Білий зуб

Ось де можна було наїстися! Лось важив понад вісімсот фунтів. Тож на кожного з сорока вовків припадало по двадцять фунтів м’яса. Витримавши гідний подиву піст, вони показали й дивовижний апетит, і невдовзі від розкішного дужого створіння залишилося тільки трохи розкиданих кісток.

Звірота тепер спочивала й відсипалася. Понабивавши собі животи, молоді самці день-у-день сварилися й гризлися, і зграя почала розбігатися. Голоднеча минула. Дичини в цьому краї було вдосталь. Вовки ще полювали гуртом, але були обережні. Натрапивши на невеличке стадо лосів, вони переймали або важкотілу самицю або старого понівеченого самця.

І ось одного дня зграя розпалася на дві і розбіглась у різні боки багатого краю. Вовчиця з молодим вожаком, що біг ліворуч від неї, і з старим Однооким, що біг праворуч, повели свою частину зграї на схід, до річки Мекензі і далі, до озер. Але з кожним днем їхній гурт зменшувався. Вовки розбивалися на пари – самець із самицею. Гострі зуби суперника раз-по-раз відганяли геть якого-небудь одинокого вовка. Зрештою вовчиця, Одноокий, молодий вожак і зухвалий триліток залишилися вчотирьох.

Вовчиця стала ще лихіша. Всі три залицяльники були позначені слідами її зубів. Вони ж ніколи не платили їй тим самим, ба навіть не боронилися. Вони самі підставляли спину під її шалені укуси і, виляючи хвостом, намагалися зласкавити розгнівану повелительку. Але лагідні до неї, між собою вони гризлися, як навіжені. Особливо лютував триліток. Якось він наскочив на Одноокого збоку і подер на шмаття йому вухо. Але хоч посивілий вовк бачив лише на одне око, він проти сили й молодості супротивника був озброєний мудрістю і багатолітнім досвідом. Про цей досвід красномовно свідчили втрачене око й рубці на морді. Він на своєму віку зазнав занадто багато сутичок, щоб хоч на хвилину замислитися над тим, як він має діяти зараз.

Почався бій як слід, але кінчився не по честі. Та ще не знати, на чийому боці була б перемога, коли б на підмогу старому вожакові не приспів молодший. Обидва насіли на зухвалого трилітка й вирішили знищити його. У бідолаху вп’ялися нещадні ікла його колишніх друзів. Забуті були ті дні, коли вони разом полювали, разом шматували здобич, разом терпіли голод. Усе це було в минулому. Тепер їх захопило кохання, ще жорстокіше й страшніше, ніж жадоба поживи.

Тим часом вовчиця, причина всього лиха, сиділа з задоволеним виглядом на задніх лапах і чекала. Їй було навіть приємно. Це ж був її день – що буває нечасто, – коли шерсть у самців наїжується, дзвінко клацають ікла і рвуть живе тіло, – і все це тільки заради того, щоб здобути її.

І вперше змагаючись за кохання, відважний триліток віддав за нього життя. Над його трупом стояли його супротивники. Вони дивилися на вовчицю, а вона сиділа на снігу й посміхалася. Сивий вожак був мудрий, дуже мудрий і в боротьбі і в коханні. Молодий вожак одвернув на хвилину голову, зализуючи рану на плечі. Глянувши єдиним своїм оком на його шию, старий влучив слушний момент. Він кинувся на суперника і вп’явся в нього зубами. Він зробив страшну, глибоку рану аж до великої горлової жили й перегриз її. Тоді відскочив геть.

Молодший вожак несамовито заревів, але враз захлинувся. Вражений на смерть, обливаючись кров’ю і жахливо хрипучи, він метнувся на ворога й почав битися. Лапи в нього підігнулися, світло згасло в очах, стрибки й удари слабішали і слабішали.

А вовчиця все сиділа й усміхалася, їй любо було дивитися на цю боротьбу, бо такі були закони кохання в пустелі. Серед природи трагедія статі – це трагедія для тих, хто гине. Для того ж, хто виживає, це не трагедія, а перемога й здійснення бажань.

