Соня

– Сизі – це які? – знову спитав чоловік.

– Як сірі з молоком, і ще трошки голубі.

– І що потім сталося?

– Потім він осліп. Голуби мучилися дуже – ніхто їх не годував, не поїв, не показував їм цих всіх команд, щоби літали колами. І вони не літали. Сиділи тут і мучилися, стогнали. Знаєш, як голуби стогнуть?

– Знаю, – сказав чоловік, – у мене на горищі живуть. І в шахті ліфта.

– Він мене попросив, і я їх випустила. Виганяла звідси, ловила і викидала вгору, а вони билися крилами, лізли назад. Я тут усе прибрала і замкнула, але вони довго ще прилітали. Сиділи. Потім настала зима, й аж тоді вони перестали прилітати.

– Іди до мене.

Соня сіла на підлогу, і чоловік обійняв її, притулив до себе.

– Розказуй ще. Ти так гарно розказуєш, мала. Про голубів. Дід помер, ну, голубник?

– Помер потім, – сказала Соня.

– Шкода його.

– Шкода, – погодилася вона. Чоловік був теплий, обійматися з ним хотілося. Зеленувате, ще кволе світло пробивалося через шпарини між дошками, тремтіло за маленькими вікнами. Невидимі голуби незадоволено стогнали десь над дахом, шаруділи крилами, тулилися одне до одного, розсідаючись і вмощуючись на ранніх скісних променях. Соня потяглася губами і поцілувала чоловіка в бороду, кудись поруч з ротом – ну, бо що ще було робити? Він обережно взяв долонями її обличчя і дивився, яка вона майже прозора в густій темряві, що поволі відступає. Потім притулився губами до її губ і обережно запхав язика їй в рот. Соня заплющила очі і потерлася об нього своїм язиком, спробувала на смак. Серце не розривалося, але було приємно. Що глибше він цілував її, то більше ставало світла, то теплішим воно було на колір. Соня запхала руки йому під футболку і гладила його спину і плечі, відігріваючи свої долоні і пальці, поки він цілував її підборіддя, шию, груди, живіт. Борода в нього була м’яка, а рот великий. Від його вологих поцілунків Соня вигиналася і посміхалася, виплутуючись з тонкої сукні, їй було лоскотно – вона уявляла, як по ній повзають живі великі повільні равлики в жовтих з рожевим мушлях, але від равликів не було бридко, тільки солодко. «Сонячні равлики», – подумала Соня.

– Ти роздряпаєш спину собі, – видихнув чоловік, перевернувся, легко підхопив Соню і посадив на себе зверху. Соня гойдалася і ковзала на ньому, тепло і світло перетікало між ними, він прибирав волосся з її обличчя і дивився, торкався її губ, занурював пальці їй в рот. Соня стисла його пальці губами, і він відпустив усе тепло, і тоді Соня мимоволі пальці прикусила, бо тепло прийняла. Він тихо засміявся, Соня глибоко видихнула і довго не вдихала, потім схопила ротом ранкового світла, нахилилася і передала чоловікові. Він обійняв її, склав її голову собі на плече, розрівняв легке волосся і гладив по животі колами, як літають правильні голуби, поки її дихання не сповільнилося і хороші сни не полізли їй у вуха, навперейми одне одному, ніби ображені птахи в дверцята голуб’ятника.

Коли Соня прокинулася, чоловіка вже не було. Сонце просочувалося до голуб’ятника між дошками, пронизувало сутінь тонкими площинами, в яких висіли і сяяли порохи, пір’їнки та торішні пташині стогони. Було спекотно, майже як прокидатися в серпні у старому армійському наметі. Соня заплющила очі і згадала м’яку бороду, високі вилиці, напружену шию, пальці в себе на стегнах, навіть руді замшеві черевики – але не згадала цілого чоловіка. Тоді вона вбрала тонку сукню, котра трохи пахла нічним лісом, вологою і грибами, а трохи – чужим тілом і голубами, і стікала її тілом, як тепле молоко, лащилася. Волосся розправилося, Соня пригладила його, щоби виглядати пристойно, і полізла надвір.

