Лист незнайомої (збірник)

– Ну от, знову образився, – засміялася вона і сказала до барона: – Хіба це аж така несправедливість – один раз годинку попрацювати?

І тут у серці хлопця раптом щось обірвалося і застигло, коли барон, той, що називав себе його другом і жартував з його надмірної слухняності і домосідства, раптом сказав:

– Справді, година або дві нікому не зашкодять.

Невже це було зізнання? Невже вони справді домовилися між собою і тепер об’єдналися проти нього? У погляді хлопця спалахнула лють.

– Тато заборонив мені тут учитися. Тато хотів, щоб я тут відпочив і набрався сили, – скоромовкою виговорив він і з гордим усвідомленням своєї хвороби, ніби за останню надію, схопився за батьків авторитет. Це прозвучало як погроза. І що найдивніше: це слово справді налякало їх обох. Мати подивилася вбік і нервово забарабанила пальцями по столі. Між ними залягла напружена мовчанка.

– Як скажеш, Еді, – врешті промовив барон із силуваною посмішкою. – Не мені здавати іспити. Свої я вже давно провалив.

Але Едґар не засміявся з цього жарту, а лише подивився на барона уважним, суворим поглядом, який просвердлював наскрізь, ніби намагався проникнути в глибину душі. Що тут відбувається? Щось змінилося між ними. І хлопець не розумів чому. У його серці швидко стукотів маленький молоток – перша підозра.

Пекуча таємниця

«Що ж змінилося? – губився у здогадах хлопець, сидячи навпроти матері й барона в екіпажі. – Чому вони більше не ставляться до мене так, як раніше? Чому мама ховає очі, коли я дивлюся на неї? Чому барон усе жартує в моїй присутності та вдає з себе клоуна? І ніхто з них уже не розмовляє зі мною, як учора чи позавчора, так ніби їх підмінили. У мами сьогодні такі червоні губи: напевно вона їх підфарбувала. Давніше вона ніколи цього не робила. А він весь час морщить чоло, ніби його хтось образив. А я ж нічого їм не зробив, не сказав ні слова, яке могло б їх зачепити. Ні, це все не має зі мною нічого спільного, вони самі ставляться одне до одного не так, як раніше. Ніби зробили щось недозволене і ніяк не наважаться у цьому зізнатися. Вони вже не жартують, як учора, не сміються, вони пригнічені, ніби щось приховують. Приховують свою таємницю, про яку не хочуть мені розповідати. Але я мушу за будь-яку ціну довідатися її. Я вже навіть здогадуюся, що саме це може бути, мабуть, це та сама таємниця, яка відкривається, коли перед моїм носом зачиняють двері спальні, про яку пишуть у книгах і співають в опері, – чоловік і жінка стоять одне навпроти одного з розкритими обіймами, а потім так само палко відштовхують одне одного. Мабуть, це та сама таємниця, яка була з моєю французькою гувернанткою, коли вона посварилася з татом і її відправили геть. Усі ці речі якось пов’язані, тут немає сумніву, але невідомо, як саме. Настав час довідатися про цю таємницю, схопити її, цей ключ, який відчиняє усі двері, перестати нарешті бути дитиною, від якої все приховують і замовчують, яку весь час обманюють. Зараз або ніколи! Я вирву в них цю жахливу таємницю», – на його чолі утворилася зморшка, з якою цей дванадцятирічний хлопчисько раптово постарів. Він занурився у свої невеселі роздуми, не звертаючи ні найменшої уваги на краєвид, який його оточував і виблискував свіжими та яскравими фарбами. Інтенсивна, ніби свіжовимита, зелень хвойних лісів на горах і все ще ніжний блиск долин, який буває лише ранньої весни. Він вдивлявся у чоловіка і жінку перед собою і намагався своїм чіпким поглядом, ніби вудкою, витягти з блискучої глибини їхніх очей страшну таємницю. Ніщо так не розвиває усі здібності ще несформованого дитячого інтелекту, як болюча підозра, ніщо так не стимулює думку, як слід, що веде у невідомість. Часом лише тоненькі двері відділяють дітей від світу, що його ми називаємо справжнім, а випадковий подув вітру може розкрити ці двері перед ними.

