Тартарен Тарасконський

– Байя? Жодного слова по-французькому?… Та ви що, не при собі?

І добряга капітан зареготав іще гучніше.

Проте, помітивши, як змінився на виду бідолашний Сіді Тарт’рі, він ураз похопився:

– А втім, може, це й не вона… Мабуть, я переплутав… Та все ж, добродію Тартарене, послухайте моєї поради: стережіться алжирських мавританок і чорногорських князів!

Тартарен звівся на стременах: обличчя його стало лютим.

– Князь – мій друг, капітане!

– Гаразд, гаразд, не сердьтеся!.. Хочете абсенту? Ні? Що переказати від вас землякам? Нічого? Тоді бувайте!.. До речі, відсипте собі мого тютюну – гарний французький тютюнець, із насолодою викурите кілька люльок… Та беріть-но, беріть! Він вам не завадить. Адже це клятий східний тютюн запаморочив вам голову!

Капітан сьорбнув абсенту, а Тартарен потрюхикав своєю дорогою, поринувши у глибоку задуму. Хоч шляхетна душа тарасконця й відмовлялася вірити Барбасу, натяки капітана його засмутили; до того ж від південної говірки й провансальської лайки прокинулося його сумління.

Байї вдома не було – вона пішла до лазні… Негритянка видалася Тартаренові огидною, будиночок – сумним. Охоплений несподіваною тугою, він сів біля фонтана й заходився натоптувати люльку тютюном Барбасу. Тютюн був загорнений у клапоть «Семафора». Коли Тартарен розгорнув газету, йому впала в вічі назва рідного міста.

НАМ ПИШУТЬ З ТАРАСКОНА

Усе місто стурбоване. Винищувач левів Тартарен, що поїхав полювати на великих африканських хижаків родини котячих, уже протягом кількох місяців не подає про себе звісток. Що ж сталося із нашим відважним земляком? Страшно ставити собі таке запитання тому, хто знав цього відчайдуха, цього невгамовного шукача пригод! Невже його, як і багатьох інших, поглинули піски пустелі? Невже його роздерли смертоносні зуби якогось атласького страховиська, чию шкуру він обіцяв подарувати місту?… Жахлива невідомість! Однак негри-купці, що приїхали на Бокерський ярмарок, розказують, що вони здибали в пустелі європейця, схожого на Тартарена. Цей європеєць їхав у Тімбукту… Хай Господь береже нашого Тартарена!

Прочитавши цей допис, наш герой почервонів, потім зблід і затремтів. Перед його очима постав рідний Тараскон: клуб, стрільці по кашкетах, зелене крісло в Костекальда, а над усім цим, наче розпростерті крила орла, маяли величезні вуса бравого командира Бравіда…

І на думку про те, що він, слабкодухий, сидить отут на маті, підібгавши ноги, тим часом як тарасконці певні, що він полює на левів, – на думку про це Тартарена Тарасконського обпік сором, і він заплакав…

Зненацька він зірвався на ноги, вигукнувши: «На левів! На левів!» – метнувся в комору, де лежали припалі пилом намет, аптечка, консерви, ящики зі зброєю, і вмить витяг їх на подвір’я.

Тартарена-Санчо не стало; лишився тільки Тартарен-Дон Кіхот.

Переглянути обладунок!.. Озброїтись!.. Вдягтися!.. Взутись у високі чоботи!.. Написати коротенького листа князеві, доручити Байю його турботам і покласти в конверт кілька блакитних банкнот, облитих слізьми!.. І ось уже безстрашний тарасконець сидить у диліжансі, і ось уже він котить Блідахським шляхом… А негритянка сторопіло дивиться на наргіле, на тюрбан, на капці – усе це мусульманське причандалля Сіді Тарт’рі, як нікчемний мотлох, валяється під маленькими білими пальметами галереї…

Епізод третій

У левів

І. Диліжанс на засланні

Це був старезний допотопний диліжанс, оббитий, за давньою модою, товстим синім вилинялим сукном з величезними вовняними помпонами, які за кілька годин дороги намулюють вам синці на спині. Тартаренове місце було позаду; він умостився якнайзручніше і, чекаючи тієї хвилини, коли на нього війне мускусом від великих африканських хижаків із родини котячих, тим часом з насолодою вдихав приємний дух старого диліжанса, де змішалося безліч запахів: чоловічих, жіночих, кінських, дух їжі, шкіри та прілої соломи.

