Любий друг (збірник)

У долі милої, безпорадної Жанни письменник зумів за індивідуальним побачити загальнолюдське. Скільки вічно юного в сцені тієї щасливої ночі, коли Жанна після монастирської школи повертається в рідні «Тополі» і стоїть замріяна біля вікна. Весь світ напоєний для неї молодою радістю, вірою в майбутнє щастя, трепетним передчуттям кохання. Мимоволі згадується інша молода дівчина, що в пориві щастя простягає руки в ясну ніч, – Наташа Ростова. Вони подібні одна до одної у своїй юній жазі прекрасного, щасливого, у своїй вірі в те, що життя повинно бути чудовим, в жазі природній, майже інстинктивно притаманній кожній молодій людині.

Жанна переживає те, що випадає на долю більшості жінок, більшості людей – щастя материнства, горе від смерті батьків. І на тих сторінках роману, де Мопассан розповідає про муки самотності, про довгі дні чекання на вісточку од сина, про спогади минулого, якими втішається Жанна, крізь індивідуальне прозирає загальнолюдське, що змушує серце читача бриніти співчуттям і розумінням. Саме в цьому плані назва роману «Життя» набуває широкого, узагальнюючого змісту. Це історія одного звичайного життя, а не те, що становить якісь важливі сторінки людського життя взагалі.

Слідом за Флобером, який сказав «Емма Боварі – це я», Мопассан міг би сказати, «Жанна – це я» – стільки з досвіду власного серця він віддав цій героїні. В романі дуже сильний поетичний, ліричний елемент. І одночасно на його сторінках живе така характерна для письменника іронія, присутнє критичне начало. Воно присутнє навіть там, де художник говорить про персонажів йому симпатичних, про батька Жанни барона де Во або добродушного старого сільського кюре. Смуток від того, що щирі, добрі люди, такі як барон, зникають у буржуазну добу, не застилає гострий зір письменника настільки, щоб він не бачив негативних рис свого героя – його непристосованості до життя, прекраснодушного неробства, легковажності. Ще іронічнішим стає автор, коли мова заходить про баронесу-матір, її цілковиту бездіяльність, сентиментальний егоїзм, душевні лінощі. І Жанна, героїня улюблена, при всьому співчутті письменника до неї, показана критично. В тому, що її життя склалося так безнадійно й сумно, велика її власна провина. Завинили пасивність, безвольність, невміння відстояти себе, інертність душі. В романі, де головне – доля Жанни, є паралельна розповідь про ще одне жіноче життя, про життя Жанниної служниці Розалі. Однолітка Жанни, вона пережила не менше за свою пані. Ставши жертвою хтивості Жульєна, вона народила нешлюбну дитину, повинна була піти за нелюба, рано лишилася вдовою і все життя важко працювала. Та в цій селянці є велика енергія, сила волі, активна доброта. Вона не лише спромоглася впоратися з труднощами свого власного життя, виховати сина чесним і працьовитим, а й приходить за покликом серця на допомогу Жанні, рятує її від самотності, від голодної старості, бере її долю у свої руки. Не випадково саме в уста Розалі Мопассан уклав знаменні слова: «Ось бачиш, яке воно – життя: не таке хороше, та й не таке погане, як здається». Ці слова ключові до твору і могли б стати його епіграфом. З погляду стилю роман бездоганний, це справді «запашна проза».

Наступний роман «Любий друг» (1885) написано в зовсім іншій тональності, ніж «Життя». Умовно всі твори Мопассана можна поділити на дві великі групи – такі, де переважає критично-іронічне начало, і такі, де провідною темою є співчуття, симпатія, навіть любов до героя.

