Максим Рильський

Та що там «вороги»: Хінкулов обурюється навіть тим, що у вірші «Лист до рідного краю» зі збірки «Вірність» жодного разу не згадується слово «колгосп»!

Усе це, звісно, було б смішно, якби не було сумно. Адже подібні курйози, абсурдні звинувачення свідчили про ту саму безпросвітність тоталітаризму комуністичного зразка, над якою невдовзі сміятиметься у своїй антиутопії «1984» колишній симпатик комуністичної ідеї Джордж Орвелл. Писалася вона, як відомо, в 1948 р., тож виходить, що кагановичі й хінкулови випереджали Орвелла, демонструючи сутність «царства справедливості» вже й не на аркушах паперу, а «у формах самого життя»…

* * *

Для Максима Рильського-поета 1947 рік був нищівним: повернути собі втрачений голос він не міг ще протягом багатьох років. Рильський багато працював як перекладач, охоче брав участь у підготовці видань класиків, – проте атмосфера, що панувала в «народній державі», сковувала його талант, змушувала постійно озиратися, зловживати віршованою риторикою. Однак душа його все ж зуміла відновитися і для високої творчості: останні роки життя поета будуть ознаменовані появою книжок, що свідчитимуть про ренесанс Рильського. Ту нетривалу фінальну пору його творчого спалаху назвуть «третім цвітінням» – цвітінням після пережитих жорстоких морозів…

Володимир Панченко

Неокласики: не в ритм з добою?

Українська неокласика

Яків Савченко

 І 

Українська поезія за 6 років революційної боротьби, почавши в 1917 році майже з одної ноти й одним голосом (за виємком Семенка, що щепив галузки футуризму), нині досягла тої межі, де ясно позначились ті основні лінії, по котрим піде далі кожний із напрямків в українській поезії в своєму процесі формальних надбань, а також точнішого й чіткішого обкреслення своїх світоглядів та теоретичного обґрунтовання.

Власне, зараз не тільки намічені лінії диференціації – вони вже факт, що мають за собою і певну традіцію, і певну, більшу чи меншу культуру («Панфутуристи», «Гарт», «Плуг», «Неокласики», а також група молодих письменників, котрі й ідеологично загрузли в національній романтиці: Косинка, Осьмачка, Підмогильний, – формально ж плутаються на обніжках згаданих угруповань). Цей факт – і сам по собі, і по своїм реальним наслідкам – явище відрадне й глибоко сімптоматичне. Воно свідчить про те, що не тільки поезія, а все українське письменство в цілому ступило на шлях нормального й соковитого розвитку, инакше кажучи, почало мати постійний, так мовити, оплоднюючий кровообмін. З другого боку, це явище також свідчить про те, що утворився в нашому письменстві насичений кров’ю резерв, без котрого поступу в культурі не може бути.

І коли нашвидку і здалеку оцінити фактичну суму придбання нашим письменством за часи революції од незвичайної досі для нього диференціації мистецької думки, стилів, форм, теоретичних катехизисів, можна було б зопалу сказати: поз Росію, чи через Росію (думаю і поз, і через, Росія – осередок пролетарської революції. На Вкраїні під ударами Жовтня вперше працюючі маси стали до культурного будівництва. Ці два фактори дали основний зміст і напрямок згаданим угрупованням) летить шлях українського письменства до нечуваних, ще вершин і обріїв. В усякому разі на багато миль далі від себе: такого нудного й затяганого, – від своїх розкуйовдженості та інтелігентської псіхопатичної космичности.

В такій загально-зовнішній оцінці наслідків широкої й чіткої диференціації в нашому письменстві є безперечно правильні прогнози: льот ширшання його, глибока певність і радісний захват свідомости від своїх невичерпуваних і ще зовсім не промовляє змарнованих сил, у котрих чорноземна міць мас. Це вже ніким незаперечене дання.

Я не хочу таким занотованням, ще раз (і в котрий раз!) ставити питання – чи маємо майбутнє, чи ні – на цю ділему дав остаточну відповідь Жовтень.

Просто радію з «летунами».

