Записки Кирпатого Мефістотеля (збірник)

Потім я знов ходжу, ходжу, ходжу. Іноді плентаюсь у крамничку й п’ю квас. Але від нього мені вже стає погано. І знов я вже ні про що не думаю; і коли б Шапочка вийшла й простягла мені руку, я поставився б до того цілком байдуже. Я тільки мрію про те, щоби швидше настав вечір, щоби погасли ліхтарі й можна було прилягти на східцях і заснути.

Їсти мені вже зовсім не хочеться, тільки пити, пити. Од квасу вже нудить, і я п’ю зельтерську. Крамарі мене знають, вони пробують навіть завести зі мною балачку й випитати, кого я ловлю, але я не підтримую розмови. Мабуть, це надає мені ще більше загадковости.

Аж ось заходить сонце. Горішні вікна «мого» дому сліпуче горять, а далі гаснуть. Ввечері увага знову підростає. Покоївки нишпорять біля мене; біля воріт нарада дворників. Мені ж байдуже, – я сам собі видаюся хворою, напів божевільною людиною, яка ні з того ні з сього лазить уже цілу добу по вулиці.

Хтось співає в домі. Голос дужий, з металічним тембром. Я уявляю собі жінку з великим бюстом, горбоносу, з широкими бровами, що зрослися на переніссі; вона стоїть біля роялю і тримає в руках ноти; її рот, подібний до рота риби, яку витягли з води.

Ось арія з «Пиковой дамы». Я слухаю тупо, хоча люблю це місце і співачка виконує його досить гарно.

«Ночью ли, днем, все об одном,Ах, истомилась, устала я».

Так, я стомився, то правда! Ніколи я й не гадав, що можна так стомитись. Ах, швидше б вона кінчала свій спів та й загалом всі вони лягали б спати!

Все на світі має кінець. Скінчила співати співачка, погасла електрика біля парадного, швейцар замкнув двері, розійшлись покоївки та дворники. Тепер я міг присісти на східцях і трохи подрімати собі. Але замість того я стою біля ґанку і слухаю, як в мені важко, незґрабно починає ворушитись нудьга, неначе жаба, що випручується з-під піску, яким її присипано: от спочатку ворушиться тільки самий пісок, далі з’являється латочка буграстої, пухлої спини, потім викарячене, кліпаюче злісне око.

Я вже знаю, що зараз поїду додому. Весь запас моєї сили волі вичерпався, я порожній, мені тужно, нудно й тільки одна туга сидить там, як чорна, вогка жаба. Тепер вже ніщо не поможе. І що більше я буду доводити собі, що мушу довести почате до краю, що сам собі буду гидкий у противнім разі, що, власне, справа не в Шапочці, а в моїй повазі до себе, – що щиріше, палкіше я переконуватиму себе, то несподіваніше і швидше сяду на візника й поїду. Через те я стою, зігнувшись і похиливши голову, як п’яний, не рухаючись, не думаючи й ні на що не ждучи.

З гори чути тюпання й дребежчання брички. От з цим візником я й поїду. Ось ближче, ближче. Я безвольно, насмішкувато кривлю губи й сам чекаю, як кликатиму візника. Мені сором і цього будинку, і червоного вікна, і вулиці, і навіть крамарів. Прощай, Шапочко!

Хтось одчиняє двері парадного. Це рішає справу, я повертаюсь і хочу гукнути на візника. Але на темнім ґанку з’являється постать, в якій я схоплюю щось знайоме. Вона хутко сходить по східцях і наближається до мене. Так, я вже виразно бачу – це «Біла Шапочка»! Вона без капелюха, по-хатньому.

– Слухайте, добродію! – раптом тихо, але суворо говорить вона. – Чи довго ще це буде?

– Поки ви не простягнете мені руки!

– Забирайтесь собі зараз же додому! Я не можу бачити тут вашої постаті!

– Ні, я не піду!.. – одповідаю я байдуже.

– Але ж зрозумійте ви, що ви насильно, проти моєї волі й бажання хочете познайомитись зі мною. Ви насилуєте моє… моє чуття жалості і користуєтесь цим. Не можу ж я допустити, щоби ви упали тут. Це ж глупо, зрозумійте ви це!