Історія сходження Жоржа Дюруа по щаблях соціальної драбини написана в сатиричному ключі. У спокійній, об’єктивній манері, без натиску і перебільшень, але послідовно і безжально письменник змальовує людський тип, характерний не лише для Франції 80-х років минулого століття. Характерний настільки, що ім’я Жоржа Дюруа стає соціально-етичним поняттям, яке не втрачає критичної сили і в наші дні. «Чоловік-повія», егоцентрик без будь-яких моральних засад, без талантів і культури, але з величезним апетитом до всіх життєвих благ, Дюруа – характер, сформований за нормами й законами світу грошей. Він живе і діє за жорстокими законами визиску і, як риба в воді, почуває себе в атмосфері моральної неохайності, серед брудних політичних і фінансових ділків, розбещених дамочок і безчесних журналістів Третьої республіки.

Дюруа показаний передусім у сфері своїх інтимних стосунків з жінками, при допомозі яких успішно просувається до свого «місця нагорі». Але, попри те, що любовним історіям героя відведено в романі лев’ячу долю сторінок, «Любий друг» – це соціальний твір, як і його герой – соціальний тип. Це роман-кар’єра, а не роман про кохання. На його сторінках кохання нема, як нема почуття власної гідності в жінок, зачарованих розкішними білявими вусами Жоржа. Дюруа діє або з розрахунку, як у своїх стосунках з Мадленою Форестьє, матір’ю і дочкою Вальтер, або як розбещений самець, що шукає вдоволення своєї хтивості, хоча найчастіше уміє поєднувати те й інше.

Соціальний роман «Любий друг» висвітлює такі важливі сторінки суспільно-політичного життя, як використання преси для темних політичних і фінансових афер (газета «Французьке життя», діяльність її редактора банкіра Вальтера), проведення загарбницьких воєнних акцій в Африці після попередньої ідеологічної обробки громадської думки в імперіалістичному, колоніалістському дусі.

Літературознавці давно вже встановили реальних прототипів більшості персонажів Мопассанових творів, серед них і «Любого друга». Так само відомі і ті конкретні факти й події, які правили за моделі в романі. Пошуки прототипів завжди цікаві, а іноді й печальні. Але при цьому ніколи не слід забувати, що Мопассан не фотографував дійсність, як це робили епігони натуралізму, не був копіїстом, хай навіть дуже талановитим.

Говорячи у своїй статті «Маски» про суперечки навколо постаті актриси Фостен, письменник указував, що цей літературний образ «синтез однієї, другої, третьої актриси, це тип, створений із злиття рис, запозичених у багатьох». Для нього це провідний художній принцип не лише в зображенні людей, а й тоді, коли він змальовує редакції чи міністерства, факти приватного життя чи події громадського значення.

Образи Вальтера, Дюруа, Ларош-Матьє, намальовані пензлем майстра-сатирика, аж ніяк не карикатури, це високохудожні, повнокровні, багатогранні й місткі характери-типи, ґрунтовно проаналізовані у своїй людській та соціальній основі. І вони зберігають свою сатиричну силу і сьогодні. Завдяки тому, що індивідуальне органічно злите в них з узагальненим, типовим не лише для якогось конкретного часу, якоїсь однієї країни.

На перший погляд здається, що в жіночих образах «Любого друга» соціальний елемент відіграє підпорядковану, незначну роль. Але кожна з героїнь роману – кокетлива пані Марель і амбітна Мадден Форестьє, закохана порядна буржуазна пані Вальтер і її легковажна й розпещена дочка-лялечка – в психології, способі життя, навіть у тому, як вона кохає Жоржа, – жінка свого суспільства. Кожна з них погоджується платити красеню Дюруа за його «кохання», бо принцип грошового винагородження навіть у сфері почуттів звичний для них і не вражає своєю аморальністю. Для кожної з них шлюб – це справа розрахунку. Правда, у Мадлени це не стільки грошовий розрахунок, скільки прагнення самоутвердження, можливості діяти поза межами родинного кола, нарешті слави. Але й вона обирає чоловіків не палким серцем, а холодним розумом, розраховуючи точно, як у шаховій комбінації. Шлюб заради грошей, заради кар’єри чи комфорту і почесного місця у світі логічно приводить до подружньої зради, до адюльтеру – сурогату кохання. Кожна із жінок, пов’язаних із Дюруа, виписана в усій її людській неповторності. Вони несхожі, так як можуть бути несхожі молода гарна досвідчена кокетка і перезріла матрона, наївна в коханні, як пансіонерка. І разом із тим буржуазність, якою наскрізь пройняті мораль, світобачення, життєві настанови цих жінок, робить їх принципово подібними.