ІІ

І от все-таки, коли підійти цілком об’єктивно, з марксистським методом до самої природи діференціації в нашому письменстві (поки-що тільки в поезії. Проза Хвильового – не од стовбура, а сама з себе, може з чужого стовбура – Іванов? Пільняк? Нікітін? Косинка – метушиться, і більше бризкає фел’єтонним мазивом) побачимо «ненормальні» викривлення на правому боці фарватеру розгалуження.

На одному лівому боці: («панфутуризм», «Гарт», і «Плуг») органичне вростання сил по проекціям комуністичної культури, активна боротьба за новий побут, за раціоналізацію життя, повільне, але певне втягування творчих сил в процес практичного будівництва по всіх ділянках пролетарської дійсности, творення організованої псіхики, схематизація нової людини, а найголовніше – індустріалізація всього життя і зосереджена воля – в майбутнє!

В цьому патос «лівого крила» в українському письменстві. Патос цей – ідеологично й формально, – в найбільшій мірі, так мовити, найтемпераментніше виявлено у панфутуристів.

У «Гарта» й «Плуга» – не так певно й чітко. Творча воля їх розведена дуже романтикою, або метафізичною космичністю.

На правому боці – другі люде, другий патос і цілі. З легенької руки М. Зерова «правобережці» здобули назву, до речі, дуже «учену» – неокласиків. Неокласики не течія, не шукання, а зовсім виразна школа. Репрезентована вона поки-що М. Рильським та П. Філіповичем – поетами. Гарольди їхні – Зеров, Якубський, Петров.

Зрештою, скільки б не було активних сил серед неокласиків українських, треба признати, що діяльність їх, не довга своєю історією, стала помітним явищем в українській літературі. Неокласики виступили одностайно, цілим фронтом (більше – прилюдними лекціями й докладами), з чималим задором, з претензіями на домінуючу й сінтезуючу ролю в українській поезїї останнього дня. Вони, мовляв, той пуп, де сходяться найбільші досягнення українського поетичного мистецтва – формальні здобутки, культура слова, мелодійна ритміка і т. инш. (про ідеологію хитренький хохол Зеров замовчує, не відкриває «неокласичних» карт). Вони, – по їхній декламації, – стоять на твердому ґрунті сьогодняшньої дійсности (!) і побуту. Правда, неокласики «вещі» не творять, не оперують конструктивними прінціпами, але по самій природі їхньої умілости (їхнє твердження) вони конструктивні: «коли дійсність «конструктивна», значить і ми «конструктори», бо ми ж дзеркало її».

Я тут не переказую науки неокласиків. Вони її не мають. Вони її не вміють створити – ні з чого. Та й самі вони, – хоч і дуже «учені люде», – вигадати сякої-такої – про людське око, – теорії невдатні. А, може, з властивого їм «такту» і не хочуть починати небезпечне діло з «теоріями», бо надто вже ясно, з яких рівчаків тече неокласична «цілюща» вода.

Кожна літературна школа в цілій своїй сумі, незалежно від того, скільки складових частин входить в неї і які частини її зумовлюють, або домінують, – може бути грубо поділена на дві частини: на формальну культуру (фактура) та ідеологію, при чому домінуюча, органично-творча роля належить останній, поскільки вона перша виростає з складної сістеми соціяльно-економичної структури.

Певна річ, що все це в повній мірі можна та й треба пристосувати і до неокласиків. Вони ж претендують на «школу», цілком сформовану й добре організовану.

Родословна українських неокласиків – формальна, по-де-куди й ідеологічна, – стара, як світ: Авраам роді Ісаака, Ісаак роді Іакова, Іаков – 12 синів, а ці 12 разом вилупили спочатку Зерова, потім Якубського, а вже нарешті двох близнюків, М. Рильського й П. Філіповича.

Спинимось на формальній культурі українських неокласиків. Досить нашвидку проглянуто дві книжечки Рильського й Філіповича («Синя Далечінь» і «Земля й Вітер»), – щоб довго не розгадувати їхнього секрета – тим паче, що він один у їх обох, – і Рильський і Філіпович обидва чужоземці, обидва учні – перший талановитий, другий, здається, з надіями – російського неокласицизму.