Пасажири у задньому відділенні зібралися різні: чернець-траппіст, кілька купців-євреїв, дві повії, які наздоганяли свою військову частину – третій гусарський полк, фотограф з Орлеанвіля… Та хоч товариство було приємне й розмаїте, Тартарен не мав охоти заходити з кимось у розмову: він сидів, замислений, поставивши карабін між колін, з ременем через плече… Його раптовий від’їзд, чорні очі Байї, небезпечні лови, на які він вирушав, – од усього цього голова в нього йшла обертом; до того ж європейський диліжанс, якого Тартарен аж ніяк не сподівався побачити в Африці, – цей патріархальний диліжанс збудив у нашого героя цілу плетеницю спогадів про молоді літа: поїздки в тарасконські околиці, сніданки на березі Рони…

Тим часом звечоріло. Кондуктор засвітив ліхтарі… Старезний диліжанс підскакував на своїх рипучих ресорах, коні бігли підтюпцем, бубонці дзвеніли… Вряди-годи зверху, з-під брезенту імперіала, долинав страхітливий скрегіт заліза… Це бряжчало військове спорядження тарасконця.

Тартарена змагав сон. Якусь хвилину він іще споглядав, як кумедно підстрибують пасажири, коли підкидає диліжанс, – достоту танок химерних тіней, – а потім повіки його склепилися, думки почали плутатись, і вже він тільки невиразно чув, як пищать колеса та жалібно крекче старий диліжанс…

Раптом тарасконець почув якийсь голос – хрипкий, надтріснутий, схожий на голос старої черниці:

– Пане Тартарене! Пане Тартарене!

– Хто це?

– Це я, пане Тартарене. Хіба ви не впізнаєте мене? Я – старий диліжанс, що їздив двадцять років тому з Тараскона в Нім і назад… Я часто возив вас і ваших друзів, коли ви вирушали стріляти по кашкетах в Жонк’єр або в Бельгард… Спершу я вас не впізнав – розповніли, нівроку, та й шапка на вас як на теркові… Однак тільки-но ви захропли – ну й молодчага! – я вас одразу впізнав!..

– Гаразд, гаразд! – пробурмотів Тартарен, трохи ображений, але за мить уже лагідніше спитав: – А ви як тут опинилися, приятелю?

– Запевняю вас, я опинився тут не з власної волі, любий пане Тартарене!.. Тільки-но побудували Бокерську залізницю, як було вирішено, що я вже ні до чого непридатний, і мене заслали до Африки… І не тільки мене! Сюди заслано майже всі французькі диліжанси. Ми, мовляв, занадто реакційні… Отож і відбуваємо тут каторгу!.. У Франції нас називають «алжирські залізниці».

Старий диліжанс важко зітхнув і повів далі:

– Ах, пане Тартарене, як я сумую за моїм любим Тарасконом! Чудовий був час – час моєї молодості! Коли б ви бачили, як я вранці виряджався в дорогу: вимитий до блиску, колеса змащені і сяють, як новенькі, ліхтарі – наче два сонця, брезент добре просмолений! А як гарно ляскав батогом візничий – кілька разів поспіль – і наспівував: «Цур тобі, Тараско, пек тобі, Тараско!» А кондуктор, з ріжком на перев’язі, у форменому кашкеті набакир, кидав на імперіал свого завжди розлюченого песика, гукав: «Рушай! Рушай!» – і стрибав на козли. І мої конячки рушають, усі чотири враз… Дзвенять бубонці, сурмить ріжок, валують собаки… Вікна всього Тараскона відчиняються, люди дивляться й милуються, як кочу я битим шляхом.

