Polus Coeli, або Ялгобра Рутеніка. Украинский оригинал

(Завіса ленієнтності)

Отже, вважаючи себе носієм даної мови як рідної, і на цій підставі залишаєте за собою право – ба більше, вбачаєте обов’язок! – наполегливо рекомендувати те саме всім, хто, на думку пана чи пані, має так само вважати те саме рідним? Та ж не ніяковіє пропонент зі своєї власної, дещо чудернацької, вимови? Синкретична, штучна, синтетична, малоприродна – чи може щось бути кращою рекомендацією? На кшталт провербіального ін’язівця, чия придихова експресія чи не покликана, бува, компенсувати брак відповідності жодному з відомих акцентів? А в мові неокупантський – чи не через брак стандартизованості та еталонів накопичуються подібні ексцеси? Адже що ж вважати за еталон: «просту мову», вочевидь посполитизоване креоле, що вирізняється разюче з мовою грамот та літописів, що з Х століття майже не мінялась, тим мало контрастуючи з сучасними стандартами – порівняно з тою-таки англійською, що ця остання являє мало не прірву між собою та відповідником сторіччя Х.

Кандидатським вирішенням могло б стати добре, глибоке володіння мовою, що її вважаєш рідною – опанування, як і в усіх мовах, безупинне протягом життя, понад банального заучування (так само, як деінде). Втім, коли перфектне володіння властиве винятково фахові (касті) – себто, чимсь іншим людині похизуватись зась, – то се навряд чи матиме педагогіко-політичний ефект. Надто ні – коли навіть фаховості бракує якості. Тоді подібне нав’язування, як така собі емансипація з рабства культурної окупації, саме по собі стає окупацією повновагою: невмотивованою, свавільною, ґвалтівною.

Все вищевказане передовсім стосується непростого контексту, де самий гімн стає першоджерелом непорозуміння чи смислових недочувок. Чи знає, чи може знати бодай хтось із нинішніх, позастандартових носіїв, що ж конотує перший рядок, коли не знати, що цілком конгруентним та звичним він був саме носіям галицького, перетравленого польського мовного стандарту (що має перетин із старослов’янською, та менш – із давньоруською). «Не вмерли» – ЇЙ (себто, в неї), а не ЇЇ. Та, знову ж, коли причиною розділення та містифікації стає брак розуміння сакральних символів, чи не спалахуватиме конфлікт і надалі, не вщухаючи за природою? Лиха самоспорідненість…

Епізоди другий та третій: Теоруючи правом на зраду, Театруючи опціоном на самооману

Ще не встиг попередній іспитований відзвітувати щодо своїх сподівань на предмет квінтесенції неспроможності, маючи на увазі його теорему неможливості перекладу останнього трилера мовою окупанта (вочевидь, посилаючись до тавтологічності клубно-риторичного ареалу у межах власне Клюбу та нетрансльовності нагнічено-солідарної шизофренії за межами отого), аж отсе вже почав вимальовуватись дияльоґ цивілізацій, колізія дискурсів, encounter наративів – тим загрозливіший, що перехід початково-феноменологічного його характеру в онтолоґійний є хіба же питанням часу. Себто, самодияґностування біполярних розладів (читай: невміння балансувати між полюсами та фокусами парадигматико-інституційних альтернатив навіть умоглядно) неможливо уникнути, та довідки про надану пільгу-індульгу на нерозуміння, небажання розуміти та заперечення мислення як виконроба сумління, – а саме, посвяти в підмайстри ложі – на Суді нелицемірному не зарахується навіть у пом’якшуючі медичні обставини…

На талан, наступна авторка мала ся за власного модератора. Звісно, якщо не рахувати редактора перекладу з окупантської, адже подібну деокупацію навряд чи можна довірити людові випадковому. Надто – коли йдеться про тему делікатну та, якщо вірити солодкодарусиним авторкиням та їхнім схвальним критикиням (чи критикесам?), невідчужну від автохтонного дискурсу, патосу та етосу. Отже, йдеться за адюльтер. Ба солодше: про право на проміскуїтет-лайт, геть безневинний на ліберальному Заході (чия терплячість обмежується хіба що розглядом альтернатив собі) та чомусь менш ушанований консервативнішими юрисдикціями. Всіма отими тисячолітніми казусами світотвору, що вочевидь давно мали б позагинатись від власної косності, а коли ні – то нехай вислуховують лекції про найкращі практики. Та ж ні, мовляв, то не хамство; як не є хамством безцеремонно-сакраментальне «а чого ви не розмовляєте…» на подяку за перевід через дорогу. Звіть то елітарно-гречною інквізицією, як волієте: вибору-бо не ймете, окрім як доєднатись (зокрема до позашлюбності) – або знайти себе осміяним (ба гірше – позаклюбним). Та з тим жиють: пам’ятним-бо є й те, як полегко плескали по плечеві похитрі прагматики всіх, хто не приймав їхніх куцих припущень аж до Кризи – аби опинитись у тимчасовім негліже опісля.

