Консуело

– Якось я не подумала про це, – сказала Консуело. – Так про що ж ти мені тільки-но говорив? Навіщо ти, недобрий, сказав мені: «Будь моєю дружиною», знаючи, що поки це неможливо? Адже не я перша заговорила про це, Андзолето. Правда, я часто думала, що ми вже в тому віці, коли можна одружитись, але, хоча мені ніколи не спадали на думку ті перешкоди, про які ти говориш, я залишала вирішення цього питання тобі, твоїй розсудливості, і ще – знаєш чому? – твоїй добрій волі. Адже я прекрасно бачила, що ти з весіллям не квапишся, але не гнівалася на тебе за це. Ти часто мені повторював, що, перш ніж одружуватися, треба забезпечити майбутність своїй родині, треба мати кошти. Моя мати була тої ж думки, і я вважаю це розсудливим. Отже, прийнявши все це до уваги, треба ще зачекати з весіллям. Треба, щоб обидва наші ангажементи було підписано, чи не так? І ще – треба заручитись успіхом у публіки. Виходить, про весілля ми поговоримо знову після наших дебютів. Але чого ти так сполотнів, Андзолето? Боже мій, чого ти так стискаєш кулаки? Хіба ми не щасливі? Хіба ми неодмінно мусимо бути зв'язані клятвою, щоб любити й надіятись одне на одного?

– О Консуело! Яка ти спокійна! Яка ти чиста і яка холодна! – з якимось шалом заволав Андзолето.

– Я? Я холодна? – у свою чергу скрикнула, дивуючись, юна іспанка, червона від обурення.

– Я люблю тебе як жінку, а ти слухаєш і відповідаєш мені, мовби мале дитя. Ти знаєш тільки дружбу, ти не маєш навіть уявлення про любов. Я страждаю, палаю, я вмираю у твоїх ніг, а ти мені говориш про якогось священика, про якесь плаття, про театр…

Консуело, стрімко підхопившись було з місця, тепер знову сіла, збентежена, тремтячи всім тілом. Вона довго мовчала, а коли Андзолето знову захотів обійняти її, тихенько відштовхнула його.

– Послухай, – сказала вона, – нам необхідно порозумітися, спізнати одне одного. Ти, певно, і справді вважаєш мене дитиною. Було б манірністю з мого боку запевняти тебе, начебто я не розумію того, що давно вже прекрасно зрозуміла. Недарма я з різними людьми об'їздила три чверті Європи, недарма надивилася на розпусні, дикі звичаї бродячих артистів, недарма – на жаль! – здогадувалася про погано приховувані таємниці моєї матері, аби не знати того, що, втім, усяка дівчина з народу моїх літ прекрасно знає. Але я не могла допустити, Андзолето, щоб ти хотів примусити мене порушити обітницю, дану мною Богові в присутності моєї вмираючої матері. Я не дуже дорожу тим, що аристократки, – до мене часом долітають їхні розмови, – називають репутацією. Я занадто непомітна у світі істота, аби звертати увагу на те, що думають про мою честь, – для мене честь полягає в тому, аби виконувати свої обіцянки, і, по-моєму, до того ж самого зобов'язує тебе й твоя честь. Можливо, я не настільки гарна католичка, як мені хотілося б, – адже мене так мало вчили релігії. Звичайно, у мене не може бути таких прекрасних правил поведінки, таких високих понять про моральність, як в учениць, що ростуть у монастирі й слухають богословські повчання з ранку до ночі. Але в мене є свої погляди, і я дотримуюсь їх, як умію. Я не вважаю, що наша любов, стаючи з роками все більш палкою, має стати від цього менш чистою. Я не скуплюся на поцілунки, які дарую тобі, та я знаю, що ми не ослухалися моєї матері, й не хочу ослухатись її тільки для того, щоб задовольнити нетерплячі пориви, які легко можна приборкати.

– Легко! – скрикнув Андзолето, гаряче пригортаючи її до грудей. – Легко! Я так і знав, що ти холодна!

– Нехай я буду холодна! – вириваючись із його обіймів, вигукнула Консуело. – Але Господь, що читає в моєму серці, знає, як я тебе люблю.