Гостро критичний підхід автора до людей сучасного йому світу Франції примусив його обрати й певну художню манеру, де переважають прийоми іронії та сатири, а головний принцип оцінки – безжальне викриття і засудження.

Наступний великий прозовий твір – роман «Монт-Оріоль» (1886). За задумом Мопассана він мав бути історією пристрасті, ніжної й живої. І справді, нерв розповіді, її високу поезію становить кохання Хрістіани Андермат і Поля Бретіньї, кохання, простежене від овіяного м’якою ліричністю початку, через велику і гарячу пристрасть до сумного й безнадійного кінця. Але і тут письменник не може елеменувати особисте життя своїх героїв з життя суспільства, до якого вони належать. В романі органічно переплетено два плани – ліричний і соціальний. Тож історія кохання, яка мала бути суттю твору, не те щоб відходить на другий план, але трохи поступається місцем історії виникнення й розбудови капіталістичного підприємства, яким стає курорт Монт-Оріоль.

Тема перетворення милосердя, допомоги недужим на вигідну галузь капіталістичного визиску хвилювала не лише Мопассана. Це була пекуча проблема часу. Відомі такі твори сучасників письменника, як Ібсенів «Ворог народу» або написаний трохи пізніше «Лурд» Золя, в яких саме ця проблема провідна. У сфері медицини антигуманний характер взаємин між людьми набуває особливої наочності. Як, до речі, і в наш час.

В останні чотири роки творчого життя Мопассан працював переважно в галузі великої прозової форми. За цей короткий строк він написав чотири романи: «Монт-Оріоль» (1886), «П’єр і Жан» (1887—1888), «Сильна як смерть» (1889), Наше серце» (1890). Всі вони позначені не лише посиленим інтересом до внутрішнього світу героїв, їхньої психології, а й, крім «Монт-Оріоль», помітним відходом від значних соціальних проблем часу, камерністю звучання. Загалом ці останні романи вважаються слабкішими за попередні, хоча талант Мопассана-психолога і знавця людської душі, майстра стилю виявився і в них. Читати ці твори цікаво й захопливо.

Загальне значення митця для світової літератури, для людства випливає з того кращого, що він створив. На терезах не лише історії літератури, а й читацької любові книги Мопассана мають постійну високу вагу, вагу дорогоцінних скарбів прекрасного. Кожна з правдивих історій, яку він художньо відтворив, навіть та, що здається простою, викликає багато думок, примушує глибше зазирнути в навколишнє життя, у своє власне серце. Він любив людину вимогливою любов’ю, яка тривожить сумління і не дає заспокоїтися, поки жива несправедливість і не вмерло насильство, поки людина не стала такою прекрасною, якою вона може і має бути.

Гі де Мопассан – живий класик, його читають і перечитують і це, мабуть, найвища оцінка літературної творчості, непідробна слава, що випала на долю письменнику-гуманісту.

Кіра ШАХОВА

Любий друг

Частина перша

I

Взявши в касирки решту зі ста су, Жорж Дюруа вийшов з ресторану.

Від природи він був добре збудований, ще й поставу мав колишнього унтер-офіцера, отже, вирівнявся по-військовому, й недбайливо покрутив вуса, й скинув на запізнілих одвідувачів швидким, побіжним поглядом, тим поглядом гарного хлопця, що падає прудко, як шуліка.

