Людина (збірник)

– Лишіть його лиш, най вибуяється, – замітив знов інший, якийсь податковий урядник[13]. – Я вам ручуся, що вийде з цілої історії такий чистий, такий нетиканий, як лиш того треба! Буде ще найліпшим мужем, найліпшим батьком; у нього бистрий розум і духу чимало! Думаєте, що я був інший у молодих літах? Думаєте, що наді мною не плакала не одну нічку небіжка мати? І що ж з того? Я успокоювався помалу, от і пішов, слава Богу, о власних силах вгору.

– Як, для Бога, йому не гризтись?! – кликнув другий, лікар і приятель родини Ляуфлерів. – Подумайте лиш, з ласки своєї: він має ще дві незабезпечені доньки дома, а той безсовісний драбисько так і накладає тягарі на карб родини.

– Лярі-фарі[14], любий докторе! Незабезпечені! Дівчиськами не журюсь зовсім. Позабезпечуються самі!.. – відказав податковець. – Зрештою одна, а саме Олена, так як би вже й заручена з молодим К. Невже ж, Епамінондасе?

– Ні, товаришу, не заручена, не освідчився ще…

– Але ж бо люди так говорять; зрештою просиджує цілими днями у вас!

– Вона його не хоче!

– Не хоче?

– Каже, що не любить.

Тут і настала нараз тишина.

– А що ти на те, старий?

Радник здвигнув плечима.

– Що ж я можу вдіяти? Силувати її? Вона не дасться присилувати!

Один старий майор, що прислухувався спокійно розмові своїх товаришів, нараз зареготався.

– Тут і видно, – відозвався він, – хто верх веде дома! Бабське панування! Має вона хотіти? Чи вона, молода, є в силі сама рішати про своє щастя, свою будучину? Встидайся, старий! У твоїй молодості приспівував ти інакше. Адже молодий К. – се пишна, се славна партія! Doctor juris[15], судовий ад’юнкт, сього б тобі прецінь з рук не випускати!

Радник потупив очі в склянку і знов здвигнув плечима.

– Що я можу вдіяти, товаришу? Чуєш – не любить його!..

– Не любить його! Начеб люди не побирались і не жили й без любові! Дурниця! Химера! Колись вона сього гірко пожалує, однак властивим виновником будеш ти! Діти виховуються інакше, пане Ляуфлер! Як довго ти живеш, доти ти і паном; але у тебе не знати, хто голова дому. Кожний сам собі паном. Кожний іде, куди йому догідно, хоч би і до чорта. З того тепер показуються і наслідки; от тепер і маєш «любов»!

– Ваша правда, майор, слово честі, що ваша! – вмішався наново контролер.

– Абсолютизм у родині – се річ наймудріша. Думаєте, що в мене інакше? Моя воля – се воля всіх; а щодо точки любові – покажу приміри. Чи женився я з любові? Женились ви, може? Мені нараджено «мою», і я пішов раз у дім, далі другий, третій, придивлявся всьому отвертими очима, прислухувався насторченими вухами, розпитувався, розуміється, делікатно про теє-то, привик до неї, освідчився – і кінець. Мені видиться, пане раднику, що ваша Олена геть-геть переросла вас. Коли б се робили хлопці, се б мені було ще сяк-так до вподоби, але дівчата – ніколи! Прислухався я їй раз, як вона вела якусь розмову, але кажу вам щиро, що наколи б була менше гарна, то не прощено би їй ніколи тих дурниць, котрі, немов цвітами, повбирала гарними словами. Начиталася нездорових творів, і то є конечні наслідки. Вам було їй поводи наложити, а й тепер ще не запізно. Попробуйте лиш і переконаєтесь, що зігнеться.