Коли молодший вожак повалився на сніг і завмер, Одноокий попрямував до вовчиці. У рухах його вчувалася і радість і тривога. Він сподівався грубого відпору і був украй здивований, що вона не відштовхнула його гнівним вискалом зубів. Уперше вона зустріла його ласкаво. Обнюхалася з ним і навіть зволила погратися, стрибаючи й пустуючи, як вовченя. І він, зневаживши свою сивину і великий досвід, теж перетворився на вовченя, може, навіть ще дурніше, ніж вовчиця.

Уже були забуті подолані суперники і кров’ю на снігу написана повість. Усе було забуто. Тільки раз згадав про це Одноокий, коли зализував собі рани. І тоді паща в нього люто перекривилася, шерсть настовбурчилася, кігті судорожно вп’ялися в сніг. Здавалося, він зараз стрибне на ворога. Але вмить він заспокоївся й побіг слідом за вовчицею, що грайливо заманювала його в ліс.

Невдовзі вони побігли поруч, наче добрі друзі, що давно дійшли до згоди. День спливав за днем, а вони все не розлучалися, разом висліджували дичину, разом убивали її й разом пожирали. Тільки вовчиця стала дуже неспокійна. Усе шукала чогось і не могла знайти. Вона цікавилася кожною ямою під поваленим деревом і подовгу винюхувала засипані снігом розколини в скелях та печери під навислим берегом річки. Одноокому було байдуже до її розшуків, але, добродушно потураючи своїй подрузі, він біг слідом за нею. Коли ж якась її розвідка надто затягалася, він лягав і чекав, поки вона рушить далі.

Не спиняючись надовго на одному місці, вони пройшли аж до річки Мекензі й повагом подалися вздовж берега. Часом, шукаючи дичини, вони кружляли коло маленьких приток річки, але щоразу поверталися назад. Іноді їм траплялися інші вовки, що звичайно теж блукали парами. Але в такій зустрічі не було ні привіту, ні радості, ні бажання йти далі гуртом. Кілька разів вони надибували й на одиноких самців. Ті завжди намагалися пристати до Одноокого і його супутниці. Старий люто гарчав, а коли попліч нього, наїжившись і вишкіривши зуби, ставала і його подруга, то зазіхач на чуже щастя відскакував і, підібгавши хвоста, рушав далі в самотню путь.

Однієї місячної ночі вони бігли крізь густий дрімучий ліс. Раптом Одноокий зупинився. Він задрав морду, напружив хвіст і, широко роздимаючи ніздрі, потяг носом повітря. Навіть підняв лапу, як собака. Але не заспокоївся і, силкуючись розгадати звістку, що приніс йому вітер, продовжував принюхуватися. Вовчиці ж досить було раз нюхнути, і вона спокійно рушила далі. Хоч Одноокий і пішов слідом за нею, але його все ще мучив сумнів, і він раз-у-раз спинявся, щоб збагнути застереження, яке ніс йому вітер.

Вовчиця тихенько вийшла на край широкої галявини серед дерев. Деякий час вона стояла там сама. Потім, плазуючи на животі, весь нашорошившись, до неї приєднався й Одноокий. Кожна шерстина в нього дихала підозрою. Вони стали один біля одного, продовжуючи дослухатися, придивлятися, ловлячи кожен звук і запах.

До них долинуло сердите гавкання собак, гортанні вигуки чоловіків, жіноча вересклива лайка і пронизливий жалібний плач дитини. Зі своєї галявини вони бачили лише запнуті шкурами житла, полум’я вогнищ, що їх часом затуляли людські постаті, та дим, який поволі плив у тихому повітрі. Вовчі ніздрі вбирали міріади запахів індіанського табору, які нічого не казали серцю Одноокого, але до найменшої дрібнички були знайомі вовчиці.

Вона була якось дивно збуджена і не могла нанюхатися всмак духом людської оселі. А Одноокого ще посідали сумніви. Він не таїв страху і вже хотів тікати. Тоді вовчиця повернулася до нього й заспокійливо ткнула його мордою в шию. Потім знову замилувалася табором. Якась жадоба засвітилася в її очах, але то вже не був голод. Вона тремтіла від бажання підбігти ближче до вогню, погризтися з собаками, покрутитися під ногами в людей.