– Так іди ж до нього! – крикнув Андзолето з досадою. – Зі мною тобі небезпечно. І я тікаю, щоб не стати нечестивцем.

Він кинувся до дверей, розраховуючи на те, що Консуело, яка ніколи не відпускала його без примирення, якщо між ними виникала навіть найнезначніша сварка, утримає його й цього разу. Вона дійсно стрімко кинулася було за ним, але потім зупинилася; коли він вийшов, вона підбігла до дверей, схопилася вже за ручку, щоб відчинити їх і покликати його назад, але раптом, зробивши над собою неймовірне зусилля, замкнула двері й, знесилена жорстокою внутрішньою боротьбою, непритомна впала на підлогу. Так, нерухомо, і пролежала вона до ранку.

Розділ 14

– Зізнаюся тобі, я закоханий у неї без тями, – говорив цієї самої теплої й тихої ночі граф Дзустіньяні своєму другові Барберіґо, сидячи з ним на балконі свого палацу; щойно пробило другу годину.

– Цим ти даєш зрозуміти, що я не мушу в неї закохуватися, – відгукнувся юний і блискучий Барберіґо. – Я підкоряюся, адже за тобою право першості. Але якщо Кориллі вдасться знову захопити тебе у свої тенета, ти вже, будь ласка, попередь мене – тоді й я пошукаю щастя…

– І не мрій про це, якщо ти мене любиш! Корилла завжди була для мене тільки забавою. Однак я бачу по твоєму обличчю, що ти смієшся з мене.

– Ні, але здається мені, що забава ця мала досить серйозний характер, позаяк вона змушувала тебе кидати стільки грошей і вчиняти стільки безумств.

– Припустимо, що я взагалі ставлюся до своїх забав з таким жаром, що готовий на все, аби тільки їх подовжити. Але цього разу це більше, ніж захоплення, – це справжня пристрасть. Я ніколи в житті не зустрічав істоти більш своєрідно гарної, ніж Консуело. Її можна зрівняти зі світильником: часом його полум'я починає згасати, але в ту мить, коли він, здається, зовсім уже готовий потухнути, раптом спалахує так яскраво, що самі зірки, висловлюючись мовою поетів, бліднуть перед ним.

– Ах! – зітхнув Барберіґо. – Це чорне плаття, біленька косиночка, це напівзлидарське, напівчернече вбрання, це бліде спокійне обличчя, таке непомітне на перший погляд, природна манера триматися, без усякого кокетства, – як ця дівчина змінюється, якою божественною стає вона, коли, натхнена своїм генієм, починає співати! Який ти щасливець, Дзустіньяні, адже у твоїх руках доля цієї слави, що народжується!

– Як мало вірю я в те щастя, якому ти заздриш! Навпаки, боюся, що в ній немає ні однієї з тих добре знайомих мені жіночих пристрастей, на яких так легко грати. Чи повіриш, друже, ця дівчинка так і залишилася для мене загадкою, незважаючи на те, що я цілий день стежив за нею й вивчав її. Мені здається, судячи з її спокою й моєї ніяковості, що я зовсім втратив розум.

– Так, очевидно, ти закоханий у неї більш, ніж треба, позаяк ти зовсім осліп. Мене ж надія ще не засліпила, і зараз я в трьох словах поясню тобі те, що тобі незрозуміло. Консуело – квітка цнотливості; вона любить цього юнака Андзолето й любитиме його ще протягом декількох днів. Якщо ти грубо торкнешся цієї прихильності дитинства, ти тільки підсилиш її, але якщо ти зробиш вигляд, начебто не звертаєш на неї уваги, Консуело, порівнюючи вас обох, незабаром охолоне до свого обранця.

– Але він гарний, як Аполлон, цей негідний хлопчисько! У нього чудовий голос; він буде мати успіх. Уже й Корилла сохне за ним. Із таким суперником не можна не рахуватися, коли перед тобою дівчина, в якої є очі!..