О, пане Тартарене, який це чудовий шлях – широкий, впорядкований! Придорожні стовпи, скрізь – купки щебінки, справа і зліва – чудові оливкові гаї, виноградники… Що десять кроків – заїзд, що п’ять хвилин – зупинка! А пасажири! Які всі статечні люди! Мери, кюре – хто їде в Нім до префекта, хто до єпископа, шовкопрядильники, що тихо-мирно повертаються додому із Мазе, школярі, що їдуть на літо до батьків, селяни у вишиваних сорочках, чисто поголені (видно, що голилися того ж таки ранку), а нагорі, на імперіалі, – всі ви, шановні стрільці по кашкетах, завжди в доброму гуморі, завжди веселі… Увечері, повертаючись з полювання, кожен із вас дивиться на зорі й співає свій романс… Любо-мило слухати…

Ех, було й загуло, пане Тартарене… Кого вожу я тепер? Усіляких бусурманів, од яких я набираюсь бліх, усіляких негрів, бедуїнів, солдатів, авантурників, що їх понаїхало сюди з усього світу, обідранців колоністів, які просмерділи мене своїм гидотним тютюном… І все це ґелґоче такою мовою, що й сам Господь Бог нічого не розбере… А догляд за мною!.. Погляньте лишень! Ніколи не чистять мене, не миють. Навіть мастила – колеса змастити – шкодують. Запрягають у мене не гарних, сумирних коней, а тутешніх низькорослих конячок, у яких мовби чортяка сидить: хвицають, підстрибують на бігу, як кози, кусаються, розбивають копитами голоблі… Ой-ой-ой!.. А шлях! Тут іще так-сяк, бо начальство близько, а далі – бездоріжжя! Плуганишся навмання через гори й долини, крізь зарості карликових пальм та мастикових дерев… Кондуктор зупиняє мене там, де йому заманеться: біля цієї ферми, біля тієї.

Буває, через цього шалапута я накидаю круга зо дві милі – йому, бачте, закортіло навідати приятеля й хильнути з ним абсенту чи сидру… А потім – поганяй, візничий, надолужуй згаяне!.. Сонце палить, гаряча курява всього тебе запорошує… Та байдуже – поганяй! Зачепився, мало не перекинувся – поганяй! Через річку плавом – мокнеш, застуджуєшся, потопаєш… Поганяй! Батож! Стьобай! А пізно ввечері тебе, мокрісінького, ставлять біля караван-сарая, і ти, старий та немічний, – адже в мене ревматизм! – мусиш спати просто неба, під холодним вітром. Уночі шакали та гієни обнюхують мене, залазять усередину погрітися… Ось до чого я дожився, любий пане Тартарене!.. І на таке життя приречений аж доти, поки одного лихого дня, попалений сонцем, згнилий від вогкості, впаду, знесилений, на якомусь повороті цього триклятого шляху, і араби зварять на моїх старечих кістках собі кускус.

– Блідах! Блідах! – вигукнув форейтор, одчиняючи дверцята.

II. Заходить низенький чоловічок

Крізь запотілі шибки Тартарен Тарасконський ледве розгледів гарну будівлю супрефектури, а перед нею – прямокутний майдан, обсаджений апельсиновими деревами та оточений аркадами; на майдані марширували солдати, які в рожевій ранковій імлі здавалися якимись несправжніми, олов’яними. У кав’ярнях відчинялися жалюзі. На розі – базарчик, де торгували городиною… Видовище чарівне, проте левами тут і не пахло.

– На південь! Далі на південь! – прошепотів відважний Тартарен і знову забився в куток.

Аж тут дверцята відчинилися. Війнув струмінь свіжого повітря і разом із пахощами апельсинового цвіту приніс на своїх крилах чоловічка в коричневому сюртуку і в чорній шовковій краватці довжиною у п’ять пальців – підстаркуватого, низенького, сухенького, статечного, із маленьким, мов кулачок, зморшкуватим личком; в руках – шкіряний портфель і парасолька; одне слово – типовий провінційний нотаріус.

