Земля (збірник)

– Саво! – кликнула Марійка голосніше, майже з розпукою, і надслухувала.

Але і сим разом надармо.

Ось далеко в селі, майже під лісом, брехала собака, і її брехіт – напівблагальний, напівжалібний – добився, перебиваючи тишину, аж сюди й викликав блискавкою в її душі враження, що собака була присилена[45], а відтак[46] згубилася…

Роздразнена, відвернулася і вступила назад до хати.

– Отже, таки пішов! – сказала гірко до себе. – Бог би його скарав!

– Куди пішов? – спитав Івоніка.

– Куди? Таже до тої… – відповіла нетерпеливо і, не докінчивши речення, люто сплюнула перед себе.

Івоніка зітхнув глибоко й тяжко. В тій хвилині тьохнуло в його болем розритім серці якесь прочуття, мов лихе віщування, і полишило, крім дисгармонійного тону в його сумнім настрої, ще щось іншого. Відчув через хвилю страшну самоту в душі.

– Маріє! – сказав понуро, спираючи тяжко голову. – Щоб ти знала, оце має бути нещастя!

– Чи я, може, що іншого кажу? А я що кажу? – відповіла вона їдовито. – Ви повчили би його з раз, Івоніко! Хлопець псується, став ще гірше лінивий і бере слова в уста, що хіба плакати над ними. Ви повчили б його з раз, Івоніко, бо він уже й вас перестає боятися. Ви або Михайло візьміться добре до нього, так, аби йому в костях пограло, аби аж почорнів. Інакше не буде нічого з нього. І не поможе йому ніщо інше. Наша хата стала для нього корчмою. Прийде, скаже собі дати їсти й пити, та йде далі. Я не годна інакше – і прости мені, Господи, гріхи мої, – але я все мушу лише клясти та клясти йому і їй. А найбільше вже тому старому розбійникові Григорієві. Він учить його саме найгірше!

– Так, він намовляє його до всього злого! – відповів Івоніка зажурено. – Та й чого він хоче? Що я йому винен? Що враз із ним не хотів чужого добра гарбати? Що не обкрадав людей і не хотів товаришити йому в криміналі? А відтак, чи я винен, що у нього землі нема? В ньому вічно зависть грає, Маріє, я се вже знаю. Він видить, що ми маємо й поле, і хату, і худобу, а він нічого, і то його гризе. Але чому не робив так, як ми, Маріє? Його жінка – твоя рідна сестра – дістала від свойого батька стільки пражин поля, що й ти, але коли ми, як ті чорні воли, гарували від рання до вечора, – Бог лиш найліпший свідок, – він сидів у корчмі і пропивав пражину за пражиною та пересипляв найкращу пору днини. Лінивий волошисько! І те, що вона заробляла, заносив він до корчми, а як уже не було що з дому виносити, брався до крадіжки. Коли я його краденого бика не хотів у себе переховати, він став моїм найгіршим ворогом. Затроює мені мою дитину та пхає її на ту дорогу, якою сам іде, бо не хоче колись сам станути перед Богом.

– Аякже! – докинула злобно Марія. – Гадає, що як Сава візьме його гадя, його Рахірку, то ми таки зараз відділимо йому половину нашої землі та він буде знов мав за що пити!

– Аякже, так він думає! – притакнув Івоніка. – Але воно не буде так, як він гадає. Сава ще молодий, у нього сьогодні та дівчина на душі, а завтра інша. Але як Михайло піде до війська, він буде видіти, що до роботи треба інакше забиратися, а не, як він гадає, гратися лише. То він стане інший, звернеться до землі назад, і вона його вилічить. Бог нас не опустить. Я все маю надію. Він же ще молодий і дурний, а лиш інші намовляють його до гріха.

Марійка зітхнула, а по довшій хвилі понурого обопільного мовчання промовила:

– Мені серце тріскає, Івоніко, як згадаю, що ви дурно стільки грошей викинули, а Михайла, проте, взяли. Як се може бути? Де тут правда? Ідіть, шукайте жида і відберіть гроші назад. Воліла б я була ті гроші на службу Божу дати, як упхати проклятому жидові у грішну руку! Добре то пан казав, та не слухали ми його доброго слова! Подумайте, Івоніко, скільки грошей!