До нього підвели голови жінки – три маленькі робітниці, вчителька музики, немолода, кепсько зачесана, неохайна, в пилявому капелюшкові й обсмиканій сукні, та дві міщанки з чоловіками, завсідниці цього шинку з цінами без заправи.

Вийшовши на вулицю, він спинився на мить, міркуючи, що далі робити. Було двадцять восьме червня, і до кінця місяця йому лишилось у кишені рівно три франки сорок сантимів. Тобто два обіди без сніданків чи два сніданки без обідів – на вибір. Він подумав, що вранці поїсти коштує двадцять два су, а ввечері – тридцять, отже, коли відмовитися від обідів, то вигадає франк двадцять сантимів, тобто він зможе двічі повечеряти хлібом з ковбасою і випити пару шклянок пива на бульварі. А то найбільша в нього витрата й найбільша втіха, що він дозволяє собі вечорами. Він пішов униз вулицею Нотр-Дам-де-Льорет.

Ішов він так, ніби й досі на ньому була ще гусарська уніформа, – випнувши груди й розставивши ноги, мов допіру зліз із коня, грубо простував людною вулицею, зачіпаючи й штовхаючи перехожих, щоб не звертати з дороги. Досить потертого циліндра він носив трохи набакир і стукотів закаблуками по каменю. Виглядав так, немов завжди щось зневажав – перехожих, будинки, все місто, – від пихи солдата-красеня, що потрапив у цивільні.

Хоч костюм був на нім шістдесятифранковий, він не втрачав, проте, якоїсь елегантності, трошки хвацької, підкресленої, проте елегантності. Високий, стрункий, білявий, певніш, трохи русявий шатен, із закрученими вусами, що ніби пінилися на губі, ясними очима та маленькими зіницями, з кучерявим від природи волоссям, зачесаним на проділ посередині, він дуже нагадував героя-спокусника з бульварних романів.

Стояв той літній вечір, коли в Парижі нема чим дихати. Гаряче, як та парня, місто, здавалось, пітніло вночі від задухи. Гранітові пащі ринв дихали смородом, а з підвальних кухонь крізь низькі віконця на вулицю лився гидкий дух помиїв та скислої страви.

Швейцари в самих сорочках сиділи коло воріт верхи на солом’яних стільцях й палили люльки; перехожі важко ступали, поскидавши капелюхи.

Дійшовши до бульвару, Жорж Дюруа знову спинився, вагаючись. Йому хотілося тепер піти на Єлісейські Поля до Булонського Лісу й трохи подихати свіжим повітрям під деревами; та й ще одне бажання мучило його, бажання любовної зустрічі.

Як це станеться? Він не знав, але чекав уже три місяці щодня й щовечора. Правда, кілька разів завдяки принадній зовнішності й галантним манерам він уривав там і там трохи кохання, але завжди сподівався більшого й кращого.

Кишеня його була порожня, а кров кипіла, і він спалахував від кожного дотику повій, що шепотіли на розі вулиці: «Ходімо, красунчику?» – але йти за ними не смів, бо не міг заплатити; та й чекав він чогось іншого; інших поцілунків, не таких вульгарних.

Проте любив місця, що кишіли публічними жінками, їхні бали, кав’ярні та вулиці; любив штовхати їх, розмовляти з ними, казати їм «ти», дихати їхніми гострими пахощами й триматися коло них. Це були жінки – жриці кохання. Він не почував до них зневаги, властивої жонатим чоловікам.

Він звернув до церкви св. Мадлени й пустився за млявою хвилею натовпу, знеможеного від задухи. Великі перелюднені кафе виступали аж на пішохід, осяваючи питущу публіку ясним, різким світлом вітрини. Перед одвідувачами на чотирикутних і круглих столиках стояли шклянки з різнобарвною, червоною, жовтою, зеленою та брунатною рідиною, а в карафках виблискували прозорі шматки льоду, що вихолоджували прекрасну, ясну воду.