Коло неї нетерпляче ворухнувся Одноокий, і, враз охоплена знайомою тривогою, вона страшенно захотіла знайти те, чого шукала. Вона повернулась і, на велику радість Одноокого, подалась у ліс. Аж поки вони не опинилися під надійним захистом дерев, він біг поперед неї.

Вони, як тіні, нечутно пересувалися в місячному світлі, аж поки натрапили на стежку і вткнулися носом у сліди на снігу. Сліди були зовсім свіжі. Одноокий крадькома біг попереду, а вовчиця за ним. Їхні широкі лапи з товстими подушками лягали на сніг м’яко, мов оксамит. Раптом Одноокий помітив щось біле на сніговій гладіні, що здавалася ще білішою. У плавній ході Одноокого була прихована швидкість, але тепер він зовсім втратив обережність у гонитві за невиразним білим стрибунцем.

Вони бігли вузькою доріжкою поміж молоденьких сосон. У кінці її крізь дерева світилася осяяна місяцем галявинка. Одноокий швидко наганяв летючу білу грудку. Могутніми стрибками наближався він до мети. Ось він уже зовсім близько. Плигне і вп’ється зубами в здобич. Та ба! Біла грудка підскочила вгору й обернулася в зайця. Він скакав і крутився, витинав у повітрі якийсь химерний танець, а на землю й не думав повертатися.

Пирхнувши з переляку, Одноокий відскочив назад, причаївся на снігу і грізно загарчав на незбагненне страхіття. Вовчиця ж спокійно вийшла наперед, підготувалася до стрибка і раптом підскочила. Вона сягнула високо, але не так, щоб упіймати скакунця, і тільки клацнула зубами. Тоді плигнула вдруге, втретє.

Поволі випроставшись, Одноокий стежив за вовчицею. Роздратований її невдалими спробами, він сам зробив розкішний стрибок угору і, схопивши зайця зубами, опустився з ним на землю. Але тієї миті збоку почувся підозрілий тріск, і приголомшений хижак побачив, що прямо на нього падає молода ялина. Щелепи його розтулилися і випустили здобич. Рятуючись від загадкової небезпеки, Одноокий відскочив убік. Він люто оскалився, з горла вихопилося гарчання, кожна шерстина стала дибом від страху. А ялина струнко випрямилась, і заєць знову затанцював десь у повітрі.

Вовчиця розгнівалася не на жарт і спересердя куснула друга. А він, і так уже наляканий, не розуміючи цього нового нападу, люто огризнувся й розпоров вовчиці морду. Вона ж ніяк не сподівалася такої зухвалої відсічі й обурено накинулася на старого. Тоді він втямив свою помилку й почав її умилостивлювати. Але вона все гризла його й гризла. Нарешті він облишив марні спроби зласкавити її і покірно закрутився коло неї, одвернувши голову і підставляючи їй лише спину.

Тим часом заєць продовжував танцювати у них над головою. Вовчиця присіла на снігу, а Одноокий, боячися своєї повелительки ще більше, ніж загадкової сосни, знову зробив стрибок. Опускаючись на землю із здобиччю в зубах, він не зводив ока з підступної сосни. А вона, як і раніш, пригнулася слідом за ним. Вовк закляк, чекаючи удару, весь настовбурчився, але зайця не випускав. Та деревце не вдарило його. Воно тільки схилилося над звіром. За кожним його рухом воно рухалося теж, і він гарчав крізь стиснуті зуби. Коли ж він сидів спокійно, воно не гойдалося, і він вирішив, що краще вже не ворушитися. А тепла кров зайця в роті припала йому до смаку.

Із скрути його вивела подруга. Вона вихопила в нього зайця, і, хоч сосна грізно хиталася над нею, спокійно відгризла йому голову. Ялина одразу ж випросталась і, облишивши свої погрози, стала гарненько й рівно, як велить природа. Тоді вовчиця й Одноокий поділили між собою здобич, яку для них впіймало таємниче деревце.