Отже, перелюб у світі Східному, де повага до літери іноді так само переважає шану до слова (котрій на заваді стає й майстерність в тому та іншому). Адюльтер за шарі’аа (шар’ят). Справді, навіщо ж іще вештатись краями прадавніми (та архаїчними попри всі новітні «кориснятка»), як не задля: набухатись, спустошити в готелю шведсько-арабський стіл (далекий від халяль та кашрут), а відтак довершити перепхою із найконсервативнішою партнеркою – звісно ж, одданою жоною. (До речі, незвісно, чим подібне рандеву закінчилося б у решті умовно-цивілізованих країн у разі не менш приємного знайомства з чоловіком чи бодай дяддям-браттям романтичної особи. Або у що могла би перерости відсутність у шарі’аа – важачи на небезумовну несхвальність кур’аном – заборони на вживання алкоголю за сорока-п’ятдесятиґрадусної спеки за наявності зброї на всі смаки.)

Здається, всіх рятує – та губить, тратить – нерозуміння. Нерозуміння рідної мови, релігії та культури, що слугує мостом між ними. Всі завчають своє, оригінальне, родове; завчають у гіршому та кращому разі. Призвичаюючись до звичаїв. Малокритично, патворчо-потворно сприймаючи нав’язане з-понад. Плутаючи сірою зоною між «адат (місцеві практики, нейтральні щодо приписів), «адаб (вища ухвала згідно релігійних канонів та поза ситуативних фетв) – та проміжним неідеальним. Звикаючи до біполярної диялєктики та навчаючись не ставити зайвих запитань, не здоймати вирію там, де пекло не забариться випередити Страшний суд з його світлом просвітлення.

Зрештою, чи їхати дивитись святині, успадковані від паганських часів джагілії? Де важко сказати, чи схвальний (мубах) ханіф-критерій натикається на змішану етимологію, що не розрізняє між ідоло- та богоклонством, а остання буквиця «та-марбута» у назві божества «ла/т /дедалі ризикованіше розмиває контур істини. Чи їхати оглядати автентичну архітектуру? Та чи мислима як така, являючи ф’южн візантійських куполів та Романеск-фасадів і арок, адат-орнаментів з переважанням геометричних паттернів та за відсутності будь-яких «адаб-вимог щодо інтер’єрів (отож під месджіди віддають новозанедбані кірхи й костели европські).

Чи важко зашпортатись та оступитись у «високому контексті», де одна й та сама h-r-m основа єднає «священне» та «заборонене», чоловічих поручителів та гарем? Де так само споріднені джігад та іджтіхад (ретельне вивчення питання та пошук відповідей для остаточного судження). Але перше, звісно ж, коротше та «зрозуміліше». Передусім – лицемірам та примітивним екстремістам. Що їх ніде не бракує, і над усе – на Заходопівночі, де ловитва відьом та лінчування були лишень декотрими проявами клубного гніву та несприймання чужого й малоконтрольованого. Де інквізиція бодай вдавала намір слідувати процедурам та змагальним процесам, із елементами важення голосів свідків – зрештою, десь як це практикується за шарі’а! А оскільки те й се недосконале, то обмеженість закону компенсується порівняно низькою частотою (або ж імовірністю) правозастосування крайнього, максималістичного, екстремістського. На відміну, знову ж, від того, що практикується західними неформальними інститутами та «м’якою» силою суспільних медіа. Просто вкажи перстом та гукни: «Не наш!» То буде не концтабір, не трудовий ГУЛаг, навіть не фільтраційний карантин (адже подвиги Гаїн-Геїр Рендом (надамо й їй чільного умовного!) підчас гуверівського маккартизму важко відтворити в усій красі, наче втілюючи спотворено-збочений категоричний імператив чи його заперечення). То буде страта-лайт, легкий злам кар’єри, інституційоване аутодафе. Бенґ-бенґ! Бінґо! Ви на олівці Клюбу, під прицілом наших «миро-/муро-/моро-творців». Глибинна держава (DeSta, GeSta..) розчавить вас! – чи не отак нинішні media vigilantes «селебрують» перемогу над менш лояльними колегами, як півстоліття тому – за Гаїн-Геїр Рендом, наче окрема стаття бюджету homeland security, контр-інсурґєнтного підрозділу кишенькових вісл-/уїсл-бловерів?