Рекомендація ніби-то не погана. Російський неокласицизм пройшов складні етапи. Свою ясність і повнокровну застиглість він узяв в свого таки джерела – Пушкіна. Це, так би мовити, їхнє кастальське озеро, з котрого п’ють всі. Од Пушкіна у них трагична темпераментність ямбу, обережна пропорціональність і привітна легкість образу. З цією спадщиною російський неокласицизм був в тісному сімбіозі з сімволістами. Тут він дещо розгубив з своєї спадщини, але зате придбав од сімволістів вишукану риму, еластичну, з ріжними несподіваними ухиленнями від канону композіцію, і взагалі, навчився зручно володіти словесним матеріалом. Це може бути їхнім активом, але від сімволістів російські неокласики мають і погані придбання: абстрактне образне мислення, розмягчену мрійність плюс сантіментальність, плюс консерватизм і загострені індівідуалістичність, плюс мистецька догматика.

А це, в загальних рисах, подвірна книга російського неокласицизму. За ними слідом пройшли й українські новоспечені неокласики (проте і Рильський і Філіпович довго лежали на кухні). Ногами вони в Пушкіні, головою в сімволізмі – в російському Рильський, Філіпович – російському й українському, – а ділами – в українській поезії.

Звісно, це тільки схема, може, подекуди й помилкова. Обидва поети в своїй творчости підпадають під перехресний огонь окремих російських поетів.

Рильський ніяк не виб’ється з під впливу Аненського (не кажучи вже про постійне джерело його творчості – Пушкіна), инколи Мандельштама. Філіпович так само тягне свою нитку від Мандельштама, або Аненського. Часом звучать Блоковські ноти, инколи Брюсовські, а дуже часто – переспівує молодого Олеся.

Все ж таки, Рильський – сильніший і організованіший поет. У Рильського в формальній культурі хоч і переважають російські елементи, російські трафарети: композіції, архітектоніки, […строфинки] (нерозбірливо) образу, – почувається й власна культура, те творче напруження, що властиве лише орігінальним поетам. Рильський инколи має силу вийти за штамп.

Філіпович в цьому відношенню – дуже невиразний. Форма його віршів механичним порядком дана, а не органично. Спамяти, з чужого зразку. Не майстерність, а версіфікаційну навиклість. І через те, що й техніка версифікації що до кількості зразків невелика у нього, – його поезії вражають небагатим вибором «експонатів» – їх стільки, скільки його память може зафіксувати – не більше. Своїх же власних зразків формальної будови віршу Філіпович не дає, принаймні не дав у першій книжці. Тут він цілковито перебивав копії з російських поетів, а инколи копії в копій.

Так само і в патосі обох неокласиків є чимале віддалення. Рильський застиглий, вщолочаний, але сховано-темпераментний. Філіпович – галасливий і ходульний. Патос його дріб’язковий і непереконуючий, з неприємними нотками фальшованої надуманої щирости й безпосередності. І це тому так, що його патос – ремінісценції.

В російській мистецькій культурі є багато стереотипів на ріжні нюанси псіхики, емоцій, настроїв. От ці стереотипи Філіпович знає на пам’ять і пристосовує їх до відповідних об’єктів в своїй творчости. Кожний волевий чи емоціональний імпульс до творення у Філіповича обов’язково при самому зародженню розряджується, натикаючись на запобігливе підказування його пам’яти, на готове кліше. Філіпович, загалом кажучи, перевантажений чужими зразками форми, чужими методами будови віршу, чужими настроями й образами.

Увесь цей вантаж убиває Філіповича, застує його самого.

До речі, доводиться дивуватись тій оцінці, котру здобули і Філіпович і Рильський, як техники віршу, від Харківської критики. Тов. Коряк аж захлинувся від захоплення перед безперечною «майстерністю» цих поетів, картаючи їх лише шкідливу ідеологію та мотиви. На гасло т. Коряка – відгукнулись і инші. Та так простісенько і починають: Поети добрі, майстри не аби які, от тільки шкода – зміст, ідеологій прив’яли. А тоб усе було добре. Хоч у «Плуг», або «Гарт» приймай їх.

Отже, коли між Рильським і Філіповичем є значні віддалення і певний розбіг доріг, – перший намацав нарешті свій шлях, повірив (о, це багато значить для поета) в правдивість і несхибність його, другий плутається на чужих стежках, – то все-таки між ними є багато спільного, більше спільного, ніж ріжного, є те, що творить з них обох цілком виразних представників неокласичної школи.