У тому лісі були ще доріжки, де в повітрі висіли зайці, і вовча пара обстежила їх усі. Вовчиця незмінно бігла спереду. А Одноокий, ідучи слідом за нею, запопадливо вчився грабувати капкани, неначе знав, що ця наука стане йому у великій пригоді.

ІІ

Лігво

Два дні вовчиця й Одноокий бродили коло індіанського табору. Він весь час непокоївся і чогось побоювався, але його подругу так вабило туди, що вона не могла рушати в подальшу путь. Та одного ранку повітря прорізав лункий постріл, і прямо над головою Одноокого у дерево вп’ялася куля. Умить вовки великими стрибками помчали геть і невдовзі опинилися за кілька миль від небезпеки.

У дорозі пробули вони недовго – два-три дні. Вовчиця ще завзятіше продовжувала свої пошуки. Вона дуже обважніла за ці дні й бігла вже поволі. Якось, надумавши впіймати зайця, що звичайно їй було за іграшку, вона враз спинилась і лягла відпочити. Одноокий підійшов до неї і любовно ткнув її мордою в шию. Але вона так люто огризнулася, що з несподіванки старий упав на спину. Ну і кумедно ж він рятувався від її зубів! У неї за останній час норов зробився ще крутіший, а він став особливо терплячий і запопадливий.

І ось, нарешті, вона знайшла те, чого шукала. Вони йшли вздовж невеликої річки, яка влітку впадала в Мекензі, а тепер промерзла аж до кам’янистого дна. Це була мертва біла гладінь від верхів’я до гирла. Вовчиця втомлено тюпала за своїм самцем. Коли вони порівнялися з високо навислим глинястим схилом, вона звернула вбік. Весняні бурі й тала вода підмили берег і з вузької розколини утворили маленьку печеру.

Вовчиця зупинилася коло печери і пильно оглянула схил. Потім оббігла з обох боків високу стіну берега аж до того місця, де він раптом уривався. Тоді повернулась і полізла у вузький вхід до печери, їй довелося трохи проповзти, а далі стіни роздалися, піднялись угору, і вона опинилась у круглій заглибині. Головою вона майже торкалася верха печери. Тут було сухо й затишно. Вовчиця уважно озирнулася навколо, а Одноокий стояв на вході й терпляче стежив за нею. Вона опустила голову і, встромивши ніс у землю, повернулася кілька разів на місці. Потім не то із стомленим зітханням, не то з гарчанням витягла лапи й лягла головою до входу. Одноокий, від цікавості наставивши вуха, засміявся до неї, і на фоні білої плями вона бачила, як він добродушно помахував хвостом. Вона вмостилася ще зручніше і, прищуливши кінчики вух, благодушно висунула язик, немов хотіла висловити цілковите задоволення.

Одноокого мучив голод. Він ліг біля входу в печеру й заснув, але сон його був тривожний. Крізь дрімоту він прислухався до яскравого світу, на сніговій поверхні якого вже грало квітневе сонце. У його сонні вуха прокрадався ледве чутний шепіт прихованих під снігом струмків, і, весь нашорошившись, він прокидався. Сонце знову з’явилося на небі, і розбуркана природа півночі кликала звіра. Усе відроджувалося. У повітрі вчувався повів весни, під снігом зароджувалося життя, дерева наливалися соком, бруньки скидали з себе крижані пута.

Старий вовк схвильовано поглядав на свою подругу, але в неї, видно, не було ніякого бажання рушати з місця. Раптом перед його очима пролетіла зграйка сніголюбів. Він схопився, але, глянувши на вовчицю, знову ліг і задрімав. Над вухом у нього щось тихесенько гуло. Спросоння він почухав морду і прокинувся. Перед самісіньким його носом дзижчав самотній комар. Комар був великий. Цілу зиму він провів у якійсь колоді, а тепер сонце вивело його з заціпеніння. Вовк більше вже не міг не відгукнутися на поклик природи. До того ж він був голодний.