Едґар відчував себе як ніколи близько від великої таємниці, вона була просто перед ним, на відстані витягнутої руки, все ще не розгадана, але вже зовсім близько. Це збуджувало його і додавало якоїсь раптової святкової серйозності. Він підсвідомо відчував, що опинився на межі власного дитинства.

А пара навпроти відчувала перед собою якийсь неясний опір, не здогадуючись про його джерело. І хоча в екіпажі їх було всього троє, здавалося, що бракує місця. Дитячі очі паралізували їх своїм темним гарячим блиском. Мати й барон лише зрідка наважувалися підняти очі, заговорити. Вони вже не могли більше повернутися до попереднього, світського тону розмови, бо за час перебування на самоті занадто заглибилися у зовсім інший настрій довірливої та інтимної бесіди, обміну небезпечними словами, за якими ховалися і тремтіли натяки на потаємні жадання. Розмова не клеїлася, час від часу хтось із них заговорював, але невдовзі знову замовкав, ніби спотикаючись об затяте мовчання хлопця.

Це його вперте мовчання було особливо обтяжливим для матері. Вона обережно зиркнула на нього збоку і перелякалася, бо вперше помітила, наскільки схожою є манера хлопця зціплювати зуби і міцно стискати губи на те, як виражає свою лють її чоловік. Їй було неприємно саме тепер згадувати про чоловіка, адже вона збиралася потай зрадити йому. Блідий кароокий хлопець із насупленим чолом здавався їй тепер привидом, сторожем її сумління, а його присутність у тісному фаетоні була особливо нестерпною. І тут Едґар раптом підняв на неї очі й уважно дивився протягом секунди. Але вони обоє врешті не витримали і знову опустили очі: вони вперше в житті відчули ворожість одне до одного. Досі вони завжди сліпо довіряли одне одному, але тепер щось між ними, між матір’ю і сином, раптом змінилося. Уперше в житті вони почали спостерігати одне за одним, відділивши свої долі одну від одної, і потай відчули взаємну ненависть. Але ця ненависть була ще занадто новим, незнаним відчуттям для того, аби вони могли зізнатися в цьому.

Усі троє зітхнули з полегкістю, коли коні знову зупинилися біля готелю. Прогулянка вийшла невдалою – усі це відчували, але ніхто не наважувався сказати вголос. Едґар першим зіскочив на землю. Його мати послалася на головний біль і поспіхом піднялася до своєї кімнати. Вона втомилась і хотіла побути на самоті. Едґар і барон залишилися наодинці. Барон розплатився з кучером, подивився на годинник і пішов до вестибюлю, не звертаючи уваги на малого. Він пройшов повз хлопця, навіть не глянувши на нього, його постать була ідеально стрункою, а хода легкою і пружною, – ще вчора Едґар намагався перед дзеркалом наслідувати цю манеру ходи, яка так подобалася йому. А тепер цей чоловік взагалі його не помічає. Здається, він просто забув про існування Едґара і залишив його стояти біля кучера, ніби когось незнайомого.

В Едґара всередині щось луснуло і розділилося навпіл, коли він побачив, як барон проминув його, хоча він і досі відчував, що обожнює свого колишнього друга. Його охопив розпач через таку байдужість барона, який навіть не зачепив його полою пальта, не промовив ані слова, хоча хлопець не відчував за собою жодної провини. Тут Едґар не витримав і стриманість, яка досі давалася йому такою дорогою ціною, покинула його, з його тендітних дитячих плечей спав штучно накинутий на них непомірний тягар гордості, він знову перетворився на дитину, маленьку і принижену, якою був учора і раніше. І мимоволі він кинувся за бароном. Його ноги тремтіли і підкошувалися, але він стрімко пробіг дрібними кроками і на сходах перегородив баронові шлях. А потім промовив голосом, у якому бриніли сльози:

– Що я вам зробив такого? Чому ви мене не помічаєте? Чому ви раптом стали зі мною так поводитися? І мама також? Чому ви весь час відсилаєте мене геть? Я заважаю вам чи, може, я зробив щось не так?

