, моє серце,Найду свою долю.За високими горами,За широкими степами,На чужому полі,По волі-неволіНайду свою долю!Не в свитині, а сотникомДо тебе вернуся,Не в бур'яні – серед церквиОбнімеш Петруся,Обнімемось, поцілую —Дивуйтеся, люди!А ти стоїш, червонієш…»«Коли-то те буде?»«Швидко, швидко, моя рибко,Молись тілько богу.Іди в хату, лягай спати.А я край дорогиСеред степу помолюсяЗорям яснооким,Щоб без мене доглядалиТебе, одиноку.Серед степу одпочину».«Хіба сю ніч кинеш?Хіба зараз?..» – «Я жартую.Тепер УкраїнуНі москалі, ні татари —Ніхто не воює».«А я чула, що ляхи йдуть».«То вони жартують.Розійдемось, моє серце,Поки не світає.Чого ж знову заплакала?»«І сама не знаю».

[1841, С.-Петербург]

УТОПЛЕНА

Вітер в гаї не гуляє —Вночі спочиває;Прокинеться – тихесенькоВ осоки питає:«Хто се, хто се по сім боціЧеше косу? хто се?..Хто се, хто се по тім боціРве на собі коси?..Хто се, хто се?» – тихесенькоСпитає-повієТа й задріма, поки небаКрай зачервоніє.«Хто се, хто се?» – спитаєте,Цікаві дівчата.Ото дочка по сім боці,По тім боці мати.Давно колись те діялосьУ нас на Вкраїні.Серед села вдова жилаУ новій хатині,Білолиця, кароокаІ станом висока,У жупані; кругом пані,І спереду, й збоку.І молода – нівроку їй,А за молодою,А надто ще за вдовою,Козаки ордоюТак і ходять.І за неюКозаки ходили,Поки вдова без соромаДочку породила;Породила, та й байдуже;Людям годуватиВ чужім селі покинула:Отака-то мати!..Постривайте, що ще буде!Годували людиМалу дочку, а вдовицяВ неділю і в буденьЗ жонатими, з парубкамиПила та гуляла,Поки лихо не спіткало,Поки не та стала:Незчулася, як минулиЛіта молодії…Лихо, лихо! мати в'яне,Дочка червоніє,Виростає… Та й вирослаГанна кароока,Як тополя серед поля,Гнучка та висока.«Я Ганнусі не боюся!» —Співає матуся;А козаки, як хміль отой,В'ються круг Ганнусі.А надто той рибалонька,Жвавий, кучерявий,Мліє, в'яне, як зустрінеГаннусю чорняву.Побачила стара мати,Сказилася люта:«Чи бач, погань розхристана,Байстря необуте!Ти вже виросла, дівуєш,З хлопцями гуляєш.Постривай же, ось я тобі!..Мене зневажаєш?Ні, голубко!» І од злостіЗубами скрегоче.Отака-то бува мати!..Де ж серце жіноче?Серце матері?.. Ох, лихо,Лишенько, дівчата!Мати стан гнучкий, високий,А серця – не мати.Ізогнеться стан високий,Брови полиняють,І незчуєтесь; а людиСміючись згадаютьВаші літа молодії,Та й скажуть – ледащо!Тяжко плакала Ганнуся,І не знала, за що,За що мати знущається,Лає, проклинає,Своє дитя без соромаБайстрям нарікає.Катувала, мордувала,Та не помагало:Як маківка на городі,Ганна розцвітала;Як калина при долиніВранці під росою,Так Ганнуся червоніла,Милася сльозою.«Заворожена!.. стривай же! —Шепче люта мати.Треба трути роздобути,Треба йти шукатиСтару відьму!»Найшла відьму,І трути достала,І трутою до схід сонцяДочку напувала.Не помогло… Кляне матиТой час і годину,Коли на світ породилаНелюбу дитину.«Душно мені; ходім, дочко,До ставка купатись».«Ходім, мамо».На березіГанна роздяглася,Роздяглася, розкинуласьНа білій сорочці;Рибалонька кучерявийМліє на тім боці… І я колись…Та цур йому!Сором – не згадаю.Як дитина, калиноюСебе забавляє,Гне стан гнучкий, розгинає,На сонечку гріє.Мати дивиться на неї,Од злості німіє;То жовтіє, то синіє;Розхристана, боса,З роту піна; мов скажена,Рве на собі коси.Кинулася до ГаннусіІ в коси впилася.«Мамо! мамо! що ти робиш?»Хвиля роздалася,Закипіла, застогнала —І обох покрила.Рибалонька кучерявийЗ усієї силиКинувсь в воду; пливе, синюХвилю роздирає,Пливе, пливе… от-от доплив!Пірнув, виринає —І утоплену ГаннусюНа берег виносить,Із рук матері закляклихВириває коси.«Серце моє! доле моя!Розкрий карі очі!Подивися, усміхнися!Не хочеш? не хочеш!»Плаче, пада коло неї,Розкрива, цілуєМертві очі. «Подивися!..Не чує, не чує!»Лежить собі на пісочку,Білі рученятаРозкидала; а за неюСтара люта мати:Очі вивело із лобаОд страшної муки;Втеребила в пісок жовтийСтарі сині руки.Довго плакав рибалонька:«Нема в мене роду,Нема долі на сім світі,Ходім жити в воду!»Підняв її, поціловав…Хвиля застогнала,Розкрилася, закрилася —І сліду не стало…З того часу ставок чистийЗаріс осокою;Не купаються дівчата,Обходять горою;Як угледять, то хрестятьсяІ зовуть заклятим…Сумно-сумно кругом його…А вночі, дівчата,Випливає з води мати,Сяде по тім боці;Страшна, синя, розхристанаІ в мокрій сорочці,Мовчки дивиться на сей бік,Рве на собі коси…А тим часом синя хвиляГаннусю виносить.Голісінька, стрепенеться,Сяде на пісочку…І рибалка випливає,Несе на сорочкуБаговиння зеленого;Поцілує в очі —Та і в воду: соромитьсяНа гнучкий дівочий,На стан голий подивиться.І ніхто не знаєТого дива, що творитьсяСеред ночі в гаї.Тілько вітер з осокоюШепче: «Хто се, хто сеСидить сумно над водою,Чеше довгі коси?»