– Так, але він бідний, а ти багатий, він невідомий, а ти всемогутній, – заперечив Барберіґо. – Головне – довідатися, хто він їй: коханець чи друг. У першому випадку розчарування настане для Консуело скоріше; у другому ж між ними буде боротьба, вагання, і все це подовжить твої страждання.

– Виходить, на твою думку, мені слід бажати того, чого я страшуся, одна думка про що приводить мене в шаленство. А що ти на цей рахунок думаєш?

– На мою думку, вони не коханці.

– Але це неймовірно: хлопчисько розбещений, сміливий, палкий, зрештою звичаї таких людей…

– Консуело – чудо з усякого погляду. А ти, шановний Дзустіньяні, незважаючи на всі свої перемоги у прекрасної статі, все ще, я бачу, не досить досвідчений, якщо не зрозумів із розмов з цією дівчиною, з її поглядів, навіть з її рухів, що вона чиста, як гірський кришталь.

– Ти приводиш мене в захват!

– Бережися! Це божевілля, хибна думка! Якщо ти любиш Консуело, треба завтра ж видати її заміж. Через тиждень її повелитель дасть їй відчути всю вагу надягнутих на неї ланцюгів, усі муки ревнощів, усю нудьгу постійно мати за своєю спиною неприємного, несправедливого й невірного стража. А красень Андзолето, без сумніву, таким і буде. Я вчора достатньо спостерігав за ним у товаристві Консуело та Клоринди, щоб мати можливість безпомилково передбачити всі його майбутні промахи й біди. Послухайся мене, друже, і ти будеш мені вдячний. Знаєш, шлюбні узи легко розриваються між людьми цього класу, і ти сам знаєш, що любов цих жінок – полум'яна примха, а перешкоди тільки роздмухують вогонь.

– Твої слова приводять мене в розпач, а тим часом я розумію, що ти маєш рацію.

На лихо для планів графа Дзустіньяні, розмова ця мала слухача, на якого вони зовсім не розраховували і який не пропустив із неї жодного слова. Покинувши Консуело, Андзолето, знову охоплений ревнощами, вирушив блукати навколо палацу свого покровителя. Він прагнув переконатися, що граф не замишляє викрадення, які були у великій моді на той час і майже завжди минали безкарно для аристократів. Андзолето не чув продовження розмови двох друзів: місяць піднявся над палацом, тінь юнака починала все ясніше й ясніше окреслюватися на бруківці, і молоді вельможі, помітивши, що хтось стоїть під балконом, пішли в кімнати, зачинивши за собою двері.

Андзолето зник і вирушив обмірковувати те, що йому вдалося почути. Цього було цілком достатньо, щоб він зрозумів, як поводитись, як використовувати доброчесні поради, що їх дав Барберіґо своєму другові. Тільки над ранок він заснув на якісь дві години, потім підхопився й побіг на Корте-Мінеллі. Двері в Консуело були ще замкнені, але крізь щілину йому вдалося розгледіти свою подругу, що спала одягненою на ліжку, – вона була нерухома й бліда, як труп: досвітній холод привів її до тями, і вона кинулася на своє ліжко, не маючи сил роздягнутися. Стривожений Андзолето мовчки стояв біля дверей, його мучили докори сумління. Нарешті, бачачи, що дівчина продовжує перебувати в якійсь летаргії, такій несхожій на її звичайний чутний сон, він, страшенно переляканий, вийняв ніж і, пропхавши його в щілину дверей, відсунув засув. При цьому не обійшлося без деякого шуму, але Консуело була до того змучена, стомлена, що не прокинулась. Андзолето ввійшов, замкнув за собою двері, опустився на коліна біля ложа дівчини й став чекати на її пробудження. Коли Консуело, розплющивши очі, побачила свого друга, вона скрикнула було від радості та обняла його за шию, але вслід за тим відсмикнула руки і з жахом сахнулася від нього.