Барон злякався. У голосі хлопця було щось зворушливе, і він збентежився та відчув співчуття до наївної дитини.

– Еді, ну що ти вигадуєш! У мене сьогодні просто був поганий настрій. А ти чудовий хлопець і подобаєшся мені. Справді.

І він потріпав його за волосся, але при цьому намагався дивитися вбік, щоб не бачити цих велетенських вологих дитячих очей, у яких світилося благання. Йому стало соромно за комедію, яку він розігрує. Він шкодував, що так жорстоко зіграв на почуттях цієї дитини, а цей тоненький голос, у якому звучали притлумлені ридання, робив йому боляче.

– Іди до себе, Еді, сьогодні ввечері все знову буде добре, побачиш, – заспокоював він хлопця.

– І ви скажете мамі, щоб вона не відсилала мене спати?

– Добре, добре, Еді, я не дам їй цього зробити, – засміявся барон. – А тепер іди до себе, я мушу переодягнутись до вечері.

І Едґар пішов, трохи заспокоївшись. Але незабаром у його серці знову закалатав молоточок. Відучора він подорослішав на кілька років, і тепер у його дитячих грудях був незнаний досі гість – недовіра.

Він чекав. Незабаром усе проясниться. Вони знову сиділи всі разом за столом. О дев’ятій мати і справді не відіслала його спати. Він почав непокоїтися. Чому саме сьогодні вона залишила його тут, адже завжди вона була такою пунктуальною? Барон розповів матері про їхню розмову і його прохання? І раптом хлопець пошкодував, що побіг сьогодні за бароном із такою довірою в серці. О десятій його мати раптом піднялася й попрощалася з бароном. І, як не дивно, той зовсім не здивувався такому ранньому прощанню і не спробував затримати її, як робив це раніше. Молоток у душі хлопця стукав усе сильніше.

Настав час для остаточного прояснення. Він також піднявся і мовчки пішов слідом за матір’ю. Але при виході раптом непомітно подивився вгору. І справді, у цей момент він упіймав недвозначний погляд матері на барона, посмішку таємної згоди між цими двома. Отже, барон його зрадив. Це пояснювало таке раннє прощання: вони хочуть заколисати його пильність сьогодні, щоб завтра він більше не заважав їм.

– Негідник, – пробурмотів він.

– Що ти маєш на увазі? – запитала мати.

– Нічого, – відповів він крізь зуби.

У нього тепер також була таємниця. І вона значила ненависть, сильну ненависть до них обох.

Мовчання

Едґар більше не хвилювався. Нарешті у нього в душі було одне-єдине чисте, ясне почуття: ненависть і відверта ворожість. Тепер, коли він уже був певен, що заважає їм, перебування у їхньому товаристві стало для нього особливо вишуканою і жорстокою насолодою. Його тішила думка, що він перешкоджає їм і виступає проти них з усією зібраною в кулак люттю. Насамперед він показав зуби баронові. Коли той вранці спустився донизу і кинув йому: «Привіт, Еді», хлопець, не підіймаючи голови і залишаючись у своєму фотелі, сухо пробурмотів: «Доброго ранку».

– Мама вже внизу?

– Не знаю, – відповів Едґар, не відриваючись від газети.

Барон здивувався. Що б це мало значити?

– Ти погано спав, Еді?

Але жарт не допоміг.

– Ні, – гаркнув хлопець, не перериваючи читання.

