Сповідь

Постало питання, куди мене помістити. Вона порадилася зі своєю покоївкою. Під час цього обговорення я затамував подих; але, почувши, що житиму в її будинку, я насилу міг стримати радість. Бачачи, як вузлик з моїми речами переносять до призначеної мені кімнати, я відчув майже те саме, що відчував Сен-Пре,[36] коли його екіпаж ставили у повітку пані де Вольмар.[37] До всього я мав приємність дізнатися, що ця ласка не буде тимчасовою, бо в ту хвилину, коли мене вважали зайнятим чимось іншим, я почув, як вона сказала: «Хай говорять, що хочуть, але якщо Провидіння знову привело його до мене, я його вже не залишу».

І ось нарешті я оселився у неї. Проте ще не тієї миті почалися найщасливіші дні мого життя; хоча моє оселення у пані де Варенс і підготувало їх. Хоча серцева чутливість, що дає нам змогу знаходити насолоду в нас самих, – дар природи, а може, й продукт організації, вона потребує певних умов, щоб розвиватися. Без таких сприятливих умов людина, чутлива від народження, нічого не відчує і помре, так і не пізнавши свого єства. Майже таким був я доти і таким, мабуть, залишився б назавжди, якби ніколи не знав пані де Варенс чи якби, навіть пізнавши її, не прожив поряд з нею так довго, що набув солодкої звички до ніжних почуттів, які вона у мене збудила. Наважуся стверджувати, що той, хто визнає лише чуттєве кохання, не пережив ще найсолодшого, що є в житті. Я знаю інше почуття, можливо, не таке бурхливе, але в тисячу разів прекрасніше. Воно іноді поєднується з коханням, але часто живе й окремо від нього. Це почуття не тільки дружба – воно пристрасніше, ніжніше, і я не уявляю, щоб його можна було відчути до істоти тієї самої статі; принаймні я був таким другом, яким рідко буває людина, але ніколи не зазнавав такого почуття до своїх друзів. Усе це неясно, але з’ясується згодом, бо по-справжньому описати почуття можна лише в його виявах.

Пані де Варенс жила в старому, але досить великому будинку, де була простора запасна кімната, що правила їй за вітальню. У ній мене й оселили. Вікнами вона виходила у провулок, у якому, як я згадував, ми вперше зустрілися і де, за струмком і садами, видніли поля. Цей краєвид не міг залишити байдужим юного мешканця кімнати. Вперше після Боссе у мене була зелень перед вікнами. Завжди замурований у стінах, я бачив перед собою тільки дахи та сірі вулиці. Якою ж солодкою здалася мені ця нова для мене картина! Вона ще дужче посилила мою схильність до ніжності. У цьому чарівному пейзажі я бачив ще одне з благодіянь моєї милої господині: мені здавалося, що вона зробила це навмисно для мене. У мріях я спокійно линув за місто разом з нею, бачив її всюди серед маєва квітів і зелені, її чарівність зливалася в моїх очах з чарівністю весни. Моє серце, до цього часу обмежене, відчуло себе привільно на цих просторах, мені легше дихалося серед дерев.

У пані де Варенс не було тієї пишноти, яку я бачив у Турині, але у неї панувала охайність, благопристойність і той патріархальний достаток, який ніколи не переходить у розкіш. У неї було мало срібного посуду, зовсім не було фарфору, на кухні не готувалася дичина, а в льосі не зберігалися закордонні вина, але і в тому і в тому приміщенні було досить припасів, щоб нагодувати кого завгодно, і у фаянсових чашках подавалася чудова кава. Хоч би хто заходив навідати її, його завжди запрошували пообідати разом з нею або у неї в будинку, і жоден робітник, посильний чи подорожній не пішов од неї, не попоївши чи не попивши. Її прислуга складалася з покоївки, досить миловидної дівчини на ім’я Мерсере, уродженки Фрібура;[38] лакея з її рідних країв, котрого звали Клод Ане – про нього буде мова попереду; куховарки та двох носіїв, які приходили лише тоді, коли вона йшла в гості, що, втім, бувало нечасто. Ось на що витрачалися дві тисячі ліврів ренти, але й ці невеликі доходи, за вмілого використання, покрили б усі витрати в країні, де земля родюча, а гроші – рідкість. На жаль, ощадливість ніколи не належала до її чеснот: вона залізала в борги, розплачувалася, гроші як приходили до неї, так і йшли від неї.

