Забути неможливо зберегти

– Не хвилюйтеся, ми дійсно хочемо всього лише поговорити з вами, не більше, – заспокійливо мовив середній хлопець.

«Поговорити з вами»… Що за міліцейські замашки?! Ні, скоріше навіть, есбеушні. Як у знаменитому анекдоті доби СРСР: «Здрастуйте, здрастуйте, товаришу маршале Радянського Союзу! Сідайте, будь ласка, і давайте спокійненько поговоримо».

– А хто вам сказав, що я хвилююся? – не стримавшись, журналіст криво посміхнувся.

– Будь-хто на вашому місці схвилювався б, якби його раптово перестріли троє здорованів, схожих на нас.

– А я, між іншим, не будь-хто.

– Ну так, ну так, зрозуміло, не будь-хто! Ви – представник газети «Кур’єрський експрес» Олег Нежданий.

– Не представник, а власкор. Власний кореспондент, тобто.

– Ах, он воно як?… Ну що ж, даруйте, будь ласка, пане власкор, але ми не знали, що це настільки важливо!

«Отож-бо, що не знали і знати не могли», – подумав Олег. Ставлячи запитання майбутньому самоспаленцю на заході для дебілів, він не називав свою посаду. Отже, інформацію хлопці узяли явно не зі списків акредитованих учасників (де вказано посаду), а просто з прес-центру. Але їх там, здається, не було… Проте вони поінформовані. Та ще й такі ввічливі…

Дуже цікаво!

Зненацька той, що стояв праворуч, з утаємниченим виглядом підморгнув Олегові й вкрадливо проговорив:

– Поб’ємося на що завгодно: зараз ви, напевно, міркуєте, звідки нам відомо ваше ім’я й місце роботи?

– На що поб’ємося?

– На ящик шампанського! – миттю пожвавішав хлопець.

– Тоді відпадає.

– Тобто я б виграв?…

– Так, – знехотя зізнався Олег. – То як же ви про все це довідалися?

– Від нашої людини в залі, ясна річ.

А-а-а, дідько, до чого ж просто!.. І чом би самому не дотумкати до такої очевидної речі?! Не приховуючи роздратування, журналіст мовив:

– Ну добре, годі жартувати. Усього вам найкращого! Дайте пройти.

– Як на мене, наша мила бесіда ще навіть не розпочалася, а ви вже йти зібралися, – промимрив хлопець, що стояв ліворуч.

– Так, зібрався. Мені потрібно їхати до редакції, щоб терміново написати статтю за матеріалами прес-конференції.

– Ви вважаєте, що роздобули гарний матеріал, навіть не одержавши відповіді на власне, цілком слушне запитання? – здивувався середній.

– Не ваша справа, – огризнувся Олег. І солідним тоном додав, витягнувши з нагрудної кишені піджака картку Спілки журналістів:

– Між іншим, отут міститься прохання всіляко сприяти власникові даної картки в роботі. Сприяти, а не перешкоджати, що навпаки карається статтею сто сімдесят першою…

– …Кримінального кодексу України. Так-так, цілком згоден з Остапом Бендером: Кримінальний кодекс треба шанувати, – чемно кивнув правий.

– От і не перешкоджайте, будь ласка!

Правий зібрався щось заперечити, однак середній перебив його, повідомивши дещо зовсім несподіване:

– Шановний власкоре чудового «Кур’єрського експреса», ми збираємося підкинути вам настільки сенсаційний матеріал, що ви миттю забудете про прес-конференцію Ростислава Маслаченка, немов про дурний сон.

– Справді? – здивувався Олег, який не надто вірив у подібні дива.

– Справді, Олеже, справді.

– До речі, а вас як звати? А то до мене ви на ім’я звертаєтеся, а я такого задоволення дозволити собі не можу.

Трійця обмінялася хитрими поглядами, і лівий мовив урочисто, навіть дещо пихато:

– Вибачайте, ми забули представитися. Хоча ви самі ж і винні: не намагалися б ушитися від чудового дарунка долі в нашій особі…

– Але не уникайте відповіді: як все ж таки вас звуть?