Вона зойкнула й похитала розпучливо головою. Він зарив пальці у волосся.

– Не кажи мені нічого, Маріє! – сказав здавленим, благальним голосом. – Якби ти знала, як у мене на душі, ти й не згадувала би мені про се! Я виджу сам, що воно зле! Воно зле розпочалося – та най уже на тім скінчиться. Кожде хоче свою часть мати. Десь щось підсунулося і пожерло мою криваву працю, але най уже на тім скінчиться. Мовчи вже, Маріє! Михайло інакше каже. «Не гризіться, тату, – каже, – повернуся, зароблю вам своїми руками удвоє стільки, лише не журіться!» А літом, Маріє, – тягнув Івоніка дальше, – як нам Бог допоможе, підемо до св. Івана до Сучави й дамо, що зможемо, аби нам хлопець вернувся здоров додому. Дамо панотцям на службу, аби молилися за нас, аби Бог нас не забував, а дітям нашим аби дав щастя і здоров'я! Не журися, Маріє!

Вона сиділа мовчки на лаві під піччю й кивала на його слова головою, а її уста вряди-годи судорожно дрижали від болю. Як Івоніка перестав говорити, встала й поставила на стіл вечерю. Від часу до часу утирала долонею сльози, що все насилу тиснулися їй до очей. Михайла не було ще в хаті, але вона мала його й без того перед очима, обстриженого, перебраного, зі смутними очима і змарнілим обличчям…

* * *

Другого дня, ще досвіта, ледве що сонце зійшло, ледве що розгуляло у своїм багрянім сяєві, потьопав Івоніка з Михайлом орати в поле. Далеко-широко розлягалася тишина.

Земля розтягнулася, немов ожидала кого й віддихала землисто-вогким віддихом. Легка сіра мряка здіймалася то сям, то там по її багнистих місцях, і вона лиш темно визирала з сивавого серпанку, коли тим часом її інші часті прибралися в ніжну ясну зелень озимини. Небо було чисте й голубе, і в його шаленій висоті щебетали не видні оку жайворонки, їх голоси звучали, мов воздухом придавлені трілери[47]. Батько та син висунулися з бурдея в поле. Михайло запріг препишні тірольської раси воли до плуга й поганяв їх, а Івоніка став при чепігах.

– Хіба тут почнемо, – звернувся до батька і вказав на довге, чорне, великанське пасмо ріллі, що бігла між двома плахтами зеленої озимини. – Отут починали ми й там-того року…

– Як хочеш! – відповів добродушно батько. – Воно буде добре й тут!

Опісля перехрестилися оба, сказали майже одноголосно: «Боже помагай!», і хлопець пігнав воли з місця. Ті поступили повільним, майже лінивим кроком уперед, по кождім ступеню покивуючи пишними головами в ярмі, а Івоніка справив плуг. Чутно пірнула чиста, мов дзеркало, блискуча сталь широкого плугового лемеша в землю, роздерла її і потягла борозну за собою, а по обох боках борозни земля розкришувалася у м'які кусні. Землі було миле те розорювання її маси, вона не противилася йому в жодному місці, була м'яка й крихка і гріла свої освіжені сустави в сонці, а її вогкий віддих розходився у воздусі і зраджував її глибоке вдоволення.