Її домашнє життя було саме таким, яке запровадив би я сам: можна уявити, з яким задоволенням я його дотримував. Мені не подобалося лише подовгу просиджувати за столом. Вона погано переносила перший запах супу та інших страв, він доводив її майже до непритомності, і напад огиди минав не скоро. Потроху вона давала собі раду, починала розмовляти, але нічого не їла. І лише через півгодини куштувала перший шматочок. За такий час я тричі устиг би пообідати, моя трапеза закінчувалася задовго до того, як вона лише починала свою. За компанію я знову починав їсти, тож їв за двох, і це мені не вадило. Я тим дужче віддавався солодкому почуттю достатку, яке переживав поруч з нею, що до цього достатку не домішувалося найменшої тривоги про засоби для його підтримання. Ще не будучи цілком посвячений у її справи, я думав, що вона завжди зможе жити так, як живе тепер. Згодом я мав у її будинку ті самі радості життя, але, краще знаючи реальний стан справ і бачачи, що витрати перевищують доходи, вже не міг тішитися ними з колишнім спокоєм. Передбачливість завжди отруювала мені втіху. Даремно я заглядав у майбутнє, я ніколи не міг уникнути його.

З першого ж дня між нами запанувала найніжніша невимушеність, і такою вона залишалася до кінця її життя. Вона називала мене «маленький», я звав її «матуся», і ми назавжди залишилися одне для одного «маленьким» і «матусею», навіть коли час майже стер різницю в нашому віці. Я вважаю, що ці два імені чудово передають стиль і простоту нашого ставлення одне до одного і особливо наших сердечних стосунків. Вона була для мене найніжнішою матір’ю, що ніколи не шукала втіхи для себе, а завжди дбала про моє благо. До моєї ж власної прихильності хоча й домішувалася чуттєвість, але не змінювала її природи, а лише робила її ще вишуканішою, оп’яняючи мене усвідомленням молодості і краси моєї матусі, яку мені приємно було пестити. Я кажу «пестити» в буквальному розумінні, бо вона не шкодувала для мене поцілунків і найніжніших материнських пестощів, і мені ніколи не спадало на думку зловживати ними. Читач зауважить, що врешті-решт ми перейшли до стосунків дещо інших, – згоден, але треба почекати, я не можу розповісти все одразу.

Мить нашої першої зустрічі залишилася єдиною воістину пристрасною хвилиною, та й викликане було моє хвилювання здивуванням. Мої нескромні погляди ніколи не проникали під її шийну хусточку, хоча ледь прихована округлість у цьому місці могла б привернути мою увагу. Не відчуваючи поруч з нею ні поривів, ані бажань, я перебував у чудовому спокої і тішився сам не знаючи чим. Я прожив би так усе своє життя і навіть вічність, не нудьгуючи жодної миті. З нею однією я ніколи не почував тієї сухості в розмові, яка перетворює для мене на тортури обов’язок підтримувати її. Наші розмови на самоті були не розмовами, а радше невичерпною балаканиною, припинити яку могло лише чиєсь втручання. Тепер уже не треба було змушувати мене говорити, – радше, треба було просити мене помовчати. Обмірковуючи свої плани, вона часто впадала у мрійливість. Що ж! Я дозволяв їй мріяти, замовкав і, споглядаючи її, був найщасливішим зі смертних. У мене була ще одна дуже дивна звичка. Не домагаючись від неї особливих пестощів наодинці, я, проте, невпинно шукав їх і тішився ними з пристрастю, що переходила в лють, коли надокучливі люди порушували їх. Тільки-но хтось заходив, чоловік чи жінка – байдуже, я невдоволено йшов геть, не бажаючи залишатися з нею при сторонніх. Я йшов до її передпокою лічити хвилини, тисячу разів проклинаючи цих щоденних відвідувачів і не розуміючи, про що вони можуть так довго говорити з нею, коли у мене самого залишалося стільки недомовленого.