Чоловічок сів навпроти Тартарена, почав здивовано розглядати грізну зброю, а тоді так пильно втупився в тарасконця, аж тому стало ніяково.

Тим часом перепрягли коней, і диліжанс покотив далі.

Низенький чоловічок не відривав погляду від Тартарена… Тарасконцеві нарешті урвався терпець.

– Це вас дивує? – спитав він, і собі вп’явшись очима в низенького чоловічка.

– Не дивує, а заважає, – незворушно відповів чоловічок.

Справді, похідний намет, револьвер, дві рушниці в чохлах, мисливський ніж – усе це, разом із огрядним Тартареном Тарасконським, займало надто багато місця.

Великий муж обурився.

– То що, мені полювати на левів із вашою парасолькою? – визивно спитав він.

Низенький чоловічок поглянув на свою парасольку, лагідно всміхнувся й так само незворушно відповів:

– То ви, добродію…

– Тартарен Тарасконський, винищувач левів!

Із цими словами безстрашний тарасконець струснув, наче гривою, китицею своєї шешьї.

Пасажири були помітно приголомшені.

Чернець-траппіст перехрестився, повії перелякано вереснули, а фотограф з Орлеанвіля присунувся ближче до винищувача левів, уже мріючи про високу честь – сфотографувати славетного мисливця.

Один тільки низенький чоловічок не збентежився і не схвилювався.

– І багато ви знищили левів, добродію Тартарене? – спокійно спитав він.

О, Тартарен чекав цього запитання!

– Так, добродію, я вбив багато левів!.. Бажаю, щоб у вас було стільки волосин у чуприні!

Пасажири зареготали – на голому черепі низенького чоловічка стирчали три рудих волосини.

– Добродію Тартарене, ви обрали собі небезпечне ремесло! – втрутився в розмову фотограф. – Які жахливі пригоди трапляються! Приміром, отой бідолашний Бомбонель…

– А, отой мисливець на пантер! – досить-таки зневажливо кинув Тартарен.

– А ви хіба його знаєте? – спитав низенький чоловічок.

– Ще б пак не знати!.. Полювали разом… Разів із двадцять, не менше.

Низенький чоловічок усміхнувся.

– То ви й на пантер полюєте, добродію Тартарене?

– Іноді… так собі… знічев’я… – сердито буркнув тарасконець і, гордо підвівши голову (тут серця обох повій запалали), додав: – Пантера – це вам не лев!

– Власне, пантера – це всього-на-всього велика кицька, – наважився сказати орлеанвільський фотограф.

– Атож, – кивнув головою Тартарен.

Чому б трішечки не принизити Бомбонеля, надто перед дамами?…

Тут диліжанс зупинився. Кондуктор одчинив дверцята й поштиво звернувся до низенького чоловічка:

– Ваша зупинка, добродію!

Низенький чоловічок підвівся. Та перш ніж зачинити за собою дверцята диліжанса, він сказав:

– Добродію Тартарене, з вашої ласки, я дам вам одну пораду.

– Яку саме, добродію?

– Ось послухайте… Ви мені сподобалися, тож хотів би вас попередити… Добродію Тартарене, мерщій вертайтеся до Тараскона!.. Тут вам нема чого робити! Десь у нетрях у нас іще лишилося кілька пантер – та що то для вас? Хіба це дичина? Так, абищиця… Що ж до левів – в Алжирі їх більше немає. Мій друг Шассен нещодавно вбив останнього. Отже, тут немає жодного лева!

Низенький чоловічок уклонився, зачинив за собою дверцята і, сміючись, пішов зі своїм портфелем та парасолькою.

– Кондукторе! – гукнув Тартарен, надавши своєму обличчю звичної лютості. – Що він за один, оцей стариган?

– Як? Невже ви його не знаєте? Це – пан Бомбонель!

III. Лев’ячий монастир

Тартарен Тарасконський зійшов у Міліанаху, а диліжанс поїхав далі на південь.