Івоніка був нині сам не свій. Не кермував добре плугом, бо все наново звертався його погляд від плуга до сина, що, обнявши правою рукою одного вола за шию, ішов звільна, рівною лінією вперед. Оцей хлопець мав його покидати! Сама молодість, сила й здоров'я! Коли від часу до часу озирався Михайло за батьком, щоб побачити, чи батькові добре ореться, – сей не міг надивитися на нього, неначеб не бачив його досі добре, аж нині. Своїми добрими голубими очима дивився, якби хотів кождому з очей вичитати бажання, щоб заздалегідь сповнити його. Чи він, батько, не знав досі, який в нього був гарний хлопець? Люди говорили, що він йому, старому, з очей витятий, так дуже походив на нього, але він сьому не вірив. Він був дрібної, слабої будови тіла, його лице обросло правдивою щетиною, а Михайло був мов образець! І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений, що ніхто не міг про нього сказати, щоб глядів за одною довше, ніж за другою. Тепер мав його втратити! Три роки не мав бачити його в своїй хаті, хіба що деколи в свята, в чужій одежі, обстриженого, пересяклого чужими звичаями – він верне вже не виключно його скарбом!

А гірка острота[48] при війську, перед якою вже кождий наперед дрижав! О, який важкий тягар вложив Господь Бог на нього, відбираючи від нього сина на такий довгий час!

Як буде йому житися без сина? Як буде бурдей визирати без нього? А вже надто, коли зима настане, підуть завірюхи, заметільниці, мов лихі сили, помчать скажено полями й найгрубший слід завіють?!

Молодий хлопець опирався всьому завзято. Сміючись виходив із дому і сміючись вертався назад. Мов олень, перескакував весною глибокі шанці в полях, якими гнала розбурхана вода, а восени, як птах із висоти, розрізняв і в найгустішій мряці всі предмети на пустих просторах.

– Тату! – перебив нараз Михайло думки батька. – Не пустили б ви мене до плуга? Ви сьогодні якісь слабі, і плуг не заривається доволі глибоко в землю. Женіть воли, а я буду йти за плугом. Я се так люблю робити, і хто знає, коли знов за плугом ступатиму!

Старий зробив синові мовчки місце. Був зворушений і пішов радо до волів.

Михайло вхопив живо за плуг і обернув його так бистро в землі, що залізний блискучий леміш пірнув глибоко в землю, так, що коріння ростин чутно порозривалося, а великі подовгуваті кусні землі розсипалися грубою стяжкою, хвилюючи лагідно в один бік. Мов граючись, розривав срібний леміш чорну землю. Часом ховався глибоко в її крихкій масі, а часом вискакував, полискуючись ясно у раннім сонці, на її поверхню і пишався рівними довгими борознами за собою.

– Восени буде вам уже Сава при всім помагати, тату! – обізвався Михайло по довгій хвилі мовчання. – Він не дуже охочий до праці, але хто має вам помагати? Ви мусите його приневолювати до роботи, бо він забагато ходить по селі. Через то він бутний[49]! Ви задобрі, тату, а Сава вміє використовувати доброту.

– Я журюся Савою, Михайле!

– Ей, що журитися, нема чим! Він ще дурний, наш малий, і трохи впертий, але він добрий хлопчисько!

– Бог його знає, але він часом такий, що мов каменем у серці стане.

– Ну, він такий, як я кажу! Якби мав розум, не тратив би часу, плентаючися зі стрільбою цілими днями по полі і в лісі, а приложив би, як ялося[50], руки до землі, яка його годує, і сидів би на місці. До того слухає Григорія (він соромився вимовити перед батьком ім'я Рахіри), а той підмовляє його до зла й до всякої пустоти. Оноді видів я, як він ховав старанно передо мною якесь зілля, з котрим хотів щось очевидно починати.

«Що ти там маєш?» – питаю я його.

«Що маю? Вгадай!»

«Звідки я можу знати, що ти маєш?»

«Коли не знаєш, то не потрібую тобі казати!» – відповів. Я розсміявся.

«Але ж то з тебе мудра голова!» – кажу я йому і знов сміюся. Хотів я його побудити до сміху, але він заєдно[51] хмарився.

«Ну, Саво, – кажу, – маєш зілля від ворожки? Кому хочеш ним поворожити? Хочеш відігнати трутнів від бджіл? На те ще час!»

«Хочу ним розігнати тих, що мені в дорозі!» – каже він.

«Ади-ади! – жартував я далі. – Може, хочеш позбутися непрошених свідків тоді, як стріляєш на зайців? Я радив би тобі, аби ти ліпше цілком лишив, бо тепер не вільно стріляти».