Всю силу своєї прихильності я відчував лише тоді, коли її не бачив. Бачачи її, я просто радів, але коли її не було, мій неспокій доходив до страждання. Потреба жити поруч з нею викликала у мене пориви розчулення, що часто доходили до сліз. Я завжди пам’ятатиму, як одного разу на велике свято, поки вона була на всенощній, я пішов погуляти за місто. Серце моє було сповнене її образом і палким бажанням провести всі дні біля неї. У мене вистачило здорового глузду, щоб зрозуміти, що зараз це неможливо і що щастя, яким я тішуся, буде нетривале. Це надавало моїй мрійливості сумного відтінку, у якому, втім, не було нічого похмурого і який пом’якшувався надією. Передзвін, що завжди дивно хвилював мене, щебет птахів, погідна днина, чарівний краєвид, розкидані скрізь сільські будиночки, які я подумки уявляв нашим спільним житлом, – усе це так переповнило мене живими і ніжними, сумними і зворушливими переживаннями, що я відчував себе, як в екстазі, перенесеним у той щасливий час і те щасливе місце, де згодом серце моє натішилося нею в цілковитому блаженстві і в невимовних захопленнях, без думки про задоволення плоті. Ніколи, наскільки я пам’ятаю, не проникав я в майбутнє з такою силою і ясністю, як тоді. І від згадування про цю мрію, коли вона здійснилася, найбільше мене вражало те, що я знайшов усе точнісінько таким, яким і уявляв собі. Якщо коли-небудь сон наяву нагадував пророче видіння, це було, звичайно, цього разу. Я помилився лише щодо його тривалості, оскільки в моїй уяві в непорушному спокої спливали дні, роки, ціле життя, тоді як насправді все це тривало якусь мить. На жаль! Моє найтриваліше щастя було у мріях.

Я ніколи не закінчив би, якби почав удаватися в подробиці всіх божевіль, на які штовхала мене думка про мою любу матусю, коли її не було поруч зі мною. Скільки разів цілував я своє ліжко, уявляючи, ніби вона спала на ньому, штори і всі меблі в моїй кімнаті, адже вони належали їй і їх торкалася її прекрасна рука. Я простягався на підлозі з думкою про те, що по ній ступали її ноги. Іноді і в її присутності я робив якісь дурниці, які могло викликати, здається, лише найпалкіше кохання. Одного разу за столом, у ту мить, коли вона клала шматок у рот, я скрикнув, побачивши на ньому волосину. Вона злякано кинула шматок на тарілку, я жадібно схопив його і проковтнув. Одне слово, між мною і найпалкішим коханцем була одна, але суттєва відмінність, але ця відмінність і робила моє тодішнє становище майже незбагненним для розуму.

