Вігілії

Емма Андієвська

ВІҐІЛІЇ

ВІҐІЛІЇ

ВІҐІЛІЇ XXXVI

(Вечір над морем)В надтрухлім світлі – селезінки реченьНад антрацитовим, що з моря, пасмом.Та на воді ще прямокутник пісні,Терпкий від видовжень, як від наврочень.Вогні, мов баклажани. Карк незручнийХоває берег в шмаття затрапезне, —Із волоцюгами валявся, бознаВ яких ровах незнаного сторіччя.Скінчилася щоденна пантоміма.Пляж, що з води – гранітними томами.Потоншав і пружинить, як фанера,Сховавши під каміння шкіру й норов.Все віддаляється. Лиш відсвіт на косіГадюкою, що власний хвіст куса.

ВІҐІЛІЇ XXXVIІ

Вхід? Брама смерти? Світловий пілон? —Не обрій, а суцільний – в гніздах – хрускіт.Й ледь – річище і тінь від тамариска. —Світ – перекотиполе і полин.Ліхтарня. Пристань. Водяна пилаПівмісяця, що – помисли – на ряску(Тлін – чи неіснування гумореска?),І тиша в пітьмі, як ацетиленЯк тяжко душу й розум – від оскоми.Як тісно між проходами вузькими.Між мурами, де пам’ять, як осуга,Вже, – не шкодуючи – назавжди – від усього.Що досі – забуття і летаргію. —Вбиваючи, смерть – воскрешає й гоїть.

ВІҐІЛІЇ XXXVІІI

Крило метелика – айва, з якої – плед.Що тягнеться з народжень до народжень.У срібло вхід: шляхів стрімка мережа,Де боржники, які – в обхід – від сплат.Крило метелика, гіркий і пізній плід.Що, не торкаючи, промінням ріже.Кути, які – на лябіринт віражу.Що зберігає Пасіфаї блуд.У лялечці сипке панікадило.Що оболонки тліну поскидалоЙ обвуглені перегортає сльози.Де щойно – по вузлах – пройшовся лазер.Розкрив метелик крила, як рояль. —Душа ще зріє, й порожньо в раю.

ВІҐІЛІЇ XXХІХ

Ніч не рухнеться й, наче в прірву, їде.Без коліщат – у виміри обтічні.Вже безпредметним стало нелетюче,Зник фюзеляж, висять шасі із вати.Що барвами – подекуда – як одуд.Звільнився світ від кліток і уточнень.Сплатив борги – і всю на вітер – здачу.Лиш де-не-де ще тліють мараведи.Змінилася вага і перспектива.Все погустішало – на дві, на три октави,І кожен кадр, як у німому фільмі.Відпало все настирливе й несхвальне,І решту – кіпоть – вимила гроза. —Твердь, скинувши старий комбінезон.Ключами наближається з низин.

ВІҐІЛІЇ XL

Ні світла, ані кроків на майдані.Ніч – наглухо – у володіння власні.Лише душа, як верховіття в лісі, —Все глибше й – далі – від тандит щоденних.Не місяць – еліпс. Крапле белладонна.Ще мить, – і шкірка зовнішнього лусне.Позаду – проминальне і облесне.Єдиний дзвін, що бамка щогодини.Все видовжилося й позатихало.І тільки серед обрисів похилих.На лінії, що ділить світле й темне.Громаддя слуху – сторожке й невтомне. —У снах маячать, хоч ніхто не спить.Як голос, віддалі. І нескінченна путь.

ВІҐІЛІЇ XLI

Від ночі – півобгризений маслак.Скрізь – існування ще дрібні реклямкиТа водограю ледь надтрухлі клунки,Де вже прийдешнього спалахують посли.Згортається в сувій – шляхетне й зле.Суцільний розпад там, де щойно клінкер.Найдовші пащеки (ковта весь світ) – маленьке.Де ще майбутнє – слизом, як масляк,І проминальність – у руці – мензурку,Що наближається, – мандрівна зірка, —І час від часу – збоку – зблисне кловня.Що від розлинного лишилася конклаву, —Луска огрудь, що їх – зелений град. —Гравців на видно. Видно тільки гру.

Віґілії XLII

На кригу – рух. Дня зупинивсь вітряк,Й одна за одною, як пара, перепони.Крізь плівку дійсности – з підводних скель – скорпени.Скидати форму добігає строк.Для змагунів – дедалі вужчий трек.Вогні і ціль, – їх поглина серпанок.В гранат завинена чекає Прозерпіна,Заки гравці – передостанній трюк.Кінців не видно. На всі боки – трусько.Замість світила ледь кіптюжить тріска.Нутро, неначе після золотухи.Світ відшвартовується так поволі й тихо.Розпавсь на тлін, хоч і стоїть квартал(Черв’як і в сріблі дірку провертів).Стерничий – і нікого на борту.

