Game over!

«Як підвісити програму тут, у замку? Де дракон – незрозуміло. У кого ж тоді стріляти, якщо дракона немає? Добре, що-небудь придумаємо, головне, зрозумілий принцип: при зависанні програми контроль Гіреї над заекранниками зникає, – думала Шаната. – Будемо вирішувати завдання крок за кроком. Спочатку треба визначити, де знаходяться монітори. Стіна з моніторів на узліссі – обман, це зрозуміло. Це як у віртуальній телестудії, декорації можна зробити будь-які. Монітори мають бути під'єднані до електричної мережі й до системних блоків, інакше – як і що вони показуватимуть? Де вони можуть бути? Тільки тут, у замку!»

Шаната згадала товсті пучки кабелів, які висіли на стінах. Звичайно! Куди ведуть кабелі – ось що треба простежити! Тоді доберемося й до моніторів. Як це зробити, якщо Голос контролює кожен крок? Та чому це раптом, ні сіло ні впало, усі пересварилися? Хто сказав їй самій, що Васла назвав її дурепою? Та ще й натякнув, що вона товста? Голос сказав, ось хто! Міг він щось образливе набрехати хлопцям? Та запросто! Чого б це Оріг, якому собачки на погонах завжди були до лампочки, раптом на Рикпета накинувся? Ось захист Гіреї – пересварити всіх! Схоже, усе складається. Постривай, адже Рикпет був біля її кабінету, коли її проводжав? Точно! Треба запитати його про кабелі. Якщо дізнатися, куди ведуть кабелі й «підвісити» програму, тоді можна дістатися до моніторів і залишиться тільки дізнатися заклинання. Це вже дещо. Це більше, ніж дещо! Це план! Ну, що ж, мадам Гіреє, стережіться! А заклинання… Вирахуємо й заклинання, дай час.

Заспокоєна тим, що придумала, як їй здалося, перший крок до волі, Шаната розслабилася й непомітно для себе заснула.

Розділ 11

Зрада

Шаната прокинулася в гарному настрої: учора сталося щось приємне. Вона відразу згадала, що придумала план, який допоможе повернутися додому. Треба було поговорити з хлопцями, сама вона, звичайно, нічого не зробить.

Васли й Кадима не було, а Оріг і Рикпет снідали. Сиділи вони за різними столами спинами один до одного. Нашвидку вмившись, Шаната підійшла до Рикпета й розсипала в нього на столі сіль. Так само, не говорячи ні слова, Шаната взяла за комір Оріга й підтягла його до столика. Кінчиком кинджала написала:

– Нас посварила Гірея.

Рикпет кивнув головою:

– Я здогадувався.

Оріг пирхнув:

– Мені наплювати! Яка різниця, хто посварив? Я від своїх слів не відмовляюся!

– Є план, – продовжувала писати Шаната. Якомога коротше висловлюючись, вона виклала свій план.

– Так, – водячи кінчиком кинджала, відповів Рикпет, – там на стінках багато дротів.

– Чудово, – зраділа Шаната, – виходить, монітори знаходяться саме там.

Оріг стояв похмурий і замислений.

– Оце що ви надумали, – раптом запитав він, – розвалити все? А може, мені тут подобається?

– Замовкни! Ти що, того? – Рикпет покрутив пальцем біля скроні. Він схопив кинджал і написав по солі тільки одне слово: «Гірея!».

– А я кажу, що мені плювати! Нехай чує! Я не хочу йти звідси, мені тут подобається, і я не дам розвалити гру!

– Заткнися! – крикнув Рикпет і кинувся на Оріга, намагаючись закрити йому рота долонею. Той спритно перехопив руку Рикпета й кинув його через стегно. Рикпет упав на стіл, зачепивши ногами стільці.

– Дурень! Зрадник! – Шаната щосили штовхнула Оріга в плече.

