В поисках утраченного счастья, або Магія загубленого селища

Із платні писарської завжди частину відкладав. Усією сім’єю на землі тяжко працювали до сьомого поту. Що їх земля могла вродити, все вирощували: й овочі всілякі, й хліб сіяли, й овес. Садок мали з фруктовими деревами. Пройдуть жнива, Микола все розрахує: що для власного споживання залишає, що на податки віддає, а надлишки на ярмарок везе. На виручені гроші то корову придбає, то коня, то з техніки щось для городу. А як урожай добрий, то ще й десятину землі міг купити. Не жирував – у середняках ходив.

У їхньому селі взагалі всі селяни землю мали, бо воно колишнім військовим поселенням було, а в таких поселеннях під час реформи землі наділяли з державного фонду на кожну чоловічу душу, на жіночі душі землі не давали. Ділянки були невеличкі, але ж все одно більше, ніж нічого.

Зовсім інакше відбувався розподіл земель там, де вона панам належала. Вони, нібито сприяючи реформі, віддавали за викуп своїм кріпакам землю, але здебільшого найгіршу та найвіддаленішу, яка була не придатна для обробки, кам’яниста та неродюча. В інших селищах навіть після того, як поміщики стали продавати частину земель і колишні кріпаки могли її придбати, лишилось дуже багато селян без землі, які продовжували по наймах ходити в поміщицьких господарствах.

Отже, в порівнянні з іншими, в селі Миколи працьовиті люди добре жили. Хоча, певна річ, були й ледащі, що роботою нехтували, пиячили, байдикували та землі свої потихеньку розпродували. Як говориться, в усякій сім’ї є своя потвора, проте таких було не багато.

Однак життя в селі враз змінилося, коли більшовики прийшли. Все перевернулося з ніг на голову. Вважали вони українське селянство відсталим і ворожим до їх влади й усі прояви свободи народу нещадно душили.

Нацькували незаможників – ледарів і пияк – на куркулів і середняків, задобрили бідноту подачками від розкуркулювання, натворили біди йой якої.

Вилучення так званих лишків землі часто-густо переростало в звичайне пограбування заможних селян. Їх землі ділили не лише серед незаможників, а й серед усіх, хто бажав поживитися на чужому майні. Влада потурала таким діям, бо бажала знищити цей прошарок селянства.

Щодня лютували чужинці в дворах заможних, мордуючи працьовитих пахарів, образливо називаючи їх куркулями, хліви та льохи їхні спустошуючи.

– Батько, їдьмо звідси, не буде нам спокою в цій країні, – благав Гриць. – Староста поїхав до Австрії щастя шукати, пан Петро до Польщі, й нам варто.

Микола й слухати не хотів.

– Я народився тут і виріс, тут моя земля, мої батьки та прадіди поховані, немає в мене потреби бігти! Я нікому зла не робив! Господарство своє збагатив лише своєю працею до сьомого поту! Людям завжди допомагав, ніколи до них байдужим не був, навіть до самих пропащих! – кричав Микола на Грицеві слова.

– Любий, про дітей подумай! Поїхали! – намагалась підтримати сина Палажка, але всі вмовляння були марні.

Незважаючи на те, що Микола сварився з родиною з приводу переїзду, все ж пішов за порадою до діда одного, який славився на селі тим, що майбутнє знав так, начебто наперед жив.

– Чуєте, Йосипу, підкажіть, що робити? Геть розгубився, де ж та правда нині? Кому вірити?!

– Йой, Миколо, йой, біда прийшла та й годі! Ця влада тут ду-у-уже надовго! Боротися з нею теперечки – даремна справа. Народ наш темний, не бачить, хто в них поводир і до якої їх прірви веде, не розуміють, що роблять і на що це перетвориться. Що попросять – то віддай, інакше виженуть геть без шматка хліба та даху над головою. Покличуть до себе – не погоджуйся, бо то наче болото – спокушає чорницею та грибами, а ледве зайшов на трясовину – так і пропав навік безвісті.

Збентежило Миколу почуте. Додому повернувся блідий, як стіна. Шкода йому було надбань своїх, тяжкою працею зароблених, утім все одно не міг себе пересилити, щоб кинути землю рідну, омиту кров’ю та потом, і рушити світ за очі на чужину іншого життя шукати.

Незабаром більшовики й у двір Миколи прийшли. П’ятеро чужинців із рушницями та п’ятеро місцевих активістів. Спочатку почали закликати його приєднатись до комуни, обіцяли залишити корову та коня. Микола згоди не дав, бо знав, що землю всю відберуть, а як вийти з тієї кооперації побажає, землі вже не поверне. Погладив на прощання коней, поцілував їх і пішов з двору, щоб не бачити цього свавілля.

