Полная версия
Рыба моей мечты
Рыба моей мечты
Сергей Черепанов
Иллюстратор Оксана Здор
© Сергей Черепанов, 2018
© Оксана Здор, иллюстрации, 2018
ISBN 978-5-4493-2202-9
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
Українська мова дана курсивом, русский язык – обычным шрифтом.
– Хилька не бачив? – спрашивали.
– Вже побіг. – отвечали.
– Давно пішов? – спрашивали.
– З рання. – отвечали.
– Під моста? – спрашивали.
– На широку. — отвечали.
И было той информации довольно, чтобы задуматься: – А-га! І швиденько зібратись і побігти до човна, тому що «Хилько даром не піде, мабуть карась пішов», або ж «окуньчики беруть… на червьяка? чи, може, плітка на мастирку?» Або ж на «картопельку короп узяв», – на такой полусырой обязательно недоваренный картофельный шарик – Данилыч вырезает ножичком, – и насаживает на самый кончик крючка, – ну, в точности примерно как начебто лунный глобус.
А Наричка вьется, прячется за каждым поворотом, и в очерете, и в плавнях, то разделяясь на протоки, а то разливаясь широко, где подмывая кручи, а за Лохвином блестя на перекатах, и снова – в тень, в тихие заводи, где вода почти замирает и стоит над омутами и ямами, а на вырве, что под островом Кохання, заворачивает против себя, навстречу, и вдруг распадается на ставки и ставочки, и бьет ключами в оврагах, и заполняет карьеры —сочится земля соками и питает ими Рыбу – внутреннюю нашу вселенную, полузакрытый мир, блаженный эон, ежедневную мечту.
А Нарічка в’ється… наче хтось написав, або пише листа, пише, а не друкує, і літери тримаються одне одного, і переливаються одна в другу, наче курсивом… «Риба. По рибу. На рибі.»
Ні, то не я, то не «аз буки веду» – але ж не сама і вона, хтось, мабуть, зверху, згори, але ж і не занадто далеко – з Києва, чи то з космосу її не побачиш, ані з Великих Цебекабо лайнера – ні, це зависоко, хіба що з кукурудзяного літака чи повітряної кулі, гвинтокрила чи дрона…
Хто, скажіть, хто про неї, маленької, і чув би, якби не Риба?
Риба. По Рибу. На Рибі…
Земля. Хата. Корова. Риба.
Хата та Корова – то жіноче, більш жіноче, ніж чоловіче.
А Землі – нема. Є город та колгосп. З городу – живуть, а в колгоспі беруть. Взяв сіна, взяв добрива. Тобто вкрав, ні не вкрав, а взяв, але щоб ніхто не бачив, бо скажуть – вкрав. Колгосп – це не земля, це – каеспе – щось гідке, не моє, чуже, чужінське.
А город – як картопля: проорати – посадити – підгорнути – потравити – зібрати, і знов – проорати – посадити – підгорнути – потравити – зібрати, і наступного року – проорати – посадиті – підгорнути – потравити – зібрати – і так все життя.
Город – це повсякденне, як хліб, як родина. Город – біля хати. Більш жіноче, ніж чоловіче. Город —для гречкосєя: нудне, тяжке, огидне, кріпацьке.
Город – не для козака. І козак – не для городу!
Риба! О! О-о! Ото козацьке! Вона йїжа. І спорт. І хвантазія.
Риба – на волі, за межами – і хати, і городу, і колгоспу.
Тому і бігуть на рибу зрання – подаль від жінкі, від роботи, від усього… Зрання, коли ще сонце не зійшло, і туман як тайна, і тайна як бог.
Как до нас добраться? А дуже просто.
– Сначала 80 километров автобусом от Киева до Великих Цебек, потом еще 40 км автобусом до Шануйлівки, а з Шануйлівки – ще шість километрів – Рачки… – говорю я и уже улыбаюсь, и вы, если хотя бы немного знаете мову – тоже улыбнетесь, а то и хмыкните – мол, не простой анекдот, с подтекстом, потому как Рачки – с ударением на первый слог – означают способ передвижения «раком», именно так, как стояли и стоят на огородах селяне, стояли и стоят уже сотни и тысячи лет, то есть, если вы и вправду желаете «добраться» – ставайте поруч, то есть рядом, и – уперед. А иначе, о-о-о! Наврядли у вас это выйдет. Без выучки, без опыта земле-делия человека на земле вам не понять, как не понял его я, и потому готов был уже смотать удочки, и вернуться от этой темы в город, с ударением на первый слог, в отличие от города – огорода то есть, так у нас говорят. Вроде всего-то одно ударение – а дистанция, как недавно услышал,«цивилизацийного масштаба»…
Однако же, удочки не смотал, а наладил.