Оріг, який не чекав нападу з цього боку, не втримався на ногах і сам упав на стіл. Тарілка з макаронами, які він кілька хвилин тому їв, перекинулася й акуратно вляглася йому на голову. Вигляд довгих білих макаронів, які звисають в Оріга буквально з вух, викликав у Шанати, незважаючи на серйозність ситуації, напад реготу. Рикпет подивився на Шанату, потім на Оріга й теж зареготав. У цей час отямився Голос. Регіт друзів змінився хворобливими стогонами. Обоє одержали електробатогом.

– Зрада?! – люто сичав Голос. – Втеча?!

Батіг ще й ще бив заекранників. Оріг дивився широко розкритими очима.

«Ну, що ж… – думав він, – я не хотів… Я, правда, не хотів… А що мені робити? Знову додому? Не хочу! Я не дам усе розвалити! Їм усім добре, у них удома все є! А як мені доводиться, хто-небудь запитав? Нехай тепер спробують, як це… Нехай спробують! Але я ж не хотів… Як мені тепер далі жити? В одній кімнаті з ними?»

– Годі, припини! – пролунав голос Гіреї. Ніхто не помітив, як вона зайшла. – Тікати зібралися? Ну-ну… Залиш цих дурнів. А ти, Орігу, молодець! – вона повернулася до Оріга. – Рикпете, я повертаю тебе в біти! Відтепер собачки на погонах носитиме Оріг. Він заслужив їх більше, ніж ти!

Гірея змахнула рукою. Собачки з погон Рикпета зникли й відразу з'явилися на погонах Оріга.

– Вітаю тебе, байт Оріг!

Оріг щасливо посміхався, по черзі косуючи на погони, які прикрашали золоті собачки, знак байта.

– Зрадник… – неголосно проговорив Рикпет.

– Дурень ти, Рикпете, і вуха в тебе холодні! Зате в мене на погонах золоті собачки, а тебе висікли!

– Ага, – презирливо кинула Шаната, – а ти розумний і вуха в тебе гарячі. Від макаронів!

Гірея зникла, як і з'явилася, безшумно. Чи зник Голос, було незрозуміло.

На порозі з'явився Кадим. Він оглянув розгардіяш і здивовано запитав:

– Це що за війна була?

– Та тут деякі собачки собі вислужували, – Рикпет кивнув на Оріга, – продажна шкура!

Гірея могла бути задоволеною. Оріг остаточно відпав від підозрілої компанії й перейшов на її бік.

Шанату й Рикпета майже одночасно викликали до бою.

«Звичайно, зараз ця карга нам нудьгувати не дасть! – думав він у польоті. – Але ж Оріг! Учора ще мене шпигуном обізвав, а сам… Ну, нічого! Васла й Кадим однаково з нами, а разом ми сила!»

У кімнаті, де жили заекранники, усе змінилося. Раніше, коли збиралися разом, було весело й галасливо. Тепер постійно висіла гнітюча тиша. Оріг спочатку страшенно радів своїм золотим собачкам, але хвастати не було перед ким, усі відверталися й ніхто не хотів з ним розмовляти. Увечері він відчув себе самотнім, навіть почав жалкувати, що все так вийшло, але виправити нічого було не можна.

Самотність серед людей – така плата за зраду.

Розділ 12

Треба поспішати

Увечері того дня, коли Оріг зрадив, Шаната й Рикпет усамітнилися за столиком і розсипали сіль.

«Треба поспішати, – написала Шаната. – Як зупинимо стрічку?» «А Оріга пристрелимо!»

«Ти схибнувся?»

«Як на мене, то деякі глюки кращі, аніж такі люди! – Рикпет подумав і додав: – Вони хоч не зрадять. Добре, цілуйся зі своїм Орігом. Прострелимо мені руку чи ногу акуратно – і вся розмова».

Шаната почервоніла.

«Потрібен мені цей дурень! Ти можеш ні краплинки не сумніватися – я його ненавиджу. А поранити тебе ніяк не можна, ти маєш бути здоровеньким. По-перше, як боєць, а по-друге, тягай потім тебе, здорованя такого. Якщо кого й поранити, то це мене. По-перше, жінки терплячіші до болю, а по-друге, я легенька, мене й нести неважко».

