ніколи ще бідолаха-письменник не покладав менше надій на свою присвяту, ніж покладаю я; адже вона написана в глухому кутку нашого королівства, у відлюдному будинку під солом’яним дахом, де я живу в постійних зусиллях веселістю захистити себе від нездужань, спричинених поганим здоров’ям, та інших життєвих зол, твердо переконаний, що кожного разу, коли ми всміхаємось, а тим більше коли сміємося, – усмішка наша та сміх дещо додають до недовгого нашого життя.

Уклінно прошу вас, сер, зробити цій книзі честь, узявши її (не під захист свій, вона сама за себе постоїть, але) з собою в село, і якщо мені коли-небудь доведеться почути, що там вона викликала у вас усмішку, або можна буде припустити, що у скрутну хвилину вона вас розважила, я вважатиму себе таким же щасливим, як міністр, або, можливо, навіть щасливішим за всіх міністрів (за одним тільки винятком), про яких я коли-небудь читав або чув.

Перебуваю, великий мужі (що більш до вашої честі)добра людина,вашим доброзичливцем ідуже шанобливимспіввітчизником,АВТОР

Розділ І

Я бажав би, щоб мій батько або мати, а то і обоє вони разом, – адже обов’язок цей лежав однаково на них обох, – розміркували над тим, що вони роблять у той час, коли вони мене зачинали. Якби вони належним чином подумали, наскільки багато що залежить від того, чим вони тоді були зайняті, – і що справа тут не лише в народженні розумної істоти, але що, ймовірно, її щаслива статура і темперамент, можливо, її здібності й сам склад її розуму – і навіть, звідки знати, доля всього її роду – визначаються їх власною натурою та самопочуттям – якби вони, належним чином усе це зваживши і обдумавши, відповідно вчинили, – то, я твердо переконаний, я посідав би зовсім інше становище у суспільстві, ніж те, в якому читач, імовірно, мене побачить. Дійсно, добрі люди, це зовсім не така маловажна річ, як багато хто з вас думає; всі ви, вважаю, чули про життєві духи,[3] про те, як вони передаються від батька до сина, і т. ін. і т. ін. – і багато що інше з цього приводу. Так от, повірте моєму слову, дев’ять десятих розумних речей і дурощів, які творяться людиною, дев’ять десятих її успіхів і невдач на цьому світі залежать від рухів і діяльності названих духів, від різноманітних шляхів і напрямів, по яких ви їх посилаєте, так що, коли їх пущено в хід, – правильно чи неправильно, байдуже, – вони в сум’ятті мчать уперед, як очманілі, і, рухаючись знову і знову по одному і тому ж шляху, швидко перетворюють його на второвану дорогу, рівну і гладеньку, як садова алея, з якої, коли вони до неї звикнуть, сам біс часом не в силах їх збити.

– Послухайте, любий, – мовила моя мати, – ви не забули завести годинник? – Господи Боже! – вигукнув батько спересердя, прагнучи в той же час приглушити свій голос, – чи бувало коли-небудь від створення світу, щоб жінка перебивала чоловіка таким безглуздим запитанням? – Що ж, скажіть, мав на увазі ваш батечко? – Нічого.

Розділ ІІ

– Але я нічогісінько не бачу ні хорошого, ні поганого в цьому запитанні. – Але дозвольте вам сказати, сер, що воно щонайменше було надзвичайно недоречним, – тому що розігнало і розсіяло життєвих духів, обов’язком яких було супроводжувати ГОМУНКУЛА, йдучи з ним рука в руку, щоб у цілості доставити до місця, призначеного для його прийому.

Гомункул, сер, хоч би в якому жалюгідному та смішному світлі він не уявлявся в наше легковажне століття поглядам дурості й упередження, – на погляд розуму, за наукового підходу до справи, визнається істотою, захищеною правами, що належать їй. – Філософи мізерно малого, які, до речі сказати, мають найбільш широкі уми (отже душа їх обернена пропорційна їх інтересам), неспростовно нам доводять, що гомункул створений тією ж рукою, – підлягає тим же законам природи, – наділений тими ж властивостями і здатністю до пересування, як і ми; – що, як і ми, він складається зі шкіри, волосся, жиру, м’яса, вен, артерій, зв’язок, нервів, хрящів, кісток, кісткового і головного мозку, залоз, статевих органів, крові, флегми, жовчі та зчленувань; – є істотою такою ж діяльною – і в усіх відношеннях такою самою нашою ближньою, як англійський лорд-канцлер. Йому можна зробити послуги, можна його образити, – можна дати йому задоволення; словом, йому притаманні всі домагання та права, які Тулій,[4] Пуфендорф[5] і кращі письменники-моралісти визнають такими, що випливають із людської гідності й відносин між людьми.