Він підповз до вовчиці й почав умовляти її підвестися. Але вона лише гарчала. Тоді він вийшов сам на яскраве сонячне світло. Сніг уже розм’як, і бігти було важко. Вовк подався замерзлою, затіненою деревами річкою, де сніг був іще твердий. Він ганяв годин вісім і, коли смеркло, зголоднів ще дужче. Дичина траплялася, та він нічого не піймав. Ще б пак! Зайці легко скакали по підталій сніжній корі, а він раз-у-раз провалювався.

Підійшовши до печери, він так і прикипів на місці, охоплений раптовою підозрою. Звідти долинали якісь невиразні чудні звуки. Вони не були схожі на голос вовчиці, але колись давно він наче чув щось подібне. Він обережно поповз усередину, але вовчиця грізно загарчала. Це його ніяк не збентежило, хоч далі він усе ж не поліз. Йому тільки цікаво було, що воно там так тихенько схлипує.

Вовчиця сердито загарчала на нього, і він згорнувся коло входу клубком і заснув. Коли настав ранок і в лігві засіріло, Одноокий знову почав шукати, звідки беруться ті чудні, знайомі йому звуки. У гарчанні вовчиці забриніла ще якась нова ревнива нотка, і він обачно тримався на безпечній відстані. Проте він розгледів під животом своєї подруги п’ять чудних крихітних живих грудочок. Вони були дуже кволі, дуже безпорадні, жалісно попискували і не розплющували на світло очей. Старий вовк украй здивувався. На його довгому й щасливому віку така подія траплялася частенько, але щоразу була для нього чимось новим і несподіваним.

Вовчиця стурбовано дивилася на нього. Вона весь час потихеньку гарчала, а коли їй здавалося, що він підступає занадто близько, гарчання робилося загрозливим. Не досвід з власного минулого, а інстинкт, що його вона дістала у спадщину від безлічі матерів-вовчиць, нагадував їй про батьків, що пожирали своє новонароджене безпомічне потомство. І, охоплена безмежним страхом, вона не підпускала Одноокого до малят, яким він дав життя.

Але їм не загрожувала небезпека. Одноокого теж охопило могутнє почуття, що передалося йому від багатьох поколінь батьків-вовків. Він не питав себе, що воно значить, не роздумував над ним. Воно заполонило всю його істоту. І, цілком природно підкоряючись душевному пориву, він повернувся хвостом до своєї родини і подався добувати для неї їжу.

Миль за шість від лігва річка розділялася на два рукави, що під прямим кутом повертали до гір. Завернувши ліворуч, Одноокий натрапив на недавній слід. Понюхавши, він побачив, що слід зовсім свіжий, і, причаївшись, поглянув у той бік, де він пропав. Тоді спокійно повернувся і пішов праворуч. Відбитки лап були далеко більші, ніж у нього, і вовк знав, що тут йому навряд чи пощастить чимось поживитися.

Пробігши з півмилі правим рукавом річки, він почув, наче хтось поблизу щось гризе. Він пішов на звук і побачив дикобраза, який стояв на задніх лапах коло дерева й точив об кору зуби. Одноокий обережно підповз до нього, дарма що не сподівався на успіх. Він знав, що це за звір, хоча так далеко на півночі не бачив його ще ні разу. Йому зроду не доводилося куштувати м’ясо дикобраза. Але зі свого досвіду він переконався, що є на світі і щастя і везіння. Тож він продовжував підкрадатися. Хто його знає, що може трапитися.

Дикобраз згорнувся клубком, вистромивши на страх ворогам свої довгі гострі голки. Ще в ранній молодості Одноокий якось обнюхав зблизька отаку на вигляд невинну шпичкувату кульку, а вона його як лусне хвостом по морді! Одна голка застряла у нього в носі і кілька тижнів пекла його вогнем, аж поки сама не вийшла. Отож на цей раз, зручно умостившись на снігу, він тримав свій ніс не менше як за фут від небезпечного хвоста. Лежав собі і спокійно чекав. Як знати? Усяко буває. Може, дикобраз і розгорнеться. Тоді спритним ударом лапи він так і розпоре йому ніжний незахищений живіт.