– Ти що, і трусів не носиш? – здивувалася двірничка, прискіпливо дивлячись, як заспана Соня спускається драбиною з голуб’ятника.

– Ношу, – безсоромно відповіла Соня, але тут же виправилася: – Не ношу. Іноді. Доброго ранку.

– Ти що там, спиш? – спитала недовірливо двірничка.

– Сплю, – погодилася Соня.

– От що з людьми робить відсутність жилплощі, – пожаліла її раптом стара. – Головне, не спи в машині. Особливо зимою. Задушишся угарним газом. Літом не задихнешся – літом вікна відкривають. Але все одно не спи.

– Не буду, – пообіцяла Соня і пішла додому.

Про газ вона знала і сама.

Удома невловима любов до відсутнього Луї, ніби марево над гарячим асфальтом, тремтіла в повітрі над поверхнями і полицями там, де мали бути його сорочки і піджаки, його книжки з закладками і документи в обкладинках, його черевики, зубна щітка, його шалі та краватки, тепла куртка, збанок, куди він скидав візитівки та закордонні монети, котрі потім ще можна використати, його прозора парасоля, срібні прикраси і набір для гоління. Крім трему в повітрі, від набору для гоління лишилися ще сліди пінки з обтинками темних, гострих, коротких волосин. Більше нічого. Було зовсім не ясно, як вони тепер не поїдуть автом до моря, не будуть жити в Парижі з рудою сестрою, не прибиратимуть разом у старому південному домі, не шліфуватимуть грубі, але якісні меблі в чотири руки, не прийдуть на французьку вечірку наприкінці літа їсти виноград, сири і танцювати під чийсь нездалий акордеон, узагалі було незрозуміло, як це Соня так і не подивиться на маму, котра кидалася пляшками і камінням і палила поліцейські машини, не вивчиться читати французький реп, не купуватиме гарячий хліб до сніданку, не виходитиме зранку через вікно спальні босоніж на колючу траву і просто не буде більше ніколи тією Сонею, яка з Луї.

– Це ти не хочеш бути з ним, – казала Етері за сніданком. – Це ти просто хочеш трохи бути ним. Це різні речі. Це все одно би не вийшло.

Вони сиділи на відкритій терасі, Етері пила каву і якийсь жовтий фреш, а Соня їла салат з помідорів, трав і креветок. Бажання бути Луї, щоби не бути Сонею, котру він залишив, присоромлене, скоцюрбилося десь над легенями, але не зникло. Кончений Гена помахав їм привітно рукою, але пройшов сідати на інший кінець тераси.

– Ти бачиш? – тихо сказала Етері. За руку Гена тримав маленького зросту жінку, повнувату, усміхнену, світловолосу і теж, напевне, кончену Соня бачила. Вони сіли разом і вибирали їжу, посміхалися, торкалися одне одного й взагалі всіляко із задоволенням взаємодіяли.

– Не дуже й хотілося, – впевнено сказала Етері. – Ну, правда.

Потім Соня з Етері пішли в туалет. Кабінка була одна, вони зайшли удвох і зачинилися, двері в кабінку були тоновані ззовні, а зсередини, ніби із засідки, навіщось можна було бачити рукомийник і маленьке кругле дзеркало над ним. Соня відвернулася і чекала, поки Етері робила, що слід робити в туалеті, хоча, звісно, мало що там слід робити. Маленька Генина жінка зайшла тим часом до вбиральні й мила руки. Потім дістала з сумочки коротку помадку. Дзеркало висіло для неї точно зависоко, вона якось безтурботно оглянулася на тоновані двері, а потім зробила от що – якось ніби піднялася навшпиньки, потяглася вгору, відліпилася підошвами туфель від кахлів і виплила відображенням у круглому склі над умивальником. Погойдуючись і зависаючи в повітрі, вона малювала губи.