Дюруа стишив ходу, бо йому пересохло в горлі.

Його мучила гаряча спрага літнього вечора, і він думав про чарівне відчуття холодного питва в роті. Та коли він тільки дві шклянки зараз вип’є – прощай тоді взавтра суха вечеря, а йому аж надто відомий був голодний час наприкінці місяця.

Він подумав: «Перечекаю до десятої, тоді вип’ю шклянку в «Американському». Сто чортів. Як же пити хочеться!» – і дивився на людей, що пили коло столиків, на людей, що могли досхочу заспокоювати спрагу. Ішов зухвало й весело повз кав’ярні, зміряючи оком, по вигляду й одежі, скільки кожен одвідувач має при собі грошей. І гнів займався в нім проти людей, що так спокійно сиділи. Коли потрусити їхні кишені, знайдеш золото, срібло й дріб’яки. Кожен має пересічно щонайменше два луї, а їх у кафе добра сотня; сто разів по два луї буде чотири тисячі франків! Він пробурчав: «Свині!», все так само граційно вихиляючись. Коли б перестрів якого край вулиці в темряві, слово честі, скрутив би йому шию, не вагаючись, як робив із селянською дробиною під час великих маневрів.

І пригадав, як жив два роки в Африці й як утискував арабів на глухих південних фортах. Жорстока й весела посмішка пробігла йому на устах, коли згадав про одну забавку, що коштувала життя трьом чоловікам з племені улед-алан, а йому й товаришам його дала два десятки курей, пару баранів і золота, ще й сміховини на півроку.

Винуватих не знайшли, та й не шукали, бо араба там вважають до певної міри за природну військову здобич.

У Парижі інша річ. Тут уже не грабуватимеш одверто, з шаблею при боці та револьвером у руці, як у далечині від цивільного правосуддя, на волі. В серці його ворушились усі інстинкти унтера, що допався до переможеного краю. Звичайно, він жалкував за двома роками, що пробув у пустині. Шкода, що там не лишився! Але ж надіявся на краще, вертаючись. А тепер… От тепер і маєш.

Він ворушив у роті язиком, приклацуючи, мов хотів переконатись, що піднебіння його справді сухе.

Круг нього котилась виснажена, повільна юрба, і він думав усе про те саме: «Наволоч. У всіх же йолопів цих є гроші в жилеті». Він штовхав плечем перехожих і свистів веселі пісеньки. Чоловіки, яких зачіпав, обертались до нього й бурчали; жінки казали: «От тварюка!»

Він пройшов повз Водевіль і спинився коло «Американського» кафе, міркуючи, чи не випити ту шклянку, – так мучила його спрага. Але раніш, ніж зважитись, глянув на годинника, що світився серед вулиці. Чверть на десяту. Себе він знав, тільки-но буде перед ним шклянка пива, він зразу ж її вип’є. А що тоді робити до одинадцятої?

Пішов. «Пройду до Мадлен й помалу вернусь назад».

Дійшовши до рогу Оперової площі, він перестрінув грубенького молодика, котрого постать невиразно видалась йому знайомою.

Він пішов за ним, перебираючи спогади й промовляючи пошепки:

– Де в чорта бачив я цього типа?

Він рився в думках, але пригадати не міг; аж зненацька, від дивного діяння пам’яті, побачив цю людину худішою, молодшою, в гусарській уніформі. Він голосно скрикнув: «Це ж Форестьє!» – і, надавши ходи, ударив перехожого по плечі. Той обернувся, глянув і спитав:

– Що ви маєте до мене, пане?

Дюруа засміявся:

– Не пізнаєш мене?

– Ні.

– Жорж Дюруа з шостого гусарського.

Форестьє простягнув руки:

– А, друзяко! Як живеш?

– Гаразд, а ти?

– Ох, не дуже. Уяви, в мене груди тепер, як клоччя. Кашляю шість місяців з дванадцяти через бронхіт, що схопив у Бужівалі, коли вертався в Париж, тому вже чотири роки.