«Ну звичайно, щоб я в дівчисько стріляв? Урешті, є ще Васла й Кадим. Домовимося, це не питання. Значить так, ми біжимо до кабінету Гіреї, знаходимо монітори й?… Далі що?»

«Двері забарикадувати треба…»

«А далі по ситуації. Будемо підбирати слова. Методом тику» називається. Будемо тикати, поки не вийде. Автомати та гранати при нас, нехай спробують нас узяти. Часу буде досить».

«Голос батогом заб'є».

«Батогом, кажеш? Є в мене один секрет. Я його, щоправда, ще не випробував, щоб Голос завчасно не винюхав, але, думаю, від батога ми позбудемося».

«Здорово! Коли почнемо?»

«А як учотирьох зберемося, так і почнемо».

«Уп'ятьох, Рикпете».

«А п'ятий хто?»

«А ти Оріга тут залишити хочеш?»

Рикпет невдоволено засопів.

«Потрібен мені цей зрадник…»

«Рикпете, він людина!»

«Він зрадник!»

«Хто не помилявся?»

«Зрада не помилка. Ми його візьмемо, а він знову нас зрадить! Тоді Голос точно на смерть батогом заб'є».

«Ну Рикпете, ну миленький…» – Шаната поклала свою долоню на руку Рикпета. Серце його стукнуло й покотилося кудись униз. Пальці були теплі, ніжні й майже невагомі. Якась невідома енергія потужним струмом пройшла кожною жилочкою його тіла. Переляканий зовсім новим почуттям, Рикпет спочатку почервонів, потім здригнувся й висмикнув руку з-під долоні Шанати. Висмикнув і відразу пошкодував – коли ще таке повториться?

– Ну, добре, – підкреслено грубувато буркнув він, – візьмемо. Але на випадок чого, я його, як останнього глюка… Першим! Усе, закінчили. Я пішов готуватися.

Він узяв навіщось у руки кинджал і попрямував до душової. Шаната провела його довгим поглядом. Вона сама не розуміла, що з нею відбувається.

Розділ 13

Game over!

Рикпет прокинувся рано. Починати задумане найкраще було вранці. У цей час заекранників турбували дуже рідко. Напевно, у таку годину на комп'ютерах грали мало.

Насамперед Рикпет пішов до Шанати. Він навіть не встиг торкнути її за плече, як дівчинка розплющила очі.

– Доброго ранку, Рику!

– Сподіваюся, Шано. Візьми це й прив'яжи до підошов черевиків.

Рикпет поклав їй на ковдру два нерівно відрізані шматки гумового килимка з душової.

– Навіщо?

– Це вбереже тебе від ударів електробатога.

– Але батіг б'є по спині…

– Тихо!.. – хлопчина приклав палець до губів. – Роби, що сказано.

Шаната кивнула головою. Рикпет вийшов у кімнату й по черзі розбудив товаришів, роздав шматки гуми. Усі, крім Оріга, були попереджені про втечу ще з вечора. Оріга він розбудив останнім і, нічого толком не пояснивши, засунув йому в руки два шматки гуми:

– Прив'яжи до черевиків.

– Навіщо? – запитав здивований байт.

– Заткнися і роби, що велено! Скажи спасибі Шанаті, покидьку!

– Ти чого… – спробував протестувати Оріг.

Рикпет люто блиснув очима:

– Заткнися, сказано!

Кілька хвилин усі зосереджено сопіли, прив'язуючи шматки гуми до підошов важких черевиків з кубічними підборами й товстими металевими підківками.

– Зброю до бою, – скомандував Рикпет.

– Ти чого тут роз команду вався? – знову спробував протестувати Оріг.

– Шано, або заспокой його ти, або заспокою я!

Шана витягла кинджал з піхов і розсипала на столі сіль.