– Ти бачиш? – одними губами вимовила Соня. Етері бачила. Вона завмерла над унітазом, не в змозі навіть закінчити розпочате. Жінка домалювалася, пороздивлялася себе досхочу, плаваючи в повітрі перед дзеркалом, як буйок на мілкій воді, потім легко зіскочила назад на підлогу, притупнула ногою для певності й вийшла.

– Скажемо Каті? – спитала Соня потім, коли підвозила Етері.

– Ти що, дура? – сказала Етері і, помовчавши, додала: – Нікому не можна вірити. Але іноді треба.

Все буде добре, якщо подовше не думати про Луї, казали Етері, Катя і Настя. Або, може, не буде так уже добре, але точно буде краще. Кілька тижнів Соня, отже, з останніх сил старалася не думати про Луї. Вона ходила одночасно на німецьку і французьку, й іноді думати після цього було неможливо взагалі. Вона поміняла фільтри в машині та вичистила салон, ще раз про всяк випадок помила вікна, хоча вже мила їх цієї весни, намалювала все, що кому обіцяла, і дещо навіть двічі на вибір замовникові, підвезла всіх, кому куди було треба, й навіть декого туди, куди було зовсім не треба. Від зосереджених зайнять, навіть абсолютно безглуздих, від наповнених простих днів вона ставала легшою, і їй також ставало легше. Соня нарешті знайшла час і розгорнуто й чесно написала мамі про те, як у неї все нормально – мама Сонина працювала в Швейцарії в будинку престарілих, вона спеціалізувалася на розтлумачуванні снів, хоча не виключено, що першопочаткове її призначення там було дещо іншим. Просто престарілі значно частіше бачили сни, аніж робили будь-що інше, а дійсність же підправляє фах, ніби вчителька креслить по непевних лінійках літер у шкільному зошиті. Іноді потім дійсність витавровує результат тобі на чолі, як печатку про можливу карну справу за недбалість у роботі з неповнолітніми, а іноді приносить на таці другий шанс, простий і жаданий, як-от шенгенська віза з дозволом на роботу чи дар тлумачити сновидіння, живучи в далекому гірському притулку. Іншими словами, у випадку з Сониною мамою все скінчилося добре.

Цими тижнями Соня багато згадувала маленьких епізодів, приємних речей, безіменних деталей – якихось дотиків, жартів, незначущих подарунків, коротких неочікуваних подорожей, поцілунків без продовження, хороших вечірок, добрих ранків, тихих ночей, відвертих розмов. Навіть не спогади – просто добрі враження надувалися у неї перед носом стрімко, як мильні бульбашки, тремтіли радістю, відблискували й скоро тріскали, обдаючи її блискучими краплями надії на те, що скоро знову буде так само. Соня визбирувала ці спогади і враження ретельно, як ранні солодкі горішки в кущі ліщини. Вилущену після Луї, це наповнювало її якщо не новими очікуваннями, то постійним рухом радостей, котрого вистачало на щодень. Жити їй загалом подобалося, от тільки постійно нестерпно бракувало чогось, як безнадійно й тупо забутих на столі квитка й паспорта, коли ти вже стоїш перед конторкою чекіну в аеропорту. Ніби щось мало статися і все не ставалося. Соня боялася, що тепер, без Луї, так і буде завжди, а іноді навіть боялася, що так само було і до Луї, і з Луї теж, бо чомусь зовсім не пам’ятала точно, як саме було. Здавалося, щось невимовно вагоме є десь навколо, але ніяк не можна наблизитися, схопити його, притулити до себе, розтерти по шкірі чи проковтнути. Потім якось зранку, не знаючи, куди себе діти від запаху передцвіту липи, котрим чомусь була повна вся квартира, хоча на липах заледве випустилися пуп’янки, й котрий несподівано виділявся поміж усіх інших домашніх запахів, катуючи Соню, ніби свердло у неї в мозку, котре заходить через ніс, Соня раптом згадала, чого саме бракує, що має ставатися й не стається. Луї, треба визнати, не мав вже до цього ніякого стосунку.