Та через півгодини він підвівся, злісно загарчав на нерухомий клубок і пішов геть. У минулому він надто часто й надто марно чатував на дикобраза, щоб гаяти час нині. І він побіг далі правим рукавом струмка. День минав, а він нічого не вполював.

Пробуджений інстинкт батьківства владно гнав його вперед. Він будь-що мусив знайти поживу. Нарешті він наскочив на тетерю. Він вийшов з лісу і несподівано наткнувся на дурнуватого птаха, що сидів на пні перед самим його носом. Вони глянули одне на одного. Птах злякано стріпнувся, але вовк ударом лапи збив його на землю і схопив, не давши йому й крилами змахнути. Уп’явшись у ніжне м’ясо і хрусткі кісточки, він несвідомо почав їсти. Та раптом щось згадав і помчав до печери, звісно, з тетерею в зубах.

Він, як тінь, легенько біг по снігу своєю оксамитовою ходою і по дорозі пильно досліджував усе нове. За милю від розгалуження річки він знов натрапив на відбитки широких лап, які бачив уранці. Сліди йшли в тому ж напрямі, де була й печера, і за кожним закрутом річки він сподівався зустріти невідомого звіра.

Висунувши голову з-за скелі, де річка круто завертала, він бистрим оком угледів щось таке, що враз присів. Там був той звір, що залишив сліди, – величезна самиця-рись. Вона так само, як і він кілька годин тому, лежала, причаївшись, перед туго згорнутим клубком колючок. Якщо до того вовк скрадався, як тінь, то тепер він, наче привид тіні, обійшов навколо нерухому німу пару, щоб опинитися з завітряного боку від неї.

Поклавши коло себе птаха, він заліг у снігу і крізь хвою низькорослої сосни стежив за грою не на життя, а на смерть. Завмерлі у чеканні рись і дикобраз однаково хотіли жити. І така курйозна була їхня гра! Змагаючись за життя, одному треба було з’їсти другого, а другому опинатися, щоб його не з’їли. Старий одноокий вовк, приникши у своєму захистку, теж узяв участь у змаганні. Він сподівався, що примхливе щастя допоможе і йому урвати добрий кусень м’яса, так нині потрібний йому.

Минуло півгодини, спливла й година. Ніщо не змінилося. Шпичастий клубок лежав непорушно, мов камінь. Рись застигла, як вирізьблена з мармуру. Старий вовк неначе вмер. А справді усі троє були напружені до болю і ніколи ще життя в них не буяло так потужно, як тепер, коли вони здавалися заціпенілими.

Раптом Одноокий посунувся і ще пильніше придивився до звірів. Щось сталося. Дикобраз, мабуть, подумав, що ворог відступив. Поволі, обережно почав він розгортати свій неприступний панцер. У нього не ворухнулося ніяке передчуття. Помалу-малу колючий клубок розпростувався й витягався. В Одноокого аж вогко стало в роті і покотилася слина. Живе м’ясо слалося перед його очима, немов само просилося в пащу.

Дикобраз майже зовсім розгорнувся, як раптом помітив ворога. У ту ж мить рись ударила його. Удар той був швидкий як блискавка. Лапа з твердими зігнутими кігтями рвонула ніжний живіт дикобраза і вмить відсмикнулася. Коли б дикобраз розгорнувся до кінця або не вгледів ворога за якусь чверть секунди до нападу, лапа була б неушкоджена. А так він устиг одним змахом хвоста загнати в неї свої гострі голки.

Усе якось сталося враз – удар, ще один удар у відповідь, одчайдушний зойк дикобраза, верещання здоровенної кішки від болю і подиву. Одноокий аж підвівся від хвилювання, прищулив вуха і витяг тремтячий хвіст. Рись розлютувалась. У нестямі вона кинулася на звіра, що заподіяв їй біль. Але дикобраз, стогнучи й виючи, вибиваючись з останніх сил, щоб згорнути своє напіврозірване тіло в неприступний клубок, ще раз шмагнув її хвостом. Величезна кішка знову заверещала від болю й подиву. Вона відскочила назад і зачхала. Ніс у неї був так густо утиканий колючками, мов якась дивовижна подушка для шпильок. Щоб спекатися жалких стріл, вона чухала морду лапами, встромляла її в сніг, терлася нею об сучки й гілки. Не тямлячи себе від муки й жаху, вона металася й скакала, як скажена.