– Мені все одно!

– Ну, добре, я подам вам руку, а тоді що? Ви дасте мені спокій? Поїдете собі додому?

– Поїду, але з умовою: ви дозволите мені ще раз побачитись з вами.

Шапочка потискує плечима й непорозуміло дивиться на мене. Над вухами їй пушиться волосся довгими пасмами, подібними до тирси, посрібленими світлом електрики. Очі зворушливо-сердиті, здивовані, лице здається дуже блідим у тьмі.

– Дуже чудно! Ніякої амбіції у людини!

– Так, ніякісінької!

– Але зрозумійте ж ви, що ви не маєте ніякого права силувати мене знайомитись, коли я цього не хочу! І яка вам приємність, коли я… я не поважаю вас? Я ж усе одно не буду підтримувати цього дурного знайомства. Не можна ж так!

– Все одно! Я сказав – не піду звідси й не піду. Можете йти собі й не звертати на мене уваги.

Шапочка якусь хвильку мовчить, потім, простягаючи руку, холодно й вороже говорить:

– Маєте!

Я беру безживну, теплу руку, злегка потискую, випускаю й питаю:

– А як вас звуть?

Вона, неначе рапортуючи, одповідає:

– Ганна Пилипівна Забережна. Мешкаю в цім будинку, поміщення шосте. Здається, треба ще раз побачитись? Завтра чекаю на вас від сьомої до восьмої. Але попереджаю: більше ні в які умови не входжу. Коли ви наміряєтесь тим же способом вимагати дальшого знайомства, то я мушу шукати інших засобів. Бувайте!

Вона велично хитає головою й іде в дім. Коли одчиняються двері парадного, я бачу за ними постать швейцара. Значить, вона на всякий випадок попрохала його стояти там. Так!

Після того я помалу, стомлено плентаюсь униз, весь час криво усміхаючись.

«А вона ж ото вірить, що я завтра прийду! – раптом проходить мені до голови. – Уявляю собі, як би привітно приняла вона мене».

Беру візника і їду додому. В потилиці ломить, у шлункові, в грудях, у всій істоті тужна, важка порожнеча.

Вернувшись з суду, я застаю на столі листа від Клавдії. Ет, чорт, ще й ця тут собі! Надокучила! «Через тиждень операція. Сьогодні була в лікаря. Каже, що небезпечно. Але я не хочу більше вагатись і готова на все. Коли тобі не трудно, пришли мені грошей! Доктор через щось побільшив платню, каже, тепер важче. Я боюсь, що він мене буде експлуатувати й висмоктувати гроші. Мені це дуже соромно…»

Що саме «це»? Грамотно писати не вміє. І навіщо це, «коли не трудно»? Адже ж вказав я, щоб зверталась без жодних «жалких» слів.

«Душно тут страшенно. Взагалі, жити мені нема для чого, і, коли я вмру від операції, то це буде добре. Я написала сестрі, й вона візьме Костю. Я переконуюсь, що батьки не люблять своїх дітей. Настрій у мене такий, що караїмка хоче прогнати мене з квартири, – вона боїться, що в неї дома щось станеться. Між іншим, це паскудна баба; вона мене обманює й обдирає. Боже, як мені нестерпно тяжко, яка я самотна!..»

Я складаю листа й дивлюсь на годинник: за двадцять шоста. Потім я беру папір і хочу написати Клавдії Петрівні хоч декілька слів. Але думки не чіпаються голови, я кидаю перо і знову дивлюсь, яка година. І зі здивуванням питаю сам себе: Невже я хочу їхати до Шапочки?

«Так, хочу, хочу, хочу!» – злісно, уперто, жадно й тупо одповідає хтось.