А що, сер, коли в дорозі з ним, самотнім, трапиться яке-небудь нещастя? – або коли від страху перед нещастям, природного в такому юному мандрівнику, хлопчина мій дістанеться місця свого призначення в найжалюгіднішому вигляді, – вкрай виснаживши свою м’язову та чоловічу силу, – привівши в невимовне хвилювання власних життєвих духів, – і якщо в такому плачевному стані розладунервів він пролежить дев’ять довгих, довгих місяців поспіль, перебуваючи під владою раптових страхів або похмурих сновидінь і картин фантазії? Страшно подумати, яким багатим ґрунтом послугувало б усе це для тисячі слабостей, тілесних і душевних, від яких потім не могло б остаточно його вилікувати ніяке мистецтво лікаря чи філософа.

Розділ ІІІ

Наведеним анекдотом зобов’язаний я моєму дядькові, містерові Тобі Шенді, якому батько мій, чудовий натурфілософ, що дуже захоплювався тонкими міркуваннями про найнікчемніші предмети, часто гірко скаржився на заподіяний мені збиток; особливо ж одного разу, як добре пам’ятав дядько Тобі, коли батько звернув увагу на дивну клишоногість (власні його слова) моєї манери пускати дзиґу; роз’яснивши принципи, за якими я це робив, – старий похитав головою і тоном, що виражав скоріше засмучення, ніж докір, – сказав, що все це давно вже відчувало його серце і що як теперішнє, так і тисяча інших спостережень твердо його переконують у тому, що ніколи я не думатиму і не поводитимуся подібно до інших дітей. – Але, на жаль! – вів далі він, знову похитавши головою та втираючи сльозу, що котилася по його щоці, – нещастя мого Трістрама почалися ще за дев’ять місяців до його появи на світ.

Моя мати, що сиділа поруч, підвела очі, – але так само мало зрозуміла те, що хотів сказати батько, як її спина, – зате мій дядько, містер Тобі Шенді, який багато разів уже чув про це, зрозумів батька прекрасно.

Розділ ІV

Я знаю, що є на світі читачі, – як і безліч інших добрих людей, що зовсім нічого не читають, – які доти не заспокояться, поки ви їх не втаємничите від початку до кінця в усе, що вас стосується.

Тільки зважаючи на цю їх примху і тому, що я за природою не здатний обдурити чиї-небудь очікування, я і заглибився в такі подробиці. А оскільки моє життя й погляди, ймовірно, чинитимуть деякий шум у світі й, якщо припущення мої правильні, матимуть успіх серед людей усіх звань, професій і міркувань, – читатимуться не менше, ніж сам «Шлях паломника»[6] – доки їм насамкінець не випаде доля, якої Монтень побоювався для своїх «Дослідів»,[7] а саме – валятися на вікнах віталень, – то я вважаю необхідним приділити трохи уваги кожному по черзі й, отже, маю попрохати вибачення за те, що ще деякий час ітиму по обраному мною шляху. Словом, я дуже задоволений, що почав історію мого життя так, як я це зробив, і можу розповідати в ній про все, як говорить Горацій, ab ovo.[8]

Горацій, я знаю, не рекомендує цього прийому; але поважний цей чоловік говорить тільки про епічну поему або про трагедію (забув, про що саме); – а якщо це, окрім усього іншого, і не так, прошу в містера Горація вибачення, – бо в книзі, до якої я приступив, я не збираюсь обмежувати себе ніякими правилами, хай то навіть правила Горація.

А тим читачам, у яких немає бажання заглиблюватися в такі речі, я не можу дати кращої ради, як запропонувати їм пропустити частину цього розділу, що залишається; бо я заздалегідь оголошую, що вона написана тільки для людей допитливих і зацікавлених.