ВІҐІЛІЇ XLІII

(Анабазис)Ще коло, ще пустеля, й караванУ присмерку – з барханів – ген – міжріччя,Де гнізда залишилися сорочіІ предки промовляють з домовин.Найдальші віддалі – ті уздовж власних вен.Найнезбагненніші – якнайпростіші речі, —Мости через провалля – без поруччя.Каміння, луни, потічок-ревун.Що Арарат? – Драконами – дрібниці.Піщина, що на всю потужність пнеться,Аби до світла боком притулитисьІ зупинити смерти вентилятор.Що вже – от-от – останній електрод.І трудиться, хоча – намарне – труд.

ВІГІЛІЇ XLIV

Лиш рибні голови, де вирував базар.Ножі змінили, виміри й касети.Будинки й вулиці проріджено крізь сито.Всі вчинки пітьмою виходять з амбразур.На площі тиші довшає пузир.Де ще дідок дошукується суті.Найменший обрис – рясно, – як пульсатор.І не бруківка, а бруски озер.Де з виводком – уздовж – блакитна квочка.Заходять інші вірування й звички.Й нічна сторожа, що – олію – в лямпу.По спиляному походжа Олімпу,Де тільки тіні на воді від пальТа човен, що – на той бік – за обол.

ВІҐІЛІЇ XLV

Долини духа спочивають в генах.Ще образ сплющений не вигорнувся в смугу.Речей поверхня тане, як засмага, —Так диня тиші стигне в сновиганні.Ще не набрали почуття розгону,Світ видимий ще розмовля на миґах.Є гірші від поразок перемоги,І світла найчорніші перегини.Над дійсністю – димок від кантилени.Одягнений, неначе в панцер, в луни.Весь на межі, на всю тональність кондорВідлічує у присмерку секунди(Годинник, що без гир і коліщат).Буття? Чи кинений на полі бою щит?

ВІҐІЛІЇ XLVI

Обличчя. Лінія. І за водою – слід.Найнепохитніше – таке ламке й минуще.На дні краплини – існування днище.Що, як поліп, в поцейбік наросло.Із неладу – рука, що – зерна й лад —Крізь заграви – на перехрестях – мощі.І прапорець на пагорбі, що – нащось.Усе велике, що таке – мале.Плач. Голоси, хоч поруч – ні оселі.Лиш смерть, що світ, немов кізяк, мусолить.Сам тільки звук – щербатий і гугнявий —Вже без надсади, без прокльонів, гніву. —Все – в лійку, – поодинці і гуртом. —Й ріка, що рінь у душу нагорта.

ВІҐІЛІЇ XLVII

На дні віків чекає Пенелопа, —Піщина пам’яті, що – водяні бескиди.І женихи, що чинять збитки й шкоду,Й Аїда брама, котра замість шлюбу.На астролябію поклавши лапи.Два грифи – шлях, який веде в нікуди.Пішина пам’яті і обрій-естакада.Що – світ, із мила й сажі зліпок.В предмети згущується роздрібне мигтіння.Де щойно тільки гілочки фотонні,І від єства – ні обрисів, ні статі.В таких глибинах навсебіч летіти. —Ще Сцілли і Харібди омина Свідомість.Й ніч у мисці, як миньок.

ВІҐІЛІЇ XLVIII

Не обрій, а вуста, – то там, то тут —З-під намулу. І тиша, наче дьоготь.Все причаїлось. Тільки місяць дихаНа вухо. Та – ковтками – блекота.У проминального все дужче апетит —На вічне, хоч і гине від ядухи.Дві зірки, що – як рушники – з-під даху, —За розподільник ліній і частот.В повітрі гаснуть острови з опунцій.Прийдешнє ще чекає на зупинці, —Їсть яблуко, – при боці – оцелот,Що від – проміжних втілень уцілів.Й по купках спалахів, мов з’яв очіс,Йде розтяжний – з самих суглобів – час.

ВІҐІЛІЇ LI

Мить блимнула – й ломовиком – в обоз.Життя? Ріка? Чи просто знак – алеяЗгортається у зірку і маліє.Не поле – алюміній і азбест.Амеба місяця зійшла на рихлий бас.Килою – отвори. Хорти – от-от – толая:Рівнина чи вже духа алкалоїд,Що в просвітках – матерії позбувсь? —Самі кульбаби від гучних орацій.Світ – проваливсь на першому уроціЙ – надсадно – форми – щіткою, як посуд.Природа – з’яв напташила запаси,Аж серце гупа й кришиться броня.І пітьма, що – оливами – бринить.

ВІҐІЛІЇ LII

Навколо тиша, наче із відра.Без опертя, в надхитану назальність —Квадрат розмитий. Світ – без камізельки.Все кришиться – і навпіл – по ядру.За водорозділом – осмерклий сум модрин.Що видовжила в береги зозуля.Та мозок, що – краплинами лізолу, —Ще заки – на новий ракетодром.Сама рівнина, що застигла в оці,Та – ген – тополь порожні ногавиці.Де зовнішнє відбігло всіх регалій,Лиш де-не-де – на хіднику – рагелі.Нутро не кліпне, – в пастці сам ловець.І тиша, що всі стулки розсува.