– Мама каже, їй приснилися риби. – Соня вирішила зайти здалеку. – Риби сняться, знаєте, до чого? До поповнення.

– Поповнення рахунку? – питала Катя.

– Ну то й що, – казала Етері. – Твій дід ловив рибу, привозив її додому, і твоя мама мала всю її чистити, отак цілими днями вбивала і чистила дідову рибу, якої навіть не їла потім, – вона сама нам розповідала. Нічого дивного, що безславно й невіддячено загибла риба їй тепер сниться.

– Вона чистила, бо більше не було кому, – виправдовувала діда Соня. – У них же не було мами.

– Дідо виростив твою маму без мами, а мама виростила тебе без батька. – Настя задумалася. – Цікаво, що це кармічно значить для тебе, яку історію це започаткувало?

– Ти маєш виростити чийогось батька без діда? – засміялася Катя.

– Ти маєш вирости над собою настільки, щоби самій бути за діда, батька і маму, – сказала Настя.

– Ти маєш бути обережною і думати головою, – сказала Етері.

– Та вже пізно, – раптом зізналася Соня.

– Да ну? – сказала Катя.

– Ну ні! – видихнула Настя.

– Який тиждень? – спитала Етері.

Якщо комусь розкажеш – одразу й сам сприймаєш події і явища так, ніби це відбувається насправді. Особливо коли все дійсно відбувається насправді. Вагітність, однак, була для Соні чимось настільки незбагненним, що вона довго длубалася в найдальших закапелках себе, перегортаючи купу сухих спогадів і вологих передчуттів, дрібних скелець різних подробиць та тихих зойків чужих таємниць, але так і не зрозуміла, що вона думає про те, що стається от зараз і саме з нею.

– Я ж маю щось відчувати? – питала вона, дивлячись на Настю.

– Ну я так не скажу зразу, – казала Настя.

– А хто скаже? – дратувалася Етері. – Ти єдина жива людина з дитиною, яку ми знаємо!

– Правда? – дивувалася Настя.

– Звісно, ні, але ж ти розумієш, що я хочу сказати. Що вона має відчувати?

– Може нудити, – розгублено відповідала Настя.

Але Соню не нудило.

– І це точно не від Луї? – питала Катя.

– Точно, – казала Соня. Ніхто не наважувався спитати, що Соня думає робити.

– От що, – сказала Етері. – Що би ти там не вирішила – потрібно піти до лікаря. Ну, подивитися, як там що.

– Я вже пішла, – казала Соня.

– І як там що?

– Лікар сказав: усе нормально.

– Нічого собі нормально! – сказала Катя.

– Лікар питав тебе про аборт? – обережно поцікавилася Настя. Соня мовчала.

– Залишити чи позбутися дитини – це має бути рішення, – сказала Катя. – Як ти можеш щось вирішити, якщо ти взагалі нічого не відчуваєш?

– Ніяк не можу, – погодилася Соня. – Я думала, це стається якось по-особливому, як природні катаклізми. Що це ціла історія. Я уявити собі не могла, що це так просто, як сніданок: ти встав, сходив у душ, поставив воду на рис, написав смс, подивився у вікно, чи був дощ, вдихнув липи й абрикосового цвіту – і хоп, ти, виявляється, вагітний.

– Може, знайти того чоловіка? – сказала Настя. Соня похитала головою.

– Щось потрібно робити, – сказала Настя. – Бодай щось. Це стається так нестерпно швидко – ти уявити собі не можеш, як швидко. Час, поки він ще всередині, проминає, як лісосмуги за вікном, коли розганяєшся на трасі до двохсот. Ти сказала мамі?

– Ні, – Соня подивилася на свій живіт, ніби чекала, що він підкаже або хоч натякне, як слід вчинити.

– Хто ще в тебе є?

– Нікого нема, – сказала Соня.

– Соня, а де твій тато? – спитала раптом Катя. Нікому раніше Соня про нього не розповідала.

