Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Однак як старий не заклинав не рубати у лимані дерева, а знайшовся такий сміливий дурень, що хотів був зрубать, та трохи і сам там не загинув. Ось як воно було. Жив у нас при київському заводі ляшок пан Бужинський. Такий з його і пан, як за копійку пістоль; та вже, бачите, у них все пани: і лакей пан, і кухар пан, пан пана і батогами чухрає. Об’їжджав він під верх коней і був такий сміливий, що нічогісінько на світі не боявсь. Раз на Зелені свята зійшлись наші парубки у шинок погулять; от і він пристав до них у кумпанію. Балакали-балакали та й стали розказувать про відьом, про вовкулаків, як мертві устають уночі та лякають живих людей. Ляшок слухав-слухав та й каже:

– Брехня сьому; нема на світі ні тих відьом, ні вовкулаків і на мертвих нічого нарікать, бо й вони тихенько собі лежать у землі… Я, – каже, – нічого не боюся і нічому не вірю!..

А один з парубків і каже йому:

– Коли ти нічого не боїшся, так піди у лиман у глупу ніч і зрубай там дерево.

– А що ж, – каже ляшок, – піду та й зрубаю; ніхто мені не заборонить.

Заспорили і об заклад на карбованця побились. Так саме, як вони спорились, увійшов у шинок гуменний Оверко. Почувши, що ляшок наміряється йти у лиман зрубать дерево, і пита його:

– А хіба ти не знаєш, що покійник Дорош закляв і заборонив рубати дерева у лимані?

– Знаю, – одказує ляшок, – та він мені не указ; я його і живого не злякався б, не то що мертвого!

– А як він тебе звідтіля, – каже Оверко, – протурить лозиною?

– Не бійсь, – каже, – я шляхтич; нехай він туря лозиною вас, дурних хлопів!

– Ну, гляди ж, пане Бужинський, щоб не досталось і твоїй шляхетській спині та щоб і не довелось тікать до лясу у болото! Якби можна було його рубати, – каже, – то досі б до кореня його вирубали.

Та, це кажучи, і пішов собі додому; а його хата була недалечко од лиману, тутечки біля току. Опівночі, так, як закукурікали півні, пан Бужинський узяв сокиру і пішов собі у лиман. Ніч була дуже темна – ні зірочки; небо замазалось хмарами, неначе налагодилось на дощ. Провели хлопці ляшка аж за панський будинок, бо дорога у лиман тоді йшла поза кривим плесом, там і місток був. Провівши ляшка, парубки вернулись у шинок і стали його дожидаться. Ждуть та ждуть, – не йде, а вже б пора й вернуться: стало і на світ займаться, а його, іродового сина, нема та й нема.

– Оце пеня! – кажуть хлопці. – Щоб чого не сталося з ляшком? Тоді буде і нам халепа!

– А що будемо робить? – питає один одного.

– Ходімо, – кажуть декотрі, – виручать гаспидського чванька. – Таке, бачите, прізвище ляшкові дали.

От і пішли, та побоялись іти у самий лиман, а з сього боку, з ближнього, од слободи, щоб через воду гукнуть до ляшка: коли він у лимані, то обізветься. Підійшли до берега, прислухаються, приглядуються – нічого не чуть: у лимані не тільки ніхто не рубає і не ходить, бо почули б, залопотіло. Стали гукать: «Пане Бужинський, а пане Бужинський?…» Коли чують, щось забелькотіло у болоті: парубоцтво ближче, знов гукають, знов озивається, туди – аж то ляшок по самісінькі вуха загруз у болото і ніяк з багна і очеретяного коріння не виплутається. Пішли були хлопці, щоб його вирятувать, так не можна і близько підступить. Бачать, що так не витягти його, от вони принесли од гуменного вірьовку: кинули її ляшкові, а він обв’язав себе попід руками, от його і виволокли на сухе. Увесь убрався у тванюку, мов чортяка. Стали розпитувать – щось гугнить, ніяк його і не второпаєш, що він верзе. Узяли його хлопці на оберемок, понесли у плесо, виполоскали, обмили та й принесли у шинок. Мій Боже милий! Страшно на його й глянуть: як стіна, білий, труситься, неначе трясця його трясе; вся пика, шия і руки посмуговані. Зняли сорочку – так батечки!. Спина аж почорніла, неначе його, як москаля, крізь строй ганяно. Дали йому хлопці осьмушку горілки; випив, сердешний, і трохи опам’ятувався. Посадовили ляшка за стіл, стали розпитувать; от він їм і розказав, яка притча трапилась йому у лимані.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Згідно тодішньої преси, епідемія холери на Волині лютувала також у 1848 р.

