Софія

– Можете привозити.

Зима гула в нових, до синього, будинках, а він спускався у ліфті, що неприємно пахнув новими меблями, оселедцями, новорічними святами і чимось таким, від чого не хотілося повертатися додому. Там, на кухні, прислуга відшкрібала рештки птаха. Жінка істерично ковтала ксанакс, і Лукаш більше винуватив себе у цьому: насправді, коли тобі підвалило до п’ятого десятка і ти все життя карнаєш трупи і маєш якийсь заочний, але таки стосунок до вічності – не можеш скинути на щось інакше. Але наприкінці, коли ліфт м’яко гойднуло, він подумав про сьогоднішній секс з дружиною, про Софію, про птаха і вперше за стільки років запустив мата, чим заставив консьєржа вилупити очі. Жінка вийшла на балкон, на якому можна було посадити ескадрилью Лафайєт, пила з велетенського жовтого стакана джин з тоніком і ковтала пігулки. І тоді Лукаш зміряв відстань – йому закортіло пхнути її в спину і потім подивитися, що із цього вийде. Колись давно, коли вони були молодими, він приніс окропу і на повному автоматі направився до дружини. Тільки за півкроку схаменувся – ледь не вилив їй на голову. З того дня, з того напівсвідомого чи свідомого, почалося: вони ніколи не довіряли одне одному, а він не знав, що між ними трапилося те, що трапляється з ним у трупарні. Лукаш намагався роз’яснити, але скоро облишив – вона таки приносила йому нещастя, хоча вони трималися один за одного, і невідомо чому. Міцний містичний зв’язок: дев’яносто дев’ять відсотків невдачі й один – успіху. Це і тримало. А ще секс… Хоча останніх чотири роки вони збайдужіли, і це було для них не більше гімнастики. Але зараз щось уперто нашіптувало йому, що треба їхати.

Жовте таксі стояло біля під’їзду. Лукаш, не привітавшись, сів, дістав з кишені томик Вордсворта, щось мугикнув і щасливо заплющив очі. Таксі не проїхало і чотирьох метрів, як його підкинуло, вертнуло і розвернуло на трасі: велетенський птах потрапив під колеса.

Вони і мерці

1

Їх четверо – Костянтин, Борис, Андрій та Артур – побачили летючий її фантом з висоти балкона, пару молодиків і пса під протекторами «хаммера», що розкидав тельбухи на Артема і БЖ… А потім уже розварений у смозі велетенський вареник Андрія.

Вони навчалися разом, їхні батьки теж навчалися разом і теж товаришували. Батько Костянтина і його мати тримали кілька кав’ярень і три бутики – він був найбідніший з усієї компанії. Про решту нічого й казати. Того літнього дня вони чекали на Андрія і від нудьги кидали кульки з папірців на голови перехожим. Сиділи вони, не переглядаючись: хтось говорив фразу, котру з тримільйонного міста, разом з жовтопикими емігрантами, навряд чи хто вгадав, хоч поклич орду криптологів. І тут таки з’явилася вона. З висоти елітарного будинку вони, як знавці життя, комах і людей, іншого нічого не робили – лише думали, думали, доки не вперлися лобами у стінку власної розваги: пройшли коло і верталися назад… І тут зійшов з верхівок сизого смогу білявий ельф…

Шульгін Анатолій, дев’яносто вісім кіло чистої ваги, не включаючи одягу, модних кросівок й інгалятора від астми, який йому зовсім не потрібний. Він любить симулювати хвороби. А ще: одна незакінчена освіта і батько – головний прокурор міста, нардеп й успішний бізнесмен, позаяк патріот. Мрія – прославитися. А саме – щоб у центрі міста стояв його пам’ятник. Ніякого погруддя. На крайній випадок, щоб одна з вулиць носила прізвище та ім’я Анатолія Шульгіна. Аби він знав Гагаріна, то напевне про таку саме славу би і мріяв. Решта не мала значення, решта просто тухла перед сонцем його мрії. Шульгіну було неповних дев’ятнадцять років. Він любить матір і подумки бажає, щоб його дівчина була саме такою: невисокою, коренастою, в чорній шкіряній куртці, в чоботях, з трохи кривенькою ніжкою. А так він – пасивний гомосексуаліст, хоч навряд чи про це хтось здогадується з його друзів. Життя йому обридло до нестерпного. Остання забава Шульгіна – біг на короткі дистанції. Це корисно для тонусу, імунітету і взагалі модно. Зранку він спочатку довго дрочив на якусь фотокартку, а потім одягав свої дорогущі найки і вибігав у широкий простір, де вітром розвівається навколо його рудого кучерявого волоссячка слава.