Місяць потому вирішив Микола навідатись на ферму, де худоба його тепер стояла, справами поцікавитись, бо душа боліла за своє та й надія тепліла, що може й насправді, як об’єднатись усім селом, діло з того вийде та народ краще жити почне. «Може, і я згодом до них приєднаюсь», – міркував Микола дорогою.

Прийшов, а худоба в стайні кричить, голодна, худа аж ребра стирчать. Сіялки та віялки, які Миколі раніше належали, просто неба лежать, всі іржею вкриті, а хлопці, що мали працювати, п’яні на стозі сіна сплять. Від побаченого такий відчай Миколу взяв, що аж серце закам'яніло. Все, в що він душу вкладав, прахом пішло.

Веселий і рухливий Микола ніколи не впадав у розпач, хоч як було важко, але тут його душа не витримала, заповнилася болем та безпросвітністю. Йшов городами додому та плакав, як дитина, над розбитими надіями, над знищеним життям.

Зайшов у хату розгублений, постояв мовчки, подивився на дітей та дружину й у комору пішов.

Гриць стан батька побачив, навколішки перед образами впав, зашепотів молитви. Сам молиться, руки до образів тягне, а лице сльози вмивають. Раптом на ноги скочив і, що сили мав, до комори побіг. Двері вибив, а Микола на підлозі лежить, руки розкинувши, лише встиг видохнути: «Пробач мені, синку!».

На грюкіт Палажка з Яринкою прибігли. Попадали, обіймають похолоділе тіло, цілують його, плачуть, а Яринка ще й голосить, аж заходиться:

– Ой тато, мій тато! Ви ж то рано покидаєте нас! Чи вам діти були не милі? Нащо ж ви від нас ідете? У яку дорогу ви зібралися? Сонечко моє ясне! Невже находилися ваші ніжечки, наробилися ваші рученьки?! Очі ваші карі невже надивилися на світ цей?! Відлетіли ви від мене, тато, не буду вже вас бачити, обличчя ваше рідненьке! Чому ви не встаєте та не мовите слово мені хоч би єдине?!

Тримала дочка батька в обіймах так міцно, що Гриць ледве вмовив її дати його омити та одягти.

Доки тіло Миколи вдома було, Яринка й удень, і вночі Псалтир крізь сльози читала та руки його цілувала. Нікого не чула й не бачила, горем зламана. На цвинтарі, як труну закривати стали, знепритомніла. Три дні жаром палала, марила та весь час батька кликала.

Палажка страх як злякалася за доньку, а Гриць їй і каже:

– Не бійтеся, ненько, то не її час, тіло одужає.

А сам щоденно Бога молив, щоб душу сестри горе відпустило.

Як прийшла до тями Яринка, то одразу до Гриця звернулась:

– Братику, силу ти маєш велику, навчи мене, як звести з цієї землі тих односельців, що батьківське життя згубили.

– Яринко, рідна, вивільни душу від помсти, то гріх великий! – заблагав Гриць.

– Не зможу я дивитися, як вони життю радіють, а тато в могилі лежить! Або ти мені допоможеш, або не брат більше!

– Яринко, Богові судити людей за їх діяння, а не нам з тобою. Душу свою пожалій!

– Чужинців хай Бог судить, а односельців, які через заздрість свою життя батькове зруйнували, душу з нього вийняли, не пробачу ніколи й не заспокоюсь, доки смерть їх не побачу! – промовила Ярина, обпекла болюче поглядом брата і пішла геть.

Прийшла до матусі, сіла поряд, голову їй на коліна поклала та й каже:

– Ненько, відпусти мене до Відлюдної, я в неї поживу, бо немає сили серед цих нелюдів жити.

Відлюдною в селі називали бабцю, яка жила в лісі. Кажуть, хатинку там мала та до людей не виходила. Буває, перестріне її хтось у хащах, коли ягоди чи гриби збирає, не встигне головою повести, як тієї й слід зник, начебто й не було нікого. Про неї різні побрехеньки ходили – хтось казав, що вона відьма й на мітлі літає ночами, чужих корів доїть, навіть деякі божилися, що на власні очі бачили її біля свого хліву. Хтось розповідав, що вона з чоловіком від пана в лісі ховалась через те, що той хотів нею побавитись. Ось вони й втекли, а коли чоловік помер, то вона так горювала, що до людей вже й не захотіла повертатися. Але, звісно, правди ніхто не знав, так само як і те, де її хата стоїть.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.