І мені мимоволі пригадується одна сценка. На столі стоїть ваза з тісточками, які я тілько що приніс з міста. Костя з’їв уже одно, але тягнеться за другим. Клавдія Петрівна одставляє вазу далі від нього і ближче до себе. Костя підсуває до неї стільця, вилізає на нього й лягає грудьми на стіл, увесь тягнучись до солодкого. Робить це мовчки, уперто, з блідою усмішкою. Клавдія Петрівна одпихає його руки, а він знову простягає їх, ворушить пальцями. Вона грозиться покарати, поставити в куток, побити, одставляє вазу на інше місце, а він оббігає стіл, знову вилізає на нього й сунеться до тісточок так само вперто, жадібно, нічого не бачачи, не чуючи ні насмішок, ні погроз, ні Клавдії Петрівни, яка благає в мене помочи. Мабуть, і самому Кості й страшно, й незрозуміло, й соромно, – я бачу це з його злої, покривленої усмішки, – але він не може одвести очей від тісточок, сила та більша за його волю, сором і страх.

Яка, власне, різниця між Костею і мною?

Одначе я знову дивлюсь на годинник: чверть на сьому. Усміхаючись, як Костя, я одягаюсь хапливо, сприскую колонською водою хустку й виходжу. Сидячи на візнику, я посвистую й думаю: «А чому б не похуліганити? Чим я рискую? Принаймні, потішусь, коли так. Чого доброго, ще попрохає чоловіка приняти мене. Навіть неодмінно фігуруватиме чоловік».

На хвилинку з’являється бажання повернути назад.

«Ні, хоч у цьому доведи до краю, паскудо!» – з несподіваною мстивою злістю думаю я й навіть радію з того, що зараз має бути мені.

Але, коли я під’їжджаю до будинку, біля якого вчора я провів цілий день, і бачу страшно знайомі стовпчики, дерева, тротуар, вікна, парадний ґанок, на мене нападає несмілість і сором. Я нерішуче входжу в парадний, іду по сходах, шукаючи шостий номер квартири. Перед дверима, над якими прибито емалеву табличку з числом 6, я зупиняюсь і витираю піт з лиця. На самих дверях я бачу другу, поважну мідну таблицю з чорними строгими літерами: «Семен Семенович Шипун».

Який Шипун? Через що Шипун? Та, чи це ця квартира? Так, номер шість. Невже обманула?

Рішуче я надушую ґудзика й чекаю. А сам, немов ховаючись від когось, поспішно й хитро думаю: коли обманула, – піду, не шукатиму більше.

Клацає ключ у дверях. Я випростовуюсь, поправляю капелюх і набираю поважного, строго-серйозного вигляду. А серце б’є молотом.

– Скажіть, будь ласка, тут мешкає Ганна Пилипівна Забережна?

Покоївка ширше розчиняє двері й каже:

– Тут! Пожалуйте!

Мені здається, що на її губах миготить легка усмішка. Я твердо входжу, не хапаючись, роздягаюсь і покашлюю. Передпокій великий, декілька дверей, крізь одні видко килим, фотелі й пюпітр.

Покоївка йде до дверей праворуч, легесенько стукає й говорить:

– Панночко, до вас прийшли!

В голосі теж вчувається усмішка, але я зупиняю увагу тільки на слові «панночка».

– Проси!.. – ледве чується з середини.

Покоївка одчиняє двері й занадто поважно говорить:

– Пожалуйте, просять…

Через розчинені двері я бачу: голубий параван, краєчок мармурового умивальника і широкий жовто-гарячий промінь вечірнього сонця на стіні.

Я входжу, зачиняю за собою двері й зупиняюсь біля порогу, винувато, поштиво, схиливши голову. Коло вигнутої кушетки, вкритої сіруватим шовком, стоїть Біла Шапочка, спираючись рукою на круглий столик. На столику вузька, висока вазочка; в ній дві рожі: жовта й густо-червона з соковитими пелюстками, неначе одвернуті яскраві губи. Всі дрібниці я через щось добре помічаю.

– Добридень! – рівно, холодно говорить Шапочка й подає мені руку. Я поспішно підходжу, поштиво потискую руку й кажу:

– Я не міг не скористуватись вашим вимушеним дозволом.

– Сідайте, будь ласка! – так само холодно вона випускає слова й показує мені на фотель біля кушетки.

Мені починає здаватись, що я на прийомі у зубного лікаря. Ось вона звідкись зараз витягне бор-машину, роззявить мені рота і спитає:

– Де болить?