Я повернувся з Італії не зовсім таким, яким вирушав туди, але яким у моєму віці ніхто звідти, можливо, не повертався. Я зберіг не душевну, а лише тілесну невинність. Я відчув вікові зміни, мій неспокійний темперамент нарешті прокинувся. Його перший і цілком мимовільний вибух змусив мене злякатися за своє здоров’я, і це краще, ніж будь-що інше, ілюструє невідання, в якому я перебував доти. Незабаром, заспокоївшись, я пізнав небезпечну заміну, яка обманює природу і рятує молодих людей моєї вдачі від справжньої розпусти за рахунок їх здоров’я, сили, а іноді й самого життя. Цей порок дуже зручний, бо щадить сором’язливість і несміливість юнаків, і має особливу привабливість для людей з жвавою уявою, даючи їм, так би мовити, можливість розпоряджатися всіма жінками і підкорювати своїм бажанням будь-яких красунь, не потребуючи їхньої згоди. Захоплений цією згубною перевагою, я почав руйнувати міцний організм, що його дарувала мені природа і який на той час цілком розвинувся. Додайте до цієї схильності обстановку, в якій я тоді був, живучи у гарної жінки, леліючи образ її у глибині свого серця, постійно зустрічаючись із нею вдень, оточений вечорами предметами, що нагадували мені про неї, засинаючи в ліжку, в якому вона спала раніше. Скільки приводів для збудження!

Читач, уявивши все це собі, вже дивитиметься на мене, як на ледь живого. Однак саме те, що мало мене занапастити, мене й урятувало, принаймні на якийсь час. Сп’янілий щастям жити поруч з нею, палким бажанням провести з нею всі мої дні, я завжди бачив у ній лише ніжну матусю, милу сестру, чарівну подругу і нічого більше. Я завжди бачив її однаковою і незмінною і не бачив нікого, окрім неї. Образ її, що постійно перебував у моєму серці, не залишав у ньому місця ні для якої іншої жінки. Вона була для мене єдиною жінкою на світі, і надзвичайна ніжність почуттів, які вона в мені збуджувала, не залишаючи часу прокинутися моїй чуттєвості, оберігала мене як від неї самої, так і від усіх інших жінок. Одне слово, я був розсудливий, бо кохав її. Хай той, хто зможе, скаже, на підставі мого нечіткого опису своїх відчуттів, якою була моя прихильність до неї. Я ж можу сказати про це лише одне: якщо моє почуття здається досить дивним читачеві, то згодом видасться йому ще дивнішим.

Отак я жив – якнайприємніше на світі, хоча був зайнятий справами, які подобалися мені найменше. Треба було складати проекти, вести рахунки, переписувати рецепти, а також сортувати трави, розтирати мінеральні порошки, дивитися за ретортами. Усі ці заняття раз у раз переривалися появою численних відвідувачів, жебраків, перехожих. Доводилося одночасно розмовляти з солдатом, аптекарем, каноніком, знатною пані, послушником. Я лаявся, бурчав, проклинав, посилав до дідька весь цей клятий набрід. Але пані Варенс на все дивилася весело, а моя лютість змушувала її сміятися до сліз. Особливо її смішило те, що я тим більше лютився, що й сам не міг стриматися від сміху. Ці маленькі перерви, коли я міг собі на втіху побурчати, були чарівні, і якщо під час такої пересварки приходив новий докучливий відвідувач, вона вміла зробити і його засобом для розваги, підступно затягуючи візит і кидаючи на мене погляди, за які я охоче відлупцював би її. Вона ледве стримувалася від сміху, бачачи, як я, змушуваний правилами благопристойності стримувати себе, дивився на неї очима одержимого, тоді як глибоко в душі і навіть наперекір самому собі я не міг не усвідомлювати, що все це надзвичайно комічно.

Все це хоча само по собі мені й не подобалося, проте розважало мене, оскільки було частиною того способу життя, який здавався мені чарівним. Ніщо з того, що відбувалося навколо мене, ніщо з того, що мене змушували робити, не було мені до смаку, але все це було мені до серця. Думаю, врешті-решт, я полюбив би і медицину, якби моя огида до неї не викликала кумедних сцен, що невпинно розважали нас; це мистецтво, можливо, вперше мало подібний вплив. Я стверджував, що можу визначити медичну книгу за запахом, і, що найсмішніше, рідко помилявся. Вона змушувала мене знімати пробу з найогидніших ліків. Марно я намагався тікати чи захищатися! Незважаючи на мій спротив і жахливі гримаси, хотів я того чи ні, але коли я бачив, як її гарненькі пальчики, забруднені ліками, наближаються до моїх губ, я здавався, і мені не залишалося нічого іншого, як відкрити рота і облизати їх. Коли б хтось побачив, як ми, з вигуками і сміхом, бігаємо по кімнаті, він міг би подумати, що тут розігрують фарс, а не займаються приготуванням опіату чи еліксиру.