– Називайте мене Атосом.

– А мене Арамісом, – посміхнувся правий, роблячи вигляд, ніби торкається пальцями невидимого капелюха на голові.

– А мене, відповідно, Портосом, – енергійно трусонув головою середній.

– Ах, он як?! Отже, Атос, Портос і Араміс…

– Саме так.

Усім своїм виглядом Олег зобразив презирливу міну. Яка маячня! І що ж за матеріал збираються підкинути йому ті, у кого фантазія обмежується всього лише «Трьома мушкетерами»?! Краще вже писати про «вічного клоуна» Маслаченка: з ним хоч би все зрозуміло, на відміну від цієї дурнуватої трійці.

Атос, Портос і Араміс… Дитячий садок, слово честі!

– Вам щось не подобається? – запитав Портос, який стояв посередині.

– Називайтеся, як хочете, діло хазяйське. Просто виходить, що на прес-конференції за мною шпигував д’Артаньян. Адже більше нема кому, чи не правда?

– Можна вважати, що й д’Артаньян, – погодився Атос.

– Нехай справді буде д’Артаньян, – підтвердив Араміс.

– Тоді ще раз прощавайте!

– Що тепер вас не влаштовує, пане Нежданий?

– Ви не можете забезпечити мене гідним матеріалом, дорогі мої добродії «мушкетери», бо про ваші пригоди давним-давно написав Дюма-батько. А плагіатом чужих романів я не займаюся: брудна робота не для мене.

– І все-таки наполегливо пропонуємо прогулятися в якусь кав’ярню, щоб вислухати нашу пропозицію. Або в піцерію – є тут неподалік пристойний заклад.

– Я нещодавно снідав.

– Ми пригощаємо!

Ех, і наполегливі ж клієнти попалися!.. Просто так не викрутишся.

– Хоча б кави за компанію вип’єте? – Портос змовницьки підморгнув. – Зрозуміло, цей божественний напій я варю краще, але не все ж одразу…

– Добре, хай буде так, від кави не відмовлюся, – нарешті здався Олег.

– От і добре! От і класно! – навперебій загомоніли новоявлені «мушкетери». – Пішли пити каву.

Затишна піцерія розташовувалася лише за два квартали від «Жовтого будиночка». Проігнорувавши молоду циганку, яка сиділа на асфальті біля входу з мертвотно-нерухомим немовлям на руках, компанія увійшла до обшитої вагонкою зали, напівпорожньої у цей час дня. Вибрали окремий столик біля далекої стіни, влаштувалися якнайзручніше.

– Вам еспресо чи американо? – чемно поцікавився Атос.

– А за лате заплатити кишка тонка? – оскільки «мушкетери» взялися пригощати, Олег вирішив не скромничати.

– Без питань!..

– Тоді мені чашечку лате. Або стривайте… іще краще мокачіно! З корицею й покришеним шоколадом.

– Цікаво, у вас в «Кур’єрському експресі» всі отакі гурмани? – набурмосившись, Портос зміряв його уважним поглядом.

– Ні, тільки найкращий власкор. Ви ж хочете мати справу з найкращим, чи не так? Бо інакше пошукайте когось іншого…

– Ні-ні, що ви! Усе гаразд, я всього лише хотів…

Та Араміс не дав договорити товаришеві:

– А може, замовимо всім по порції еспресо, зате з коньячком? По п’ятдесят грамів за співпрацю аж ніяк не завадить.

– Ви пийте, що хочете, а мені принесіть мокачіно.

– А якщо тут його не готують?

– Готують: я ж знаю всі забігайлівки в радіусі півкілометра від «Жовтого будиночка»!

– Ну, тоді покладаємося на ваше знання, пане власкор.