– Я се також завсіди говорю, – обізвався знов старий майор. – Дисципліна мусить доводитись до останніх консеквенцій[16], особливо ж у жінок. Жінка – то молодий кінь. Почує сильну, залізну руку, так і подасться і вліво і вправо. Я не кажу, поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посередині, тоді йде гарно кроком. Де-не-де цвяхнути батіжком. Перед трапом трохи острогів, перед бар’єром – удар і остроги, поводи свобідно, тоді летить! Надто замучувати не варто, особливо спочатку; се ж моя теорія. Ляуфлер був завсіди лихим їздцем, тому ж його і кожний кінь скидає з сідла. Так, так, – додав трохи згодом і задумавшись, – дисципліна мусить проводитись, мусить…

. . . .

– Дай-но мені раз з Оленою розмовитись, Епамінондасе! – говорив доктор, коли оба вертали одною й тою самою дорогою додому.

– Говори. Скажи їй і те, товаришу. Те, ти ж знаєш… що її батько незабавки перестане тим бути, чим був доеі, а то лісовим радником…

– Вона добра, шляхетна, – відказав, потішаючи, доктор. – Буде з усіх сил старатись, щоби її родина не терпіла убожества; коли б лиш того могла забути…

– Кого, любчику?

– Стефана Лієвича…

– Помершого?

– Еге ж…

– Боженьку, а вона… що з ним?

– Не знаєш нічого, старий? Адже нервовість… на! Опроче се трапляється часто-густо, що батьки суть останні, котрих у такі справи втаємничується…

– Любила його?

– Авжеж! Обопільно. Він від’їхав, як і те тобі відомо, на два роки з дому, щоб студії покінчити, щоби вернути зовсім «готовим»; тоді й мали свої заручини оповісти, а там і побратись, та, на нещастя, набрався десь у шпиталі тифу і помер, бідачисько, таки у В. Адже се, мабуть, знаєш?

Радник не знаходив слів, щоб виразити своє зачудування, аж по якійсь хвилині сказав сумним, гірким тоном:

– А я об тім нічого не знав! Правда, він бував часто в моїм домі, вештався чимало біля неї, однак ніколи не приходило мені щось подібного на думку. А вона… і се ж подяка за мою любов? – кликнув огірчений. – За мої батьківські старання? Ох, як се болить, болить! Тобі, чужому, звірилась, а перед своїм батьком, перед рідним батьком, могла щось такого затаїти!..

– Успокійся лиш, чоловіче, – утихомирював доктор. – До мене теж не приходила, щоби своє серце якраз передо мною вилити. Прийшла, щоб попросту порадитися зі мною, як з лікарем. Мучила її безсонність, і гарячка до крайності підтинала її сили. Вона несказанно багато терпіла, і то тайком; а се, старий, вимагає чимало сили. «Не могли б ви, дитинко, мені сказати, – питався я, – що більше-менше могла би сьому бути за причина? Ви ж бували звичайно найздоровіші з цілої родини».

«Чи се мусить бути, пане докторе?» – спитала вона.

«Авжеж, дитинко; се задля вас самих».

На те й розповіла дрижачими устами, розповіла мені цілу історію. Я ледве затаїв своє зворушення. Яка шкода, що доля обоїх так роздавила! Була б з них вийшла прегарна пара, а їх потомки, старий… їх потомки… ех! – тут і замовк нараз.

– І що ж далі, докторе? – питав радник пригнетеним голосом.

– Нічо. Просила лиш, щоб я об тім нікому нічого не згадував, а з нею самою також про те більше не говорив. Коли я спитав, чому про те з своїми не говорить, відповіла: «Нащо?»

«А так собі, Олено. Geteilter Schmerz ist halber Schmerz».[17]

Вона похитала головою.

«Ні, пане докторе; перше треба мені самій перемогти горе; як довго воно в груді лютує, ніхто мені не поможе».

– Вона, Епамінондасе, одна з тих, котрі самі з собою справляються.

Радник лиш зітхнув.

– Якби вона була хлопцем, – почав наново лікар, – були би з неї і вийшли люди. А так жінка… що почне жінка з надвишкою розуму при горшках і мисці?

– Ох, доленько моя! – застогнав радник. – Як же ти мене гірко навістила, мене і моїх безвинних дітей! Тепер же я розумію, чому вона за К. вийти не може.