– Напевне, живе десь там, де я виросла. Я ніколи його не бачила.

– А хотіла? – спитала Етері.

– Він же ніколи не хотів, – сказала Соня. – Як можна прожити все життя й не відчувати, що в тебе десь тут є дитина?

– Ображаєшся на нього? – спитала Катя.

– Ні, – відповіла Соня.

– Ображається, – сказала Етері.

– Ну, ти ж не відчуваєш, – сказала Катя, – що в тебе є дитина, хоча вона в тебе вже майже є. Може, знайди батька і якраз повчися відчувати на ньому? Почуєш голос крові, виплетеш собі любов з ланцюжків спільного ДНК.

– Або, може, принаймні, в нього є бабки, – сказала Етері.

– Це вияв твоєї материнської, жіночої сутності, – сказала Настя. – Перебільшене почуття відповідальності, необхідності захищати. Мені здається, ти недостатньо усвідомлюєш себе як жінку, здатну творити життя у своєму тілі, – ти навіть вчора сказала: «вагітний». Ніхто не може бути «вагітний», лише «вагітна». Або, може, ти просто не любиш квасолю.

Настя приїхала до Соні з чоловіком і маленьким сином. Син спав. Чоловік чемно сидів, тримав сина на руках, слухав їхні розмови, і було видно, що він дуже шкодує, що йому не можна й собі трохи зараз поспати.

Цілу ніч Соня не могла дати собі ради. Катя та Етері сказали їй, що в неї є час подумати, приблизно доки дитина в ній не виросте до розміру великої квасолини. Після того Соня уявила собі дитину квасолевого розміру – як ця дитина повзає і пересувається всюди, ніби хробак, серед ложок, ключів, паперів, яка вона крихітна і м’яка, як легко можна роздушити її необережним рухом чи поламати непродуманим видихом. З вечора до ранку Соня просиділа майже нерухомо – їй здавалося, що десь навколо неї є ця небезпечно крихітна дитина й одна Соня в цілому світі відповідальна за те, щоби ніяк їй не зашкодити, і водночас лише Соня й може справді зашкодити дитині-квасолині. Заснути Соня побоялася. Зранку Соня подзвонила Насті. Настя привезла живу дитину нормальних, традиційних розмірів, і нав’язлива ілюзія зникла.

– Поки ти не знаєш, що робити, – казала Настя, – може, й справді поїдь до батька. Навіть якщо він ніколи тебе не бачив – у нього могло бути на це багато різних причин. І якщо він ще ніколи тебе не любив – він цілком може зробити це зараз.

– Я не дуже-то знаю, що йому казати, – зізналася Соня.

– Ваша грузинка правильно каже, – сказав раптом Настин чоловік. – Дитина – ну, якщо ти вирішиш, – це логістично складно і дуже дорого. Це не найтиповіша ситуація, звісно, але кров є кров, і я би повважав, що ти маєш право на допомогу. Навіть якщо ви з батьком, – як би це сказати, – не були до цього надто близькі. Так йому і скажеш для початку. А там подивишся. Завжди треба сподіватися на краще.

І Соня стала сподіватися на краще.