Дві ночі немилосердної тряски, дві ночі безсоння, очі, втуплені у вікно, – чи не промайне десь у полі або на узбіччі величезна тінь лева, – після такого напруження, ясна річ, треба відпочити бодай кілька годин. До того ж, сказати по правді, нашому чесному тарасконцеві, незважаючи на його амуніцію, люту міну та червону феску, після фатальної зустрічі із Бомбонелем було трохи ніяково перед орлеанвільським фотографом та двома повіями з третього гусарського полку.

Шукаючи підходящого готелю, Тартарен простував широкими міліанахськими вулицями, не помічаючи ні гарних дерев, ні фонтанів: бідолаха все думав про те, що сказав йому Бомбонель… Невже це правда? Невже в Алжирі таки немає левів? Навіщо ж тоді він вирушив у цю виснажливу мандрівку?…

Аж раптом на якомусь перехресті наш герой побачив… вгадайте, кого? Чудового лева! Він сидів у величній позі біля дверей кав’ярні, і його руда грива вилискувала в променях сонця.

Сахнувшись, Тартарен вигукнув:

– А мені сказали, що їх тут більше нема!

Почувши його вигук, лев нахилив голову і, взявши в пащеку дерев’яну миску, що стояла перед ним на тротуарі, смиренно простяг її до Тартарена. Той так і прикипів на місці з великого дива. Повз них саме проходив араб; він кинув у миску два су. Лев закрутив хвостом… Тут тільки Тартарен усе зрозумів. Він побачив те, чого, схвильований, не помітив одразу: людей, що юрмилися біля прирученого лева-сліпця, і двох здорованів негрів з дубцями, що водили цього бідолаху по вулицях, як савояри водять бабаків.

Тарасконець ураз розшаленів.

– Негідники! – ревнув він. – Отак знущатися із шляхетної тварини!

Він метнувся до лева й видер з його царственої пащі ганебну миску… Негри, подумавши, що це злодій, змахнули своїми дубцями й кинулися на Тартарена… Зчинився несусвітний шарварок. Негри гатили дубцями, жінки верещали, дітлахи реготалися. Старий єврей-чоботар гукав із своєї крамнички: «До шуду його! До шуду!» Навіть лев, приречений на вічну пітьму, чи то загарчав, чи то рикнув, і горопашний Тартарен, переможений у нерівному бою, гепнув просто на розкидані монети та сміття.

Аж тут якийсь чоловік, проштовхавшись крізь юрбу, гримнув на негрів так, що вони враз відступили, помахом руки відігнав жінок та дітлахів, підняв Тартарена, обтрусив, почистив і посадовив його, захеканого й упрілого, на тумбу.

– Чи вірити очам? Князю, це ви? – вигукнув наш герой, потираючи боки.

– Я, я, мій хоробрий друже!.. Коли я прочитав вашого листа, то покинув Байю на брата, сів у поштову карету, пролетів п’ятдесят миль і, бачите, наспів саме вчасно, щоб урятувати вас од рук цих тварюк… Та, на Бога, скажіть мені, як це ви вскочили в таку халепу?

– О князю, я не міг на це спокійно дивитися. Лев, бідолашний лев із мискою в зубах, зневажений, зганьблений, виставлений на посміх перед оцим мусульманським набродом…

– О мій шляхетний друже, ви помиляєтесь! Цього лева вони шанують, схиляються перед ним. Це священний лев; він живе у великому лев’ячому монастирі, який триста років тому заснував Мухаммед-бен-Ауд; монастир цей схожий на величезну обитель траппістів, тільки він не мирний, а грізний та ревучий, і там тхне хижаками. Ченці цього незвичайного ордену плекають і приручають сотні левів, а потім брати-збирачі водять їх по всій північній Африці… Пожертвування, які збирають брати, йдуть на утримання монастиря та його мечеті. Знаєте, чому ці негри так оскаженіли? Вони певні, що за кожне вкрадене чи загублене із зібраної милостині су лев їх розтерзає.

Тартарен Тарасконський слухав цю неймовірну, проте цілком правдиву розповідь із щирим захватом і аж сопів носом од надміру почуттів.