– Ну, щодо сього питання, то спробуємо ще, – відповів доктор. – Супроти отрути вживається також отрута. Як віддасться, так затреться все горе, вся гризота. Таких випадків маємо доволі. Вона буде противитись, буде обурюватись, буде слізьми заливатись… може, навіть сильно заливатись: любила його, бач, чимало, нема тут що й сумніватись, однак чи ж для того має вже ціле життя горювати та за ним побиватись? Чи ж не женяться вже в світі удруге ні вдівці, ні вдовиці?

– Ах, розуміється, що женяться!

– Адже людина – лиш людиною! – доказував лікар. – І чим, властиво, більше? Нічим більше, ні менше як… звіриною, і то товариською, розумною звіриною. Спосіб відживлюватися, боротьба о існування, спосіб розмножуватися – все те вона має таке саме, як звірина. Сього годі заперечити, наколи не хочеться йти якраз супроти всякого розуму. А що єсть по правді, те й по разумі. Будемо, отже, доти апелювати до її розуму, доки вона квінтесенції не зрозуміє. А коли зрозуміє й віддасться, то побіда по нашій стороні. Тут і втихомириться усякий біль, прибуде родина… одне, друге… домашні клопоти і т. і., і буде ще мені і тобі вдячна. А для вас, старих, для вас було б се те саме, що Haupttreffer![18]

– Говори з нею! – умоляв радник. – Говори, одинокий мій потішителю! Я не в силі. О Боже! За що караєш ти мене так тяжко?..

* * *

І доктор дійсно говорив з нею. Умів так приладити, що застав її саму дома. Лежала в фотелі недбало одягнена й курила. Він довго її не бачив, і вираз її лиця здивував його. Все здавалось у тім лиці супокійним. Ні сліду ніякого горя. Сказав би-сь, все життя в ній завмерло, лиш між бровами спряталось щось… щось, чого він не розумів, що, однак, здавалось йому знакомим. «Божевільність», – мелькнуло йому через думку. І з пильною цікавістю звернув назад на неї погляд та на її пречудні, тепер супокійні очі.

– Чого дивитесь на мене так чудно, пане доктор? – питала вона, привітавшись.

– Ви… ви… курите, Олено? – спитав змішаний, не даючи ніякої відповіді на її запитання.

– Адже бачите…

– Але ж бо досі ви не могли знести папіроски в жіночих устах!

– Так. Однак можна і полюбити се, що передше ненавиділось. Наприклад, папіроску в жіночих устах. – І знов замовкла.

Він почав був говорити про нервовість і що вона мусить берегтись. Говорив багато про обов’язки, котрі має супроти себе й супроти других; особливо проти родичів[19]. Замітив, між іншим, що людина – звірина привички і що є люди, у котрих чутливість – джерело всякого безталання…

Вона лиш десь-колись відповідала, і то віднехочу, байдужно. Нарешті він почав говорити і про їхні домашні обставини, порушив поведення брата, видатки батька, його турботи, гризоту, його зламаний душевний настрій…

– Не можна інакше збирати, як сіялось… – закинула вона байдужно. – Родичі самі винні, що він пропадає. А пропадає він без рятунку. Опроче… я вірю і в дідичність блудів.[20]

– Критичний у вас розум, Олено, – говорив він з важкою міною, – аналізуючий, розважний дух. Вам я можу щось важного відкрити. Правда, се, що скажу, невідрадне. «Des Lebens ungemischte Freude ward keinem Irdischen zu Teil»[21], – цитував він патетично. – Однак ви зумієте се перенести, ба і других навчити зносити такі пригоди…

Вона нічого не відповідала і не питала нічого. Думала лиш, що сильним духом суджено і багато перенести. А він почав говорити. Зразу манівцями та оборотами, а трохи згодом таки прямо, без усяких застережень. Протягом одної години довідалась, що всі вони знищені, що її батька через якусь-то суму, котру мав у себе в сховку й котрої недоставало, віддалять зі служби.