«Мені вільно!»

«Саво, брате! – кажу йому вже без сміху. – Чому ти такий мрачний?»

«Журися ліпше тим, як тобі буде у війську, а не мною!» – відповів мені.

«Я вже пожурюся тим, як буду там! – сказав я йому. – Але ти залиши се, з чого може вийти біда. Зілля добре або лихе годиться лише жінкам у руки або циганам, але не молодому хлопцеві. Візьми ліпше рискаль[52] та обкопай тих пару ябліночок коло бурдея. Най земля коло кореня відсвіжиться, щоби цвіли та родили. Як добре, що я обкопував їх досі щороку: липовани[53] ніколи нашу хату дурно не минали, йди, Саво, йди!»

«Що мені з того прийде?» – спитав, надувшись.

«Тобі? Ну, і заговорив знов по розумові, що й стара баба не перехрестила би тебе! А що має бджола – як каже тато – з того, що мед збирає? А що має земля з того, що родить і нас годує? А що мають тато і мама з того, що мають нас і годують? Що, питаюся? Так уже Бог дав, і так мусить бути! Уважай на все, як я що роблю, щоб і ти так робив, та щоб з тебе стариня[54] була вдоволена й за мною не сумувала. Так буде і для тебе ліпше».

Він мовчав.

«Саво!» – кажу.

Він відвернувся від мене, переносячи свій зір із зілля на мої ноги.

«Саво! – кажу. – Дай мені оце зілля! Мені сором за тебе, що ти його маєш у руках!» А він – подумайте лиш, тату – зробив у воздусі над бурдеєм рукою щось ніби кружево, але так скоро, мов блискавкою. Сплюнув три рази перед себе, кинув мені зілля під ноги і втік.

«Дурню один! – кликнув я, розлючений, вслід за ним. – Сей раз прощу ще тобі оце бабське ворожбитство, але другий раз не вдасться воно тобі більше».

– Я, тату, – говорив легко зворушений дальше, – і не хочу на нього руку класти. Нехай не згадує мене лихим словом, коли піду з дому. Та й я таки люблю його, і мені жаль було б його вдарити. Але я виджу, таки виджу, тату, що його підмовляють.

– Що підмовляють, се певне, воно й не все помагає бити! – відповів старий журливо. – Мама все каже, щоб його бити, але я не можу зважитися. Все гадаю, що з часом прибуде йому розум. Він молодий, та й у тім-то вся біда. Дурний! З чоловіком, як зі збіжжям. На однім місці достигає зерно скорше, на іншім – пізніше. Один приходить борше до розуму, інший пізніше.

– То правда! – потвердив поважно Михайло.

Відтак заговорили про землю і як воно буде, як він піде до війська.

– Як вам буде тяжко, то спродайте молоді бички! – дораджував Михайло батькові. – Коло худоби треба ходити день і ніч, а ви будете доста мати на своїй голові, хоч би Сава й як ураз із вами увихався. Слава Богу, у нас є коло чого увихатися. Спродайте їх, та гроші заховайте добре, а як я поверну, то купимо іншу худобу.

– Сього я вже не зроблю! – відповів Івоніка. – А якби зробив, то таки зараз на їх місце купив би молоді, доглядав би, як ока в голові, бо вони були б твої, як і оці, синку мій. Як вернеш зі служби додому, візьмеш їх собі. Нехай вони привезуть тобі скриню і майно твоєї жінки додому, як дасть Бог дочекати, коли оженишся; я їх уже для тебе придумав. Розпічнеш із ними ґаздувати, а відтак, як зі всім упораєшся, спродаш і купиш на їх місце інші, молоді. Вони добрі на початок. Усе, що я за їх слідом зорав і засіяв, приносило мені хосен.[55]

Михайло почув себе мов полум'ям обнятий. Слова батька викликали у нім сором, а заразом почуття ляку. Батько думав, очевидно, про якусь багату невістку, згадуючи про майно жінки, а він мав зовсім інші думки…

Він відвернув думки батька від себе якимсь питанням про насіння і втішився вельми, коли побачив, як полем прямував до них Онуфрій. Се був старий панський побережник, що мешкав під малим панським ліском, мав там своє поле й хатину і сторожив ліса, а часами й сам ще ліпше його обкрадав.