Анатолій обминув зелену будку двірника, вдихнув повітря на всі легені, наче зараз кинеться головою у воду, і вийшов на пряму – смола вулиці Артема підпливала у голубуватому смозі. Він вважав це прекрасним узагалі (пізніше, коли вони всі зійдуться докупи, вони вважатимуть усе прекрасним), як і його нові кросівки за триста баксів, як і чудесні прогулянки з ранку, біг підтюпцем, тротуаром, повз гримучі потоки автівок. Життя видається простим і водночас загадковим, коли на вулиці початок червня. Усе зелене, тобі підриває дах від почуттів. Є робота, крута робота на телебаченні, крута коханка, крутий коханець і ще багато чого попереду.

Він вискочив на тротуар і порівнявся з «Академкнигою». Чесно кажучи, Анатолій зневажав людей, що читають, що вчаться, хоча ніколи про це вголос не говорив: це було ні до чого. Він любив цю вулицю: вічний шум, вічний поспіх, лише він, один з небагатьох, може пройтися, пробігтися. Ця вулиця починалася із Сирця і чорною пульсуючою артерією пронизувала місто до Центру, зачіпаючи напівпетлею Мельникова, Лук’янівку з в’язницею і ще не менш шумними проспектами, що стягувалися, як не крути, біля тюряги. Він подумав, що робота йому ні до чого, але батько сердиться, треба трохи пересидіти, а там далі він поїде чи в Англію, чи ще там кудись. Узагалі, нудьга заїдала його смертельно. Але так він здував зі своїх пальців зірковий пил. І аби хто підійшов і впав перед ним на коліна, то, напевне, він би зовсім не здивувався. Єдине, що він, як і всі люди, не знав, – свого зіркового шляху, що невдовзі разом з найками, татом, який теж репався від грошей марнославства, а також разом зі знанням мов, з прогресивними поглядами, переселиться в інший світ.

Власне, він був недурним хлопчаком, хоча це не має ніякого відношення до історії. Ні, він не мріяв про визнання, як прищаві школярі й школярки та юнаки його років. У його голові цього не існувало, й нейтрони з нейронами розщеплювалися і летіли в протилежному, протиприродному напрямку, а саме: такі люди або з’їдаються нудьгою, або собачим переситом, або закінчують у психушках, бо впевнені, що світ належним чином не оцінив їхню присутність на енній території. З ним трапилося протилежне. Він зустрів собі подібних. Словом, у цій історії, вірніше, в історії чотирьох юнаків, нічого особливого б не трапилося… Аби…

Якщо скидати на випадок, то це грішити проти Бога. Тоді хто їх повів? Чорта з два можна повірити, що вони просто так зійшлися. Саме косолапий і зводив їх докупи. Так. І вони повинні були зустрітися лише з однієї причини, що всі покидьки (не більше, не менше) збиваються у зграї і купи і кладуть край світу, що вони самі його й зліпили, наче з глини чи туалетного лайна, – принаймні так думав Лукаш. Лукаш виходив зі свого BMW, коли побачив розплилого у спеці Андрія, біляву дівчину – високу, з дивними очима – такими, коли не добереш, який у них колір. Він чомусь зупинився, очі у нього зробилися вологими і скляними.