Але не весь мій час проходив у подібних дитячих пустощах. У свій кімнаті я знайшов кілька книжок: «Глядач», твори Пуфендорфа,[39] Сент-Евремона[40] і «Генріаду».[41]

Хоча моя колишня пристрасть до читання охолола, знічев’я я читав усе потроху. Особливо мені сподобався «Глядач» і дав мені багато користі. Абат де Гувон навчив мене читати не так жадібно, але вдумливіше: таке читання давало більше поживи моєму розуму. Я привчив себе міркувати про стиль, про витончені звороти мови, навчився відрізняти чисту французьку мову від місцевих говірок. Так, наприклад, я позбувся однієї орфографічної помилки, властивої всім уродженцям Женеви, завдяки оцим двом віршам з «Генріади»:

Soit qu’un ancien respect pour le sang de leurs maîtresParlât encore pour lui dans le coeur de ces traîtres1.[42]

Слово «parlât», що здивувало мене своїм правописом, показало мені, що в третій особі умовного способу треба писати літеру t, тоді як досі я писав і вимовляв «parla», як минулий доконаний.

Іноді я розмовляв з матусею з приводу прочитаного, іноді читав їй уголос: це дуже тішило мене, а разом з тим читання гарних книг дало мені користь. Я вже говорив, що пані де Варенс мала освічений розум. Тоді він був ще в своєму розквіті. Багато письменників намагалися їй сподобатися і навчили її розумітися на літературних творах. Смак у неї був, якщо можна так висловитися, трохи протестантський; вона одно говорила про Бейля і вельми шанувала Сент-Евремона, який давно помер для Франції. Та це не завадило їй знати гарну літературу і добре говорити про неї. Вона здобула виховання у добірному товаристві і, приїхавши до Савойї ще юною, у приємному спілкуванні з місцевою знаттю позбулася того манірного тону мешканців кантону Во, де жінки вважають дотепність ознакою світськості й уміють говорити лише епіграмами.

Хоча вона бачила придворне життя мимохідь і встигла лише окинути його швидким поглядом, їй цього цілком вистачило, щоб зрозуміти його. Вона назавжди зберегла там друзів і, незважаючи на приховану заздрість і балачки, викликані її поведінкою та боргами, так і не втратила своєї пенсії. Вона знала вище товариство й уміла робити висновки з того, що бачила. Ці висновки були улюбленою темою її розмов, і, зважаючи на мої химерні ідеї, якраз подібні настанови були мені потрібні над усе. Ми разом читали Ля Брюєра, він подобався їй більше, ніж Ларошфуко – автор книги сумної і невтішної, а надто за молодих літ, коли ми не любимо бачити людину такою, якою вона є. Моралізуючи, вона іноді розгублювалася в довгих міркуваннях, але я цілував її вуста або руки, набирався терпіння, і її довгі тиради не наганяли на мене нудьгу.

Таке життя було надто солодким, аби тривати довго. Я це відчував, і лише страх, що воно закінчиться, затьмарював моє щастя. За жартами матуся вивчала мене, спостерігала за мною, розпитувала й укладала безліч планів мого майбутнього, без яких я чудово міг би обійтися. На щастя, не досить було вивчити мої схильності, мої смаки, мої маленькі таланти: треба було або знайти, або створити можливість дістати з них користь, а для цього потрібен був час. Перебільшена думка цієї бідної жінки про мої переваги відсовувала мить їх реального застосування, роблячи її розбірливішою у виборі засобів. Одне слово, усе йшло згідно з моїми бажаннями завдяки її гарній думці про мене.