Поки Атос займався замовленням, Олег спробував якнайкраще усвідомити ситуацію. Отже, хлопці ввічливі, чемні, але водночас украй наполегливі й уміють домагатися свого. Хто б вони не були, а до справи підходять ґрунтовно: адже залишаючись на вулиці, вони подбали про власного спостерігача в прес-холі. У цій піцерії вони явно вперше, хоча як місце зустрічі намітили її заздалегідь. Тримаються впевнено. Схильні до примітивних штампів – на кшталт Атоса, Портоса й Араміса. Зайвого не патякають, викладати інформацію також не поспішають. У співробітництві явно зацікавлені – хоча в чому співробітництво полягатиме, ще те питання.

Що ж, уже чимало… але й не надто багато, між іншим.

Єдине, що насторожує – це завуальована спроба підпоїти співрозмовника. По п’ятдесят грамів, бачте. За співпрацю. Аякже, знаємо ми ці «п’ятдесят грамів»! Легко почнеться, а потім понесеться так, що не зупиниш.

Гм-м-м…

Нарешті Атос приніс мокачіно для Олега, плюс по три порції еспресо й коньяку для «мушкетерів». А ще блюдечко з дрібно нарізаним лимоном і тарілочку з печивом, над якою театрально провів рукою й мовив, дивлячись на журналіста:

– Пригощайтеся!

– Я не просив печива.

– Але наш коньячок без закуски якось…

– От ви й закусюйте, якщо зібралися коньяк цідити.

– Я не гордий, можу й за четвертим збігати.

– А я, знаєте, звик на тверезу голову працювати.

– І що, навіть від п’ятдесяти грамів?… – здивувався Араміс.

– На зовсім тверезу! – Олег дуже виразно подивився на нього й додав: – Випити я завжди встигну, тож давайте-но для початку справою займемося. Здається, ви зібралися мені якусь інформацію викласти? От і викладайте, не тягніть кота за хвіст.

– А ви не надто люб’язні, пане власкор, – невдоволено кинув Портос.

– Цікаво, були б ви самі задоволені, якби вас відірвали від роботи незрозуміло заради чого?! Ну, так, згоден: із прес-конференції Ростислава Маслаченка небагато що вичавиш, але це вже хоч якась синиця в руці, тоді як обіцяний вами цікавий журавель у небі…

– Для початку все-таки поговоримо про Маслаченка. Як би ви, пане власкор, оцінили його діяльність у цілому й нинішню прес-конференцію зокрема?

Всівшися нарешті за стіл, Атос сьорбнув зі своєї філіжаночки еспресо, елегантним рухом долив у неї коньяку й уважно подивився на Олега.

– Е-е-е, так не годиться! – моментально сіпнувся журналіст. – Ви обіцяли мені щось цікаве, а натомість берете у мене інтерв’ю щодо побаченого в «Жовтому будиночку».

– І все ж таки?…

– Викладайте інформацію, інакше я вип’ю свій мокачіно і спокійненько відправлюся до редакції, на прощання зробивши вам ручкою.

– Бачте, Олеже, перш ніж уводити вас в курс справи, не завадило б переконатися, підходите ви для нашої справи чи ні. А вже потім за нами, як-то кажуть, не заіржавіє.

Газетяр перевів погляд на Араміса й промурмотів:

– Отже, ви дотепер не впевнені…

– Ясна річ! Те, що ви сказали й зробили у прес-холі інформагентства – це добре. Однак все-таки хочеться зайвий раз переконатися, що ми не помилилися з вибором. Зрозумійте нас вірно… А втім, на нашому місці ви б теж, найшвидше, двадцять разів подумали.

– Сурикат, – сказав Олег і з меланхолійним виглядом заходився сьорбати через соломинку мокачіно.

– Перепрошую, що ви сказали? – від несподіванки Араміс навіть здригнувся й одразу почав виправдовуватися: – Я не розчув…

– Я сказав, що особисто мені Ростислав Маслаченко нагадує суриката.

Олег зобразив цілковиту байдужість, насправді уважно перевіряючи реакцію «мушкетерів». І хоча це повністю йшло врозріз з його псевдонімом, але першим оживився саме вайлуватий Портос:

– Невже ви полюбляєте мультфільм «Король Лев»?