Вона не ворухалась. Побіліла лиш, немов стіна.

– На те була я давно приготована, пане доктор, – ледве прошепотіла. – Давно; однак що можна проти того вдіяти?

– Проти того… нічого! Надіймось, що, може, йому, хоч з ласки, друга або і третя частина пенсії дістанеться. Ви, однак, можете чимало вдіяти!

– Для кого?

– Для ваших родичів, для вашої сестри, а найбільше для себе.

– Справді не знаю…

– Знаєте, Олено прийміть К-го. Він незабавки проситиме вас о руку…

Стало тихо.

– Не можу.

– А чому?

– Бо, як ви й самі сказали, у мене аналізуючий і розважний дух, критичний розум…

– Не розумію вас зовсім, говоріть ясніше!

– Бачу, що не розумієте мене. Буду, отже, ясно говорити. Не люблю його, і наші погляди на життя розходяться далеко. Я не в силі його й себе оббріхувати.

– Ви сього і не робите. Він вас хоче, а ви годитесь на се.

– Не зношу його і сумніваюсь, чи зможу ще кого-небуть у житті полюбити. Се вам відомо, пане доктор. А подружжя без любові – се, на мою думку, брудні відносини. А я не хочу в ніякі такі входити.

– Ще перед хвилиною казали ви, Олено, що можна і полюбити се, що ненавиділось.

– Так, але папіроска – се не людина.

– О Олено, Олено, – кликнув він, – у що ви вжилися? Куди загонюєтеся ви у своїй хоробливій, пересадженій уяві?

Вона, неначе гадина та, звинулась, випростувалась та й так чатувала на його слова.

– Подумайте, ради Бога, і про свою будучину. Згляньтеся на нещасних, горем прибитих родичів. Не залишайте задля якоїсь уяви стати для них підпорою. І ви можете колись бути матір’ю!

– Дальше, пане доктор, дальше…

– Я й хочу дальше говорити. Куди, питаюся вас, куди дінуться ваші родичи, наколи не прийдуть звичайні місячні гроші? До найстаршої сестри? Вона має сама вже діти і, як нам обоїм звісно, хоробливо скупа. До Ірини? Доходи учителя музики, хоч і спосібного й дуже інтелігентного, худенькі. Крім того, він хоровитий, а що йому з часом може лучитись, звісно мені аж надто добре, а і вам не може се лишитись тайною. Що станеться з вами, з наймолодшою сестрою? А батькові й матері аби не було де на старість і голову склонити?!

– Чи ж я тому винна, пане доктор?

– Сього я не кажу; однак ви не смієте забувати, що він і ваш батько!

– Він мій батько, а я його донька…

Старого чоловіка обгорнула сильна нетерпеливість.

– Ради Бога! – скликнув. – Адже діти мають якісь обов’язки супроти родичів! Се би вам прецінь знати! А наколи всього іншого не хочете узнавати, то мусите признати, що він вас живив!

Її очі замиготіли.

– Тут і дійшли ми до мети… – сказала вона з зимним усміхом, під час коли з її лиця неначеб зникла й остання крапелька крові. – Живив мене. Сього я не можу забути й ніколи не забуду, пане доктор, ніколи! – сказала врочисто. – Відповідно до моїх сил, відповідно до моїх здібностей, а властиво, відповідно до мого знання, котрим мене мій батько і теперішній устрій суспільний вивінували, хочу собі сама заробляти на кусник хліба, а заробленим щиро ділитись з родичами… Однак задля обов’язку проти волі сковуватись з мужчиною, з обов’язку його і себе оббріхувати… В чім мені тут добачувати святість обов’язку, коли самий сей обов’язок стане брехнею? Закиньте вашу думку, пане доктор! – сказала, глибоко віддихуючи і слабо усміхаючись. – Я не вернусь більше з раз обраного шляху. Бачите? – додала вона. – Я дійсно одна з тих «розважних, критичних умів», котрі ані себе, ані других не щадять. Я все аналізую і не маю милосердя ні над собою…

– Ні над вашим батьком?