Це спільне полягає не тільки в одному генезесі їхньої формальної культури, не тільки в тому, що вони обидва пройшли абсолютно тотожні етапи розвитку. Це тільки, так мовити, передумови до того, що найбільше їх (і мабуть навіки) сполучує і дає однакове офарблення їхньому світоглядові. Маю тут на увазі їхнє відношення до дійсности, спосіб приймання і усвідомлення її, і нарешті, форми виявлення її – в своїй творчости.

* * *

Неокласицизм в мистецтві (французький, руський, а тепер – український) завше був тим рупором, через який кричав і корчився певний стан громадського світовідчування тої групи, що в наслідок революції та ріжних змін в класових взаємовідносинах, була позбавлена політичних і соціяльних прав, і через те, неокласика була завше опозицією, протестом, реакцією проти данних форм громадського ладу, громадського битія.

Таку точнісенько роль виконує зараз і українська неокласіка.

Щоб довести це твердження, даємо слово згаданим поетам по черзі.

Рильський – поет минулої епохи, чужої нам культури. З далекої далечини долітає до нас його замріяний, розслаблений голос. Сьогоднішній день, наша боротьба, героїчна колективна воля трудящих, їх патос – це все цілком чуже для Рильського. Доба соціяльної революції не попала в його свідомість, не стала ніяким чинником до нового світовідчування. Комплекс його уявлень, його настрої, воля – ідуть далекими берегами, від нас.

Рильський, в якомусь розвмягчені сидить на березі з удками і марить… марить… марить… Йому сняться Джіоконди, Мадонни, римські імператори, Діани, Діониси, боги й богині, стародавні парки з німфами й сатирами, алеї, де колись гуляли при місяці прекрасні панни і мріяли, як і Рильський, про лицарів і герцогів з чорними кучерями. Ввижається йому бучне заливання феодального панства, або турніри середневічних лицарів. От межі його поетичної індівідуальности.

«Трістан коня сідлаєІ їде в дальну путь………………Ізольда білорука.Ридає за вікном».

(Cт. 34).

Од «нудної» революційної дійсности, неприйнятої поетом, чужої й ворожої йому, поет повертається в світ звичних йому образів і настроїв, його найбільше вабить романтика середневічча, романтика феодальної доби (тут пропущений розділовий знак) згадає він, приміром, часи Шекспіра – англійського феодалізму, – і вже сниться Рильському:

«Блукав я сам у браконьєрськім строї,В гаях зелених Англії старої,А вколо, в затуманеній даліПриходили і блазні й королі».

(«Шекспір», ст. 53).

Від «старої Англії» подасться поет до митичної Греції, – така знайома йому, добре уторована панськими поетами, стежка:

«Не плети для менеЗолотого невода,Ти, що уродиласьІз морської піни.Не буди, богине,Ти ночами темнимиУ душній постеліСерця молодого».

(«Сафо до Афродіти», ст. 47).

Або запалиться поет любовним екстазом. Зараз же є готовий зразок – трубадуровські (также доба феодалізму) пісні прекрасним дамам.

З манерою справжнього трубадура, озброєний мандоліною чи лютнею (не знаю, на чому грали трубадури), а також доброю шпагою, що ще «пам’ятає Єрусалим», Рильський задумано й шляхетно трубадурить:

«Пані! В гаях поспівають каштани,Бродить кабан у пожовклих кущах…………………………….Пси мої чують ревіння ведмедя,Рвуться і плачуть. Залився мій ріг«Прощайте, міледі!»У відповідь: Сміх».

(«Стародавній роман», ст. 28).

Від «стародавнього роману» звернеться поет до своєї музи, і в молитовному благанню жерця, просить її не «зрадити його», бо, мовляв, він і так вже «випив кубок лиха до дна».

Перед Рильським переходить вся краса минулої феодальної пори, її культура, її міти й легенди, її шляхетність, музика й танці панських палаців, турніри лицарів за серце дами. Все це обвіяно у Рильського солодким смутком, терпкою тугою. В колі цих образів живе постійно Рильський. Минулий світ – йому рідний, його світ. Псіхологично, а значить, і класово – феодалізм його стіхія. За межі цього кругу Рильський не хоче й не може вийти. Над ветхим порохом «білоодежних Дездемон», над руїнами панської величі – «горько плачет» Рильський, виспівуючи на всі лади, і навіть з великим темпераментом, феодальне гнойовище.