2

Трембецький Станіслав (1739–1812) – придворний поет останнього короля Речі Посполитої Станіслава Августа Понятовського. Писав байки, сатири, оди, поеми, панегірики. Автор поеми «Софіївка».

3

Залеський Юзеф Богдан (1802–1886) – польськомовний поет-романтик, для якого Україна і її люд стали предметом любові і ностальгії.

4

Мальчевський Антін (1793–1826) – польськомовний поет-романтик. Походив з Волині. Автор поеми «Марія. Українська повість».

5

Гощинський Северин (1801–1876) – польськомовний поет-романтик. Родом з України. Найвидатніший його твір – поема «Канівський замок», в якій описані часи гайдамаччини.

6

Падура Томаш (1801–1871) – польськомовний та українськомовний поет. Вивчав і використовував у своїй творчості український фольклор.

7

Пйотровський Константин – польськомовний поет і перекладач. Автор виданого в 1836 р. у Бердичеві збірника віршів.

8

У 1820 р. царський уряд заборонив діяльність єзуїтів у Росії.

9

Фактор – посередник, від лат. factor – той, хто виконує.

10

Теокріт (кінець ІV ст. – перша пол. ІІІ ст. до н. е.) – старогрецький поет, заснував жанр ідилії. Окремі його твори переклав поет Симон Шимонович (1558–1629) – польсько-український поет-гуманіст, який мешкав у Львові.

11

Геснер Соломон (1730–1788) – швейцарський поет і художник‚ автор збірників «Ідилії» в прозі (1756) і «Вірші» (1762).

12

Нікітрон – один з восьми злих духів, імена яких: Ярон‚ Ірон‚ Кітрон‚ Нікітрон, Фарон, Фаразон‚ Лідон, Столідон.

13

Галчинець – село неподалік Бердичева.

14

Балабайка – інструмент з чотирма струнами, формою подібний до торбана.

15

Хорт – «Народ український має велику симпатію до полювання з хортами. Рідко можна побачити діда, який у себе не тримає хорта». (Примітка автора.)

16

Богдан Ружинський – гетьман козацький, прозваний у народі «лицарем у чорному оксамиті» через своє жалобне вбрання, яке постійно носив у пам’ять про сестру й матір, полонених татарами.

17

Коденька – «річечка, що пливе через Галчинець». (Примітка автора.)

18

Чапля на блакитному полі – герб родини Топчевських.

19

Рушили в поле – давній вираз, тотожний «рушити до бою».

20

Солотвин – «село за півмилі від Галчинця». (Примітка автора.)

21

Царина – «рівчак, що відмежовує лани один від одного або від дороги чи сіножаті. Сільська громада повинна була завше стежити за тим, щоб такі рівчаки не заростали й не осипалися». (Примітка автора.)

22

Журбинці – село поблизу Галчинця.

23

Сукуриха – «Та легенда настільки вкоренилася у народній вірі, що всі галчинецькі мешканці переконані були в тому, що їх ніколи жодна зараза не сягне. Цікаво, навіть, коли в 1830 році холера ґрасувала по всім околі, у Галчинцях не вмерла жодна особа. Воістину – віра творить чудеса». (Примітка автора.)

24

Священик Павло Немоловський – «90-кількалітній дідусь, уніат, був священиком на Запоріжжі. Після зруйнування Січі став парохом у Галчинцях. Це була ходяча хроніка історії козацької, скарбниця легенд і пісень українського народу. Мав спомини, писані власноручно, і книжку, церковним характером видрукувану, під назвою «Чорне Море», де були описані всі походи козацькі та житія кошових отаманів». (Примітка автора.) Очевидно, тут йдеться про книжку, писану церковним шрифтом від руки, бо такого друкованого видання нема ніде зафіксованого.

25

Таячка – потаємниця, подруга, якій можна все довірити.

26

Старий кіш зруйновано 1709 року, а осадились у Алешках 1712 р. (Примітка автора.)

27

Осадили Новий кіш на річці Підпольній 1735 року. (Примітка автора.)

28

Узять у неволю. (Примітка автора.)

29

Одрубати голову. (Примітка автора.)