Шапочка одходить до вікна й теж сідає у фотель. Між нами блакитно-сірий килим. На голові Білої Шапочки стоїть червоно-жовте сяйво сонця, що заплуталось у пухнатому волоссю. На бюрку й на паравані також жовта, радісна, сонячна смуга. Скрізь портрети і гравюри в художніх рамцях.

Мені стає ніяково. Я не знаю, про віщо говорити, знаючи, що щоб я не сказав, все зустріне оцей офіціальний, безпричасний прийом. Шапочка поглядає на мене, але на її лиці не помітно ні нетерплячки, ні досади, ні зневаги. Тільки брови злегка зібрані, як у людини, що робить якесь зусилля і строго стежить за собою. Моє становище з кожною хвилиною мовчання стає все дурнішим, і я, нарешті, кажу:

– Признаюсь, я ждав іншого прийому, і через те… я трохи не підготовлений.

– Так? – байдуже кидає Шапочка.

– Я через щось гадав, що ви замужем і що попрохаєте свого чоловіка приняти мене.

Шапочка трохи дужче збирає брови, немов стримуючи себе, і її вуста стискуються ще холодніше.

– Я не замужем… – рівно відповідає вона.

– Так, я це вже знаю. Покоївка назвала вас «панночкою». Потім я думав, що… А в тім, ваш прийом дошкульніший, ніж я собі гадав. Я мушу згодитись: ви взяли дуже добрий тон. Я зараз піду. Тільки позвольте мені сказати декілька слів. Все одно вони не зроблять на вас ніякого вражіння. А все-таки… Так, я нахаба, це правда. З цим я, звичайно, змагатись не можу. Але от, хочте – вірте, хочте – ні, але я вже років десять не займаю женщин на вулицях. За цей час це перший і, мабуть, останній раз. І мені дуже… важко, що я це зробив. Не через те, що дав вам неприємність… Я все ж таки думаю, що великої неприємності для вас у тім немає. От я піду, ви посмієтесь, і на тому скінчиться для вас ця історія. А мені?… Ну, та бог з ним, треба йти, це єдине, що мені треба зробити.

Я, ніяково усміхаючись, підводжусь і готовлюсь узяти її руку, коли вона простягне мені. Шапочка також устає, не змінивши ні на мить виразу лиця, подає руку й говорить:

– Ви вже йдете? Прощайте!

– Так, іду! Знаєте, у мене весь час таке враження, ніби я на прийомі у зубного лікаря і ви зараз на прощання пропишете мені рецепта.

Брови Шапочці починають раптом дрижати, губи морщаться; вона з усіх сил кріпиться, але, не витримавши, усміхається. І вмить уся оживає, теплішає, стає такою близькою, милою, простою.

– Господи, до чого вас міняє усмішка! – мимоволі й цілком щиро виривається у мене. І, мабуть, я якось особливо в цю хвилину дивлюсь на неї, або щось інше, але вона вся заливається ніжним, дитячим рум’янцем, хоча й збирає знову брови.

– Простіть! – раптом кажу я благаючи. – Можна мені ще трошки посидіти? Я знаю, їй-богу, сам знаю, що це неблагородно з мого боку скористуватись вашою усмішкою й знову в нахабство… Але… Їй-богу, це не з нахабства. Можна?

– У вас час до восьмої години… – каже вона, але вже не рівно й холодно, а сердито. Але вона сердиться, здається, більше на себе.

– Але ви хочете, щоб я негайно пішов? Так?

– Так, хочу! Здається, це так ясно вже давно.

Я винувато, мовчки уклоняюсь їй і йду до порога.

– Підождіть! – сердито гукає вона.

Я обертаюсь і вичікуючи дивлюсь на неї: на лиці незадоволена, гидлива гримаска, та сама, що вчора була біля трамваю.

– Ви мене примусили бути з вами брутальною. Через це я хочу, щоб ви лишились.

– Себто за погане своє поводження хочете покарати себе моєю присутністю?

– Я знову образила вас… – одривисто, неначе про себе, кидає вона. – Але скажіть! – раптом з непорозумінням, діловито й якось уже одверто вона питає, – чого ви, власне, хочете від мене?