– Ти, я бачу, боїшся мене тепер і, замість того щоб поцілувати мене, хочеш утекти, – з розпачем у голосі мовив Андзолето. – Як жорстоко я покараний! Прости мене, Консуело! Я більше години вартував тут твій сон. Хіба після цього ти можеш не довіряти мені? Прости, сестро, вперше і востаннє був у тебе привід розсердитися на мене, відштовхнути мене, свого брата. Ніколи більше я не скривджу нашої святої любові злочинними поривами. І якщо я не дотримаю своєї клятви, кинь мене, прожени! Отут, біля твоєї дівоцької постелі, де померла твоя бідна мати, я присягаюся ставитись до тебе з такою ж повагою, з якою ставився дотепер, присягаюся навіть не цілувати тебе, якщо ти цього не захочеш, поки ми не будемо повінчані. Скажи, чи задоволена ти мною, моя люба, моя свята Консуело?

Консуело мовчки пригорнула біляву голову венеціанця до своїх грудей і залилася слізьми. Сльози полегшили її душу, і, знов опустивши свою голову на маленьку тверду подушку, вона тихо мовила:

– Зізнаюся, я ледве жива; всю ніч я не зімкнула очей – ми так погано з тобою розійшлися.

– Спи, Консуело! Засни, мій янголе! – відповів лагідно Андзолето. – Пам'ятаєш ту ніч, коли ти вклала мене на своє ліжко, а сама тим часом молилась і працювала біля цього столика? Тепер моя черга вартувати й охороняти твій сон. Поспи ще, дитинко моя, а поки ти будеш дрімати годинку-другу, я перегляну твої ноти, подумки почитаю їх. Ніхто не почне шукати нас раніше вечора, якщо взагалі хто-небудь іще думає про нас сьогодні. Спи ж, цим ти покажеш, що простила й віриш мені.

Консуело відповіла йому блаженною усмішкою. Він поцілував її в чоло, сів за столик, а вона заснула благодійним сном, сповненим найсолодших мрій.

Андзолето так довго прожив спокійно й безневинно поблизу цієї дівчини, що йому не важко було після одного дня збудження повернутися до своєї звичайної ролі брата. Ця братня любов була, так би мовити, нормальним станом його душі. До того ж почуте минулої ночі під балконом Дзустіньяні могло тільки зміцнити його рішення.

«Спасибі вам, шановні добродії, – думав Андзолето, – ви дали мені урок вашої власної моралі, і «нікчемний хлопчисько», повірте, зуміє скористатися ним не гірше за будь-якого розпусника-джиґуна вашого стану. Якщо володіння прохолоджує, якщо права чоловіка ведуть до пересиченості й відрази, ми зуміємо зберегти в недоторканності те полум'я, що його, за вашими словами, так легко загасити. Ми зуміємо втриматися й від ревнощів, і від зради, і навіть від насолод любові. Ваші пророцтва, знатний і мудрий Барберіґо, ідуть на добро, корисно повчитись у вашій школі!»

Серед цих роздумів Андзолето, теж зовсім змучений безсонною ніччю, задрімав, обпершись на стіл. Але сон його був неміцний, – тільки-но сонце почало спускатися до обрію, він підхопився й підійшов подивитися, чи не прокинулася Консуело. Промені призахідного сонця, проникаючи крізь вікно, заливали чудовим пурпурним світлом і старе ліжко, і сплячу гарну дівчину. Зі своєї білої серпанкової косинки Консуело зробила щось на зразок запони, прив'язавши її до філігранного розп'яття, прибитого в головах. Це легке покривало граціозно падало на її гнучке, надзвичайно пропорційне тіло. У цій рожевій напівімлі вона лежала, мовби квітка, що схилила надвечір свою голівку. Її чудове чорне волосся розметалося по матово-білих плечах, руки були схрещені на грудях, як у святої, – дівчина здавалася такою непорочною й була така божественно гарна, що Андзолето подумки вигукнув:

«О граф Дзустіньяні, як жаль, що ти не бачиш її в цю мить і коло неї мене, ревнивого, невсипущого стража скарбу, який ніколи не дістанеться тобі!»