– Так, пане доктор.

– З жалем переконуюсь, Олено, що з вас говорить нелюдський егоїзм, якась божевільність. Ні, – говорив він згірдливо, – ви справді не спосібні до самопожертвування!

– Називайте се в мене егоїзмом, однак не забувайте, що се, що силує мене виходити заміж за К-го, зі сторони моїх… також самолюбство…

– Ви софістка!

– А ви лихий оборонець правди, пане доктор…

– Гірко будете ви колись сього жалувати! – кликнув він. – Ви ще не знаєте життя, однак воно само буде вас батожити й здере полуду з ваших засліплених очей! Страшна буде для вас тота хвиля, в котрій каяння і сумління обізвуться у вашім серці!

– Я супроти усього озброєна! – говорила вона з тим самим слабим усміхом, а її очі стали мимоволі вогкі.

– Не проти усього, Олено; проти безмилосердної прози життя – ні. Опроче, вже й сильніші характери, як ви, зламалися.

– Як ви се розумієте?

– Біда ломить і залізо, а ви лиш людина…

Вона здригнулася і глянула на нього несамовитим поглядом.

– Ніколи, пане доктор, – відповіла опісля з супокійною гордістю… – Власне, для того, що я людина.

По його лиці промайнув якийсь загадочний усміх. Він піднявся і схопив капелюх.

– Зносіть з гідністю наступаючий удар! – сказав і подав їй руку на прощання.

– Дякую вам за ваше співчуття, пане доктор! – відповіла холодно.

* * *

Щось у дві неділі після сеї розмови вернув радник сильно підпитий додому. Доктор оповістив йому результат своєї розмови з Оленою, а внаслідок сього і внаслідок випорожнених багатьох пляшок був він у лихім настрої.

Він змагався з жінкою, котра робила йому гіркі докори з причини його нещасного налогу і наслідків, які він тепер на них спровадив. Він відгукувався їй грубими словами, заявляючи, що не має зовсім наміру так поводитись, як се дурним бабам захочеться. Він був уже доволі довго терпеливим, тепер, однак, не стає вже і йому тої сили…

– Як можеш такі дурниці плести, чоловіче? – боронилась радникова. – Хто оставався завсіди паном своєї волі і розпоряджував грішми? Хіба ж я? Сліпа я була і недосвідчена, що не наложила тобі зараз з першого разу поводів; не найшлась би я нині в такім положенні, котре доводить мене до розпуки. Тобі маю завдячити, що нині люди показують на мене пальцями; на свої старі літа буду жебрати кусника хліба у дітей або у зарозумілих свояків! Однак лучче умру, доки се справдиться!

– Ха-ха-ха! – розсміявся чоловік замість усякої відповіді.

Радникова стривожено повернула до нього своє лице, що в останнім часі сильно вихуділо.

– Ще й смієшся? – питала вона гірко-згірдливо.

– Ти мені хотіла би поводи наложити? – реготався він злосливо. – Ти, що не маєш навіть настільки сили, щоб супроти своєї доньки показати свій материнський авторитет? Зноси ж тепер наслідки свого ліберального виховання і любуйся думкою, що Олена зостанеться старою химерною панною. Вона не хоче й чути про К-го.

Радникова так і здригнулась при його словах; було по ній видно, що вона угиналась під їх тягарем.

– Чи се дійсно правда, Епамінондасе? – питала вона несміливо і нервово дрижачою рукою відсунула на столі лампу набік, щоби ліпше заглянути йому у лице. Се не могла бути правда. Адже се подружжя мусило статись рятунковим средством супроти всякої нужди для неї і для її бідненької наймолодшої дитини.

– І я хотів би, щоби се не було правдою… – відповів радник насмішливо. – Тепер можеш іти до неї і їй подякувати. А коли ні, то наложи їй поводи… Чому ж ні? Дрантя бабське! – пробурмотів під ніс і зачав нервово ходити по хаті.