Та повернімось до адюльтеру як роду екстрим-спорту, подорожі, виклику. Чомусь авторка зосередилася саме на фізіологічній екзальтації, до душевних переживань підкрадаючись настільки обачливо, наче заздалегідь вибачалась перед клюбною авдиторією, частина котрої може бути позбавлена самої здатності зазнавати чи відчувати щось подібне, а решта – просто давно забула оте відчуттєве. Тож звужено до зрозумілого: секс на межі смерті, еротична ерратовність межує з танатичними фантазмами. Криза віку, пошук себе, мінливо-плинна ідентичність – все розкривається поступово, являючи повнішу та точнішу мапу трагедії та мерзот установлевого запустіння. Коли людина пізнає, що бігти власне нікуди. Ніде ся подіти, коли біжиш від себе, зрікаєшся себе поза любовного самозречення – наче марний труд, без наснаги й будь-якої надії. Наче ідеал корпорації, де кожен є раб, гвинтик. Останнї – бо не відає свого остаточного внеску. Перше – адже не має нетто-активів, аж доки не виплатить кредитів, бо інакше сяде до в’язниці (точнісінько як тисячоліття тому). Ба гірше: доки не доведе лояльність щодо Клюбу, інакше просто не матиме нагоди си працювати, ринкувати-ярмаркувати, сім’ю творити-ґаздувати. Купувати-продавати – аж допоки не дасть поставити собі на чоло чи десницю печатку звіря-мамони. Що йому вклоняються замість Бога: некоректно ж бо є порушувати рівноправ’я добра та зла.

Тому наразі – адюльтер-як-оддушина? Хіба ти не хочеш не нести жодної відповідальності? Хіба трагедію Анни герр Тольстой вбачав у недосконалій, неподільній любові (що не залежить від ладу, режиму)? Чи не в обумовленості інституціями, необхідності нести відповідальність уздрівав він драму, та чи не за те обожнює його Клюб, же він-бо наче натякав (анахронічно-ретроспективно) на неможливість подібних жертв у світі штибу нинішньої Заходопівночі?

Але ж – о, жахіття! – авторка, здається, дійшла крамольного висновку про марноту міграції до кращих гаваней, де tradeoffs/розміни зостаються, компроміси постають – нові. Отже, Анни сьогодення мають іще більше підстав стрибати під потяги, керуючись своїми потягами, бо вимірів складності й полюсів порожнечі стає дедалі більше. І ніхто нікому не годен надати право на зраду, ніхто окрім себе – собі самим. Здається, вона наблизилася до подібного висновку: все замикається на собі та самосприйнятті. Та чи «так» вона зрозуміла свій власний умовивід, або ми – її?

Перш як зраджувати Бога, себе, смисли, мислення, сумління – чи певні ми, що біжимо до кохання, любління себе? Чи знаємо, як це – любити себе направду, а чи можливо се за зради всього зрадженого? Чи, можливо, надалі пишатимемось нерозумінням наче родом «шляхетного» мовчання, віддаючи перевагу екзальтованим гаслам та емоційним нісенітницям як мірилу «творчості», вважаючи, що для нас, розумників, право на нерозуміння переважає обов’язок мислити – шукати щоразу заново?

Гадки нейму, що саме мала на увазі авторка. Мені на мить здалося, що дві книги, мною написані напередодні та облишені «під сукном» могли бути як витоком, так і продовженням її щирих дошукувань. Зокрема – ця тема про здатність до дивування – первісну, первинну, дитячу… Міг сказати, що наше зіткнення не випадковість – не може бути, зважаючи на численні перетини. Чи дежавю? химери? Так чи так, вдався до нісенітниці, що схильна посилювати непорозуміння: розкрив був рота, аби вимовити щось розумне «щодо хараму та худуду», про фактичну малозастосовність зіна-кейсів у шаріатських юрисдикціях саме по-через марнодоказовність на тлі надмірності покарань… Може, воно й на краще, що вона нічого не розчула через численні ангажементи до селфі-сесій. Може, й оманюю себе…

Епізод четвертий: Емануючи безцарність у головах як початок безкарності

Наступна сцена дещо нагадувала чи то високий суд гісторії над митцем, а чи не менш преложений комітет із спадщини та доробку винуватцевого. Та в кожному разі, зібрання безсмертних, уособлене тріумвіратом Інтранзиґєнта-Райхлоса-Трилоба та кількома гостями – легатами Клюбу, було покликано винести вирок тому, хто був або вимушеним біженцем, або ренегатом одразу двох конкуруючих ідентичностей, або жертвою злиття-збігу обох ролей.

Першими взяли слово гості, обмежившись зачитуванням чи рясним цитуванням без умовиводів (гаразд: «виснувань»), так наче почувши важкий дух суперечки, що ось-ось мав накинутись на них у вигляді мішанини осуду та захоплення. Захоплення цінностями Клубу та осуду за їх наслідки, що зрештою зробили з носія кількох дискурсів удавано-змушеного зрадника одного з них (відтоді – панівного) у сенсі незречення інших, а отже – жертвою, що нібито має завдячувати собі своїми ж поневіряннями.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.