У цю саму хвилину зовні почувся легкий шум; тонкий слух Андзолето вловив плескіт води об хатину, в якій жила Консуело. До Корте-Мінеллі рідко приставали гондоли, до того ж цього дня Андзолето був особливо здогадливий. Він плигнув на стілець і дістався слухового віконечка, що було пророблене майже в стелі й виходило на маленький канал. Тут він побачив графа Дзустіньяні: вийшовши з гондоли, той підійшов до напівголих дітлахів, що гралися на березі, і почав їх про щось розпитувати. У першу хвилину Андзолето не знав, на що зважитися: чи розбудити свою подругу, чи замкнути двері. Але за ті десять хвилин, які граф ужив на розпитування й розшуки мансарди Консуело, юнак устиг озброїтися диявольською холоднокровністю. Він відхилив двері, для того щоб у кімнату можна було безперешкодно й без шуму ввійти, а сам повернувся до столика й зробив вигляд, що пише ноти. Серце його калатало в грудях, але обличчя було зовсім спокійне, нітрохи не видаючи внутрішнього хвилювання. Дійсно, граф увійшов навшпиньках, бажаючи застукати Консуело зненацька. Злидарське вмеблювання обрадувало його, видавшись найбільш сприятливою умовою спокушання. Він привіз із собою вже підписаний ним контракт і сподівався, що з таким документом буде прийнятий не занадто суворо. Але при першому ж погляді на це дивне святилище, де чарівна дівчина спала ангельським сном на очах свого шанобливого чи вдоволеного коханого, бідолашний Дзустіньяні зовсім знітився, заплутався у своєму плащі, переможно перекинутому через плече, і затупцював на місці між столом і ліжком, не знаючи, до кого звернутися. Андзолето помстився за вчорашню принизливу сцену біля гондоли.

– Ваша ясновельможносте, пане графе! – вигукнув він, підводячись і роблячи вигляд, що страшенно здивований несподіваною появою графа. – Я зараз же розбуджу мою… наречену.

– Ні! – відповів граф, який уже встиг отямитися й повернувся до Андзолето спиною, щоб удосталь надивитися на Консуело. – Я щасливий, що бачу її такою, і забороняю тобі будити її.

«Так, так! Милуйся нею! – думав Андзолето. – Мені тільки цього й треба».

Консуело не прокидалась, і граф, притишивши голос, із найлагіднішим і найвеселішим обличчям почав висловлювати свій захват.

– Ти мав рацію, Дзото, – мовив він невимушено, – Консуело – найкраща співачка в усій Італії, а я помилявся, сумніваючись у тому, що вона ще й найкрасивіша жінка у світі.

– Але ж ви, ваша ясновельможність, вважали її потворною, – зазначив лукаво Андзолето.

– І ти, звичайно, передав їй усі мої грубі висловлювання? Але нічого, я сподіваюся надолужити їх таким великим штрафом, що тобі не вдасться більше шкодити мені, нагадуючи їй про мою провину.

– Шкодити вам, ваша ясновельможність? Як би я міг це зробити, хоча б навіть це й спало мені на думку?

Тут Консуело злегка поворухнулася.

– Дамо їй спокійно прокинутися, щоб не налякати її, а ти звільни мені стіл. Мені треба розкласти на ньому й перечитати контракт Консуело. Знаєш, поки вона спить, ти можеш і сам проглянути його, – мовив граф, коли Андзолето, виконавши наказ, очистив стіл.

– Контракт до пробного дебюту? Та це ж просто чудово, о мій шляхетний покровителю. І дебют негайно, до закінчення строку ангажементу Корилли?

– Це мене не бентежить. Неустойка в тисячу цехінів. Ми заплатимо їй, тільки й усього!

– А якщо Корилла пустить у хід інтриги?

– Ми за ці інтриги запроторимо її до в'язниці.

– Боже мій! Для синьйора графа немає перешкод!

– Так, Дзото, – відповів сухо граф, – ми саме такі: якщо вже чого хочемо, то досягаємо цього всупереч усьому й усім.

– Як! Умови ангажементу ті ж, що й у Корилли? Для дебютантки без імені, без популярності ті ж умови, що для знаменитої співачки, кумира публіки?

– Нову співачку обожнюватимуть іще більше. Якщо ж умови колишньої співачки її не задовольнять, то варто їй сказати одне слово, і вона отримає вдвічі більше. Все залежить од неї самої, – додав граф, трохи голосніше, помітивши, що Консуело прокидається. – Її доля в її руках.