– Диви! А виглядаєш добре!

І Форестьє, взявши колишнього товариша під руку, розповів йому про свою недугу, про лікування її, про думки та поради лікарів, про те, як важко їх додержуватися з його достатком. Йому казали жити взимку на півдні, а хіба ж змога? Він одружений, журналіст, на доброму становищі.

– Я керую політичним відділом у «Французькому житті», веду сенатські звіти в «Порятункові» і вряди-годи даю літературну хроніку до «Планети». Уже вибився.

Дюруа здивовано дивився на нього. Він дуже змінився, дуже змужнів. Тепер у нього була хода, постава й костюм поважної, певної себе людини, а черевце людини, що добре обідає. Колись був худий, тонкий і гнучкий, легковажний гультяй, жартун, заводіяка. За три роки Париж геть переробив його; він став грубенький, серйозний, і волосся на скронях де-не-де посивіло, хоч мав тільки двадцять сім років.

Форестьє спитав:

– Куди ти йдеш?

Дюруа відповів:

– Нікуди, гуляю перед тим, як додому йти.

– То коли хочеш, ходімо до «Французького життя», там коректу треба проглянути. А потім вип’ємо по шклянці вкупі.

– Гаразд.

І вони пішли, взявшись під руку, вільно й незмушено, як буває між шкільними товаришами та полковими приятелями.

– Що ж робиш у Парижі? – спитав Форестьє.

Дюруа знизав плечима.

– З голоду дохну, та й годі. Як одбув у війську, схотілось приїхати сюди… щастя пошукати чи, певніш, щоб у Парижі пожити. А от уже півроку служу в конторі Північної залізниці за півтори тисячі франків на рік, та й усе.

Форестьє буркнув:

– Незавидно.

– Знаю. Та як же мені, по-твоєму, вибитись? Я самотній, нікого не знаю і звернутись ні до кого. Бажання є, тільки засобів бракує.

Товариш оглянув його з голови до п’ят поглядом практичної людини, що зважує можливості, й переконливо сказав:

– Чи бачиш, любий, тут усе залежить від сміливості. Хитрому тут легше стати міністром, ніж начальником контори. Треба брати, а не просити. Та якого ж біса ти не знайшов чогось кращого, як служити на залізниці?

Дюруа відповів:

– Скрізь шукав, та нічого не здибав. А тепер маю дещо на оці, – пропонують поступити їздцем на Пелеренський манеж. Матиму там, у всякому разі, три тисячі франків.

Форестьє урвав його:

– Покинь цю дурницю, хоч би й десять тисяч тобі давали. Так ти майбутнє своє занапастиш. У конторі тебе нікому не видно, ти можеш покинути її при нагоді і вибитись на шлях. А в їздцях уже край. Однаково, що маршалком у домі, де обідає весь Париж. Якщо вчитимеш їздити світських та їхніх синів, то вже ніколи вони не вважатимуть тебе за рівню.

Він замовк, подумав трохи і спитав:

– Ти бакалавр?

– Ні, зрізався двічі.

– Дарма, все-таки науку ти кінчив. Коли говорять про Цицерона або Тіберія, розумієш приблизно, що воно?

– Та приблизно.

– Добре, ніхто більшого й не знає, крім двох десятків дурнів, яким знання однаково ні до чого. Бути за розумного зовсім не важко: треба уникати труднощів, обходити перешкоди та іншим носа втирати за допомогою словника. Люди ж дурні, як гуси, а нетямущі, як коропи.

Він говорив, як спокійний жартун, що знає життя, і посміхався, поглядаючи на юрбу. Але зненацька закашлявся, спинився, поки минеться напад, тоді промовив підупало:

– Хіба ж не прикро, що бронхіту ніяк не здихаюсь? А ще ж літо. О, взимку конче поїду лікуватись до Ментони. Тим гірше для мене, слово честі, бо здоров’я – передусім.