– Дурне теля, – пробурмотів собі під ніс барон, знизав плечима і пішов геть.

Це було офіційне оголошення війни.

З мамою Едґар теж тримався холодно і ввічливо. Її невмілу спробу відіслати його на тенісний корт він спокійно і впевнено відхилив. На його міцно стиснутих губах з’явилася гірка посмішка, яка ясно свідчила про те, що він не дасть себе більше обманювати.

– Краще я піду з вами на прогулянку, мамо, – сказав він із фальшиво зіграною привітністю й уважно подивився їй в очі. Ця відповідь явно їй не сподобалася. Вона трохи повагалася, ніби шукаючи правильну відповідь, а потім сказала:

– Чекай на мене тут, – і пішла снідати.

Едґар чекав. Але його недовіра ставала все більшою. Неспокій заволодів ним, і тепер він намагався знайти у кожному сказаному кимось із них слові ворожі наміри. Недовіра зробила його надзвичайно здогадливим. І замість того, щоб чекати у вестибюлі, як веліла йому мати, він вийшов надвір, до головного входу, звідки було видно і бічні двері. Щось у ньому запідозрило обман. Але вони більше не втечуть від нього. На вулиці він заховався за дровітнею, щоб стежити, самому залишившись непоміченим, як це робили герої його книг про індіанців. І десь за півгодини на його обличчі з’явилася задоволена посмішка – мати і справді вийшла з бічних дверей із букетом троянд у руках і в супроводі зрадника-барона.

Обоє здавалися щасливими. Невже вони вже зітхнули з полегшенням, раді, що втекли від нього і можуть залишитися наодинці зі своєю таємницею? Вони розмовляли й сміялися, збираючись на прогулянку лісовою стежкою.

Тепер настав сприятливий момент. Едґар вийшов широкими кроками з-за дров, ніби випадково опинившись на цьому місці, і невимушено пішов у їхній бік, повільно, дуже повільно, аби досхочу натішитися з їхнього збентеження. Обоє були вражені і обмінялися здивованими поглядами. Повільно, з награною невимушеністю, він підійшов упритул і уважно подивився на них.

– Он ти де, Еді, а ми тебе шукали всередині, – врешті сказала мати.

«Як нахабно вона бреше», – подумав малий. Але його губи не ворухнулися, надійно зберігаючи таємницю ненависті.

Усі троє розгублено застигли на місці. Кожен спостерігав за іншими.

– Ну що ж, ходімо, – розчаровано сказала мати і відірвала з букета одну з троянд.

Її ніздрі злегка тремтіли, а це завжди було ознакою роздратування. Едґар зупинився і зробив вигляд, ніби все це його не обходить, подивився у небо, зачекав, поки вони рушать із місця, і пішов слідом. Барон зробив ще одну спробу позбутися його.

– Сьогодні відбувається тенісний турнір. Ти колись таке бачив?

Але Едґар тільки зневажливо глянув на нього. Він не відповів, а лише склав губи, ніби збирався засвистіти. Таким було його рішення. Дитяча ненависть вишкірила зуби.

Небажана поява хлопця стала для матері та її шанувальника важким тягарем. Вони йшли попереду нього, як в’язні на прогулянці під пильним оком охоронця – міцно стиснувши кулаки. І хоча хлопець нічого не робив, його присутність з кожною миттю ставала все нестерпнішою. Він раз по раз кидав на них підозріливі погляди, вологі від сліз злості, застиглих в очах, був лютим і похмурим.

– Іди вперед! – раптом наказала мати, роздратована його постійним уважним прислуханням до розмови. – Не плутайся під ногами, це нервує!

Едґар послухався, але через кожні кілька кроків зупинявся, обертався і чекав на них, просвердлюючи їх уважним поглядом Мефістофеля[22] в образі чорного пуделя, оточував і ловив їх у сітку ненависті, в якій вони почували себе, ніби в пастці.