ВІҐІЛІЇ LIII

У прірву – день. Короткий людський вік.Все глибше смерть вбиває в тіло пакіл.Все, чим жилось, як на асфальті – спека. —Мелодія – на кришки – і співак.Плете ядро усесвіту павук.На ниточці тремтять хисткі опуки.Усе живе – Тлін – під свою опіку.Лиш серце блима – між кущів – ставок.Весь світ біжить – вагон, – та спить кондуктор.Хитаються перегородки з дикту.Не діють гальма. Рух ніхто не стрима.Не вимкнути – ні колії, ні струму,Ні пам’яті розпилений смарагд,Де ще життя, – що – димом, – димарі.

ВІҐІЛІЇ LIII

Буття? – Чи серед хаосу – боскет.Де – ножицями – неосудний ледар?Порожній пляж. Надтрухлі дві колоди.В піску гниє – півмісяця – і скат.Повітря – з плинних лусок – самоскид.Який – над ямою – добіг до влади.Надкришуються – всесвіти і люди.Ковпак відлунь. І невідчитний кодЧерви, що пробує свідомість гризти.Крізь видиме – дедалі глибший розтин,І переходи, і мости з віскози, —Кров, звільнена від пристрасті і сказу,І простір, що на промінь захолов. —Неначе хто кватирку прохиливВ безпростірність, що плаче немовлям.

ВІҐІЛІЇ LV

Рожеві парасолі краплють з ринви.Всім з’явам- простір – за єдину пашу.Та де-не-де – ще світлові папуші. —Все зовнішнє пішло на відмирання.Ступати важко. Небо, як мурена,Ковтає душу. Ледве блима пижмо.Із каганцем – за існуванням – пошук.Де тлін – в ботфортах – коней на пороні.Стіна із лялечок, обернених в мовчання.Матерії і духа величиниЙ трикутник зору – крізь медузу ніби.Бо видиме, що – невимовне – в набір.Немов після потопу суховій,Відкрило в серці жилу слухову.

ВІҐІЛІЇ LVI

Життя дало – з розгону – задній хід,І не зібрати навіть глею грудки.Лиш пам’яті шпичасті осередкиІз шибами, де навхрест – лепеха.Вже прорідився дійсности штахет,І серед плазми – духа самородки.Рівнини сну з жирафами, – що – рідко —Вглиб – жовте м’ясо з фіялкових хутр.Самі димки. На нетривке – гоніння.Назад – в ядро – розпочалось вгинання,Де ще клітин пручається додаток.Останню форму – в невагоме здуто.І по трикутниках – без веслярів – вельбот.Усесвіт, згорнений, чекає, як мольберт.

ВІҐІЛІЇ LVII

Ґонг-дзеркало. Самі стежини втрат.Лише на обрії ще серце носить мироУ просвітках між валунів понурих,Де жорна тліну порожнечу труть.В завулках пам’яті – сіль вогників, – нітритІ ланцюги. Туга легеня моря.Зі спинок світла, наче із омарів.Приплив – прапращура – в піску – портрет, —Уламки водяної епопеї, —Й над ними місяць, як шматок папаї.Згорнулась твердь. На дно пішла ескадра.Жменя свідомости і зір, – ліванські кедри.Де смерть – лозиною – отару поганя.Гонг-дзеркало, як жерла двигунів.

ВІҐІЛІЇ LVIII

Життя спливло. Лишилася стерня.Як мало зерен – цельофанний кошик.Майбутнє ледь вивільнюється з кушок, —Вже інше обертається стерно.Ще час від часу дійсности турнюр —З-за рогу – проминальніше й гіркіше.Хорти підземні хлепчуть чорну кашу,Хоч маятники, що – за тлін – турнір.Ще ріки – серед мороку – молочні.Як лунко, незахищено і лячно,Де простору алмазна шевелюра.Мов тільки но з верстата ювеліра.Все – порохом – герой і страхопуд.У серці – дріт. В чуттях – найглибший спад.Й на брамі пес, що в білім колі спить.

ВІҐІЛІЇ LIX

Як дзвін у вусі, вглиб речей розгін,Де ще від дня позалишались пастки.Ледь коливаються – плівки надуті – пустки.Розгвинчено і воду, і вогонь.Поздовжнього побільшала вага.Скрізь – губкою – стрімкі й ламкі форпости.Дитину в ванні – проминальне – пестять.Всі віддалі, як тісто, й тільки ген,Де устриця до обрію прикута.Ще жменька світу з відсвітом строкатим. —Зійшли на рінь – і метушня, і галас.І ні душі. Сама – рівнина-голос.Що – дійсність, наче праскою – капрон.Та Яків, що із Господом – на прю.

ВІҐІЛІЇ LX

Видовжується присмерку сачок,Де інший берег, танучи, хлюпоче.Ще тільки неба півпригаслі печі.День руки витер, – працю всю скінчив,Аби – на ранок – знову дитинчам —Чи й серед ночі, – як кому приспічить.Сторч – тиша насувається сипуча,На скипетр обертаючи – канчук.Слаба – не пітьма – простір – на утори.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.