– Ні, швидше, іноді гортаю «National Geographic» або переглядаю популярний серіал «Дика природа» на каналі Discovery…

– А-а-а, он воно що! Бо ніде правди діти, я подумав, буцімто ви з дитиною «Короля Лева» дивилися, от і запам’ятали дружбана Тимона.

Занадто пізно Олег второпав, що припустився помилки, мимоволі повідомивши підозрілій трійці цінну інформацію про своє особисте життя. І до чого ж точно вгадав клятий Портос! От досада…

На щастя, напруженість моменту залишилася непоміченою, оскільки тепер не втерпів Араміс:

– Стривайте, стривайте! Поясніть мені, у чім річ? Що за журнал, що за кіно?! І хто такий сурикат, врешті-решт…

– Гризун такий, – охоче відгукнувся Портос.

– Мангуст, – поправив «мушкетера» Олег. – У Південній Африці живе, в пустелі Калахарі.

– Так-так, вірно, – кивнув Портос. – Африканський мангуст, загалом. Сурикатів полюбляють знімати, коли вони завмирають, виструнчившись. А в мультфільмі «Король Лев» кращий друг головного героя – саме сурикат Тимон. Смішне таке звірятко, смішне дуже.

– От я й кажу, що Маслаченко на суриката схожий.

– Стривайте, Олеже, якщо ви не з дитиною разом мультики дивитеся… то що ж виходить, дотепер з дитячого віку не вийшли? – Атос схилив голову до лівого плеча.

– При чому тут дитина! На каналі Discovery сурикатів демонструють із ранку до вечора. Просто канал мені дуже подобається.

– Ну, зрештою, воно не так і важливо, – Араміс примирливо махнув рукою. – Отже, по-вашому, саме на суриката Тимона скидається Ростислав Маслаченко, я вірно зрозумів? Тобто, по-вашому, він є комічним персонажем, вірно я зрозумів?

– Ну, так! Смішне таке звірятко, забавне. Чекає-вичікує, виструнчившись на горбочку, а потім…

– А що можете про головного героя прес-конференції сказати?

– Я вже відповів на одне ваше запитання, тож не зобов’язаний відповідати на наступні, – доволі сухо мовив Олег і додав глузливо: – Зрештою, я тут журналіст,

а не ви, тому задавати питання – мій привілей. Ви обіцяли матеріал, але я щось…

– Знов за рибу гроші! – сплеснув руками Араміс. – І чом ви такий нетерплячий, пане власкор?!

– Тому що час – це згадані гроші, а я усе ще не в редакції.

– Ну, дозвольте нам хоч би ще питаннячко задати! А краще два.

Олег навмисно довго тягнув через соломинку мокачіно, мовчки оглядаючи співрозмовників. Подумав: «Точно не розкажуть, у чому там річ, доки не допитають за всією формою! Отже ж звалилися на мою голову…»

– То що ж, дозволяєте нам задати ще пару запитань найкращому співробітникові редакції «Кур’єрського експреса»?

– Добре, біс із вами, валяйте! – нарешті погодився журналіст. – Але тільки не більше двох запитань. З тим, що вже задавали, буде саме три запитання. А Бог, подейкують, трійцю любить.

– От і добре, от і гаразд! – Атос схвально мугикнув, взяв з тарілочки галету, розламав на широкій долоні й закинув до рота шматочок. – Отже, повторюю: ми хотіли б почути вашу думку щодо Васьковського Дмитра Інокентійовича. Що скажете про цього підприємця?

– Та нічого доброго!

– Це зрозуміло, і все-таки…

– Вилупок він. Мерзенний вилупок, якщо тільки все, сказане ним на прес-конференції – це не вимисел, а правда!

– Отже, ви допускаєте?…

– Це третє запитання? – швидко поцікавився Олег.

– Ні-ні, лише спроба уточнити!

Немовби захищаючись, Атос викинув уперед руки, але його жест був настільки енергійним, що рештки розламаної галети полетіли навсібіч.