– Головне для мене те, – сказав він, коли князь замовк, – що леви в Алжирі таки не перевелися! І хай той шановний Бомбонель хоч що собі патякає!

– Звичайно, леви є! – радісно підтакнув князь Григорій. – Завтра ми з вами вирушаємо на полювання в Шеліффську долину, і ви на власні очі побачите!..

– О князю, невже ви теж збираєтесь полювати на левів?

– А ви як у біса думали? Що я відпущу вас самого в африканські нетрі, де живуть дикі племена, ні мови, ні звичаїв яких ви не знаєте? Ні, ні, славетний Тартарене, я не покину вас! Куди ви – туди і я…

– О князю, князю!..

Тартарен, сяючи від щастя, пригорнув до своїх грудей відважного князя Григорія і з гордістю подумав про те, що і в нього, як і в Жуля Жерара, в Бомбонеля та в інших великих винищувачів левів, буде на ловах вірний товариш.

IV. Караван у дорозі

Рано-вранці безстрашний Тартарен і не менш відважний князь Григорій у супроводі кількох носіїв-негрів вийшли з Міліанаха й почали спускатися в Шеліффську долину мальовничою крутою стежкою, затіненою густими кущами жасмину й туї, ріжковими деревами й дикими маслинами; обабіч зеленіли оточені огорожами садки тубільців і весело дзюркотіли незліченні струмочки, стрибаючи з прискалка на прискалок. Чарівний ліванський краєвид!

Князь Григорій і собі, як великий Тартарен, обвішався зброєю; перевершуючи пишнотою тарасконця, він прикрасив свою голову розкішним кепі з золотим галуном і вигаптуваним сріблом дубовим листям, – у цьому кепі його світлість скидався чи то на мексиканського генерала, чи то на начальника станції з дунайських берегів.

Це хвацьке кепі розбурхало Тартаренову цікавість, і він зважився спитати князя, навіщо той його надів.

– О, без цього головного убора не можна вирушати в подорож по Африці! – поважно відповів князь Григорій.

І він, обтрушуючи з дашка кепі порох, повідав своєму довірливому супутникові, яку важливу роль відіграє кепі у наших зносинах з арабами: річ у тім, що жодна деталь військової уніформи не наганяє на них такого страху, як кепі з галуном. Тож цивільні власті визнали за потрібне вдягти всіх своїх службовців, від шляхового сторожа аж до податкового інспектора, у кепі з золотим галуном. Одне слово, щоб порядкувати в Алжирі, не потрібна ніяка мудра, ба навіть ніяка звичайнісінька голова. Потрібне саме лише кепі, гарне кепі з галуном, яке виблискувало б, мов капелюх Геслера на жердині.

Отак гомонячи й філософствуючи, наші мандрівники йшли вперед і вперед. Босі носії з мавпячим вереском стрибали по скелях. Брязкотіла зброя в ящиках. Сяяли рушниці. Тубільці, розминаючись із ними, вклонялися до землі чародійному кепі… Начальник управління у справах арабів, що вийшов з дружиною на фортечний вал Міліанаха подихати свіжим повітрям, почувши незвичайний гамір і побачивши між дерев полиск рушничних дул, подумав, що на місто напали, і наказав опустити звідний міст, сурмити збір і оголосити стан облоги…

Лев’ячі лови почалися чудово!

Проте далі справи повернули на гірше. Один із негрів-носіїв наївся липучого пластиру з Тартаренової аптечки, і його вхопило за живіт. Другий добряче хильнув камфорного спирту і, п’яний мов чіп, упав край дороги. Третій, який ніс дорожній альбом, спокусився блиском його визолочених застібок і, гадаючи, що це один із скарбів Мекки, прожогом побіг з альбомом у пустелю… Треба було вживати заходів… Мандрівники спинились у тремтливому затінку старої смокви й почали радити раду.