Революції Рильський не прийняв. Клас робітників приніс другу культуру, другий побут, другі форми праці, иншу лірику й стремління. Тут немає ні Дездемон, ні Джіоконд, ні п’яного полювання, ні турнірів, ні богів і богинь. Таке все «буденне»: сільське господарство, промисловість, антирелігійна пропаганда, виховання комуністичного суспільства, важка праця і т. и. Зникли палаци, зникли пани з псарнею, зникла музика в маєтках, «дикі» селяне порозбивали в парках статуї німф і аполонів. Не трубить ріг, не виють гончаки. Все безслідно минуло. Все згинуло.

Розуміється, Рильський не звертає жадної уваги на таку дійсність. А коли й повернеться до неї з своїх мандрівок по феодальних країнах, то говорить про неї з мукою, з роспачливою утомою:

«Ходи собі шумливими шляхами,Гукай, кричи, роби акторські жести, —А я б хотів у тиші над удкамиСвоє життя непроданим донести».

(Cт. 35).

Революція для Рильського – пустиня без радости, без надії, без втіхи:

«Поете! Живемо в пустиніСред каміння та людей, —І тільки мак небесно-синійЄдина втіха для очей».

(«П. Савченкові», ст. 48).

Справді, яка може бути втіха для Рильського в тій величі героїчної боротьби, що провадять пригноблені, коли йому ввижається велич гнобителів.

Протест Рильського проти революції – не активний. В ньому немає волі, активної емоції. Тільки неприймання, заперечення. І найменшого наміру, – так або инакше, усвідомити непереможні закони і псіхику нашої доби – і таким чином, ввійти в процес, в контакт, з життям.

І в цьому, мабуть, найбільш характерна риса всієї книжки його «Синя далечінь». Синя далечінь одвела його в ті краї, де йому солодко марити й вмірати. З тих країн Рильський до нас не поверне. Він – гнилизна тої класи й тої культури, що революція змела в смітники історії.

Для української літератури – Рильський явище неприродне, чуже. Якесь зайве кільце, що порушує загальну звязь процесу розвою, що вносить дізгармонію в сінтез досягнень мистецької української думки.

Основ для творчости, будь яких традицій в укр. письменстві для Рильського немає. Він – рослина з чужого поля. Сюди попав випадково. В цьому його трагедія.

* * *

Другий неокласик – П. Філіпович, і значно слабійший за Рильського, але із більшими данними до акції, до прийняття дійсности, поки що ходить на ходулях клікушества, в мантії аполонового жерця, і так само, як Рильський, пливе берегами минулого, перебуває в тяжкому конфлікті з революційною дійсністю. Він не такий «дворянин», як Рильський, але намагається все таки одягтись в тогу «арістократа».

Світ приймає не в його реальному значінню, не в причиновій звязі явищ, – а метафізико-символістично, через інтелігентсько-міщанське світоіснування.

Передовсім – революція. Вона для нього, для його рафінованих і заляканих нервів – жах, кров, руїна. Революція – катастрофа ідей, світогляду, і побуту, загибіль всього, що лише й рідне Філіповичові. Псіхологично, цілою своєю культурою Філіпович тісно звязаний з буржуазним віком, з буржуазною добою. Там його початок, там межі його індівідуальности, там всі вагони права, моралі, естетики. І все це к чорту полетіло од пролетарської революції. Розсипалось на порох.

Що ж дивного, що слабонервний поет, з закостенілою буржуазно-міщанською вдачею, розгублено, в паниці став перед фактом катастрофи його світу?

Звідці всі його «качества»: і солоденька сімволіка, і містика, і цілковите неприйняття дійсности революції. А також – шукання спокою, затишку, тиші, шукання рятунку й утіхи.

«На поталу камінним кригам,На глуху наругу вітрам,На зневагу звірям, що плигомПроминуть і квітку і храм,Оддам і трівожну душуІ холодний спокій думок,І вартую, надіюсь, мушуВиглядати, чи йде Пророк».

(Ст. 11).

Філіповичові потрібний Пророк, щоб розвіяв жах революції, щоб дав йому надії, щоб виправдав його власне існування. Такого пророка жде поет.