Люди в селі прозвали його «дурнуватим», хоч він був лише фантаст. Був у поході року 59, служив дванадцять років у війську й оповідав кождому, наймолодшій дитині, свої пригоди з того його героїчного часу. Притім закидав тут і там італійськими словами, що вправді не стояли з оповіданнями в жодній зв'язі, але мали на цілі прикрасити оповідання. Говорив живо імена значних військових героїв з того походу й зачиняв тим уста слухачам, котрі важилися часом висловити чудні сумніви щодо його пригод.

Спомини про його при війську перебуте життя зміняли його цілковито, і здавалося, він бачив усю велич, усю красу і знеслість[56] того часу аж тепер, і се поривало його. Він пристроював кождий і найдрібніший епізод фантастично, говорив, мов поет, і брехав, віруючи свято в те, що говорив. При тім поривав в руки, що йому попалося: рискаль, граблі або й мітлу – все одно, оскільки воно походило на оружжя – і, оповідаючи свої неможливі пригоди, вимахував тим на всі боки слухачам перед носом. В таких хвилях бував такий поважний, що слухачі, сміючись на ціле горло, ставали в слідуючих хвилях зовсім поважні й самі попадали в захват його одушевления. Вліті, коли ходив кругом лісу на візитацію[57], вішав перед себе на груди коновку до поливання огородовини і бубнів на ній, як у бубен, так що брязкіт розходився по цілім лісі, і він тішився тим, мов дитина.

Був жонатий і мав одну доньку й двох синів. З тих один був злодій і при одній крадіжі коней утопився, а другий, ідіот із уродження, сидів при батькові дома. Доньку любив найбільше, гордився нею і, мабуть, з гордості раяв кожному хлопцеві брати її за жінку, а кожному ґазді за ґаздиню.

– Не гадайте, – мовив, – що вона вдалася в мою жінку! Вона вдалася в мене, і хто її візьме за жінку, буде мені вічно дякувати! Чи, може, я лихий господар? Я маю всього подостатком.

І справді, в його городці було «всьо». Він мав найшляхетніші овочі, мав малини, суниці, великі ягоди й інші овочі, що водяться по ліпших садах. Мав грядку паприки[58], якої, як хвалився, навіть сам двірник не мав у своїм городі. Був замолоду в огородника одного боярина в Молдаві помічником і навчився плекати садовину. В своїм городі мав і малий ставок із рибою. Все, що в тім городі росло, носило ім'я «Kaiser»[59] і мало означати тим своє високе і шляхетне походження. «Kaiser-яблука, Kaiser-грушки, Kaiser-паприка», – лепетів, неначе рекомендуючи їх глядачам. Коло хати мав бурдей, як Івоніка в полі, лише багато менший. Там пересиджував із замилуванням уліті, а взимі переховував бджоли. Був забобонний, але не в такій мірі, як Івоніка. Коли спинився коло вуліїв, командував, голосно викрикуючи, мов між жовнірами, і жив у пересвідченні, що вони розуміли і слухали його.

Найурочистіша хвилина була однак для нього тоді, як витягав свій військовий абшит[60] і показував його своїм гостям. І він не опускав ніколи такої нагоди, коли міг похвалитися тим документом. Показував його кождому чужому чоловікові, що вступив припадково або умисне в його хату. Тоді говорив звичайно:

– Прошу покірно ще пождати! Я ще щось покажу!

Виймав із барвного пуделка[61] цикорії великий, вже аж потемнілий з самого складання і розвивання аркуш і, розкладаючи його з незвичайно важною міною перед гостем, питав:

– Ну, і що ж? А правда?