С.-Петербург, декабря 8, 1841 року

ПЕСНЯ КАРАУЛЬНОГО У ТЮРЬМЫ (ИЗ ДРАМЫ «НЕВЕСТА»)

Старый гордый воеводаРовно на четыре годаУшел на войну.И дубовыми дверями,И тяжелыми замкамиЗапер он жену.Старый, стало быть, ревнивый,Бьется долго и ретиво.Кончилась война,И прошли четыре года.Возвратился воевода.А жена? ОнаПогрустила и решила:Окно в двери превратила.И проходит год —Пеленает сына ЯнаДа про старого про панаПесенку поет:«Ой баю, баю, сын мой,Ян мой милый!Когда б воеводу татары убили,Татары убили или волки съели!Ой баю, баю на мягкой постели».

[Грудень 1841, С.-Петербург]

СЛЕПАЯ (ПОЭМА)

«Кого, рыдая, призову яДелить тоску, печаль мою?В чужом краю кому, тоскуя,Родную песню пропою?Угасну, бедный, я в неволе!Тоску мою, печаль моюО прежней воле, прежней долеНемым стенам передаю.О если б стон моей печалиИ звук заржавленных цепей,Святые ветры, вы домчалиНа лоно родины моейИ в мирной куще повторили,Где мой отец и мать мояМеня лелеяли, любили!А братья? Грешная семья!Иноплеменникам за златоОт стад, елея и винаРодного продали вы брата,Как на заклание овна.О боже, боже Иудеи,Благий творителю земли,Не наказуй родных злодеев,А мне смирение пошли!»Такую песню тихо пела,Сердечной грусти предана,Слепая нищая; онаУ барского двора сиделаУ незатворенных ворот.Но из ворот никто не йдет,Никто не едет, – опустелиХоромы барские давно;Широкий двор порос травою;Село забвенью предано;С патриархальной простотою,С отцовской славою святоюЗабыто все. Село молчит;Никто села не посетит,Не оживит его молвою.Как у кладбища, у воротСидит скорбящая слепаяИ псальму грустную поет.Она поет, а молодаяДочь несчастливицы моейГоловкой смуглою прильнулаК коленам матери своей;Тоски не ведая, заснулаСном непорочной простоты.В одежде грубой нищетыОна прекрасна; полдень ясныйМоей Украины прекраснойПозолотил, любя, лелея,Свое прекрасное дитя.Ужели тщетно пролетятДни упоения над неюИ светлой радостью своеюЕя тоски не усладят?Она прекрасна, мать калека —Кто будет ей руководить?Придет пора, пора любить,И злое сердце человекаЕя любви не пощадит. …… невинным сномОксана спит, а мать слепая,Уныло-тихо напевая,И каждый шорох сторожит.И если ветер, пролетая,Упавший лист пошевелит,Она немеет, и дрожит,И робко к сердцу прижимаетСвое единое дитя,Свою единую отраду,Незрящей памятью следяДавно минувших дней усладуПечальной юности своей.Она изведала людей!И у забытой сей оградыОни ее не пощадят;Они готовы растерзатьЕя дряхлеющие руки…Для их невнятен стон разлуки,Чужда им матери любовь.Они твердят – закон таков:«Не должно в прахе пресмыкатьсяИ подаянием питатьсяПрекрасной юной сироте;И мы ее оденем златом,Внесем в высокие палатыИ поклонимся красоте,Раскроем мир иных видений,Иных страстей высокий мир.Потом… потом…» И ваш кумир,Богиня ваших поклонении,От фимиама упиласьИ закоптела от курений;А ваша мудрость отрекласьОт обещанья; горстью злата,Великодушно бросив ей,Затмили блеск ея очей.И вот она в грязи разврата,Во славу дряхлых ваших дней,Перед толпою черни пьянойПьет кубок…И запивает сердца раны.