– Перепрошую, – спохопився «мушкетер» і про всякий випадок озирнувся, перевіряючи, чи не завдав навколишнім незручності своєю необережністю.

– Знаєте, від цього провокатора Ростислава Маслаченка можна чекати чого завгодно, – замислено мовив журналіст. – І хоча все почуте на пресусі доволі схоже на правду, я просто змушений враховувати можливість зрежисованої провокації.

Він щось прикинув подумки й повідомив:

– Ну так, відсотків на десять-п’ятнадцять я віддам за те, що там був розіграний дуже правдоподібний, але все ж таки фарс.

– А в іншому випадку?…

– В іншому випадку Васьковський цей – рідкісний мерзотник, вилупок і сволота. Замість чортових податківців націлитися на свою ж власну родину?! Це просто незбагненно!

– Тоді ще одне запитання…

– Третє, тобто останнє, – суворо нагадав Олег.

– Ну так, зрозуміло.

Атос пригубив коньяк, розжував скибочку лимона, немовби щось обмірковуючи, і попросив:

– Розкажіть, будь ласка, про що збираєтеся писати за результатами всього побаченого й почутого. Про провокатора Маслаченка, про цього смішного мультяшного суриката? Або про рідкісного мерзотника, вилупка й сволоту, який замислив спалити свою родину замість того, щоб захистити?

– Я не зобов’язаний розкривати стороннім подробиці незакінченої роботи.

– І все-таки?…

Якщо чесно, то безглуздий допит вже добряче набрид Олегові. Досадуючи, що погодився на таку дурість, він зненацька здався:

– Гаразд, добродії «мушкетери», чорт із вами – відкрию професійну таємницю: про журналістів я збираюся написати.

– Тобто?…

– Про журналістів.

Олег присмоктався на якийсь час до соломинки, що стирчала з мокачінового келиха, перевіряючи реакцію співрозмовників, потім пояснив:

– Про журналістів буде матеріал. Про дівчаток, які порозсідалися у першому ряду й слухняно набирають на яскравих нетбуках ті мерзенності, які вивергає це незначне звірятко Маслаченко. Про «старих вовків» професії, які відверто нудьгують під час фарсу. Про тих, хто плюнув на все й пішов, не дочекавшися розв’язки…

І тут раптом Олег подумав: «А якщо інформатором цієї трійці був саме-таки писака, який втік з прес-конференції?! Адже може бути, цілком може бути». Ідея виявилася настільки несподіваною й водночас природною, що він мимоволі завмер.

– Дуже цікаво, звісно, – заговорив Портос, скориставшись паузою. – Але звідки раптом цей порив написати саме про журналістів? Мені здавалося, що розповідати потрібно про головних героїв події, тобто…

– Про кого тут говорити?! – Олег презирливо скривив губи. – Про цього смішного суриката або про цю безсовісну свиню?! Я ж тільки-но виклав свої міркування на їхній рахунок.

– Але при чому тут журналісти?! Не вони ж спровокували подію…

– На нашому професійному сленгу це називається «створити інформаційний привід».

– Ну от, не журналісти ж створили цей самий інформаційний привід, а Маслаченко з Васьковським, як би ми до них не ставилися.

Олег лише загадково посміхнувся. Добре, що він погодився на цю бесіду під кавусю із зовсім незнайомими людьми! Зате перевірив наживо враження від своєї ідеї.

Зрозуміло, певний резон зробити невеличкий есей про журналістів у нього був, просто не хотілося викладати свої міркування «мушкетерам». Справді, якого біса бути відвертим з незнайомцями?! Тому вголос Олег доволі стримано вимовив:

– Ваші слова, шановний пане «мушкетер», говорять лише про повне нерозуміння проблеми з вашого боку.

– Перепрошую, але я маю деяке уявлення якщо не про журналістику, то хоча би про піар-менеджмент! – було очевидно, що Портос трохи образився. – Я навіть спеціально проштудіював пару-трійку книг на дану тему…

– От і підітріться видраними із цих книг сторінками, – зі смаком процідив Олег. – Все, про що я хотів сказати, сказано. Отже, добродії «мушкетери», три запитання задані, три відповіді отримані, вистачить із вас сказаного. Викладайте нарешті свою інформацію, та жвавіше: як би ви не хитрували, жодних додаткових запитань-відповідей більше не буде.