Припадком[62] не міг у селі ніхто виказатися таким документом, і він гордився ним до смішності, пересував пальцем по нім, мов по реєстрі своїх предків. Відтак просив гостя сідати на липовій лавці, що тяглася попід цілою стіною від одного кута до другого, – про неї він говорив, що полишилася йому в спадщині ще по дідові, – та утоптував гостя медом. Коли мав у себе гостем когось із панського дому, надскакував коло нього, мов воробець (був страшно худий і тонкий), раз по раз промовляючи: «Прошу їсти; я знаю, як з панами обходитися; я був у Відні, в Італії і в Яссах. Я не тутейший сільський дурбас». До селян говорив: «їжте, їжте, не стидайтеся! Я знаю, що ви дурний мужик, що не бачив того, що я. Я був у Відні, в Італії, у Яссах».

Любив дуже горівку, а що був хоровитий і не міг як слід їсти, вмовив у себе, що може їсти лиш по горівці. Від часу до часу посилав свою жінку за нею, а що й вона не була тому чудотворному напиткові противна, сповняла все радо його бажання в тім напрямі й ходила радо, хоч і як далеко було від їхньої хати до Гоппляцу, до Мендля, і приносила лікарства.

Нині нема часу, він завдав їй пильну роботу в городі й тому вибрався сам до Мендля. Крім того, мав поступити в якійсь справі до пана й хотів де з ким побалакати та розвідатися, що чути нового в селі.

Розпізнав уже здалеку Івоніку з сином і привітав їх лиш йому властивим способом. Підняв, мов дикий, руки вгору і кликав на ціле горло:

– Гей-ге-ей! Боже помагай!

Відтак сміявся.

Коли станув уже близько них, підняв праву руку вгору, мов пророк, опустив її доволі нелагідно, як грудку, хлопцеві на голову й промовив:

– Ти вояк. Я чув уже про те. – Відтак додав: – Гей, що то буде за ревіння восени, що за зойки!

І розсміявся наново, причім його добродушне й незвичайно худе лице ставало симпатичне та притягаюче.

– Воно не може бути інакше, тому мусимо все зносити, як Бог дасть! – відповів Івоніка побожно. – Але постійте й розповіджте, що нового. Як там із вашими бджолами?

– З моїми бджолами? А, добре! Я за них подбав так, що їм ліпше йде, як мені. Коби мені так солодко, як їм. Я вже слабий, умру незадовго.

– Ей, що, бадіко! – вмішався Михайло. – Дні числить Бог, а ми маємо лиш на голові те, аби їх прожити.

– Та й аби працювати… – докінчив Івоніка. – Ми почали нині орати, та й ореться, слава Богу, добре. Може, буде сього року добре літо. Як навесні земля добре ореться, буде добрий рік.

– Отам на панських ланах почав уже хтось ще там-того тижня орати, – докинув Онуфрій, – та, мабуть, не оралося добре, бо, бачу, не докінчили загону.

– Бо земля була ще мертва. Я бачив! – відповів Івоніка. – Доки Бог святий сам землі не улегшить, нема що зачинати. Перед Благовіщенням нема що зачинати. Часу ще доволі; коби лиш тепер погода настала.

– Та так! – притакнув Онуфрій, оглянувся і сів на землі, підібгавши під себе ноги. Відтак витягнув з-за ременя тютюн та люльку й закурив.

Івоніка й Михайло скористали з тої хвилі й сіли снідати. Волам підкинули пахуче сіно…

– Кажіть, що нового, бадіко Онуфрію! – спитав весело Михайло, що любив старого балакуна.

– Ай, лихо там знає, що нового! – відповів старий, ніби нетерпеливо. – Якби я знав, що ти за дівчатами шпираєш, що вони тобі у голові, то я сказав би тобі, що найжвавіша із них, весела Маріцена, нанесла своєму татові й мамі гризоту у хату. Ну, дістала ж уже вона за те від свого тата добрих гепаків у плечі, але все пропало. А той навіть не хоче признатися до біди. Але се тебе, мабуть, не обходить, га? Ти самий як дівчина, ну, але люди не мовчать, про те й я розказую. Старий пішов до панотця і пожалувався, а панотець сказав:

«Та що, – каже, – се ще не такий великий гріх, але віддай дівчину. Вона ще молода, і як буде порядно з чоловіком жити, то Бог простить їй гріх. Не сватає її ніхто?»