– Зачиніть двері. – Я був зачатий у ніч із першої неділі на перший понеділок місяця березня, року Господнього тисяча сімсот вісімнадцятого. Із цього приводу в мене відсутні всякі сумніви. – А такими детальними відомостями відносно події, що сталася до мого народження, маю завдячувати я іншому маленькому анекдоту, відомому тільки в нашій сім’ї, але нині оголошуваному для кращого з’ясування цього пункту.

Треба вам сказати, що батько мій, який спочатку вів торгівлю з Туреччиною, але кілька років тому залишив справи, щоб оселитися в родовому маєтку в графстві *** і закінчити там дні свої, – батько мій, вважаю, був одним із найбільш пунктуальних людей на світі в усьому, як у справах своїх, так і в розвагах. Ось зразок його граничної точності, рабом якої він воістину був: уже багато років як він узяв собі за правило в перший недільний вечір кожного місяця, від початку і до кінця року, – з такою ж неухильністю, з якою наставав недільний вечір, – власноручно заводити великий годинник, що стояв у нас на верхньому майданчику чорних сходів. – А позаяк у пору, про яку я завів мову, йому йшов шостий десяток, – то він мало-помалу переніс на цей вечір також і деякі інші незначні сімейні справи; щоб, як він частенько говорив дядькові Тобі, відкараскатися від них усіх відразу і щоб вони більше йому не докучали і не турбували його до кінця місяця.

Але в цій пунктуальності була одна неприємна сторона, яка особливо дуже позначилася на мені й наслідки якої, боюся, я відчуватиму до самої могили, а саме: завдяки нещасній асоціації ідей, які насправді нічим між собою не пов’язані, бідна моя мати не могла чути, як заводиться названий годинник, – без того, щоб їй зараз же не спадали на гадку думки про деякі інші речі, – і vіce versa.[9] Це дивне поєднання уявлень, як стверджує проникливий Локк,[10] що поза сумнівом розумів природу таких речей краще, ніж інші люди, породило більше безглуздих вчинків, аніж які завгодно інші причини для непорозумінь.

Але це мимохідь.

Далі, з однієї нотатки в моєму записнику, що лежить на столі переді мною, видно, що «в день Благовіщення, який припадав на 25-те число того самого місяця, яким я позначаю моє зачаття, батько мій вирушив до Лондона з моїм старшим братом Бобі, щоб улаштувати його у Вестмінстерську школу,[11] а позаяк те ж саме джерело свідчить, «що він повернувся до своєї дружини та сімейства тільки на другому тижні травня», – то подія встановлюється майже з повною достовірністю. Втім, сказане на початку наступного розділу виключає з цього приводу всякі сумніви.

– Але скажіть, будь ласка, сер, що робив ваш татко протягом усього грудня, січня й лютого? – Прошу, мадам, – весь цей час у нього був напад ішіасу.

Розділ V

П’ятого листопада 1718 року, тобто рівно через дев’ять календарних місяців після вищевстановленої дати, з точністю, яка задовольнила б резонні очікування найприскіпливішого чоловіка, – я, Трістрам Шенді, джентльмен, з’явився на світ на нашій шолудивій і злощасній землі. – Я вважав би за краще народитися на Місяці або на якій-небудь із планет (тільки не на Юпітері й не на Сатурні, тому що абсолютно не переношу холоду); адже на жодній із них (не поручуся, втім, за Венеру) мені напевне не могло б випасти гірше, ніж на нашій брудній, паскудній планеті, – яку я по совісті вважаю, щоб не сказати гірше, зробленою з вишкребків і обрізків усіх інших; – вона, правда, досить хороша для тих, хто на ній народився з великим ім’ям чи з великим статком або кому вдалося бути покликаним на громадські пости й посади, що дають шану або владу; – але це до мене не відноситься; – а оскільки кожен схильний судити про ярмарок із власного виторгу, – то я знов і знов оголошую землю найпаскуднішим із коли-небудь створених світів; – адже, по чистій совісті, можу сказати, що відтоді, як я вперше втягнув у груди повітря, і до цієї години, коли я ледве в змозі дихати взагалі, внаслідок астми, схопленої під час катання на ковзанах проти вітру у Фландрії, – я постійно був іграшкою так званої Фортуни; і хоч я не нарікатиму даремно на неї, кажучи, ніби коли-небудь вона дала мені відчути тяжкість великого або надзвичайного горя, – все-таки, виявляючи найбільшу поблажливість, мушу засвідчити, що в усі періоди мого життя, на всіх шляхах і роздоріжжях, де тільки вона могла підступити до мене, ця немилостива володарка насилала на мене купу найприкріших пригод і знегод, які тільки випадали на долю маленького героя.

