Святошинська осінь

Святошинська осінь

Доктор Клаус

© Доктор Клаус, 2019

ISBN 978-5-4493-0899-3

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

***Кудись біжить від мене залізнична колія,У ніздрі б’є кіптявою вагонів,По схилах в’ється давня стежечка моя,Окраєць хліба на малій долоні…Там навесні парує-дихає рілля,А восени чомусь так легко й сумно…Вогню із печі, диму з димаряНе розгублю, не втрачу нерозумно.Віталію, Олежки, Женю і Сашко,Чи пам’ятаєте роки ті безтурботні?Чи залишилося в душі, чи не зійшлоДитяче хвилювання і неспокій?Було між нами бійок і сміхів,Образ, примирень, – сліз ми не жаліли.Немов порозліталися птахи,Як виросли, міцними стали крила.Минуло стільки літ, і ще мине багато, —Я ж, затаврований іменням «городський»,Ніколи не забуду першу школу-хату,Обличчя вчительки і пахощів весни.1995

«Може, диво станеться – і минуле верне…»

Може, диво станеться – і минуле верне,Як не в цьому світі, то на тім – напевно,Де гнітючість ночі та омана ранкуПід промінням Вічності сплинуть до останку.І шляхами земними по небесних трасахПсалми переможні у словах-прикрасахРозлетяться в безмірі, зорями спочинуть,Твої сни далекі спомином омріють…Прокинься, розуме, зледачілий байстрюче!Сни твої й згадки – зброя навісна.У пам’яті, мов нездоланні кручі,Ще височіє давнішня весна.Та вже оддалік маячить надія —У вірі скріплена обітниця стара.Простуючи до неї, плоть змарніє,Душа ж повік лишиться молода.1996—2005

Триптих безнадії

1

Мов неполитий саджанець – кохання без майбутнього,А всі палкі слова – немов мелодія вві сні.Немає на землі нічого незабутнього, —Багато нездійсненного на ній.Обставини тяжкі колись назвем ми долеюІ слово безнадії кинем спогадам на скон.Не нашою, на жаль, керовано те волею.Чому ж мої так груди стискує воно?

2

Мине ще час – і ти мене забудеш,І вогник, що горів у грудях, згасне.Найдужчі навіть спогади не зможутьЗбудити те, що вмерло передчасно.Важкі думки отруюють кохання,Що серцю спокій не бажають дати:Як я тебе кохаю, ти ніколи,Ніколи так не зможеш покохати.

3

Запам’ятай мій голос назавжди, —У ньому я для тебе залишуся.Хоча попереду маячать нам світи,Назад, якби й хотів, не повернуся.Згубився наш цілунок у роках,Де руки відчували любий потиск.Та восени злетить у небо птах,Наспівуючи: «Ось ти, ось ти, ось ти…».1996

«Чекання біль і сльози зустрічі, і радість…»

Чекання біль і сльози зустрічі, і радість…Хто знає все оце, усе це пережив?Ні, іншої такої ти не знайдеш, —Немає іншої такої на землі!Замислилась, стоїть бабуся-осінь,Аж світить латаною свитою земля.А ти ідеш, і зрідка ноги човгнуть.Куди ж мені?.. Попереду – журба,Слів недоречних артистичний випадІ погляд, кинутий раз по раз навмання…1996

Перша зустріч

Заблисло враз на споді мого серця,Мов жар забутий через попіл років,Німе ще слово чи відлуння кроків,Що ними доля набігає та сміється.Полину думкою назад у чорні ночі —Вперед ці очі кличуть мене знову.До них непевну я веду розмовуПро сни мої й тлумачення пророчі.Усмішка Ваша чи списом, чи лікомОбернеться для змученого серця.Роки шалені вже не стратять віку,Якщо страждати знову доведеться.Не знав ще, хто Ви, звідки, як далекоЩодня повз мене йшли, віддалені шляхамиСтарого Міста… Лише жар-птахамиЗдіймався погляд Ваш так ніжно й легко.Забулося далеке віршування,Не годен був знайти слова високі.Лиш присуд озивається жорстокий:Не згадувати, де зійшла ця зоря рання.Зневагу, сором, усміх ледь з презирством —Все зрозумію. Лиш нестерпним будеПостійний сумнів, що чигає всюди,Підмінюючи щастя псевдодійством.Та радість розливається у грудях,Як уявлю, що знову Ваші очіНавпроти мене зблиснуть і жіночіТендітні риси спляче серце збудять.2005

Я вірю

Я вірю… і коли надмірна радістьБурхливим морем в серці закипить,Коли ні вир життя, ні квола старістьТу надприродну силу не спинить.Коли п’янке безумство враз накриє,Розквітне різнобарв’ям краєвид,Захоплена чуттєвість зрозуміє,Як танцював безтямно цар Давид.Я вірю… коли будень запанує,Замерехтить у далині метаЙ стривожена надія помандруєТуди, де мешкає примара лиш сама.Тоді, спинившись поглядом далекимАж ген за обрієм, я саме тамПобачу віри знак, в якій крізь спекуСтупав у Край прабатько Авраам.Я вірю… в час, коли глибока тугаУ серці лютим змієм засичить,Підступна думка, наче зрада друга,Зі споду серця зрине, щоб збудитьСтрахи минулі, а в очах постанеКолишній жах, що сумнів живить знов.Молю Тебе, нехай в надії данеЦілюще Слово ситить мою кров!І як коханої єдині в світі очіІмлою безнадії віддалитьЖорстокий присуд і у пітьмі ночіНіме питання в небо полетить,У серці пролунає тиха мова,Цей ніжний дотик вітру до щоки:«Коли самотність огорне раптово,В ту саме мить Мені найближчий ти…».Перед Тобою – сотні літ і миті,Враховані і зважені серця,Дитинства ранки, в старість перелитіУ душах, що мандрують в забуття.Безумство сильних стріне протидію,Розумні засоромляться вінця.Коли б лише промовити «я вірю»У млосному передчутті кінця.2005—2006

«Яким самотність словом огорну?..»

Яким самотність словом огорну?