«Та якийсь там сватає!»

«Ну, то добре! Пришли обох до мене, принеси, що треба, і справа скінчена. Се ще не таке велике нещастя. Буде жити, як Бог приказав, буде все добре».

– Правда, що се не таке велике нещастя, – мудрував старий дальше, – але-бо се нечесть! Ну, але вона має поле. Чую, дістане кількадесять пражин поля, грошей зі сотку й телицю. Тому й найшовся борзо жених. Мою Івону не сватає ніхто, хоч понад неї немає чемнішої дівчини в селі. Таке у нас село. Такого не бачив ані у Відні, ані в Італії, ані в самих Яссах. Панотець наш задобрі. Я ними комендерував би інакше, якби я був панотцем.

– Дай спокій панотцеві! – докинув Івоніка. – Йому здається, що його нещастя найбільше.

– Воно таки й велика біда. Де ж, аби добродійка та вже так запивалася? – докінчив Онуфрій. – Оноді билася з двома жінками у корчмі за якесь полотно. Казала, що мали принести панотцеві за хрестини, та й не принесли. А раз то таки п'яна напала старенького в церкві. Ледве що жінки вивели її з церкви. Тоді була така війна, як в Італії. А бідні його чотири панни так плакали і кричали, що аж жаль було. Воно таки так і є, що се нечесть, – тягнув дальше, сплюнувши далеко перед себе крізь зуби. – Через неї не можуть панни віддатися, хоч мають гроші й гарне віно. Та й дивіть, яка сильна, коли хоче. П'є, цілий рік п'є, а у Великий піст і крапельки до рота не візьме. Така міцна!

– Старенький панотець погодував би сватів і самим медом, коби лише прийшли! – сказав Івоніка з почуттям. – Але ніхто не приходить, бо кождий боїться, що й молоді стануть колись запиватися, як стара. Раз було приїхав якийсь молодий панич до них, вони прибралися гарно всі чотири й позасідали всі разом за стіл. А старий панотець просив гостя, кажуть, дуже просив, аби собі вибрав одну за жінку. «Або оцю, або ту, або оту, котру схочете, беріть, вони всі добрі ґаздині і чемні діти, і всі дістануть однакове віно», – приговорював.

– Та й, кажуть, молодий хотів уже одну брати, але як стара довідалася, що він не на панотця вчиться, упилася і завела таку галабурду в хаті, що, кажуть, добре, що ще не набила кого. Така люта була на всіх. Він як поїхав, так і не вертав більше до них. Бідні панни з жалю постарілися й посивіли, та й сидять і донині. А старий, – додав злобно Онуфрій, – старий, боже, прости мені гріхи мої (тут ударив себе долонею кілька разів по губах), не гадає вже про ніщо, як лиш се, аби якнайбільше гроша збити. Так, якби його ще доста не мав!

– Не має він його там багато, Онуфрію! – докинув Івоніка.

– Ет, не має! Коби я тільки мав та й ви, але біда, що не маєм! – відповів Онуфрій. – Він собі тепер лиш тим голову б'є. Оноді їду з паном на фірі, а він іде. Біла борода спадає йому по грудях, а сам згорбився майже удвоє, бо він, бідний, уже старенький. Йому більше як сімдесят. Вже в нашім селі він більше як сорок літ. Іде, а як побачив нас, уклонився. Пан зліз з брички, подав руку, вклонився та й каже:

«Як ся маєте, панотчику?»

«Зле, зле! – відповів він журливо. – Люди не вмирають!»

«Ади! – гадаю собі. – Диви, який старий мудрий!

Хоче, аби ми вмирали. Гроші за похорон брав би, не має їх досить! Правда, вона п'є, дома сидять чотири дівці, але тому маємо ми вмирати?»