Консуело, почувши крізь сон ці слова, протерла очі та, переконавшись, що все це відбувається наяву, зісковзнула з ліжка: не замислюючись над незвичайністю таких відвідин, вона дала лад волоссю, накинула мантилью й із наївною довірливістю втрутилася в розмову:

– Ви занадто добрі, синьйоре графе, але я не настільки самовпевнена, щоб скористатися вашою добротою. До дебюту я не підпишу ангажементу. Це було б несумлінно з мого боку. Я можу не сподобатися публіці, провалитися, бути обсвистаною. А раптом буду не в голосі, розгублюся, зрештою просто буду некрасивою… Зв'язаний словом, ви не візьмете його назад із гордості, я ж занадто горда, щоб зловжити ним…

– Некрасивою в такий-то день, Консуело! – вигукнув граф, пожираючи її очима. – Ви – некрасивою? Гляньте на себе, яка ви є, зараз! – вів далі він, узявши її за руку й підводячи до столу, на якому стояло дзеркальце. – Якщо ви чудові в такому костюмі, що ж буде, коли з'явитеся всипана коштовним камінням, сяюча, тріумфуюча?!

Андзолето, бачачи зухвалість графа, ледве не скреготав од люті зубами.

Але глузлива байдужість, із якою Консуело поставилася до вульгарних залицянь вельможі, відразу ж заспокоїла його.

– Синьйоре графе, – сказала вона, відштовхуючи від себе осколок дзеркала, що граф підніс до її обличчя, – глядіть не розбийте залишок мого дзеркала: у мене ніколи не було іншого, й я ним дорожу, тому що воно ніколи не обманювало мене. Хоч хто б я була – потвора чи красуня, – але я відмовляюся од ваших щедрот. До того ж мушу сказати вам одверто, що ні дебютувати, ні укладати контракт я не буду, якщо мого нареченого, який стоїть зараз перед вами, не буде також запрошено до вашого театру. В нас із ним має бути один театр і одна публіка. І розлучитися ми не можемо, тому що збираємось обвінчатися.

Це несподіване визнання трохи приголомшило графа, але він одразу оговтався від своєї зніченості.

– Ваша правда, Консуело, і я зовсім не хочу вас розлучати. Дзото буде дебютувати разом з вами. Тільки ми не мусимо заплющувати очі на те, що, хоч у нього й великий талант, але все-таки йому далеко до вас.

– Я думаю інакше, – гаряче заперечила Консуело, почервонівши при цьому, наче образу було нанесено їй самій.

– Знаю, знаю, що він більшою мірою ваш учень, аніж учень того професора, якого я йому дав, – посміхаючись, зауважив Дзустіньяні. – Не відмовляйтеся, моя красуне! Пам'ятаєте, Порпора, довідавшись про вашу дружбу з ним, вигукнув: «Тепер мені зрозумілі деякі його достошства, а то я ніяк не міг їх сполучити зі стількома вадами».

– Я дуже вдячний панові професорові! – вимушено посміхаючись, сказав Андзолето.

– Нічого, він змінить свою думку, – весело мовила Консуело. – Публіка змусить мого шановного, славного вчителя пересвідчитись у протилежному.

– Ваш шановний, славний учитель – кращий суддя, кращий знавець співу в усьому світі, – заперечив граф. – Нехай же Андзолето продовжує користуватися вашими вказівками. Це тільки буде йому на користь. Але, повторюю, ми не можемо укласти з ним угоди, поки не довідаємось, як до нього поставиться публіка. Нехай він дебютує, а там, за нашої прихильності, ми зуміємо по справедливості задовольнити його вимоги.

– Тоді ми будемо дебютувати разом. Ми – ваші покірні слуги, пане графе. Але ніякого контракту, ніяких підписів до дебюту! На цьому я стою твердо…

– Ви, Консуело, можливо, не зовсім задоволені тими умовами, які я вам пропоную? Так продиктуйте свої. Ось вам перо – самі викреслюйте, самі додавайте; мій підпис унизу.