– Нічого. Часом бачити вас, пізнати вас ближче…

– Але навіщо?! Через що?!

– Через те, що ваше обличчя мені давно вже подобається. Не знаю через що саме, але подобається страшенно.

Шапочка усе з тим самим непорозумінням, немов розмірковуючи, помалу потискує одним плечем.

– Ну, добре: сядьте на місце! Треба побалакати до ладу. Все це нісенітниця. Сідайте! Все одно… Ну, от. Тільки ви не думайте, що я змінила своє відношення через ваші слова. Змінила через те, що не додержала характеру. А тепер мені все одно. І я хочу зрозуміти в чому тут річ. Ви ж уночі не ходили додому спати?

– Ні! – усміхаюсь я.

Не знаю, чого усміхаюсь: чи з її питання, чи з цього ділового, заклопотаного, непорозумілого виразу.

– І не обідали?

– Ні!

– Ви з’їли тільки півфунта цукрових бубликів і випили декілька пляшок квасу. Так?

– Так! Одначе ви зібрали відомості…

– Добре! А коли б я не вийшла до вас учора, ви і другу ніч простояли б?

– Простояв би…

Сонячна смуга на волоссі Шапочки стає червонішою й густішою, а на нижній частині її щоки видно палаючий мазок. Шапочка пильно дивиться не мене, ніби розглядаючи цікаве, незрозуміле їй явище природи.

– Добре! Ну, а коли б я не звертала на вас уваги цілий тиждень, два, місяць?

Я нарешті сміюсь.

– Ну, тоді я вже не знаю, що робив би. Постарався б упасти швидше, щоб мене одпровадили додому.

– Ага!..

Дивно, до якої міри вона тепер зовсім інша. Зовсім дівчинка, розумна, вередлива, цікава.

– А ви хто такий?

– Я адвокат. Звуть мене: Яків Васильович Михайлюк.

– Михайлюк? Не чула. Добре! Ви жонаті?

– Ні, «холост»! Ми обоє сміємось.

– Чудно! А мені чогось здавалось, що ви жонаті і жінка у вас маленька, кругленька брюнетка з твердими, як опука, щоками. І в ластовинню.

– Дуже приємно познайомитись з моєю жінкою. Але ви не дуже високої думки про мій смак. А тим часом я, здається, мав нагоду довести вам, що маю деякий смак…

Шапочка не розуміє натяку й серйозно питає:

– Чим же ви довели?

– Та хоча б уже тим, що ваше лице мені подобалось…

– Ну, це вже… – трошки ніяковіє вона й раптом додає: – А знаєте? Ви, здається, справді не такий уже нахаба. Хочете познайомитись з моєю сестрою? Нехай потішиться! Вона запевняла, що пригода кінчиться тим, що я таки як слід зазнайомлюсь з вами. Вона з вами. Не турбуйтесь! Ви ж тут страшенного клопоту усім наробили. Ви знаєте це? Ну, хочете? Ходім!

І Шапочка, морщачи губи комічною усмішкою, веде мене в передпокій, звідти в вітальню, де зупиняється, робить мені знак і гукає до дверей сусідньої хати:

– Марусю! Семен Семеновичу! Ідіть-но сюди!

Я заражаюсь її усмішкою й теж усміхаюсь. Шапочка удавано-суворо насуплює брови й не дивиться на мене. На стіні й портьєрах останні промінні сонця.

В вітальню входить повна, буйна дама з таким величезним бюстом, що, здається, вона може бути мамкою цілої роти солдат. Але голова в неї невеличка й лице приємне з твердими рум’яними щоками і маленькими, живими, дуже чорними оченятками. Волосся гладенько-гладенько зачесане й лежить на потилиці ґулькою. Дама усміхається доброю, привітною усмішкою й жене свій бюст просто на мене.

– От він! – суворо киває на мене Шапочка. – Маєте! Можете знайомитись!

І поглядає на нас з-під лоба.