Рись довго ще чхала й одчайдушно била обрубкуватим хвостом. Нарешті вона перебіснувалася і на хвилину притихла. Вовк не спускав з неї ока. Але навіть і він здригнувся й наїжився, коли рись з протяжним жахливим зойком несподівано підскочила вгору й помчала геть, супроводжуючи кожний свій стрибок пронизливим вищанням.

Коли вже рисячий лемент завмер десь удалечині, Одноокий зважився вийти з засідки. Він ішов так обережно, наче весь сніг дикобраз усіяв своїми голками, що були ладні щохвилини встромитися в м’які його лапи. Коли він наблизився до дикобраза, той люто заскімлив і клацнув довгими зубами. Бідолаха примудрився знову згорнутися клубком, але зовсім не так туго, як раніше. Пошматовані м’язи надто вже ослабли. Він був роздертий майже пополам і сходив кров’ю.

Одноокий набрав повну пащу просякнутого кров’ю снігу, жував його, смакував і ковтав. Це тільки збуджувало апетит і збільшувало голод. Але вовк був надто старий, щоб забути осторогу. Він міг і зачекати. Він лежав на снігу й вичікував. Дикобраз скреготав зубами, стогнав і скиглив. Через певний час Одноокий помітив, що голки в клубку хиляться вниз і весь він страшенно дрижить. Але враз дрижання припинилося. Востаннє злісно клацнули довгі зуби, голки опустилися, тіло витяглося й завмерло.

Боязким рухом лап Одноокий розпростав дикобраза на всю його довжину й перекинув на спину. Нічого не трапилося. Дикобраз таки справді був мертвий. Вовк з хвилину пильно дивився на нього, потім обережно взяв його в зуби і подався вздовж річки. Він і ніс і волік свою здобич, одвернувши голову, щоб не настромитися на колючки. По дорозі він щось згадав, поклав на землю свою ношу і побіг туди, де залишив тетерю. Тепер він уже не вагався й хвилини. Він знав, що йому робити, і швиденько з’їв птаха. Тоді повернувся і потяг дикобраза далі.

Коли Одноокий приволік у печеру добич щасливих ловів, вовчиця оглянула її і, повернувшись мордою до старого, легенько лизнула його в шию. Але до вовченят вона його не підпустила, хоч загарчала вже не грізно, а якось поблажливо. Страх перед батьком її дітей уже вщух, бо він поводився так, як годиться справжньому батькові-вовку, і не виявляв нечестивого бажання зжерти крихітні створіння, яких вона зродила на світ.

III

Сіре вовченя

Воно дуже відрізнялося з-поміж своїх сестер і братів. У них шерсть мала червонястий відтінок, як у матері, і тільки воно вдалося в батька. В усьому виводі це було єдине сіре вовченя. Воно народилося справжнім чистокровним вовком, точнісінько таким, як сам Одноокий, тільки мало не одне око, а два.

Очі в сірого вовченяти тільки недавно розплющилися, а воно вже добре бачило. І навіть коли очі в нього ще були сліпі, воно сприймало все на дотик, нюх і смак. Воно добре знало обох своїх братів і двох сестер. Незграбно гралося з ними і навіть гризлося, а коли розпалювалося, з його крихітного горла вихоплювалися якісь смішні верескливі звуки – провісники майбутнього гарчання. Ще задовго до того, як очі в нього розплющилися, воно на дотик, смак і нюх навчилося пізнавати свою матір – джерело теплоти, їжі й ніжності. У неї був приємний ласкавий язик, і коли вона проводила ним по м’якенькому крихітному тільцю вовченяти, воно пригорталося до неї й засинало.