Жінка сіла та лиш закрила лице руками…

– З наймолодших літ мала вона завсіди свій розум! – лютував він дальше. – Робила мій дім посміховиськом та метою всяких дотепів. А тепер ще хочеться їй доповнити мірку безталання? Те вже їй не вдасться. Ще живу я; а коли до сього часу з батьківською волею ще не познакомилась, то познакомиться з нею тепер. Вона мусить за нього вийти!

– Сього вона не вчинить, Епамінондасе! – простогнала радникова. – О, коли б я була тоді передчувала, що той буде причиною її нинішнього поведення! Якою ненависною, якою незносною бувала для мене його присутність!

– За твоєю спиною піддержувала вона любовні зносини, кореспондувала, а ти була сліпою й глухою! – говорив радник дальше. – Тепер збирай, що посіяла! Що мене стосується, то кажу ще раз, що я покажу їй, хто голова родини. Не буду терпіти, щоби вона противилась моїй волі задля якогось божевільного фарсу. Буду… – і він замовк нагло. В покоях почулися легкі кроки, а трохи згодом стала Олена на порозі. Була одягнена в темний плащ, голову завила в чорну хустку, а під пахою держала грубий звій нот. Здавалось, що вступає дуже неохотно, однак, побачивши радника і зламану матір, в одну мить усе зрозуміла і приступила ближче.

– Іду до Маргарети, мамо, – сказала вагаючись, – і не буду дома на вечері. Ключ від мого покою забираю з собою, бо, правдоподібно, забавлюсь довше, а повернувши, не хотіла б я нікого будити.

Радникова кивнула лиш головою, однак радник станув визиваюче перед нею.

– Що за діло маєш тепер у вчительки музики? Надворі ллє дощ немов з коновки, і я думаю, що в такий час не виходиться, як не муситься.

– Справді так, тату; і я мушу.

– Чого?

– Маю там діло, – відповіла неохотно.

– Що ти можеш увечері у старої вчительки за діло мати? Може, знов яку тайну? Яке rendez-vous[22]? Бережись! Все має свої границі, і я перестав бути зглядним і терпеливим!

Молода дівчина приступила скоро до стола і поклала звиток нот. Її біле змарніле лице відбивало сильно від чорної хустки, а в тій хвилі схилила його глибоко вділ… було їй, очевидно, тяжко виявити се, до чого забиралася…

– Сe ноти, котрі я відписала за гроші; мушу їх віднести, – говорила поспішно. – Більше у мене, тату, нема ніякої тайни…

Радникова прокинулась на софі, а радник станув у першій хвилині мовчки, наче вкопаний; однак лиш на хвилинку. В слідуючій уже хвилі приступив він кількома кроками до неї, а його очі заіскрились.

– Що? За гроші намазала ти ту дрань отут? Отже, ти відважуєшся мені ще і в тім нечесть робити? Схаменись, божевільна! – кричав він дрижачим з лютості голосом. – Як довго ще у мене стане терпеливості!

– Що хочете тим сказати, тату? – спитала вона спокійно, звиваючи назад розсипані ноти.

– Хочу тим сказати, що не зможу порядним людям в лице подивитись, коли згадаю, що моя донька своїм дурним поступуванням дає причину до всяких поговорів; що відкидає, поважного чоловіка, а замість того, наче бідолашний писар, маже ноти за гроші; що безчестить моє ім’я, цілу мою родину; що хоче á tout prix[23] відогравати якусь роль. Я тебе встидаюсь, – кричав, – встидаюсь, кажу тобі!

Вона лиш поблідла, і очі її здавались більшими; опроче осталась, як і перше, спокійною.

– Годі мені вам помогти, тату, – відповіла вона. – Позаяк предложення поважного чоловіка не можу прийняти і не хочу, щоби моя особа була тягарем для вас, буду для того на себе сама заробляти. Як вам і другим ся справа представляється, не можу я, розуміється, знати; однак інакше поступати також не можу.

– Ти, однак, мусиш, коли я кажу! – кликнув голосно, грубо. – В останній хвилині пізнаєш ти ще, що батько – голова родини, що його воля – воля всіх!