Його промовисте мовчання псувало їм настрій, а його похмурий погляд весь час обривав розмову. Барон уже не наважувався фліртувати і з жахом спостерігав, як ця жінка знову віддаляється від нього, її пристрасть холоне від страху перед цим нестерпним і набридливим хлопцем. Вони кілька разів намагалися почати розмову, але це ніяк не вдавалося, і обоє втратили надію, тож крокували у мовчанні, дослухаючись лише до того, як шурхотять гіллям дерева, і до власних нервових кроків. Дитина зіпсувала всю прогулянку.

Тепер уже всі троє були настроєні вороже. Малий зловтішався, відчуваючи, як їхня лють безсило закипає проти нього, проти самого факту його зневаженого ними існування. Він примруженим оком роздивлявся похмуре обличчя барона. Бачив, як той скреготить зубами від люті і ледь стримується, аби не зірватися у невідповідний момент. Бачив і роздратування матері, як і те, що вони обоє все шукали приводу насварити його і відправити геть. Але він не давав їм такої можливості, його тактика ненависті була старанно обдумана протягом довгих годин самотності, а тепер він бездоганно втілював цей план у життя.

– Ходімо назад! – сказала раптом мати.

Вона відчувала, що довго так не витримає і має щось зробити, щоб не закричати під цими тортурами.

– Шкода, – спокійно відповів Едґар. – Тут так гарно.

Обоє помітили, що малий знущається з них. Але не наважилися нічого сказати, бо за два дні цей маленький тиран чудово навчився володіти собою. Жоден м’яз на його обличчі не здригнувся і не видав іронії. Вони мовчки пройшли весь довгий шлях назад, до готелю. Коли вони з сином залишилися вдвох у кімнаті, її роздратування не зникло. Вона різким жестом відкинула геть парасольку від сонця і рукавички. Едґар відразу ж помітив, що її нерви напружені і вона шукає приводу, щоб розрядитися на комусь, але саме цього він і домагався, тож спеціально не пішов до себе, щоб розлютити її ще більше. Вона ходила з кутка в куток, сідала і тарабанила пальцями по столі, а потім знову вставала.

– Ти тільки подивися, на кого ти схожий! Незачесаний, брудний! Як можна в такому вигляді з’являтися на люди! Тобі не соромно, ти ж уже дорослий!

Без жодного слова заперечення хлопець устав і пішов зачесатися. Це його мовчання, затяте і холодне, цей вираз знущання на тремтячих губах доводили її до відчаю. Їй хотілося накинутися на нього з кулаками.

– Іди до своєї кімнати! – крикнула вона йому.

Вона не могла більше витримувати його присутності. Едґар мовчки посміхнувся і пішов.

Як вони тепер тремтять перед ним, бояться кожної миті, проведеної разом, бояться його безжального і невідступного погляду! І пропорційно до їхньої розгубленості перед ним зростала і його зловтіха. Тепер Едґар мучив їх обох, відчуваючи їхню беззахисність перед собою, із дитячою, ще майже тваринною жорстокістю. Барон не так гостро реагував на лють хлопця, бо сподівався на те, що це лише настрій, дитяча гра, і не дуже тривожився, зосередившись на досягненні власної мети. Але мати все частіше втрачала контроль над собою. Можливість накричати на нього полегшувала її страждання.

– Не бався виделкою! – робила вона йому зауваження за столом. – Ти страшенно невихований, тобі ще рано сидіти за одним столом із дорослими.

Едґар тільки посміхався, схиляючи голову набік. Він знав, що вона сварить його з відчаю, і тішився, що дорослі зраджують себе такою поведінкою. Тепер його погляд був абсолютно спокійним, як погляд лікаря. Давніше він, мабуть, робив би капості, щоб подратувати їх, але ненависть швидко навчила його багато чого. І тепер він лише мовчав, мовчав і знову мовчав, аж поки вона не починала кричати під тиском його мовчання.