Дама подає коротеньку грубу руку й оживлено говорить:

– Дуже приємно познайомитись. Я ваша прихильниця. Просто захоплена вашою настійністю…

І щиро, одверто сміється. Я потискую її руку й також сміюсь весело та легко. За нею підходить лисуватий добродій з черевцем, пукатими, як у вівці, очима, горбатим носом і пухкими, червоними губами. Він обома руками душить мою руку й, будучи нижчим від мене, дивиться до мене вгору. При цьому, чи від надмірної ввічливості, чи пустуючи, він перехиляється й занадто одтопірчує зад.

– Чаю хочете? Ходіть, дам вам чаю з рожевим варенням! Любите рожеве варення? – говорить дама злегка одривисто. У неї, я помічаю, рот весь час злегка роззявлений; мабуть, в неї астма.

Ідемо в їдальню. Лисуватий добродій, себто Семен Семенович Шипун, обнявши Шапочку за стан, щось шепоче їй, близько прихиливши до неї цапине лице. Шапочка, мабуть, соромиться, бо виривається, витягає до Семена Семеновича губи, як то роблять діти до поцілунку, прижмурює очі й хитає з боку на бік головою.

– Ах, який здогадливий! – каже вона голосно.

Я думаю, що вони про мене балакають, і соромливість Шапочки приємна мені. Взагалі, я почуваю себе надзвичайно легко і спокійно з ними.

Вузька, висока кімната; над столом лампа з величезним шовковим абажуром: стільці з рівними, високими спинками, стільці, на яких сидиш, як у фотографа; в глибині якісь шафи, столики, канапки. Все дуже сімейно, поважно, зручно. На столі сила ваз з тісточками, вареннями, сушеними овочами; все, видно, свого виробу. Я дивлюсь на масні, дуже червоні губи Семена Семеновича й думаю, що він повинен уміти добре попоїсти й випити.

Він підсаджується до мене й не то насмішкувато, не то з великим співчуттям питає:

– Скажіть, будь ласка, а вам часом не було трошки нудненько там?

Замість мене відповідає Марія Пилипівна:

– Не суди, серденько, по собі! Нудно, коли робиш щось без мети.

– Так, але ж… Вибачте, як вас по батькові?

Я кажу ім’я й прізвище.

– Присяжний повірений? – жваво питає Семен Семенович.

– Атож!

Семен Семенович похапцем підводиться й, знов одтопірчивши зад, потискує мені руку.

– Дуж-же, дуж-же приємно! Мав утіху чути і вас, і про вас. А якже! Марусю, пам’ятаєш процес Сигалова? Правда, ти не була! Надзвичайно приємно! Але уявіть собі, ніколи б не подумав, що ми познайомимось при таких виїмкових обставинах. Га?

І він, сміючись, бере мене кінчиками пальців за руки вище ліктів.

Про моє діжурство біля будинку вони, звичайно, не знають. Тільки я та Шапочка знаємо про це. Але ж як вона не подібна тут до тієї, яку я вчора знав! Ніколи я не міг би собі уявити, щоб вчорашня Шапочка могла так по-дитячому, в сердитому замішанню, витягати губи й ховатись за самовар.

– Ну, Галю, тепер заспівай!.. – одривчасто говорить Марія Пилипівна.

А, так Шапочка співає?

– О, дуже прошу, дуже прошу, Ганно Пилипівно! Ви ж мені обіцяли.

Шапочка зиркає на мене, усміхається самими очима і легко та весело йде у вітальню.

Але коли вона стоїть біля рояля, пустивши руки вздовж тіла, її лице міняється різко; в ньому знову строгість, а в вустах якась дозріла скорботність, недоступність. І коли вона співає, то насуплює брови, немов від болю. Голос дужий, «з металом», але шорсткий угорі і глухий, слабкий на нижніх нотах. І той самий, що вчора співав арію з «Пиковой дамы». Так он як?!

– Не дивіться мені в рот! – скоромовкою холодно й владно кидає вона мені.

Я від несподіванки ніяковію, а Семен Семенович мовчки, з усмішкою підморгує мені на Шапочку, немов кажучи: «А що? Дістав, голубе?»

Марія Пилипівна, що акомпанує Галі, з усмішкою прикушує губу й уважно, навіть напружено, дивиться в ноти. Е, Шапочка тут командує!