Дорога до міста, де Соня народилася й виросла, пролягла через невеличкі селища й села та нескінченні поля між ними. Соня виїхала надвечір – удень машина нестерпно нагрівалася і перетворювалася із засобу пересування на камеру смерті. Відкривати вікна Соня не любила. Тепер же, в сутінках, підстрибуючи на ямах, котрі ніколи не дбала об’їжджати, вона почувалася захищеною та вмиротвореною. Зосередженість на дорозі ніби забирала на себе активність тієї частини Соні, де крутилося й билося в судомах нав’язливе намагання усвідомити дитину, а в ідеалі – ще й полюбити; сутінки ніби обточували гострі краї розбитого серця, де, як вигнаний голуб, маленька розколошкана Сонина душа билася назад у час, де їй було добре і вона мала собі своє певне радісне місце, – але в тому часі тепер було замкнено. Сади і будинки пропливали повз неї, іноді коло воріт уздовж дороги на винесених із хат стільцях сиділи старі та діти, набувалися теплим повітрям, говорили про щось, передавали речі із рук в руки. На притоптаних полях коло замкнених шкіл хлопчики бігали з м’ячем, уже сонні пси кидалися за автом з глибини дворів, гарчали та брехали – але не тому що сердилися, а просто тому, що так треба. Там, де були ліхтарі, дрібні й більші комахи мерехтіли навколо них, важкі нічні жуки розбивалися об лобове скло, похрускуючи й потріскуючи, – Соні завжди було дуже їх шкода. Усе це тихе, спокійне життя, його повільність та певність ніби повертали Соню в дитинство, й от вона вже дивилася на такі самі шкільні футбольні поля та вечірні садиби, покроплені молодим листям, із заднього сидіння, повертаючись з дідом із зоопарку, котрий чомусь ніколи не доїздив до них – зупинявся в сусідньому обласному центрі, в передмісті. Вагони-клітки ставили колом, ведмеді, рисі, мавпи, тигр та обскубані єноти гостро пахли брудом і звіром, посередині між вагонів під невгамовним сонцем початку літа продавали липку цукрову вату, в якій траплялися згустки коричневого плавленого цукру, котрі нагадували Соні криваві зародки всередині розбитого на сковорідку яйця. Соня тому не любила цукрову вату і її боялася.

Кожного разу дід катав Соню на верблюді, брудному, запиленому, гарячому і високому, котрий Соні також зовсім не подобався. Але дід казав, що верблюд нещасний, тому що заробляє найбільше – а отже, мусить і працювати найбільше, а це – замкнене коло. Тільки пізніше Соня зрозуміла, що він не мав на увазі спосіб, в який розставляли пересувні клітки. Хліб, котрий мама давала їм на дорогу разом з м’якими торішніми яблуками і термосом чаю, Соня з дідом згодовували натрудженим поні – його треба було віддавати правильно, з розкритої долоні, поні підбирали хліб рухливими сухими губами обережно, сторожко, з усім розумінням небезпеки, котру становлять для Соні. Їдучи додому, Соня завжди просила діда зупинитися коло якихось людей – чи сутінкових хлопчиків з футболом, чи товстих закутаних бабів на старих стільцях, чи коло дівчат, що вилися, бавлячись, серед гуртків жінок, котрі спинилися поговорити й стояли так, очевидно, довго-довго, чи хоч неподалік понурих чоловіків, котрі йшли кудись, стиха перемовляючись, уздовж дороги, тягнучи за собою старі велосипеди і дим від дешевих цигарок. Це було для Соні ніби продовження зоопарку – їй здавалося, що ці люди мають бути зовсім інакші, не такі, як люди, що їх вона бачить вдома, так само як тигр, вовк і єноти були принципово інакші, ніж коти, пси та хом’ячки, з якими вона мала до діла у звичайному житті. І от їй щемко хотілося долучитися до цих інакших людей, пролізти до них у життя, ніби в шпарку в чужому паркані, й знайти собі серед них місце – так добре вона уявляла собі себе з м’ячем серед хлопчиків, на колінах у бабів чи в біганині з дівчатками. Від цього бажання, від сутінкового світла, вологої темряви придорожніх садів та похитування на трасі в Соні розривалося серце.

Але дід ніколи не зупинявся.

Коли селище знову змінилося вигинами полів, серед яких, здійнявши руки до неба, понуро брели в бік обрію електроопори й подекуди плавали острівці кущів, Соня раптом подумала, що тепер за тим і їде – щоби влізти в шпаринку чужого світу, де, можливо, знайдеться місце для неї і для всього, з чим вона не розуміє, як вчинити.