Розділ VІ

На початку попереднього розділу я вас точно повідомив про те, коли я народився, – але я вас не повідомив про те, як це сталося. Ні; цю подробицю прибережено цілком для окремого розділу; – крім того, сер, оскільки ми з вами люди певною мірою абсолютно чужі один одному, було б незручно викласти вам одразу надто багато подробиць, які стосувалися мене. – Вам доведеться трішки потерпіти. Я затіяв, бачте, описати не лише життя моє, але також і мої погляди, в надії та в очікуванні, що, дізнавшись із першого про мій характер і втямивши, що я за людина, ви відчуєте більше смаку до останніх. Коли ви побудете зі мною довше, легке знайомство, яке ми зараз зав’язуємо, перейде в короткі стосунки, а останні, якщо хто-небудь із нас не зробить якої-небудь помилки, закінчаться дружбою. – О dіem praeclarum![12] – тоді жодна дрібниця, якщо вона мене стосується, не здасться вам порожньою або розповідь про неї – нудною. Тому, любий друже і супутнику, якщо ви побачите, що на початку моєї розповіді я дещо стриманий, – будьте до мене поблажливі, – дозвольте мені продовжувати і вести розповідь по-своєму, – і якщо мені випаде час від часу попустувати дорогою – або іноді надіти на хвилинку-другу блазенський ковпак із дзвоником, – не втікайте, – але люб’язно уявіть у мені трохи більше мудрості, ніж здається на вигляд, – і смійтеся зі мною або з мене, поки ми поволі тюпатимемо далі; словом, робіть що завгодно, – тільки не втрачайте терпіння.

Розділ VІІ

У тому ж селі, де жили мої батько й мати, мешкала повитуха, сухорлява, чесна, дбайлива, домовита, добра стара, яка за допомогою малої дещиці простого здорового глузду та багаторічної великої практики, в якій вона завжди покладалася не стільки на власні зусилля, скільки на пані Природу, – зажила слави у своїй справі у світі; – тільки я мушу зараз же довести до відома вашої милості, що словом світ я тут позначаю не все коло великого світу, а лише вписаний у нього маленький кружечок близько чотирьох англійських миль у діаметрі, центром якого слугував будиночок нашої доброї старої. – На сорок сьомому році життя вона залишилася вдовою, без усяких засобів, із трьома чи чотирма маленькими дітьми, і позаяк була вона під той час жінкою статечного вигляду, пристойної поведінки, – небагатомовною і до того ж такою, що збуджує співчуття: покірливість, із якою вона переносила своє горе, тим голосніше благала дружньої підтримки, – то над нею зглянулася дружина парафіяльного священика: остання давно вже нарікала на незручність, яку довгі роки доводиться терпіти пастві її чоловіка, не мала можливості дістати повитуху, навіть на крайній випадок, ближче, ніж за шість чи сім миль, які сім миль темної ночі та при поганій дорозі, – місцевість кругом являла суціль в’язку глину, – перетворювалися майже на чотирнадцять, що було іноді рівнозначно цілковитій відсутності на світі всяких повитух; от жалісливій пані й спало на думку, яким було б благодіянням для всієї парафії й особливо для бідної вдови трохи підучити її повивальному мистецтву, щоб вона могла ним годуватися. А позаяк жодна жінка поблизу не могла б виконати цей план краще, ніж його укладачка, то дружина священика самовіддано сама взялася за справу і, завдяки своєму впливу на жіночу частину парафії, без особливих зусиль довела його до кінця. По правді кажучи, священик теж взяв участь у цьому заході та, щоб влаштувати все як годиться, тобто надати бідній жінці законні права на заняття справою, якій вона навчалась у його дружини, – з великою готовністю заплатив судові мита за патент, які склали загалом вісімнадцять шилінгів і чотири пенси; отже, за допомогою подружжя добру жінку дійсно й поза сумнівом було введено в обов’язки своєї посади з усіма пов’язаними з нею правами, приладдям і будь-якими повноваженнями.