Тридцать лет мы уже тут, за 126 км от Киева и 216 км – от Чернобыля. Тогда, в 1986, тестю того показалось достаточно, чтобы хоть как-то обезопасить внука. Так появилась наша хата, кирпичный недостроенный дом, поначалу без перегородок, полов, веранды, зато с 20 сотками сада и огорода, появились новые заботы, новые соседи, новая река – Нарічка, а не Днепр, и нова земля навкруги – наче інша планета, яку ані Батьківщиною, ані Вітчизною я назвати не можу – все мои родители – в Киеве– якби було таке слово «Сусідчина» – а так лучче сказать по-руськи – Дача, або якщо бажаєте – Хата на селі…
Нет, честное слово, я бы не решился, и срок тут ни причем, что это за срок?! Пишу, потому что люди уходят. Уходят вслед за рыбой…
Идет дождь селом… Не, не так. Это в городе – дождь: деревьев мало – не шумит, а стучит – по стеклу, по карнизу… Там – доЖДь…
А на селі – «дощ-щ-щ-щ»… іде, іде дощ, шумить на дворі, тече по вулиці, ляпа по підвіконню, поринає в кущі, рахує листя…
Одно дело – асфальт, а зовсім інше – поле чи шлях, де крапля, розрізана травичкою, до землі так і не доліта – перетворюється на шепіт, або ж – якщо дорога стара, накатана – пада вона на пил, без звуку, і там зникає…
– Я тоді ще пив, – каже Валера, – лежу на дорозі, а тут гроза – краплі великі-величезні – баххх! Бахх! – лежачи добре розгледіти мона – крапля – бах! – біля глазу – наче в сіре іржане борошно – бах! – і над кожною пилова хмарка підіймається, я аж задивись-замріявсь, а тут як загрими-и-ить! Як вдарить! – ні, нема чого лежати, треба до хати…
Іде дощ… Селом и на речке, до которой еще надо дойти, не промокнув, и потому там, где можно, идем дорогой, а ноги сами ускоряют ход, сами, кто их подгоняет? Може дощ?
– А Хилько вже побіг… Куди? —
Нет, дощ не подгоняет, шелестит, накрапывает, успокаивает. И остается нырнуть с дороги в кусты, то есть в кущі, с дороги направо, и пойти тропкою под зеленою крышей, густыми прибрежными зарослями, пойти, пригибаясь и оберегая удочки, под акациями и ольхами, и выйти – но не сразу к реке – а в узкий, глухой, как восточная улочка, коридор в очерете – а тут уже и лодки, цепи, замки и ключи на веревках и тряпках, весло, припрятанное в кущах, все как надо…
Говорят, в дождь хорошо клюет.
– А не слухайте нікого. В дощ добре спати, просинаючи життя, але, звичайно, якщо ви вже там – на рибі, – вертатися нема чого – сидіть, пильнуйте, все може бути.
И я тяну с собой батину плащ-накидку, офицерскую, с капюшоном, а при наличии «резиняк» – так Василь називає гумові чоботи – і стільця: – Сиди, пильнуй, риба заснути не дасть…
– Ну, як? – слышится из тумана… А кто ж то может быть?..
– Та-а…
– А я взяв щучку і судачка.
– З моста?..
Из тумана появляется знакомый силуєт – Валера? Он! – и походочка характерная, мягкая такая, индейская.
– А я чую голоси… Хто це?.. Ну, здоров будь… – он заглядывает в лодку, а там уже кое-что блестит. – О, відкупилася, – каже, маючи на увазі – кого? Річку? Чи може – долю…
Валеру не всегда и поймешь.
– Та-а, – отвечаю я, как Вася, с небрежной солидностью.
А Валера закуривает, забирается в соседнюю лодку, как раз между нами. У него тоже армейская накидка с капюшоном. Та еще, что с Карелии. Если кто с тропы посмотрит – три монаха на молитве, а приглядится – не, лучше – на рыбе…
Валера вже відробив, рыбу занес в хату, и я жду когда он спросит «Ну, як там?» – маючи на увазі Київ, владу, олігархів… – спросит и сам же разложит, бо не тільки з газет, але ж має і інші джерела… І то вам не шануйлівські, чи то великоцебешні, – у Києві має не аби кого, депутатів чи козацького гетьмана, тьфу, хай їм грець.
Про нього і кажуть – «не наш», кажуть і рачківські, і зухвалівські. А чому? Тому що перша його забаганка – Калєрія, дивна північна країна рибалок? Ні, не так – див-на! північ-на! фантастич-на! краї-на! рибалок і риби – рыбы, какой хочешь и не хочешь – царской, королевской, императорской: си-иг, нали-им, яа-азь – прижмуриваясь – а ку-умжа? – удивляется, сам как будто не веря в эту морскую форель, – а ха-ариийюююссс! – и всем ясно – такой не бывает, ни тут, ни в раю, – а щуки такие, что ежей целиком могут заглотить, – ляпает Валера – (зачем он это сказал?!)
И всем сразу ясно:
– Бреше… – тому и кажуть про нього – «не наш», або «знов свою Валєрію заводить…», то есть заливает не в меру, какой бы рыбацкой ота Калєрія не була…
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