І з переможним виглядом озирнув «мушкетерів». Портос ображено посапував, вертячи в пальцях останню галету. Атос дрібненькими ковточками потягував остиглий еспресо, дивлячись кудись убік. Один лише Араміс залишався незворушним, він і заговорив:

– Бачите, хоч вас воно й напружує, та ми зобов’язані були влаштувати цей допит із упередженням.

– Чом ви вирішили, нібито мене це напружує?

– Тому що ви самі весь час наголошуєте на тому, що маєте їхати у свій «Кур’єрський експрес».

– Ну так, маю…

– Отже, перебування з нами в піцерії вас напружує.

– Ну, добре, добре, до певної міри.

– От бачите! – енергійно кивнув Араміс. – Але повірте, це нічого не означає у порівнянні з тим, що ми хочемо вам запропонувати. Тобто вже пропонуємо написати серію репортажів для вашої газети… або для будь-якої іншої, на ваш вибір.

– Як серйозна людина, насамперед я зацікавлений у матеріалах для «Кур’єрського експреса», – з достоїнством підкреслив Олег.

– Як хочете, як хочете, – кивнув «мушкетер». – Для «Кур’єрського експреса», то й для нього. Але ж загалом має вийти хроніка серії вбивств, що стануться у найближчий час.

Спочатку Олег не до кінця второпав сенс почутого, оскільки й сам тон попередньої бесіди, і сонно-млява обстановка у напівпорожній піцерії на подібний поворот аж ніяк не налаштовували. Проте коли зрозумів…

– Стривайте, стривайте-но, – пробелькотав він, обережно відсуваючи спорожнілий келих з-під мокачіно. – Ви ведете мову про серію вбивств?!

– Авжеж, – холодно підтвердив Араміс, – найближчим часом нами запланована серія вбивств декількох негідників…

– Як, тобто, ВАМИ запланована?!

Олег відчув, наскільки широко розкрилися його очі від здивування. Він навіть відсунувся трохи, аби детальніше розглянути співрозмовників. Ну так, відносно молоді й цілком здорові хлопці, на вбивць анітрохи не схожі… Особливо цей, що назвався Арамісом: він скоріш нагадує вченого, а не «мокрушника». Але що ж він тоді верзе?!

– Цілком вірно, можу повторити для зрозумілості: ми запланували прибрати із цього світу декількох негідників. А що такого?

Атос розжував чергову скибочку лимона, від задоволення поцмокав язиком і пояснив:

– Бачите, ми, якщо можна так висловитися, є «чистильниками». Ми заходилися очистити наше місто від різних недоумків і негідників на кшталт Ростислава Маслаченка, про якого ви відгукнулися настільки несхвально. Погано те, що інші всього лише просторікують про необхідність отакого очищення, тоді як ми збираємося не просторікувати, а діяти. Конкретно.

– То що ж, ви збираєтеся власноруч убити…

– Ну що ви! Самим навіщо ж бруднитися? Тільки у крайньому випадку.

– Але як же тоді…

– Самі побачите, оскільки ми запрошуємо вас у нашу маленьку, але дружну команду. Ваше завдання – професійно висвітлити все, що має статися найближчим часом, у вашому «Кур’єрському експресі». Думаємо, готувати й публікувати таку оригінальну серію матеріалів набагато цікавіше, ніж висвітлювати прес-конференцію смішного звірятка й свинячого мерзотника. До речі, серія додасть вам слави серед колег-газетярів, чи не так?

Розділ 3

Шерше ля фам

Вся ця ахінея так вразила Олега, що він глибоко замислився, намагаючись перетравити почуте і збагнути, правда це чи побрехенька. Опам’ятався лише від стриманих смішків «мушкетерської» трійці. Негайно відчув, що не надто акуратно підстрижені нігті його пальців тарабанять по порожньому блюдечку. І разом з тим – кислий присмак на губах: виявляється, він непомітно для себе встиг зжувати всі скибочки лимона, що залишилися! Це ж треба…

– Нічого, нічого, це навіть добре, – підбадьорив Атос.