Ці останні слова, треба вам сказати, не збігалися зі старовинною формулою, за якою зазвичай складалися такі патенти, привілеї та свідоцтва, що досі видавалися в таких випадках станові повитух. Вони додержувалися витонченої формули Дідія[13] його власного винаходу; відчуваючи незвичайну пристрасть ламати і створювати наново всілякі такі речі, він не лише придумав цю тонку поправку, але ще й умовив багатьох, давно вже дипломованих, матрон із довколишніх місць знову надати свої патенти для внесення до них своєї вигадки.

Признатися, ніколи такі чудасії Дідія не збуджували в мені заздрості, – але у кожного свій смак. Хіба для доктора Кунастрокія,[14] цієї великої людини, не було найбільшим задоволенням на світі розчісувати в години дозвілля ослячі хвости й висмикувати зубами посивілі волосини, хоча в кишені в нього завжди лежали щипчики? Так, сер, якщо вже на те пішло, хіба не було в наймудріших людей усіх часів, не виключаючи самого Соломона, – хіба не було в кожного з них свого коника: скакових коней, – монет і черепашок, барабанів і труб, скрипок, палітр, – коконів і метеликів? – і доки людина тихо та мирно скаче на своєму конику по великій дорозі й не змушує ні вас, ні мене сісти разом із нею на цього коника, – скажіть на милість, сер, яке нам або мені діло до цього?

Розділ VІІІ

De gustіbus non est dіsputandum[15] – це означає, що про коників не слід сперечатися; сам я нечасто це роблю, та й не міг би зробити пристойним чином, якби я був навіть їх заклятим ворогом; адже й мені доводиться іноді, в деякі фази місяця, бувати і скрипалем, і живописцем, зважаючи на те, яка муха мене укусить; хай буде вам відомо, що я сам тримаю пару конячок, на яких по черзі (мені однаково, хто про це знає) частенько виїжджаю погуляти й подихати повітрям; – іноді навіть, на сором мені потрібно зізнатися, я роблю дещо триваліші прогулянки, ніж годилося б на погляд мудреця. Але вся річ у тому, що я не мудрець; – і, крім того, людина настільки незначна, що абсолютно не важливо, чим я займаюся; ось чому я рідко хвилююсь або кип’ячуся з цього приводу, і спокій мій не дуже порушується, коли я бачу таких важливих панів і високих осіб, як нижченаведені, – таких, наприклад, як мілорди А, Б, В, Г, Д, Е, Ж, З, І, К, Л, M, H, О, П і так далі, всіх, що підряд сидять на своїх різних кониках; – деякі з них, відпустивши стремена, рухаються повагом, – інші, навпаки, підігнувши ноги до самого підборіддя, з хлистом у зубах, щодуху мчать, як строкаті жокеї-чортенята верхи на неприкаяних душах, – ніби вони вирішили скрутити собі в’язи. – Тим краще, – кажу я собі; – адже якщо станеться найгірше, світ чудово без них обійдеться; – а що стосується інших, – що ж, – Бог їм на поміч, – нехай собі катаються, я їм не заважатиму; адже якщо їх ясновельможності будуть вибиті з сідла сьогодні ввечері, – ставлю десять проти одного, що до настання ранку багато хто з них опиняться верхи на ще гірших конях.

Таким чином, жодне з цих дивацтв не здатне порушити мій спокій. – Але є випадок, який, признатися, мене бентежить, – саме, коли я бачу людину, народжену для великих справ і, щό служить іще більше до її честі, за природою своєю завжди схильну робити добро; – коли я бачу людину, подібну до вас, мілорде, переконання та вчинки якої такі ж чисті й благородні, як і її кров, – і без якої з цієї причини ні на мить не може обійтися розбещене суспільство; – коли я бачу, мілорде, таку людину, що роз’їжджає на своєму конику хоч би на хвилину довше за термін, встановлений їй моєю любов’ю до рідної країни і моєю турботою про її славу, – то я, мілорде, перестаю бути філософом і в першому пориві благородного гніву посилаю під три чорти її коника з усіма кониками на світі.

Мілорде,

Я стверджую, що ці рядки є присвятою, незважаючи на всю її незвичайність у трьох найістотніших відношеннях: відносно змісту, форми та відведеного їй місця; прошу вас тому прийняти її як таку й дозволити мені дуже шанобливо покласти її до ніг вашої ясновельможності, – якщо ви на них стоїте, – що у вашій владі, коли вам завгодно, – і що буває, мілорде, кожного разу, коли для цього випадає привід і, смію додати, завжди дає найкращі результати.