– А, зараз уже однаково. Можеш говорити й так.

– Гаразд, Рику, – слухняно відповіла Шана. – Ми вирушаємо додому, Оріг.

– Додому? – ошелешено перепитав він. – Як додому? Я не хочу додому!

– Оріг, подумай! Ми повертаємося не куди-небудь, а додому! Розумієш? Додому!

– Що ти знаєш про мій дім? Ти сиділа коли-небудь по два дні не ївши? Га? Чи, може, тебе татусь на п'яні очі ременем лупцював? Пряжкою? Що потім сидіти три дні не можна? Я, може, тільки тут жити нормально почав. Мені краще з глюками, ніж так…

– Послухай, Оріг, але ж це теж не життя, – Шаната заспокійливо поклала руку на його плече, – а вдома… Вдома завжди є можливість почати спочатку. Хоч щось почати… А тут? Гра ж не вічна. Коли вона всім набридне або вийде з моди, її розмагнітять, і що тоді?

Оріг скинув руку дівчинки зі свого плеча.

– Коли прийде «тоді», тоді й буду вирішувати. Я залишаюсь. Вас я не викажу, але й з вами не піду. Усе, дайте мені спокій.

Оріг відв'язав шматки гуми, роздягнувся й знову влігся, повернувшись до всієї компанії спиною.

– Залиш його, Шано, час починати.

– Щось Голос мовчить, – Кадим здивовано покрутив головою, немов намагаючись побачити беззмінного й невидимого сторожа.

– Напевно, це гума, – на ходу пояснював Рикпет, – гума – ізолятор, і гумові шматки ізолюють нас від підлоги. Цими черевиками Гірея нас наче до підлоги прив'язала. Бачиш, вона тут яка? Через неї, напевно, струм проходить. Тільки дуже слабкий. А тепер ми від цієї системи відключилися. Голос нас не чує. Я, правда, думав тільки про захист від батога, але вийшло набагато краще.

Усе це Рикпет розповідав на ходу. Дуже швидко вони підійшли до важких темно-синіх дверей.

– Дивіться, – Шаната показала на стіни, по яких до покоїв Гіреї тяглися важкі пучки товстих чорних кабелів, – ось де стоять монітори. Які можуть бути сумніви?

Зовсім несподівано для втікачів двері виявилися відчиненими. Мабуть, упевнена у своїй безпеці Гірея замками не користувалася. З першого погляду було зрозуміло, що вони потрапили прямо до мети – дві стіни, які складалися суціль із моніторів, відкрилися їм.

У кабінеті були ще одні двері. Коли туди заглянули, то побачили точно такий грибок, яким користувалися глюки.

– Гляньте-но! – здивовано вигукнув Кадим. – Гірея – звичайнісінький глюк!

– А-а-а… Отакої… – здивовано протягнув Рикпет. – Хоча, в принципі, ким вона ще могла бути в Заекранні? Тільки глюком, але з якоюсь суперпрограмою.

– Треба грибок… це… поламати… Дроти рвонути! – запропонував Васла.

– Це діло, – погодився Рикпет, тільки зробити нічого не встиг. Зелений вогник, який горів рівним світлом біля підставки грибка, раптом замигав, щось клацнуло, задзижчало, грибок огорнувся блакитним туманом, і перед сторопілими друзями немов з нічого виникла Гірея у свій незмінній бузковій, із золотим паском сукні й золотих черевичках. Навіть лиховісна родимка над губою і та була на місці.

– Це як розуміти? – розгублено сказала вона, побачивши всю компанію в найсекретнішій своїй кімнаті. І відразу закричала люто й вимогливо: – Бунт? Змова? Голосе!

– До моніторів! – закричав Кадим, який зрозумів, що в бік екранів Гірея побоїться бити своєю найстрашнішою зброєю – блискавками. Друзі відразу зайняли цю вигідну позицію й приготували автомати до бою.

– Я тут, пані… – почули всі розгублений голос невидимого слуги.