За роспукою й трівогою, за зовнішніми фактами в революції – Філіпович нічого не бачить, не хоче придивитись уважніше, не почуває ходу нових творчих сил, нового життя.

«Тіні людей камінь —Важко моїм очам.Бачу блакитні плямиНеба дешевий крам.А серед вулиць купи —Всіх заведе одчай.. . . . . . . . . .День уміра. УбогоНикне небесне шатро.Місто прокляте Богом!Кинув тебе і чорт».

(Ст. 15).

Місто – місце горожанської війни. Воно перебуло величезні зміни за час революції. Облоги, голод, жебрацтво. Обивательська маса проклинала тих, хто спричинився до цього. Філіпович, з одного боку, як бард завміраючої буржуазної класи, з другого, – як типовий виразник міщанства, – по своєму індівідуальному маштабу, разом з обивательщиною проклинає революційне місто. Йому важко серед нього. В шуканню собі рятунку, спокію й тиші, поет виспівує «красу і прелесть» природи, безлобність трав і квіток, їх стан – щастя для поета. Він сам хоче стати, як рослина, як роса.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

 Франко І. Що таке поступ? // І. Франко. Зібр. творів: у 50 т. – Т. 5. – К., 1986. – С. 41.

2

 Маланюк Є. Над могилою Максима Рильського // Є. Маланюк. Земна мадонна. – Братислава, 1991. – С. 327–328.

3

 На початках творчого шляху М. Рильський почув і чимало прихильних слів про свою поезію (див., наприклад, Зеров М. Максим Рильський. «Під осінніми зорями» // Музагет. – 1919. – № 1–3; Филипович П. Лірика Максима Рильського // Книгар. – 1919. – № 22; Зеров М. Літературний шлях Максима Рильського // М. Зеров. До джерел. – К., 1926). Зрештою, прихильні оцінки як оригінальної поетичної творчості М. Рильського, так і його перекладацької праці, не раз звучали й пізніше, аж до кінця 1920-х рр. (див.: Родзевич С. Адам Міцкевич. «Пан Тадеуш» // Життя й революція. – 1928. – № 4; Норд В. (Мисик В.) Де розходяться дороги // Плуг. – 1929. – № 2. Норд-Мисик, зокрема, вітав поему М. Рильського «Сашко», вважаючи, що її поява «віщує якийсь новий етап» у творчості поета; цікаві спостереження висловлено щодо перегуків «Рильський – Фет», а також сковородинівських мотивів у збірці «Де сходяться дороги» – «викінченій і майстерній книзі»).

4

 Лист М. Зерова до П. Тичини від 27 травня 1924 р. // М. Зеров. Українське письменство. – К., 2003. – С. 1040.

5

 Савченко Я. Українська неокласика // Більшовик. – 1923. – 12 вересня.

6

 Савченко Я. Українська неокласика // Більшовик. – 1923. – 16 вересня.

7

 Рильський М. Лист до редакції газети «Більшовик» // М. Рильський. Зібр. творів: у 20 т. – Т. 13. – К., 1986. – С. 12–14.

8

 Культурне будівництво в Українській РСР. – Т. 1. – К., 1959. – С. 92.

9

 Культурне будівництво в Українській РСР. – С. 16.

10

 Там само. – С. 29—330.

11

 Культурне будівництво в Українській РСР. – С. 54.

12

 Маланюк Є. Про динамізм: (з приводу статті Д-ра Донцова «Про молодих») // Веселка (Каліш). – 1923. – Ч. 1—12. – С. 7.

13

 Документи зі справи 272 уперше опубліковані Нілою Підпалою та Богданом Рильським у журналі «Київ», 1991, № 2 (передрук – у кн. «З трудів і днів Максима Рильського». – К., 2009; за цим виданням я їх далі й цитую). «Протоколів допитів у справі немає», – стверджував син поета Богдан Рильський (див.: Рильський Б. Мандрівка в молодість батька. – К., Молодь, 1995. – С. 1).

14

 Рильський Б. Мандрівка в молодість батька. – К.: Молодь, 1995. – С. 7.

15

 Див.: Літературна газета. – 1933. – 27 квітня.

16

 Галузевий державний архів СБУ. – Ф. 6. Спр. 48570-фп.

17

 Див.: Білас І. Максим Рильський // Літературна Україна. – 1994. – 23 березня.

18