– Що саме? – наїжачився журналіст.

– Бачте, коли співрозмовники прибирають однакові пози й роблять однакові дії, це свідчить про взаєморозуміння між ними. Я почав їсти лимон, ви продовжили…

– Що-що?! – Олег навіть підскочив від несподіванки. Та за кого вони!.. він!.. Так як він сміє!.. Його й себе!..

– Ви тільки не хвилюйтеся, дорогий пане власкор.

– Що ви собі дозволяєте?! – розсердився Олег. При цьому нечисленні відвідувачі й весь персонал, що перебував у залі, обернулися до їхнього столика.

– Тихіше, будь ласка! Ви привертаєте до нашої скромної компанії занадто багато зовсім зайвої уваги.

– Ага-а-а, отже, злякалися! – журналіст всівся назад на своє місце. – Ну що ж, от ваш обман і розкрився.

– Який ще обман?

– Та щодо запланованих убивств.

– Чому ж обман, цікаво довідатися? – сіпнув бровами Араміс.

– А тому, що ви боїтеся. Боїтеся всього, у тому числі розголосу ваших потаємних планів нібито на вбивство.

– Не меліть дурниць. Ми про вашу ж безпеку турбуємося, – флегматично зауважив Портос.

– Про мою безпеку, отже?! – Олег готовий був скипіти, однак стримався. – А як щодо того, що я от просто зараз можу в міліцію податися й там усе про вас викласти?

– Дурниці, все це – дурниці, – тепер Портос дивився на нього з щиросердою поблажливістю. – До міліції ви не підете хоч би з двох причин.

– Це з яких же, цікаво довідатися?

– По-перше, ви втратите прекрасну можливість зробити серію сенсаційних ексклюзивних матеріалів. Ми ж схильні думати, що щирий журналіст такої дурості нізащо не утне.

– Звідки ви взяли?

– Із другої частини «Міцного горішка». Чи пам’ятаєте епізод наприкінці, коли герой Брюса Уїліса збирається зістрибнути з вертольота на крило літака? Отже, що пообіцяв поліцейський Джон Маклейн тій репортерці… як там її звали, не підкажете?

– Саманта Коулмен.

– От-от…

– Маклейн пообіцяв їй сенсаційний репортаж із сенсаційними кадрами.

– Саме так! А що ж Саманта?…

– Сказала, що за сенсаційний репортаж готова народити Маклейнові дитину.

– Отож-бо! – Портос повчально задер палець до стелі й нарешті розплився в посмішці. – Оце відповідь справжнього газетяра!

– Ну, припустімо, я не збираюся народити дитину ні для кого з вас, – Олег саркастично посміхнувся. – Та й не можу цього зробити фізично: на такі штуки здатен тільки Величезний Арні, та й то в кіно.[5]

– Ну, припустімо, щодо народження дитини я висловився фігурально… – Портос зніяковів, але ненадовго: – Я до того веду, що ви навряд чи донесете про нашу розмову в міліцію.

– А раптом!..

– Не смішіть, – махнув рукою Атос. – Як нас звуть насправді, хто ми й звідки, ви не знаєте. Що стосується наших планів… А ми от взяли та й пожартували! Наші слова до справи не пришиєш, хіба ж ні?

– А раптом я диктофон непомітно увімкнув і всі ваші жарти записав? Або в комір моєї сорочки «жучок» зашитий, наприклад…

– Дурниця, – констатував Араміс, після чого витягнув із сумки, що стояла поруч із його стільцем, і продемонстрував здивованому журналістові хитромудрий прилад розміром з долоню, прокоментувавши: – Якби тут працював диктофон або перебував «жучок», ми би про це неодмінно довідалися. До речі, от вам гарантія, що у свою чергу ми розмови з вами також не записуємо.