Потім Соня довго їхала попри водосховище, воно то розливалося до самої дороги, то відступало, оголюючи глиняні язики берегів. Там, де водосховище було зовсім мілке, гойдалися вибляклі стебла торішнього очерету, й між них піднімався де-не-де низький вечірній туман. Соня увімкнула фари, і відблиски тяглися за нею вздовж берега, тремтіли на темній воді. В місці, де водосховище поступалося врешті місцем селу, а за ним кладовищу, при дорозі стояла жінка. Соня зупинилася.

– До повороту? – спитала жінка. Справжній поворот дорогою був лише один, Соня завжди відзначала ним половину відстані. Після нього зазвичай дуже хотілося нарешті вже приїхати, тож треба було вважати, щоби не їхати надто швидко: дорога там уже майже весь час тяглася через містечка й села, у своїх справах на дорогу вибігали кролики, кури, пси, діти, важко виходили великі темні люди.

– Сідайте, я вас підвезу, – сказала Соня, й жінка полізла на заднє сидіння. В сумці у неї стукало якесь залізне причандалля, бухали одна об одну порожні пластикові пляшки: жінка їхала з кладовища. Ще від Поминальної неділі, через Великодні свята і дотепер щоразу, маючи вільний день, вона вирушала на кладовища до своїх мертвих, врізаючись маршрутами цих відвідин дедалі глибше в області та райони країни. Мертвих було в неї якось дуже багато. Перелічувати вона почала з найближчих, географічно найближчих: баба чоловіка лежала поруч, в її селі (дід чоловіка лежав з війни десь у Білорусі, вони до нього їздили тільки одного разу, колись давно), там же, тільки на іншому кладовищі, лежав і сам чоловік; у сусідньому селі лежали чоловікові батько, мати, дві сестри та їхні чоловіки, продумано зібрані всі разом, з ними жінка поралася в один заїзд; жінчині баба й дід разом з її горбатою тетою лежали в районному центрі неподалік, дід і баба поруч, під спільним пам’ятником, а тета за огорожею – жити горбатою їй не подобалося зовсім; мама жінчина лежала в березовому лісі на хуторі за сорок кілометрів від села; на південь звідти, через ріку, лежав жінчин батько, його друга дружина, її син від першого шлюбу та спільна донька, жінчина молодша сестра – згоріли всі разом, добра була і дружня ця друга родина; за тридцять кілометрів від свого діда лежав жінчин син, на закинутому кладовищі у вимерлому селищі коло спорожнілого елеватора; ще за дві години автобусом звідти лежав жінчин дворічний онук, там жінка завжди залишалася на ніч у своєї невістки; далі, біля водосховища, лежала дружина її другого сина, сам син більше там не жив, і Соня про всяк не стала цікавитися, чи жив ще взагалі. Далі, в місті – туди на другі вихідні поїду, – казала жінка, – лежали батьки її другої невістки, а ще далі – туди аж на Трійцю, – друга жінчина тета…

– Що ви з ними робите? – спитала Соня.

Жінка замислилася.

– Ну, пам’ятник помию, в кого не просто хрест, – сказала вона, – бо ворони сідають і гадять. Траву виберу, посапаю. Посаджу, може, щось. Подумаю, побуду з ними, говорю до них – це ж моя родина.

«Невже відповідають», – подумала Соня.

– Горілки налию в келишок, тільки не дітям, – продовжувала жінка. – В магазині у селі Коля все для мене ці дрібні келишки замовляє, як іде час до поминальної неділі, знає, що завжди відкуплю. Тільки, каже, як я також ляжу – ти і до мене ходи. А я що, ходитиму, хай тільки в нашому селі ляже. Бо другий чоловік невістки аж за двісті вісімдесят кілометрів лежить, в іншій області. І до нього ходжу – хто ще ходитиме. Знаєш, так іноді вертаюся поночі з кладовища, і добре стає, спокійно, а потім раптом думаю: а може, їм то і не треба.

– Мертвим? – перепитала Соня, але жінка здригнулася й глянула на Соню якось розгублено, перелякано, – тут Соня зрозуміла, що сама жінка так жодного разу й не сказала цього слова. Усі в неї лежали, ніхто не помер.