Не вы виновны, но она!Вы дали все, что должно былоНаложнице презренной дать.А сон девичий обновили,А возвратили ль благодатьЕя невинных помышлений?Ея невинную любовь,И радость тихих упоений,И целомудренную кровьВы обновили ль? Не могли!Но, чада грешные земли!Вы дали ль ей восторг объятийРодного, милого дитяти,Кому бы, бедная, онаСебя в сей мир переливалаИ тайну жизни открывала,Сердечной грусти предана?Развратной, бедной вашей кровьюВы не могли ей повторитьВосторги девственной любови;Ея пустили вы влачитьОстаток дней в мирской пустыне;И о родном, едином сынеЕй не придется получитьОтрадной весточки сдалека.Чужие дети напоятЕе в предсмертный час жестокий,И одинокий гроб с упрекомЧужие дети понесут.Но если ей судьба судила,Чтобы родимая рукаОчи уснувшие закрыла,Тесна ее тогда могила,Постеля вечная жестка!Ея малютка за позоромБезмолвно по миру пойдет,И в светлый праздник у забораЯичко красное возьмет,И со слезами и укоромСвою родную помянет.Осенний полдень, полдень ясныйРодимой, милой той земли,Мои где годы расцвели,Где так напрасно, так несчастноВ недоле бедной протекли,Осенний полдень, полдень ясный,Как друга юности, любя,Чужими звуками тебяПозволь приветствовать, прекрасный!Ты тот же тихий, так же милый,Не знаешь времени, – а я!Не то я стал, что прежде было,И путь унылый бытия,И ноша тяжкая мояМеня ужасно изменили.Я тайну жизни разгадал,Раскрыл я сердце человека,И не страдаю, как страдал,И не люблю я: я калека!Я трепет сердца навсегдаОледенил в снегах чужбины.И только звуки УкраиныЕго тревожат иногда.Как эхо памяти невинной,В их узнаю мою весну,Мои унылые досуги,И в их я таю, в их тону.И сердца тяжкие недуги,Как благодатною росой,Врачую ими, и молюся,И непритворною слезойС моей Украиной делюся.Но глухо все в родном краю!Я тщетно голос подаю,Мне эха нету из дубровыМоей козачки чернобровой.Там все уснуло! ПустотаРастлила сердце человека,И я на смех покинут веком —Я одинокий сирота!Осенний полдень, догорая,Поля нагие освещал,И лист увядший, опадая,Уныло грустное шепталО здешней жизни человеку.Такой порой моя калека,Слепая нищая моя,И дочь красавица ея —Она спала, а мать сиделаИ тихо, грустно тихо пела,Как пел Иосиф про свой род,Сидя в египетской темнице.А в поднебесье вереницейС дубров украинской землиНа юг летели журавли.Чему ж бы ей, как вольной птице,Туда, где лучше, не лететьИ веселее не запеть?Какая тайна приковалаК жилищу мрачной тишиныСвоей сердечной глубиныОна еще не открывалаНи даже дочери своей;Она лишь пела и грустила,Но звуки дочерних речейВ ней радость тихую будили,Быть может, прежних светлых дней.Или ограда и тополи,Что грустно шепчут меж собой,Свидетели минувшей доли,Или дубовый пень сухой,Плющом увянувшим повитый,Как будто временем забытый,Ея свидетель? Все молчит!Она поет, она груститИ в глубине души рыдает,Как будто память отпеваетО днях минувших, молодых,О прошлых радостях святых.И эти звуки выходилиИз сердца бедного ея,И в этих звуках много былоЕя земного бытия.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.