Але їй довелося змінити свою думку, а мені – забути про спокій. Один з її родичів, пан д’Обон, приїхав навідати її. Це була людина дуже розумна, великий інтриган і такий самий геній щодо проектів, як і вона. Проте його проекти не доводили його до банкрутства, він був свого роду авантюрист. Він запропонував кардиналові де Флері план дуже складної лотереї, що не дістав схвалення. Тоді він запропонував його при туринському дворі, де цей план охоче прийняли і здійснили. Він зупинився на деякий час в Ансі і закохався тут у дружину інтенданта, дуже приємну жінку, цілком до мого смаку і єдину, кого я з радістю зустрічав у матусі. Пан д’Обон побачив мене, його родичка розповіла йому про мене, і він узявся проекзаменувати мене, щоб зрозуміти, на що я здатний, і підшукати мені місце, якщо в мене відшукаються непогані здібності.

Двічі чи тричі вранці пані де Варенс посилала мене до нього під приводом якихось доручень, не попередивши мене ні про що. Він спритно розговорив мене, підбадьорив, дав відчути, ніби йому подобається розмовляти зі мною без сторонніх, і почав базікати зі мною про всякі дурниці, не подаючи знаку, що спостерігає за мною. Я був зачарований, а він у результаті своїх спостережень дійшов висновку, що, незважаючи на мою багатообіцяючу зовнішність і моє жваве обличчя, я коли і не зовсім позбавлений здібностей, то в усякому разі, не надто розумний, не вмію мислити, майже нічого не знаю, – одне слово, з усякого погляду надзвичайно обмежений. На його думку, найбільшим щастям, на яке я можу розраховувати, стало би місце сільського кюре. Такий був його звіт пані де Варенс. Подібна думка про мене висловлювалася вже вдруге чи втретє; але не востаннє: вирок пана Масрона неодноразово повторювався і згодом.

Причина таких оцінок дуже тісно пов’язана з моїм характером і тому потребує пояснення, адже кожному зрозуміло, що я не можу щиро підписатися під ними, і, попри їх неупередженість, – хай там що б говорили добродії Масрон, д’Обон та інші, – відмовляюся вірити їм на слово.

Незбагненним для мене самого чином дві властивості, майже несумісні, зійшлися в мені: надто палкий темперамент, яскраві й нестримні пристрасті – і повільний процес зародження думок, які приходять мені до голови завжди із запізненням. Можна подумати, що моє серце і мій розум належать різним людям. Почуття швидше за блискавку переповнює мою душу, але замість осяяти мене, воно спалює і засліплює мене. Я все відчуваю – і нічого не бачу. Я запальний і дурний; щоб мислити, мені потрібна врівноваженість. Дивно, що при цьому я маю досить тонке чуття, проникливість, навіть тонкість розуму, – але мені потрібен час. На дозвіллі я складаю чудові експромти, але жодного разу не зробив і не сказав нічого путнього вчасно. Я можу дуже добре вести розмову листовно – кажуть, що іспанці так грають у шахи. Прочитавши десь про савойського герцога, який повернувся назад, щоб гукнути: «Геть з дороги, паризький торговцю!» – я впізнав у ньому себе.

Ця повільність думки у поєднанні із жвавістю почуттів буває у мене не лише в розмові, а й тоді, коли я сам чи працюю. Мої думки надзвичайно важко шикуються у мене в голові; вони глухо перевертаються там, шумують, як на дріжджах, хвилюючи мене, розпалюючи, змушуючи битися моє серце; і серед усього цього сум’яття я нічого не бачу ясно, не можу написати жодного слова, мені потрібен час. Поступово ця буря вщухає, хаос розвіюється, кожен предмет стає на своє місце, але відбувається це повільно і лише після довгого й неясного збудження. Ви коли-небудь бували в опері в Італії? Коли йде зміна декорацій, у цих великих театрах на сцені панує неприємний безлад, який триває досить довго; всі декорації перемішані, їх тягнуть туди-сюди, аж прикро на це дивитись; здається – усе от-от упаде; та поступово все улагоджується, стає на свої місця, і ви здивовано бачите, що ця довга метушня раптом поступилася місцем чудовій виставі. Це дуже нагадує те, що відбувається в моїй голові, коли я збираюся писати. Коли б я умів спочатку зачекати, а потім уже передати в усій красі те, що постало таким чином у моєму розумі, небагато б авторів змогли мене перевершити.