– Як на мене, – сказав князь, марно намагаючись розчинити м’ясну таблетку у вдосконаленій каструлі з потрійним дном, – нам слід якнайшвидше спекатися цих бевзів-негрів… Отут недалечко є арабський ринок. Найкраще було б піти й купити кілька віслючків…

– Ні, ні! Ніяких віслючків!.. – вигукнув великий Тартарен, і від згадки про Чорнуля обличчя його взялося червоними плямами. – Хіба такі маленькі тваринки здужають потягти весь наш вантаж? – додав він лицемірно.

Князь усміхнувся.

– Ви помиляєтесь, мій славетний друже! Алжирський осел тільки з вигляду хирлявий та кволий – спина в нього міцнюща… Бо як би він витримав те, що доводиться витримувати? Ось побалакайте з арабами! Вони уявляють собі систему нашого колоніального управління так: на самому верху сидить, як вони кажуть, мусью губернатор і здоровенним дубцем лупцює урядовців; урядовці, щоб зігнати серце, лупцюють солдатів; солдати – колоністів; колоністи – арабів; араби – євреїв; а євреї лупцюють ослів. Бідолашному ослові вже нікого лупцювати, і він випростовує спину й терпить усе. Тож він любесенько потягне ваші скрині, запевняю вас.

– Ні! – стояв на своєму Тартарен Тарасконський. – Гадаю, нашому караванові осли не личать. Я волів би придбати щось… ну, більш східне… Приміром, верблюда…

– Про мене! Верблюда – то й верблюда, – сказав його світлість.

Караван посунув до арабського ринку.

До нього було кілька кілометрів ходу. На березі Шеліффа під палючим сонцем вирувало галасливе тлумище – тисяч шість обідраних арабів. Глиняні глеки з чорними маслинами, горщики з медом, мішки з прянощами, в’язки сигар; вогнища, де смажаться цілі барани, з яких так і тече лій; різниці просто неба, де голі негри, стоячи по коліна в крові, заюшеними кров’ю руками білують куцими ножами козенят, що висять на жердинах.

Тут – намет, увесь розцяцькований барвистими латками; в кутку схилився над грубою книгою мавр-нотаріус в окулярах… Там – натовп, над яким розлягаються люті крики та зойки: кабіли грають у рулетку, рулетка – на мірці для зерна; гравці раз у раз хапаються за ножі. Ген далі – знову юрба, весела, галаслива: дивляться, як у річці борсається разом зі своїм мулом єврей-купець… А скільки скорпіонів, собак, вороння! А мушви, мушви!

Тільки верблюдів на ринку не було. Та все ж таки вони знайшли одного – мзабіти давно вже хотіли позбутися його. Це був справдешній верблюд, мешканець пустелі – верблюд класичний: шолудивий, сумний, з довгастою, мов у бедуїна, головою; горб його опав від тривалого посту й понуро звисав на один бік.

Проте Тартаренові верблюд так сподобався, що він зажадав тут же навантажити на нього весь караван.

Верблюд став навколішки: на нього нав’ючили скрині та ящики.

Князь всівся у нього на карку. А Тартарен виліз на самісінький горб і, вмостившися поміж двома ящиками, гордо підвів голову. Вклонившись арабам, що повитріщали очі, він хвацько змахнув рукою – мовляв, рушай!.. Сто чортів! Якби лишень його зараз бачили тарасконці!..

Верблюд випростав свої довгі вузлуваті ноги, звівся – і враз помчав чвалом.

Леле! Кілька стрибків – і Тартарен блідне, як мрець; ще кілька стрибків – і його героїчна шешья прибирає одне по одному всіх тих положень, яких прибирала під час плавби на «Зуаві». Клятий верблюд гойдався, мов фрегат на хвилях.

– Князю, князю! – вчепившись у сухе клоччя на верблюжому горбі, белькотів сполотнілий Тартарен. – Князю, давайте зліземо!.. Я відчуваю… Я відчуваю… Зараз я зганьблю Францію!..

Та де там! Верблюд мчав навскач, навіть чарами його годі було б зупинити. А навздогін бігли тисячі з чотири босих арабів, вимахуючи руками й регочучи; проти сонця блищали сотні тисяч білих зубів…