Мати більше не могла витримувати цього напруження. І коли вони вкотре встали з-за столу і Едґар пішов слідом за ними, вона зірвалася. Забула про обережність і викрикнула йому в обличчя всю правду. Вимучена його невтомним стеженням, вона стала на диби, немов кінь, якого замучили надокучливі мухи.

– Скільки ти ще будеш бігати за мною хвостом, ніби трирічна дитина? Мені набридло це. Діти не повинні весь час ходити слідом за дорослими. Запам’ятай це! Займися чимось сам хоча б на годину. Почитай або побався. Дай мені спокій! Мене нервує те, що ти все ходиш за мною з такою кислою міною.

Нарешті він вирвав у неї це зізнання! Едґар засміявся, а мати й барон розгубилися. Вона відвернулася і пішла геть, зла на себе за те, що не стрималася перед дитиною. Але Едґар тільки холодно промовив:

– Тато не хотів, щоб я сам ходив кудись. Він наказав мені обіцяти йому, що я буду обережним і не відходитиму далеко від тебе.

Він робив наголос на слові «тато», бо вже помітив, що це слово змушує їх напружитися. Отже, його батько також був замішаний у цій пекучій таємниці. Здається, у тата була якась потаємна влада над цими двома, бо вже саме згадування його імені лякало їх і примушувало знітитися. Цього разу вони знову нічого йому не сказали. Вони склали зброю. Мати пішла вперед, барон за нею. А позаду всіх ішов Едґар, але не понуро, ніби слуга, а твердо, суворо і невблаганно, ніби вартовий. Він подзвонював невидимим ланцюгом, яким зв’язав їх обох і з якого їм тепер було не вирватися. Ненависть зміцнила його дитячу силу, і він, невтаємничений, був тепер могутнішим за них обох, які володіли таємницею.

Брехуни

Але час не стояв на місці. У барона залишалося всього кілька днів, і треба було використати їх. Протистояти розлюченій дитині було марно, це відчували вони обоє, тому вирішили вдатися до останнього, зовсім негідного засобу хоча б на якийсь час уникнути його тиранії: до втечі.

– Віднеси ці листи на пошту і відправ рекомендованими, – звеліла мати Едґарові.

Вони удвох стояли у вестибюлі, а барон надворі розмовляв із фірманом.

Едґар із недовірою взяв два листи. Він помітив, що перед тим слуга виконував якесь доручення матері. Вони знову змовилися проти нього?

Він повагався.

– Де ти чекатимеш мене?

– Тут.

– Справді?

– Так.

– Але не йди нікуди! Стій і чекай тут на мене, поки я не повернуся, добре? – Він розмовляв із матір’ю майже суворо, віддавав їй накази, бо відчував свою перевагу.

Багато що помінялося за цих два дні.

І він пішов із листами до виходу. У дверях зіткнувся з бароном і заговорив з ним уперше за ці два дні:

– Я тільки збігаю на пошту, віднесу ці два листи, мама зачекає. Будь ласка, не їдьте нікуди без мене.

Барон поспіхом протиснувся повз нього досередини.

– Добре, добре, ми зачекаємо.

Едґар помчав на пошту. Там була черга. Якийсь дядько застряг біля віконечка і ставив десятки нудних запитань. Але нарешті завдання було виконано і можна було бігти назад, до готелю. Але там Едґар встиг побачити лише, як його мати і барон від’їхали геть у фіакрі.