2

Про що міг здогадуватися Лукаш? Мовчазна людина з велетенськими руками, могутніми плечима, майже двометровим зростом, котра повільно, разом з тулубом, усіма кишками та нутрощами, проводила власну тінь. Ніхто того не знав, коли він з’явився у цьому районі. Син найрадикальнішого олігарха, що не вилазив з опали, Лукаш покинув батька, сім’ю і подався топтати ряст десь по інших дорогах: він був соціалістом, анархістом, націоналістом, але не знайшов на все відповіді, здогадавшись, що люди все ж таки, попріч їхній окрас, усі однакові й зачинені в одну велетенську клітку. Він намагався полишити сумніви на Батьківщині, але вони подалися разом з ним до Штатів, учепившись цупко корінням за горизонт його молодості. Він повернувся додому через кілька років, голомозий, з відсутнім, але добрим поглядом, що зачудовано проводжав його, Лукаша, тінь, тінь від сонця і купи пролітаючих птахів.

Ще з півроку Лукаш нікого, здавалося, не помічав. Відразу по поверненні він викупив ділянку землі і заходився будувати церкву. За час будівництва Лукаш викладав медицину в одному з університетів. Там (а поговорювали, що раніше) він зустрів Надію: гарну велику жінку з такими ж пругкими і плавними рухами і чимось подібну до нього – орлиний ніс, теплий погляд карих очей, як налиті черешні улітку. Місяць мимолітних зустрічей, кілька побачень, потім – весілля. Палка пристрасть гуділа недовго. Невдовзі все пройшло і закінчилося Надиною зрадою, в той час, коли вона працювала крупним дизайнером, а Лукаш був зайнятий будівництвом своєї церкви. Це нагадало Лукашу пафос ходіння в народ. Не краще йшлося й на будівництві. Доводилося просто воювати з найсвятішими московськими патріархами, попами і пихатими прочанами. І будівництво церкви припинилося. З єдиної причини – Лукашу це обридло. Він подав на розлучення, а замість церкви побудував чудернацького виду трупарню і крематорій. Від храму лишилася маленька капличка: з батюшкою, двірником та сторожем Іларіоном. Цілий рік Лукаш анатомував, різав, відтинав мерцям кінцівки та голови. Голомозий, у забрьоханому кров’ю халаті, він викликав почуття подиву і жаху, відрази і жалю, що закінчувалися однаково – необґрунтованою ненавистю. Лукаш якщо і не помічав такого до нього ставлення, то на товаришів аж ніяк не розраховував, як і на дружину та сина, до яких він невдовзі й повернувся. Єдиним його товаришем був двірник Іларіон, котрий знав про нього більше, ніж рідний батько.

Так про що ж здогадувався Лукаш? Люди вірять брехні, як таємниці, і невдовзі таємниця робиться брехнею. Лукаш знав про людину одне: вона володіє істиною глиста, а тому переконана, що весь світ – це суцільний кавалок лайна, котрий можна переточити, щоб вибрати інший. І так до безкінечності, наче глисту дано мільйони років.

Отож після одного з розтинів він так і вийшов у халаті й одними очима покликав двірника. Двірник одразу пішов за ним у надії на шаровий коньяк. Лукаш підвів його до стінки, і двірник побачив на стіні папірець, ще свіжо розкреслений. Здавалося, що серед трупного смороду від того листочка йде приємний запах чорнила та чистоти. Аркуш був покреслений на квадрати. Лукаш тицьнув в один з квадратів і сказав:

– Ось тут ці покидьки замочать людину…

– Звідки ти знаєш? – просто для годиться, відповідно своєму окладу і сутності двірника, вставив Іларіон.

Лукаш узяв його за руку і підвів до покійника з розтятими грудьми і розпиляною головою. Мізки лежали поруч.

– Він мені сказав… Його мозок сказав… Його кишки сказали…

Іларіон похитав головою, і вони пішли випити. До цієї теми не поверталися. До часу. Але коли вони вийшли, над пагорбами стояли сині дощі, короткі і смішні, наче мітли. «Небесні мітли», – подумав Лукаш.

Іларіон несподівано спитав:

– Ти щось зрозумів чи побачив?