– Голосе, що діється? Ти куди дивишся, дурню?! Де твій батіг?

– Ха-ха-ха, – зловтішно розсміялася Шаната, – не працює батіжок, га?

– Кінчай її, Рикпете! – закричав Кадим. Усі підняли автомати. Зі швидкістю блискавки Гірея метнулася до дверей. Ніхто не встиг навіть клипнути, лише Рикпет шугонув навздогін чергою з автомата по дверях; від них віялом полетіли друзки.

– Треба закрити двері. Тягни все до них! Будуємо барикаду. Тут нас повік не дістати.

Друзі почали тягати до дверей усе, що можна було потягти.

– Шаната, біжи до моніторів, спробуй із заклинанням. Свій знайди по картинці. Кімнату, де жила, мабуть, пам'ятаєш? – сказав Рикпет.

Біля закритих дверей швидко виросла гора меблів.

– Васло, залишайся поки тут. На випадок чого – лупи їх, гадів, і клич на допомогу. Потім тебе змінять. Кадиме, за мною! – Рикпет розпоряджався, наче все своє життя був командиром. У його голосі не було сумнівів і вагань, командував він чітко й жорстко, й наче само собою вийшло так, що всі його слухалися. Васла лишився біля барикади, а Кадим і Рикпет побігли в моніторний зал.

– Я знайшла! Знайшла! – зустрів їх радісний крик Шанати. – Ось мій монітор! У ньому моя кімната! Я знайшла!

– Чудово! А тепер стукай по ньому кулаком і говори можливі заклинання. Як тільки кулак провалиться в монітор, значить, усе в порядку.

Кадим і Рикпет швидко пішли вздовж стінки моніторів, кожен намагаючись знайти свій. Першим побачив свою кімнату Кадим.

– Ось вона, рідненька!

– Запам'ятай монітор і піди зміни Васлу.

За кілька хвилин знайшов свій монітор і Рикпет. Він одразу впізнав шафу, частину стола і навіть роздивився зошит з математики.

– Ну, – подумав він, – зараз мене вже ніхто не зупинить. Я хочу додому!

У цей час із приймальні почулися глухі важкі удари.

– Рикпете, вони хочуть двері вибити!

– Нехай хоч головою б'ються, тут ми їм не зашкодимо. Дивись уважно, якщо двері почнуть піддаватися, скажеш! Хлопці, – звернувся він до друзів, – шукаємо заклинання.

Екран монітора, у якому відображалася його рідна кімната, був на рівні очей. Рикпет підняв руку й став постукувати по екрану кулаком, примовляючи слова, які першими спадали на думку:

– Зброя. Стукіт. Мама. Стукіт. Тато. Стукіт. Хочу додому. Стукіт. Гірея. Стукіт. Чари. Стукіт. Гірея дурепа. Стукіт.

Тим же займалися і його друзі.

– Що тут за чортівня відбувається? – зненацька пролунав за їхніми спинами чийсь голос.

Друзі обернулися. Посередині кімнати висів великий екран, із якого на них дивився якийсь дядько з бородою. Дядько був видний по пояс і зовсім чудернацько вдягнений: голова зав'язана хусткою вузлом назад, чорний шкіряний жилет з незліченною кількістю блискучих металевих кнопок і ланцюжків, які висіли в найнесподіваніших місцях. Жилет був розстебнутий на грудях, порослих густим чорним волоссям. На кінчику носа, тримаючись незрозуміло на чому, висіли сонцезахисні окуляри.

– Ну, я чекаю відповіді!

– А ви, власне, хто будете? – питанням на питання відповів Рикпет.

– Я – Великий Процесор! Як ти, глюк, смієш зі мною так розмовляти?

– Який я вам глюк? І чому ви мені «тикаєте»? Ми що, з вами разом свині пасли?

– Що робили? – ошелешено перепитав Великий Процесор.

– Свині пасли, – не зовсім упевнено повторив Рикпет. Він чув якось цей вираз від тата й, чесно кажучи, мав досить нечітку уяву про його значення.