Він нетямився від люті й ледь стримався, щоб не підняти каменюку і не шпурнути їм услід. Отже, вони таки втекли від нього, але ж за допомогою якої підлої і нахабної брехні! Те, що його мати може брехати, він знав відучора. Але те, що вона може так нахабно і відверто порушити щойно дану обіцянку, примусило його втратити останню довіру до неї. Він нічого більше не розумів у цьому світі, відколи слова, за якими, як він сподівався, стоїть дійсність, насправді виявилися лише кольоровими мильними бульбашками, які надуваються, а потім тріскають і зникають, не залишаючи ні сліду. Але що за страшна таємниця може примусити дорослих зайти аж так далеко, щоб обманювати дитину і тікати геть, немов злочинцям? У книгах, які він читав, люди вбивали й обманювали одне одного задля грошей, влади або королівств. Але яка була причина у цих двох тікати від нього, що ховають вони під своїми численними обманами? Він довго сушив собі голову над цим. Інтуїтивно відчував, що ця таємниця є замком, на який закривається дитячий світ, і завоювати цю таємницю означає нарешті стати дорослим, перетворитися на чоловіка. О, як він хотів довідатися цю таємницю! Але ясно думати йому не вдавалося. Його мучила лють на них за втечу, і від цього всі його думки переплуталися, він відчував себе, немов у гарячці.

Він побіг до лісу, де за деревами ніхто не міг побачити, як гарячі сльози заливають його обличчя.

– Брехуни! Собаки! Наволоч! Падлюки! – він змушений був голосно викрикнути всі ці слова, щоб не захлеснутися ними. Лють, неспокій, тривога, цікавість, безпорадність і зрада останніх днів, його програна битва за право подорослішати – усе це вирвалося тепер з його грудей пекучими сльозами. Це був останній плач його втраченого дитинства, прощальний вибух сліз, він востаннє по-жіночому віддався розкоші плачу. Протягом цієї години самовідданої люті він виплакав із себе все – довіру, любов, побожність, повагу – усе своє дитинство.

Хлопець, який повертався назад у готель, уже став зовсім іншою людиною. Він був холодним і діяв за точним розрахунком. Спершу пішов до своєї кімнати і старанно вимив обличчя й очі, щоб не дати цим двом потішитися слідами від його сліз. А потім старанно підготував помсту. І спокійно, без тіні неспокою, почав чекати їхнього повернення.

У вестибюлі зібралося чимало народу, коли надворі до входу під’їхав екіпаж із обома втікачами. Кілька чоловіків грали в шахи, інші читали газети, жінки розмовляли. А за ними непорушно сидів блідий хлопець, його повіки злегка тремтіли. Коли його мати і барон зайшли досередини, то трохи збентежилися, зустрівши його так відразу, і не встигли вони ще вимовити заздалегідь приготовану побрехеньку, як він прямо й спокійно підійшов до них і з викликом сказав:

– Пане бароне, я хотів би поговорити з вами.

Барон зніяковів. Він відчув, що його зловили на гарячому.

– Добре, добре. Згодом!

Але Едґар повторив дуже голосно і чітко, так, що могли чути всі довкола:

– Але я хотів би поговорити з вами негайно. Ви поводили себе негідно. Ви збрехали мені. Ви знали, що моя мама чекає на мене і…

– Едґаре! – вигукнула його мати, побачивши, що всі дивляться на них. – Едґаре! – і кинулася до нього.

Але хлопець, побачивши, що вона намагається його перекричати, вигукнув ще голосніше:

– Я повторюю вам перед усіма: ви нахабно збрехали мені, а це підло і підступно!

Барон зблід, усі присутні замовкли, дехто засміявся.

Малий сильно тремтів від збудження. Мати вхопила його за плече.

– Негайно йди до себе, а то я відшмагаю тебе при всіх! – хрипло промовила вона.

Але Едґар уже заспокоївся. Йому було прикро за те, що він поводився так емоційно. Він був незадоволений собою, бо планував порозмовляти з бароном крижаним тоном і принизити його, але лють виявилася сильнішою за нього. Спокійно, без поспіху, він обернувся і попрямував до сходів.

– Пане бароне, вибачте, будь ласка, його невихованість. Ви ж знаєте, який він нервовий, – пробурмотіла жінка, розгублена під численними поглядами, які були прикуті до них.