Мілорде,вашої ясновельможності покірний,найвідданішийі уклінний слуга,Трістрам Шенді.

Розділ ІX

Урочисто доводжу до загального відома, що наведена вище присвята не призначалася ні для якого принца, прелата, папи чи государя, – герцога, маркіза, графа, віконта чи барона нашої або іншої християнської країни; – а також не продавалася досі на вулицях і не пропонувалася ні великим, ні малим людям ні публічно, ні приватно, ні прямо, ні побічно; але є достовірно незайманою присвятою, до якої не торкалася ще жодна жива душа.

Я так детально зупиняюся на цьому пункті просто для того, щоб усунути всякі нарікання або заперечення проти способу, яким я збираюся отримати з нього більше вигоди, а саме – пустивши його чесно в продаж із публічного торгу; що я тепер і роблю.

Кожен автор відстоює себе по-своєму; – що ж до мене, то я терпіти не можу торгуватись і сперечатися через декілька гіней у темних передніх, – і з самого початку вирішив про себе діяти з великими світу цього прямо і відкрито, в надії, що я таким чином найкраще досягну успіху.

Отже, якщо у володіннях його величності є герцог, маркіз, граф, віконт чи барон, який би потребував доладної, витонченої присвяти й якому підійшла б наведена вище (до речі сказати, якщо вона хоч трохи не підійде, я її залишу в себе), – вона до його послуг за п’ятдесят гіней; – що, запевняю вас, на двадцять гіней дешевше, ніж за неї взяла б будь-яка людина з обдарованням.

Якщо ви ще раз уважно її прочитаєте, мілорде, то переконаєтеся, що в ній зовсім немає грубих лестощів, як в інших присвятах. Задум її, як бачите, ваша ясновельможність, чудовий, – барви прозорі, – малюнок непоганий, – або, якщо говорити більш ученою мовою – і оцінювати мій твір за прийнятою у живописців 20-бальною системою, – то я гадаю, мілорде, що за контури мені можна буде поставити 12, – за композицію 9, – за барви 6, – за експресію 13 з половиною, – а за задум, – якщо припустити, мілорде, що я розумію свій задум і що безумовно здійснений задум оцінюється числом 20, – я вважаю, не можна поставити менше ніж 19. Окрім усього цього – твір мій відзначається відповідністю частин, і темні штрихи коника (який є фігурою другорядною та слугує як би фоном для цілого) надзвичайно посилюють світлі тони, зосереджені на обличчі вашої ясновельможності, та чудово його відтіняють; – крім того, на tout ensemble[16] лежить печать оригінальності.

Будьте ласкаві, високоповажний мілорде, розпорядитися, щоб названу суму було виплачено містерові Додслі[17] для вручення авторові, й я подбаю про те, щоб у наступному виданні розділ цей було викреслено, а титули, відзнаки, герби та добрі справи вашої ясновельможності поміщено було на початку попереднього розділу, який цілком, від слів: de gustіbus non est dіsputandum – разом з усім, що говориться в цій книзі про коники, але не більше, має розглядатись як присвята вашій ясновельможності. – Решту присвячую я Місяцю, який, до речі сказати, з усіх мислимих патронів або матрон найбільш здатний дати книзі моїй хід і звести від неї з розуму весь світ.

Світла богине,

якщо ти не занадто зайнята справами Кандида і міс Кунігунди [18] – візьми під своє заступництво також Трістрама Шенді.

Розділ X

Чи можна було вважати хоч би скромною заслугою допомогу, надану повитусі, й кому ця заслуга по праву належала, – з першого погляду уявляється мало істотним для нашої розповіді; – вірно, одначе, те, що у той час честь цю було цілком приписано вищезгаданій пані, дружині священика. Але я, хоч убий, не можу відмовитися від думки, що і сам священик, нехай навіть не йому першому спав на думку ввесь цей план, – проте, оскільки він взяв в нім щиру участь, як тільки був у нього втаємничений, і охоче віддав гроші, щоб виконати його, – що священик, повторюю, теж мав право на деяку частку хвали, – якщо тільки йому не належала добра половина всієї честі цієї справи.

Суспільству завгодно було в той час вирішити інакше.

Відкладіть убік книгу, і я дам вам півдня на скільки-небудь задовільне пояснення такої поведінки суспільства.

1 2 3...12 >

На страницу:

Перейти

1 из 12