Ось чому я пишу так важко. Мої покреслені, переправлені, плутані й нерозбірливі рукописи свідчать про те, яких зусиль вони мені коштували. Немає жодного з-поміж них, який мені не довелося б переписувати чотири або п’ять разів, перш ніж віддати у друк. Я ніколи не міг нічого створити, сидячи з пером у руці за письмовим столом перед аркушем паперу. Я подумки пишу на прогулянках, серед лісів і скель, уночі в ліжку, під час безсоння. Можна уявити собі, з якою повільністю йде ця робота, особливо у людини, позбавленої пам’яті на слова, яка не зуміла за своє життя вивчити і шести віршів напам’ять. Деякі свої фрази я подумки переробляв протягом п’яти чи шести ночей, перш ніж міг записати їх на папір. Цим пояснюється і те, що мені краще вдаються твори, що вимагають посидючості, аніж ті, які претендують на певну легкість стилю, як, наприклад, листи – я ніколи не міг знайти потрібного тону для цього жанру, і листування завжди було для мене мукою. Я не можу написати листа на звичайнісіньку тему, не витративши на це кілька втомливих годин, а якщо хочу викласти в листі свої безпосередні думки, то не знаю, як почати і чим закінчити, тому мої листи – довгий і плутаний набір слів; читаючи їх, мене заледве розуміють.

Мені важко не лише висловлювати думки, але й сприймати чужі. Я вивчив людей і вважаю себе досить спостережливим; проте я нічого не бачу з того, що бачу. Я добре бачу лише те, що залишилося в мене в пам’яті, і розумний лише у своїх спогадах. У тому, що мовиться, робиться, відбувається у моїй присутності, я зовсім нічого не розумію. Зовнішня ознака – ось що вражає мене. Але потім усе повертається, і я згадую місце, час, інтонацію, погляд, жест, обставини – ніщо не вислизає від мене. І ось тоді зі слів і вчинків я здогадуюся про їхні мотиви – і рідко помиляюся.

Якщо навіть наодинці із собою я так погано паную над своїм розумом, неважко зрозуміти, який я в розмові з іншими, коли треба думати відразу про тисячу речей, аби сказати до ладу. Самої лише думки про тисячу умовностей, з яких я щось напевно забуду, достатньо, щоб залякати мене. Я навіть не розумію, як можна наважитися заговорити в товаристві, адже на кожному слові треба мати на увазі всіх присутніх, знати їхні характери, їхні біографії, щоб не сказати чогось такого, що може когось образити. Щодо цього світські люди мають велику перевагу: краще знаючи, про що треба змовчати, вони відчувають себе впевненіше в тому, що говорять; та навіть і в них часто трапляються помилки. То як воно в товаристві новачку? Він і хвилини не в змозі проговорити безкарно. У розмові віч-на-віч ще гірша незручність, а саме: необхідність говорити весь час. Якщо до вас звертаються – треба відповідати, якщо замовкають – треба підтримувати розмову. Сама ця нестерпна ніяковість могла б викликати у мені огиду до товариства. Не уявляю нічого жахливішого, ніж обов’язок говорити постійно і без підготовки. Не знаю, чи залежить це від моєї смертельної відрази до будь-якого гніту, але для того, щоб я неминуче сказав якусь дурницю, мене досить змусити безперервно говорити.