– Ні, ти явно не глюк… – розгублено сказав Великий Процесор. – То хто ж ви?

– Ми всі заекранники. Гірея затягла нас до гри, щоб ми грали на її боці. Але ми не глюки, ми живі люди. І хочемо додому, а для цього треба знати заклинання. Ось.

– Живі люди? У Заекранні?! Чипсете!!!

Дід повернувся, і заекранники встигли прочитати на його спині зроблений блискучими заклепками напис: «Я тут головний». Напис був виконаний у формі ока, де зіницею служив займенник «Я».

– До Гіреї! Негайно!

І екран згас. Заекранники так і не зрозуміли, хто такий Чипсет і що йому доручив Великий Процесор.

Рівномірні удари у двері раптом припинилися і за дверима почулося густе, низьке ревіння.

– Волохатий дракон! – першим здогадався Кадим. Одним могутнім ударом дракон висадив двері, розметавши по кімнаті ретельно складену й, як вважали заекранники, цілком надійну барикаду.

– Ну, ось і геймовер… – згаслим голосом сказав Васла.

– Фігушки! – пробурмотіла Шаната, приклавши щоку до приклада. Клацнув самотній постріл, і в правому вусі дракона з'явилася друга дірочка. Програма зависла. Як і вперше, дракон, перелякано нявкаючи, спробував сховатися. Він стрибнув під стіл чарівниці, який, звичайно, розлетівся на шматки. Довгий хвіст зметнувся в повітрі й кінчик, який закінчувався невеликою пікою з кістки, зігнувся в бік екранів.

– А-а-а!!! – закричав Рикпет, злякавшись, що дракон розіб'є монітори й повернення друзів у їхній світ стане неможливим. Кістяна піка стрімко наближалася до стіни з моніторів. Але вона не розбила екран, вона поринула в нього!

– Геймовер! Геймовер! – закричав Кадим. – Заклинання! Це заклинання!

Усі кинулися до своїх екранів. Програма швидко перезавантажувалася, і залишилися лічені секунди до перетворення переляканого кота на смертельно небезпечного нещадного волохатого дракона.

– Шано, я знайду тебе в Києві!

– Шукай на Подолі! Сотий ліцей! – і Шана, на льоту крикнувши заклинання, зникла в моніторі.

Пролетівши крізь монітор, Рикпет тріснувся головою об шафу. В очах потемнішало. Але він був дома! Ура! Він був дома! Піднявся на ноги й оглянув кімнату. Хтось торкнув його за ноги. Рикпет, тобто уже Петрик, зреагував, з розвороту вдаривши ногою цього когось у м'яке черево. Цей «хтось» виявився його улюбленицею кицькою Ксюхою. Кицька, скривджено нявкаючи, полетіла під ліжко.

– Лазять тут глюки… Ой!.. Ксюхо! Ксюнечко…

Петрик засопів, поліз під ліжко й витяг за ногу перелякану кицьку. Він пригорнув її до себе й гладив, гладив, заспокоюючи й цілуючи в холодний вологий ніс. Кицька підняла притиснуті з переляку вуха, і на одному Петрик побачив дві невеликі дірочки.

– Волохатий дракон? То це ти була волохатим драконом? Отакої…

Так закінчилася ця зовсім неймовірна історія, яка почалася з того, що Петрик не послухався мами. Але чи закінчилася? Десь там, у Заекранні, залишився Оріг. Почав розбиратися з Гіреєю Великий Процесор, відрядивши до неї свого помічника Чипсета, а найголовніше – кількість гравців у країні Гіреї не зменшується, а значить, у неї залишається можливість затягувати до себе все нових і нових заекранників.

Частина 2

Операція «Порятунок»

Розділ 1

Незрозумілі сигнали

– Петрику, прокинься! – мама смикнула Петрика за руку.

– М-м-м… – замугикав Петрик і сховав руку під ковдру.

– Прокинься, Наталя дзвонить.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.