– Не хочу більше! – раптом говорить вона і, склавши ноти, кидає їх на рояль.

Ні Марія Пилипівна, ні Семен Семенович не прохають співати ще, – мабуть, цього не дозволяється у Шапочки.

Коли я, нарешті, прощаюсь, чується дзвінок і входять двоє гімназистів. Один – горбоносий, з пухкими губами, рудавий і маленький. Другий – товстенький, смуглявий, з дуже чорними, круглими, живими очима. Мене знайомлять з ними. Це сини Марії Пилипівни та Семена Семеновича.

Я одягаюсь, а вони всі стоять довкола мене в передпокою. Семен Семенович пускає якийсь дотеп, приємний Шапочці, і вона витягає трубочкою губи й замішано крутить головою. Потім раптом вона витягає до нього все лице і сміється. І зразу вона стає ясною, довірливою, одвертою. А в мене таке враження, що Шапочка широко розставляє руки, немов для обіймів.

– Ви вже прийшли?! Та ви ж позавчора були!

Покоївка пускає очі додолу й швидше виходить з передпокою, щоб не засміятись при панночці.

– Дуже прохаю вибачення, Ганно Пилипівно, але…

– Добре! Ходіть до мене, я мушу з вами серйозно побалакати.

Тон начальниці, що, має робити прочуханку своєму вихованцеві.

– Сідайте! Не туди! Отут!

Завіса на вікні напнулась, немов вітрило, а на небі висить, як велетенська китиця винограду, попелясто-синя хмара. Десь глибокою октавою покашлює грім. Дерева слухають чуйно, непорушно; часом раптом заклопотано, хапливо перешіптуючись і здригуючись.

Ми сидимо на тих самих місцях, що й у перший мій візит. Тольки тепер нема сонячного ореолу на голові у Шапочки. Вона заклопотано хмуриться, насупивши брови й десь обмірковуючи, як краще почати. На ній широка червона блузка з фалдами, і через це Шапочка здається повнішою і простішою. Довкола лиця так само пушиться багато тоненьких пасмочок та окремих волосинок, які повинні лоскотати щоки. Ніс з гордою, упертою горбинкою, хижий.

– Ну, от що! Скажіть: ви, звичайно, наміряєтесь залицятись до мене? Так?

Питання настільки несподіване, що я відповідаю:

– Так, наміряюсь!

– Ну, от! Чудово! Так я вважаю за необхідне найсерйозніше попередити вас, що з цього нічого не вийде. Ах, та й надокучила мені ця дурна завіска!

Шапочка сердито хапає завіску, що напнулась і натискувала їй на голову, скручує її й прив’язує поворозками біля вікна. На мене дме густим задушливим вітром. Я мовчу.

– Ви чули? – сідаючи на місце та строго подивившись на мене, питає Шапочка.

– Так, я чув! Можна спитати через що?

– Звичайно, можна, – ваше повне право. По-перше, через те, що я взагалі цього не люблю. По-друге, що не маю для цього часу. Третє, ви мені цілком не подобаєтесь. От! І тому з мого боку було б дуже негарно, коли б я вас не попередила. Ви ходитимете сюди, щось таке там гадатимете собі, гаятимете час, все це по-дурному. І коли я це знаю, то повинна сказати вам з самого початку. Я мала вже досить неприємностей з цього приводу. Буде з мене! Я не хочу більше ніяких докорів!

– Не думаю, щоб я коли-небудь…

– Ах, ті так само не думали! А потім мало не з кулаками кидались на мене. Красно дякую! Мені це вже надокучило. Чого я себе якось тримала з ними? А я знаю, як я тримаю себе? Як умію, так і тримаю себе. Ну, а щоб не було ніяких непорозумінь, я загодя кажу вам, що тримати себе не вмію і що всяке тримання, яке б воно там не було, рішуче не значить нічого.

– Будьте певні, Ганно Пилипівно, що я не помилюсь і зможу одрізнити…

– Ну, от, маєш: «одрізнити»! А я вам кажу, що нічого одрізняти не треба, бо нічого такого не буде. Це я вам загодя й категорично кажу. І коли ви рахуєте…