…Він підставив обличчя під дощ. Його нудило – непристойно, як школяра, який допався до пляшки дешевого вина чи до жінки, що її спробував уперше. Що тяжче – гріх чи праведність? Чого краще і швидше позбутися? Лукаш розумів надто ясно, як пересічний громадянин, як прозектор, що нічим іншим не цікавиться, як тільки трупами та їхнім вмістом. Але Лукаш знав, що він – між цими двома полюсами, що об’єднують правий і лівий береги. Він – як забздьоханий Харон. І він дивиться на світ кришталиками мерця. Тому він нічого не сказав товаришу. Він мав велетенський досвід спілкування з мерцями і при нагоді не довірявся живим. І все ж таки, що легше скинути з плечей? Гріх чи праведність?

3

Усе-таки першим, кинувши собачий кислий погляд через розтоплений асфальт, побачив її Андрій. Він цього чекав. Хтось невідомий, хтось третій підніс йому дарунок. «Дива таки трапляються», – подумалося чомусь йому. Зіниці розширилися і впіймали тонку змійку білого смогу над чорним шосе. Юність поповзла його жировими складками, а потім гори хрипких, безмежно недосяжних голосів, що швидше нагадували ревище байкерів, підказували йому – з глухим серцебиттям, змокрілою проміжністю, збудженим членом: ось цей крок, щоб ступити до слави!

Софія стояла, затуливши обличчя рукою й розчепіривши пальці, і дивилася через гори розпеченого заліза, через стрічку шосе і стьожку вулиці на нього. Вона усміхалася. Велике сіре, чи то зелене, око – крізь пальці. Так, колір очей неможливо розібрати. Навіть у трупарні під стетоскопом тонкого ока патологоанатома. Вона виставила ногу – здається, ліву – і дивилася на нього. Андрій, повільно перевалюючись, сопучи лантухом легень, гонячи пітний сопух поперед себе, подався на її бік.

– Ти такий гарнюній, – сказала Софія.

– Я супер, – просипів Андрій.

І вони пішли, і хори металу ревли їм у спину.

4

Зимовий сад: фонтани, пальми, рожевого кольору купідони з натягнутими луками, смішними пісюнами, трохи нижче – русалки, позбавлені статі і смаку, як і самі творці цього рукотворного чуда у центрі міста. Зрозуміло, що це відбувалося давно і часто, але Надія лише зараз відчула тривогу, що смоктала її, як шкодлива кішечка, котрій треба давно було покинути материну цицьку. Надія присіла на плетеного стільця, боляче прислуховуючись до скрипу, до дзюркотіння води, до тихенького протягу кондиціонерів. Гарсон виник невідомо звідки. «Навчилися працювати», – подумала вона, витягнула хусточку, подивилася карим теплим оком на офіціанта і замовила трав’яного чаю. Скляний дах над головою проганяв по собі, як на екрані, целулоїдні хмари, синє небо, що нагадувало китайський шовк. Це їй подобалося – чим далі від правди, тим ліпше, тим спокійніше. Вона зробила перший ковток – невеликий, пробний ковток, а вже потім пошукала очима того, кого чекала. Під її ногами срібною калюжкою бився фонтанчик. Тут плавали риби з великими кольоровими хвостами, жирні та ліниві. Вона пила чай і умиротворено дивилася на риб, а зором лівого ока спостерігала за столиком. Столик був порожнім, але вона, як і кожна жінка, що прожила десять років у шлюбі й наставляла роги чоловіку, не могла не відчувати, що за нею хтось-таки – можливо, не той, на кого вона чекала, – спостерігає. Тоді вона повернулася і глянула прямо, наче вистрілила. Вона знала ціну свого погляду – він теплий і ніякий. Чоловіків у ній спочатку, на превеликий жаль, приваблюють зовсім інші речі – її груди, її розкішне тіло, її шикарний одяг. Зараз це чорна сукня від Гуччі… Так, він сидів під пальмою. Вона поклала руки на стіл – нехай бачить, що у неї ще молоді руки, вен зовсім не видно. Їй тридцять. А хто дасть? І кого це обходить?

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.