Консуело взялася за перо. Андзолето зблід, а граф, помітивши це, від задоволення закусив краєчок свого мереживного жабо, яке весь час смикав. Рішуче перекресливши контракт, Консуело написала там, де ще залишалося місце над підписом графа: «Андзолето й Консуело зобов'язуються разом прийняти умови, які захоче граф Дзустіньяні їм запропонувати після їхнього дебюту, що мусить відбутися в майбутньому місяці в театрі Сан-Самуеле». Вона швидко підписала своє ім'я, а потім передала перо коханому.

– Підписуй не читаючи, – сказала вона, – цим ти хоч якоюсь мірою доведеш твоєму благодійникові свою вдячність і довіру.

Андзолето все-таки, перш ніж підписати, швидко пробіг очима написане. Граф теж прочитав, дивлячись через його плече.

– Консуело! – вигукнув Дзустіньяні. – Справді, ви дивна дівчина! Дивовижна істота! Ну, а тепер ходімо обоє до мене обідати, – додав він, розірвавши контракт і пропонуючи руку Консуело.

Дівчина прийняла запрошення, але попросила графа разом із Андзолето почекати її в гондолі, поки вона приведе себе до ладу.

«Як видно, у мене буде на що зшити собі вінчальну сукню», – подумала Консуело, залишившись на самоті.

Вона надягла ситцеве плаття, пригладила волосся й, вибігши на сходи, помчала вниз, виспівуючи на весь голос якусь дзвінку музичну фразу. Граф, бажаючи виявити особливу чемність, залишився з Андзолето очікувати її на сходах. Не підозрюючи, що Дзустіньяні може опинитися так близько, вона ледве не впала в його обійми, але, швидко вивільнившись, піймала його руку й, за місцевим звичаєм, піднесла до губ із шанобливістю підлеглої, що не прагне переступити через розходження в суспільному становищі. Потім, обернувшись, кинулася на шию нареченому й, радісна та пустотлива, стрибнула в гондолу, не чекаючи на свого церемонного покровителя, трохи розсердженого всім, що сталося.

Розділ 15

Граф, бачачи, що Консуело байдужа до грошей, вирішив збудити її марнославство й запропонував їй діаманти й туалети, але й від них вона відмовилася. Спочатку Дзустіньяні подумав, що вона вгадала його таємні наміри, та незабаром йому стало ясно, що в ній говорить винятково гордість простолюдинки: вона не хотіла нагород, іще не заслужених на сцені його театру.

Одначе він змусив її прийняти сукню з білого атласу, під тим приводом, що непристойно виступати в його салоні в ситцевому платті, і зажадав, аби вона з поваги до нього розлучилася зі своїм невибагливим одягом. Вона підкорилася й віддала свою прекрасну фігуру в руки модних кравчинь, які, звичайно, не забули нажитися на цьому й не поскупилися на матерію. Перетворившись через два дні на ошатну даму, змушена прийняти ще перлинне намисто, яке граф підніс їй як плату за той вечір, коли вона так захопила своїм співом його і його друзів, Консуело все-таки була гарна, хоча це й не личило характеру її краси, а потрібно було тільки для того, щоб зачаровувати вульгарні погляди. Однак їй так і не вдалося цього досягти. З першого погляду Консуело нікого не вражала й не засліплювала: вона була бліда, та й в очах її – дівчини скромної й цілком заглибленої у свої заняття – не було того блиску, що постійно горить у погляді жінок, що жадають одного – вражати. В обличчі її, серйозному й замисленому, відбивалася вся її вдача. Дивлячись на неї за столом, коли вона базікала, чемно нудьгуючи серед вульгарності світського життя, ніхто навіть і не подумав би, що вона красива. Але тільки-но обличчя це опромінювалося веселою, дитячою усмішкою, що вказувала на душевну чистоту, всі відразу визнавали її милою. Коли ж вона надихалася, бувала чим-небудь жваво зацікавлена, розчулена, захоплена, коли виявлялись її багаті внутрішні сили, вона миттєво перетворювалась: вогонь геніальності й любові загорявся в ній, і тоді вона приводила в захват, захоплювала, скоряла, навіть не усвідомлюючи таїни своєї могутності.