На бульварі Пуасоньєр вони підійшли до великих засклених дверей, де зсередини була приліплена розгорнута на обидві сторони газета. Якихось троє стояли, читаючи її.

Над дверима, мов гасло яке, горів полум’ям великий напис: «Французьке життя». І перехожі, раптом трапляючи у світло, що лилось від блискучих слів, ставали зненацька видимі, ясні й виразні, як удень; потім зразу ж зникали в мороку.

Форестьє штовхнув двері.

– Заходь! – сказав він.

Дюруа зійшов за ним пишними й брудними сходами, які видно було з вулиці, пройшов передвітальню, де два кур’єри вклонились його приятелеві, і спинився десь ніби в почекальні, пилявій та обшарпаній, оббитій брудно-зеленим трипом, заплямованим та прогризеним де-не-де, мов його миші поточили.

– Сідай! – сказав Форестьє. – Я вернусь через п’ять хвилин.

І зникнув в одних з трьох дверей, що виходили в цей кабінет.

Чудний, особливий, нез’ясований дух стояв у кімнаті, дух редакційних зал. Дюруа сидів нерухомо, трохи боязко, а найголовніше – здивовано. Вряди-годи повз нього пробігали люди з одних дверей до інших, – так прудко, що він не встигав на них роздивитись.

Заклопотано сновигали зовсім ще юнаки, тримаючи в руці аркуш паперу, що тріпотів від їхнього бігу. Робітники-складачі, що в них з-під заплямованої чорнилом блузи видно було біленький комір сорочки та сукняні штани, пошиті, як і у світських, обережно несли довгі смуги відбитків, свіжі, вогкі ще коректи. Часом проходив панок, одягнений аж надто елегантно, в занадто вузькому сурдуті, занадто обтягнутих штанях і занадто гострих черевиках – певно, світський репортер із вечірніми новинами.

Проходили й інші, поважні й величні, у циліндрах із пласкими крисами, немов відзначались цими капелюхами від решти людей.

Форестьє вийшов під руку з високим худим хлопцем, віком між тридцятьма й сорока роками, у чорному фракові та білій краватці, з гострозакрученими вусами, дуже чорнявим, недбайливим з вигляду й самозадоволеним.

Форестьє сказав йому:

– Прощайте, любий учителю.

Той стиснув йому руку: «До побачення, любий», – і пішов геть сходами, посвистуючи, з ціпочком під пахвою.

Дюруа спитав:

– Хто це?

– Це Жак Ріваль, – чув, мабуть, славетний хронікер і дуеліст. Приходив коректу виправити. Гарен, Монтель і він – три найкращі в Парижі хронікери, вони пишуть найцікавіше і найдотепніше. Ріваль заробляє тридцять тисяч франків на рік за дві статті на тиждень.

Ідучи, вони здибали довговолосого, грубого і неохайного чоловіка, що важко сходив по приступках.

Форестьє низько йому вклонився.

– Норбер де Варен, – сказав він, – поет, автор «Мертвих сонців», знову-таки людина в ціні. Кожне оповідання, що він нам дає, коштує триста франків, а в найдовшому немає й двохсот рядків. Та ходімо в «Наполітен», помираю від спраги.

Коли сіли до столика в кафе, Форестьє крикнув: «Пару шклянок!» – і спорожнив свою хильцем, а Дюруа пив пиво поволі, смакуючи його, розкуштовуючи, ніби щось дорогоцінне й рідкісне.

Товариш його мовчав, немов міркуючи, потім спитав відразу.

– А чого б тобі не взятись до газетярства?

Дюруа здивовано глянув на нього:

– Та… бачиш… я ніколи нічого не писав.

– Чи ба! Пробують же, починають. Я міг би взяти тебе для доручень, їздити за справами та з візитами. Мав би на початок двісті п’ятдесят франків і оплачений екіпаж. Хочеш, побалакаю з директором?