– Чому якраз в тім випадку? – питала Олена, і її великі очі зачали миготіти.

– Бо – ти дурна, і я собі того бажаю!

Вона здвигнула плечима і легко усміхнулася.

– Ніхто не є управнений мати бажання, котрі в житті другого мали би відогравати якусь рішаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були зреалізовані. Я їх не можу визнавати. Сама єсьм, тату! Сама, як птиця, як деревина в лісі. Маю сама право йти за собою або проти себе. Для того кажу раз назавсіди, що не вийду за К-го і що ніколи, ніколи не буду жити брехнею…

– Позавтра він тобі освідчиться, і ти приймеш його! – говорив він біля неї засапаним голосом.

– Позавтра довідається, що не стану його жінкою…

– Олено, змилуйся над твоєю нещасною матір’ю, наберись розуму, – побивалась радникова.

– Маєте ви, може, наді мною милосердя? – питала вона з несказанним огірченням. – Бере, може, хто мою думку і чуття на розвагу? Наче якусь штучну механічну пружину натягали б ви мене і пристосовували до обставин! Я, однак, не дамся до сього ужити! Ніяка сила світу не стопче в мені мислячої самостійної людини, а коли б вам те прецінь удалося, тоді успокійтесь… Тоді… я – не я…

– Яка подяка за мої безсонні ночі, за мою муку, мою любов материнську! – стогнала радникова. – Що живе в твоїм безталаннім серці!

– Правда, мамо, і те, що виплекалось…

– Прокляття на тебе, невдячна гадюко! – засичав радник.

Вона збиралась до відходу, однак на ті його слова задержалася. Звернувши легко голову, глянула на нього із співчуттям.

– Ваші слова, тату, мене не болять… – говорила. – Вам і не слід інакше говорити, лиш так, як дух, котрий вас дотепер провадив, вами володів, вам і велить говорити. На мене не має він ні впливу ніякого, ні сили. Вважаю його лише нездоровою, брудною силою, котра не має розуміння чистого шляхетного чувства; тій силі в грязі гаразд, вона рада б усе їй противне загарбати у свій круговорот і приглушити. Іду, – говорила вона дальше, – не маємо собі більше нічого сказати. А так як справи стоять, не будемо мати і на будучину собі нічого сказати, ані розумітися не будемо.

– Я тобі маю лише стільки сказати, – кричав радник, – що позавтра приймаю освідчення К-го. Ти ще неповнолітня, а тепер – іди!

Вона знову станула, наче прикована, а її очі засвітились чудно.

– Так? – сказала протяжно. Хотіла ще щось сказати, однак, надумавшись трохи, замовчала. Теє «щось», що доктор порівнював із помішанням, показалось нараз у неї між очима. Не підводила повік більше. Не сказала ні словечка. Забравши ноти з стола, вийшла.

Між старими урвалася розмова…

II

Es lebt in mir die Liebe zur Freiheit, der feste Entschluß, mich nicht knechteh lassen zu wollen, es sei von wem es sei; nimmer mein Haupt zu beugen, wo meine Seele es nicht kann; mein Leben zu leben, wie ich es verstehe, den Weg zu gehen, den ich mir vorgezeichnet, und mich durch nichts von diesem Wege abbringen zu lassen; durch keine Schmeichelei, durch keine Drohung, mag er denn führen, wohin er will…[24]

(«Allzeit voran» von Fr. Spielhagen)

До тої самої незначної хатини, отіненої старинезними смереками, з котрої Олена виходила з Лієвичем перед майже трьома роками, прямувала й сього вечора. Темніська ніч укладалась, а дощ лляв неустанно. Від часу до часу піднімався сильний вітер і бив її дощем так у лице, що волосся на чолі перемокло, а рука, що піднімала довгу сукню, заціпеніла із студені… Се був один із тих неприязних зимних вечорів осінніх, котрі заганяють додому усе, що лиш має яке-небудь пристановище.